Morіturі sum, esse
*Приречені бути (лат.). Це про усіх нас, хто читає ці рядки. Ми приречені бути. Бути тими, ким є. Тими, ким станемо.
Про Станіслава Новицького написали багато. Писатимуть ще більше. Але я хочу написати цей есей так, щоб будучи на найвищій висоті і найнижчій низині, мої слова були для нього однаковим підбадьоренням. Як матері для сина. Як сестри для брата.
11 вересня 2025 року
«Переможцю, в мене дуже неоднозначні відчуття. Відчувається, що багато знаєш про рай і пекло й що таке темрява.. не знаю, як сказати.. І вона тебе знає.. і я бачу її в твоїх історіях..але це не лякає.. не відштовхує.. бо в ній є світло.. сила.. в тобі є сила.. багато крові.. багато смерті.. якщо є смерть, є життя.. Я дуже плутано говорю.. слухати твої думки для мене.. як дивитися на торнадо, що наближається до тебе.. може знищити.. зламати щось.. а може перенести туди, де ще не був і не підозрював, що це існує…» ( моя новела «Поговоримо про все, крім війни»)
Я ніколи досі не бачила Станіслава вживу . Читала його поезію, бачила відео, розмовляла з ним по телефону. Розмови часто перериваються. Лейтенантові кудись потрібно йти, бігти, поспішати. Бо війна. Якби не війна, ми б говорили більше…
1 листопада 2025 року
Приголомшливо тихими і відчайдушно темними листопадовими вечорами, коли є ще надія на оте пожовкле і ще не опале листя… подекуди зелене… А раптом… раптом наша армія в один день і годину витіснить супротивника далеко за межі окупованих міст і сіл. Далеко за межі країни.
…Часів Яр. Військова бригада поширила фото, де на землі, в напівзотлілому плямистому лахмітті, лежить кістяк невідомого солдата. В нього нема обох стіп і нема черевиків. Нема шапки. Нема волосся. Череп вже трохи вріс у землю і з тулубом, здається, його тримає тільки те лахміття. Вже минули ті часи, коли на його плоті бенкетували хробаки, коли вітер здирав клапті шкіри, а дощ омивав лій і жир. Неприродний крик чи біль застиг на оббіленому черепі. Крізь сіру напівзотлілу сорочку пробиваються ребра. Чорні клапті колись піксельної тканини ховають місця смертельних ран, які витекли кров’ю, і земля всотала його жили, капіляри і вени.
Я би мала писати про творчість Станіслава Новицького, а я пишу про безіменного солдата і його земне тління. Ніби нелогічно. А як логічно? Як??? Станіслав бачив не одного такого загиблого, не одного солдата втратив і не одного побратима…
Сука-війна далеко не така, як ми її уявляємо в тилу. Відносному тилу. Бо не знаємо, що чекає нас завтра. Це страшно, коли «мамаша» керує десятком дронів з вибухівкою: вони на горищах і дахах поруйнованих будинків, у траві, попід огорожі, біля річок і джерел, на полі і в лісі. Ви могли б писати в таких умовах? А він пише. Станіслав Новицький не знає, що буде завтра. Але знає, що завтра буде. Може, він нині нічого і не їв. А тільки затягувався цигаркою і пив воду. А, може, і води не пив, бо її не було. А, може, й цигарки не було. Може, він не спав цієї ночі або й добу. Або й дві.
…О, десь на тих туманних, мирних берегах залишився худий чорноокий хлопчина. Він тоді спав міцно-мрійливо. Якоїсь одної горобинової ночі прокинувся, і почув у дощі й громовиці, поміж рідкого листя і ледь жевріючих рудих ягід почув подих вітру і шепіт грому, і поцілунок блискавиці. А вранці він прокинувся і пішов порати свою нехитру господарку. І день його був не таким. Бо він пізнав тієї ночі щось більше від всіх земних радощів і бід – поезію. У якомусь іншому сні ковила заколисувала його поміж половців і княжих воїв, хлискотала вихором теплої літньої зливи міцні ноги сірих коней…
Ось так цей простий хлопець пізнав поезію. Ніжно і трепетно, як пізнають перший поцілунок і першу жінку. Тепер він непростий і небанальний поет. У нього нема зірковості. Але він гідно оцінює свій талант. За власний кошт видає свої книги. Не надіється на програми і гранти. Якщо і має яку підтримку, то не того рівня, який мав би отримати талан. Великий талант.Прийде час і збудеться. Одного весняного дня він одягне свою чудову узорами півдня вишиванку і вийде на високу сцену –– по свою найвищу в країні заслужену літературну нагороду. Матиме тягар вітань і тягар заздрощів, і побачить все трохи по-іншому, аніж думав. Одного передзимового дня він вийде у напрасованому чорному костюмі, білій сорочці із трохи набік зсунутим метеликом і скаже перед поважними світовими умами: « Життя повне парадоксів. Я і мої брати по зброї потерпіли від того пороху, що його постачає завод засновника цієї премії. Але грішми чи визнанням мого таланту ви не компенсували мені втрати. Ви лише визнали, що є така країна як Україна, і що поети в ній є!».
