Автобіографічна повість «Афганські спогади»

Афганські спогади

Автор: Ігор Рубцов

Фото з особистого альбому Ігоря Рубцова

Війна – страшне слово, які б означення його не супроводжували: «звитяжна», «визвольна», «священна», «справедлива»… Війна – це зрима межа між життям і смертю, страшне горе, слід по якому не заросте довгі роки, а може, й ніколи. Чи настане у майбутньому такий час, коли людство нарешті переживе цей страшний, анахронізм, який вбиває все навколо? Над причинами, перебігом і наслідками однієї з останніх воєн радянської імперії розмірковує у своїй книзі Ігор Рубцов. Письменник знає про радянсько-афганську війну не з чужих слів, бо сам пройшов її пекельними колами. Чужий, віддалений у часі воєнний досвід допоможе читачеві краще розібратися у нашому непростому сьогоденні, зробити вкотре висновок про імперську загарбницьку політику сусідньої держави не з сухої документалістики, а з художньо оброблених живих спогадів. 




Сторінка: 1 з 24 | Знайдено: 24
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Афганські спогади;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;
  •  © Ігор Рубцов

    Кремлівські граблі

    Передмова до електронної книги "Афганські спогади"

    Наприкінці вісімдесятих, ще у Афгані, я почав жадібно читати все, написане радянськими журналістами, кореспондентами, письменниками і подібними собі дилетантами, які, хто за гроші, а хто за так, для самих себе, описали події періоду радянсько-афганської війни. Пережиті або почуті, правдиві та брехливі, літературно досконалі й такі, що не варті витраченого часу – все уважно переосмислювалося, накопичувалося, вирізалося з газетних шпальт, доки в наше життя не увійшов інтернет. А з ним відпала потреба збирати паперовий архів. Найцінніше лишилося. Не виключено, якісь книжки можуть бути подаровані побратимам, тільки не кожна із них. Час іде – цінність залишених собі паперових видань зростає. Не стане мене, то й не коштуватимуть вони нічого, тим паче молодь «гортає» пальцем кольоровий екран, дістаючи з кишені не книжку – цілу бібліотеку. І що їм «наша» війна? Раніше книги читалися не лише заради захоплюючого сюжету, але і заради пізнання. Ми читали, а викладачі вчили нас робити аналіз і книжка формувала світогляд.

    На столі мого молодого помічника іноді залишається невимкнений планшет. Зазираю скоса: які тексти у моді в наші дні? Пробігаю по рядках. Не чіпляє. Фентезі в основному представляє несправжнє життя. Який аналіз? Яка мораль? Мораль, що не піднімається вище талії… Ні, Мопассан (треба спитати, чув він про Мопассана?) також списав стоси, які не поступаються віагрі. Тільки великий француз починав з психології, не ставлячи основною ціллю детальне описання акту. Його література – не посібник для стурбованих. Класики вміли суміщати задоволення від тексту з глибиною, переплітаючи сюжет з несподіваною розв’язкою. А багатство мові? Скажу: розумна людина – начитана людина. Хто не погодиться?

    І ще кажуть: історики (письменники) розставлять крапки над усіма «і». Красиво, але не вірю. Якби скласти на купу всі книжки про Афганістан, засвоєні мною з кінця вісімдесятих, я не став би їх піднімати: філософія мого приятеля констатує «сорок дев’ять років – не двадцять). І чим далі у часовому вимірі ми відходимо від минулого, тим більший розрив в інтерпретації тих подій між представниками різних світоглядів. Не два, а двісті двадцять два кута бачення всіх нюансів конфлікту знайшов я, поставивши перед собою мету вичитати всі прозові твори лише одного із сайтів, де представлена виключно військова тематика. І до строкатого розмаїття робіт додав від себе, сформулювавши крайню позицію стосовно війни в Афганістані словами «у жодному випадку». На іншому кінці «лінійки» – погляди представників консервативного совкового мислення «інакше не могло бути». Десь посередині – компромісна теза «було багато помилок, але…».

    Я свої крапки розставив, засудивши політику нав’язування народам інших країн тоталітарної політичної моделі совкового зразка. Корінь цієї моделі тягнеться з прадавніх віків, а його плоди – поневолення слов’янських, кавказьких, тюркських, північних, прибалтійських, та інших земель і народів. Врожай 2014 року дав свій отруйний плід: злодійське захоплення Криму і війна на Сході України. Подібне нахабство завжди було передвісником краху світових імперій: Вавилонської, Мідо-Перської, Грецької, Римської. Окремі країни зазнавали падіння з передових позицій у світі до рівня аутсайдерів. Де колишня слава Петри і Сирії, Єгипту і… Щоб не звинуватили мене у міфологізмі, можна перейти до часів і персоналій недалекого минулого. Наполеон, Гітлер, Чаушеску (навіть у задрипаній Румунії завелося отаке «воно» з імператорськими інстинктами).

    І хоча мої спогади зовсім не стосуються тривожних подій на Донбасі, враховуючи тисячолітню звичку володарів сусідньої країни ступати по чужих граблях і по своїх також, акцентую на беззаперечному: існування такої країни, назву якої немає бажання згадувати, несе нещастя десяткам народів світу. Ця біда триває безкінечно довго. Їм так здається, що «безкінечність» справді не має кінця. Хто погано вчив історію, негарно завершує життя. Афганський вузол проблем прискорив неминучу руйнацію «монолітної» в’язниці – СРСР. Він міг би протягнути ще якийсь час. Проте, не міг. Інакше то не були би вожді невідомо як склеєної нації, що незаконно претендує бути частиною слов’янського світу. Бути і керувати цим світом на правах старшого брата.

    Намагаючись проковтнути Україну, удав… вдавиться. Хтось знову казатиме, що історики (літератори) поставлять останню крапку… і бла-бла-бла. Не вірте, так не буде. Останню крапку в історії народів і в історії всього нашого світу поставить Бог. А кожен із нас може тільки розставити свої акценти, не претендуючи на досконалість тексту і міркувань.

    Обговорити...



ЗМІСТ...