…Колись давно, ще на початку своєї творчості я не розуміла, як можуть письменники і поети бути конкурентами, і ворогувати чи заздрити. Люди, ви ж маєте стільки таланту, скільки вам відсипано. Колись у сільському магазині, на початку дев’яностих, продавчиня у сільмазі важила нам такі смачні-пресмачні подушечки у какао, насипала їх на цупкий сірий папір, попередньо зробивши з нього трубочку. Так ось. Цукерок було рівно на ті гроші, які нам дали вдома батьки. Дива не трапляється. Ти потім витрясай какао і цукор, розвивай той папір, а там вже нічого нема. Так і з талантом. Скільки відважено, на той й спроможні.
У Станіслава Новицького багато недоброзичливців. Більше, ніж він думає. Так ось, один з них мало не присягався, що може писати так як Новицький. Бо що там такого, слова, слова… В мене колись був папуга. Він говорив декілька слів. Але хіба він розумів що говорив, чи міг вигадати яке своє? Повторював за нами, людьми. Якби всі жили класичною поезією і нічого нового не було в жанрах, стилях і напрямах, то багато творців просто зійшли б із розуму. Бо це ходіння кругами і нічого нового під сонцем.
«Ти людину вертаєш до пороху, і кажеш: Вернітеся, людські сини! Бо в очах Твоїх тисяча літ, немов день той вчорашній, який проминув, й як сторожа нічна... Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, вони, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне та сохне! ( Пс. 89:3-6)
Станіслав Новицький. Так, він вартує Шевченківської премії і конкурсний комітет це чудово розуміє. Від того, яким буде його рішення – залежить, без перебільшення, подальший розвиток української літератури. Нехай рука жодного з вас не затремтить при голосуванні, серце і совість буде чистим перед цим хлопцем зі степово-морської Еллади. Іншого рішення історія вам не пробачить. Все, як у згадуваному псалмі –– тимчасове, а ми ні, якщо справедливі до інших!
8 листопада 2025 року
День архистратига Михайла, воєначальника Господніх ангельських військ. За старим стилем – великомученика Дмитра. Колись він був земним чоловіком, помер мученицькою смертю і є покровителем воїнів, захисником від ворожих нападів та всіх, хто потребує зміцнення духу перед небезпекою. Воєначальник ангельських військ і воїн земних, що став мучеником. Об’єднані одним днем. Поети розпинають себе на полі бою, крові і смертей. Коли вони повернуться до життя після війни, то більше ніколи не зможуть бути тими, ким були, до того, як взяли до рук зброю. Не ідеалізуйте цих людей, не створюйте з них ідолів. І не втоптуйте їх у землю тільки тому, що не розумієте, як це: відрізати себе від минулого. Ви ж кривитесь коли поріжете палець кухонним ножем, і не завжди зрозумієте як це: ампутувати себе, знищити, а потім просинатися від фантомних болів і страшних кошмарів. Коли твої кишки вивертає від смаженого м’яса, коли ти йдеш повз гомінкі, реготливі, співаючі і танцюючі кафе і ресторани. Ти не гість на цьому святі. Ти – наче самотня краплина дощу під ногами цього галасливого і ненажерливого натовпу.
9 листопада 2025 року
Холодно стає в будинках. А як там, на позиціях, де нема тепла, хіба уявне… У мирний час я б сиділа і спостерігала, як він сміється, позіхає, як танцює, хмурить брови і сердиться. Який він, цей молодий чоловік був, коли не було війни. І який він сьогодні. Я бачу в його очах біль, жаль, жах, безодню чорного смутку і сизого холоду. Його руки стали міцними, бо в них останні сили, його ноги звиклі до води, пороху, спеки, відболять після війни. Може, вдалося йому заснути десь в окопі, в землянці чи якомусь підземеллі. Він інколи трохи сутулиться, бо не хоче бути надто високим у цьому низькому пронизаному ураганами фізичного і духовного болю світі, де нема нічого, окрім нинішнього скороминущого дня. Яким будеш завтра, лейтенанте – невчасно, дуже невчасно запитає цей світ…
Є в мене вже цитована вище новела «Поговоримо про все, окрім війни», де згадується відома картина Едварда Хоппера «Опівнічники». Можете подивитись у Вікіпедії репродукцію. Це повоєнна Америка, це люди, які … та ні, краще нехай кожен знайде в ній свої асоціації та відчуття.
17 листопада
Холодний пронизливий відчайдушний вітер. Моя хатина старенька і благенька перед тими вітрами. Добре, що вітер. Що не шахеди, і не ракети летять цієї ночі. Зокрема, завдяки таким воїнам, як Станіслав Новицький та його побратими.
18 листопада
Зранку їду з села в місто. Треба купити крупи і олію. Холодно. Вітер стих. На старому цвинтарі поміж гробів лежить стара липа. Викорчувана з коренем. Дивіться, – кажу людям, які чекають автобус, – дерево впало так, що не зачепило хрестів і табличок. Кажуть, що дерево, коли помирає від старості, старається не принести шкоди світові, в якому тягнулося до неба багато років. Міліметр від огорожі, яку могло б проломити. Це як куля, як осколок для тих, хто на передовій. Міліметр значить усе. Коли повертаюся додому, бачу, як на цвинтарі дзижчить бензопила. Один військовий відрізає гілки, інший –носить і складає у причеп нещадно покоцаних іржею жигулів. У цих мовчазних хлопців десь не тут є велика палатка, а в ній буржуйка. Ця липа ще зігріє постових неба…
Я вирішила поглянути на здобутки номінанта. Станіслав Новицький є лауреатом літературно - мистецької премії імені Пантелеймона Куліша. Лауреат літературної премії імені Павла Тичини. Лауреат літературної премії імені Михайла Коцюбинського. Лауреат міжнародної літературної премії імені Олеся Гончара. Лауреат Чернігівської обласної премії імені Леоніда Глібова. Лауреат літературно-мистецької премії імені Марка Вовчка. Лауреат премії імені Миколи Гоголя «Тріумф». Лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Івана Багряного. Лауреат Львівської обласної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди. Лауреат Вінницької обласної премії імені Володимира Забаштанського. Лауреат премії Київської організації НСПУ імені Юрія Тітова. Лауреат літературної премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука.
Він є автором окремих поетичних видань «Акафіст коню», «Крони дерев холодні», «Фронтальне скло», «Передмовчання», «Коріння дощу», «Кора снігу».
Твори Станіслава Новицького перекладено польською, англійською, французькою, естонською, сербською, угорською мовами.
21 листопада
День революції та гідності. У Тернополі з-під завалів багатоповерхівки ще дістають жертв ракетного удару. Коли почалася Помаранчева революція, Станіславові було 4 роки, Революція Гідності – 14. Зараз Станіславові Новицькому 27 грудня буде 25 років. Він – на війні, офіцер, нагороджений Срібним хрестом звитяги, командир взводу 15 бригади оперативного призначення НГУ «Кара Даг». Ось так на прикладі одного представника покоління бачимо, що́ ми втрачаємо, і чим повинні безмірно дорожити. Те ж саме, що бачив Ернест Ге́мінґвей, коли був на війні: «Світ ламає всіх, а потім деякі стають сильнішими саме там, де були зламані». Так і з нами всіма трапляється тоді, коли переживаємо важкі моменти.
У 1954 році Ге́мінґвей отримав Нобелівську премію з літератури. «Письмо у своїй найчистішій формі — це самотнє життя…Письменник щодня стикається з вічністю — або з її відсутністю» стверджував він. У чому ж вічність? Насамперед, у написаному:
Борису Гуменюку
у пророків давно
нічого немає
пророки
зчищають глину
з автоматів
пророки
одягаються в чорну тінь
в земельну тінь Господа
вони зупиняються
біля кожного валу
вони творять
істину
з істинденних
вони лягають
у сни
як діти
вони воскресають
із попелу
вони стають
живими і мертвими серед них немає
ніяких ікон
або рушників
ніяких молитов
чи свічок
тільки світання
серед них
тільки
земля
і
заповіт
Це перший вірш Станіслав Новицького зі збірки «За Господніми плечем». Так, дуже важко читати про рани війни, втрати війни. Але. як би парадоксально це не звучало, смерть завжди свідчить про початок народження. У новому світі, вимірі, тілі.
Знайшла в цій же збірці інший вірш, інтимно-філософської лірики:
***
жінко
ти не з ребра
мого
маємо
з тобою
всього лиш
хлібину
і біле вино
вечір
над зиму
і сонце
над небом
маєм
окраєць
денного жару
сум над землею
так
біло
так світло
мудрість лягає
у сон
почорнілий
жінко
прокинься
весна
над
весною
липу цілують
бджолині вуста
ти не з ребра
народилась
улітку
липа
цілує
бджолині
вуста.
Читаю і розумію, як важливо вчасно помітити. Прочитати. Відкрити таку поезію світові. Давайте робити це сьогодні. Бо дійсно, хтозна-яким у ці буремні часи буде наше завтра.
Про книги Станіслава Новицького, зокрема і номіновану збірку «За Господнім плечем» можна написати дисертацію. Тут не рядок чи строфу треба аналізувати, а кожне слово. Бо як Творець побудував з молекул весь Всесвіт, так і Станіслав Новицький свою поезію. І нема в ній нічого, що б відняти чи додати. Вона унікальна в усіх масштабах та вимірах!
22 листопада
Звідала в просторах інтернету, що Станіслав Новицький – окрім того що поет, також публіцист, літературний критик і перекладач. Його збірка «За Господнім плечем» побачила світ цього року у видавництві «Український письменник». Висунута на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка обласною бібліотекою для юнацтва ім. Є. Маланюка (м. Кропивницький). Все в цьому світі невипадкове і взаємопов’язане. В Україні тисяч бібліотек, але саме ця бібліотека відіграла ключову роль у номінуванні Станіслава Новицького на здобуття Шевченківської премії.
А хто ж такий Євген Маланюк? Насамперед, поет, який умів пророкувати. За декілька десятиліть до трагедії. У поезії «Візія» є такі рядки:
Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.
11 вересня 2001 року терористи захопили чотири пасажирські літаки. Два з них врізалися у вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку. Третій літак влучив у Пентагон. Четвертий впав у полях штату Пенсильванії.
Відтак, процитую ще одну знакову поезію Євгена Маланюка:
Напружений, незломно-гордий,
Залізних імператор строф —
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Позаду — збурений Батурин
В похмурих загравах облуд, —
Вони ж металом — morіturі —
Сурмлять майбутньому салют,
Важкі та мускулясті стопи
Пруживий одбивають ямб —
Це дійсности а не утопій
Звучить громовий дифірамб.
Ось — блиском — булаву гранчасту
Скеровую лише вперед:
Це ще не лет, але вже наступ,
Та він завісу роздере.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мий, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш оце, чим серце билось,
Яких цей зір нагледів мет,
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
04.01.1925
(Євген Маланюк «Напис на книзі віршів»)
Сто років тому… Імператор залізних строф. Сотник УНР лейтенанту Нацгвардії ЗСУ. Поет поету. Так Ілля залишив свого плаща Єлисею, коли його вогняна колісниця стрімко підіймала в глибину небес.
…Сьогодні дощило. Я ішла багатолюдною центральною вулицею міста Д. Квапливо відповідала на дзвінок. І тільки згодом побачила, що однієї рукавиці нема. Загубила.
Мокрі голуби ловили з мокрих калюж розмокле соняшникове насіння. І на розі вулиці, біля порогу одного магазину, я побачила свою рукавицю. Чиясь рука не взяла її, бо навіщо їй чужа рукавиця? Кожна рукавиця належить лише одній правиці.
Так і з найвищою літературною премією нашої рідної України!.....
22.11.2025