Афганські спогади

Автобіографічна повість «Афганські спогади»

Автор: Ігор Рубцов

Фото з особистого альбому Ігоря Рубцова

Сторінка: 1 з 1 | Знайдено: 24
АВТОРСЬКІ ЗБІРКИ: Афганські спогади;
Сортування за: Дата/час опублікування з спад.;
  •  © Ігор Рубцов

    Кремлівські граблі

    Передмова до електронної книги "Афганські спогади"

    Наприкінці вісімдесятих, ще у Афгані, я почав жадібно читати все, написане радянськими журналістами, кореспондентами, письменниками і подібними собі дилетантами, які, хто за гроші, а хто за так, для самих себе, описали події періоду радянсько-афганської війни. Пережиті або почуті, правдиві та брехливі, літературно досконалі й такі, що не варті витраченого часу – все уважно переосмислювалося, накопичувалося, вирізалося з газетних шпальт, доки в наше життя не увійшов інтернет. А з ним відпала потреба збирати паперовий архів. Найцінніше лишилося. Не виключено, якісь книжки можуть бути подаровані побратимам, тільки не кожна із них. Час іде – цінність залишених собі паперових видань зростає. Не стане мене, то й не коштуватимуть вони нічого, тим паче молодь «гортає» пальцем кольоровий екран, дістаючи з кишені не книжку – цілу бібліотеку. І що їм «наша» війна? Раніше книги читалися не лише заради захоплюючого сюжету, але і заради пізнання. Ми читали, а викладачі вчили нас робити аналіз і книжка формувала світогляд.

    На столі мого молодого помічника іноді залишається невимкнений планшет. Зазираю скоса: які тексти у моді в наші дні? Пробігаю по рядках. Не чіпляє. Фентезі в основному представляє несправжнє життя. Який аналіз? Яка мораль? Мораль, що не піднімається вище талії… Ні, Мопассан (треба спитати, чув він про Мопассана?) також списав стоси, які не поступаються віагрі. Тільки великий француз починав з психології, не ставлячи основною ціллю детальне описання акту. Його література – не посібник для стурбованих. Класики вміли суміщати задоволення від тексту з глибиною, переплітаючи сюжет з несподіваною розв’язкою. А багатство мові? Скажу: розумна людина – начитана людина. Хто не погодиться?

    І ще кажуть: історики (письменники) розставлять крапки над усіма «і». Красиво, але не вірю. Якби скласти на купу всі книжки про Афганістан, засвоєні мною з кінця вісімдесятих, я не став би їх піднімати: філософія мого приятеля констатує «сорок дев’ять років – не двадцять). І чим далі у часовому вимірі ми відходимо від минулого, тим більший розрив в інтерпретації тих подій між представниками різних світоглядів. Не два, а двісті двадцять два кута бачення всіх нюансів конфлікту знайшов я, поставивши перед собою мету вичитати всі прозові твори лише одного із сайтів, де представлена виключно військова тематика. І до строкатого розмаїття робіт додав від себе, сформулювавши крайню позицію стосовно війни в Афганістані словами «у жодному випадку». На іншому кінці «лінійки» – погляди представників консервативного совкового мислення «інакше не могло бути». Десь посередині – компромісна теза «було багато помилок, але…».

    Я свої крапки розставив, засудивши політику нав’язування народам інших країн тоталітарної політичної моделі совкового зразка. Корінь цієї моделі тягнеться з прадавніх віків, а його плоди – поневолення слов’янських, кавказьких, тюркських, північних, прибалтійських, та інших земель і народів. Врожай 2014 року дав свій отруйний плід: злодійське захоплення Криму і війна на Сході України. Подібне нахабство завжди було передвісником краху світових імперій: Вавилонської, Мідо-Перської, Грецької, Римської. Окремі країни зазнавали падіння з передових позицій у світі до рівня аутсайдерів. Де колишня слава Петри і Сирії, Єгипту і… Щоб не звинуватили мене у міфологізмі, можна перейти до часів і персоналій недалекого минулого. Наполеон, Гітлер, Чаушеску (навіть у задрипаній Румунії завелося отаке «воно» з імператорськими інстинктами).

    І хоча мої спогади зовсім не стосуються тривожних подій на Донбасі, враховуючи тисячолітню звичку володарів сусідньої країни ступати по чужих граблях і по своїх також, акцентую на беззаперечному: існування такої країни, назву якої немає бажання згадувати, несе нещастя десяткам народів світу. Ця біда триває безкінечно довго. Їм так здається, що «безкінечність» справді не має кінця. Хто погано вчив історію, негарно завершує життя. Афганський вузол проблем прискорив неминучу руйнацію «монолітної» в’язниці – СРСР. Він міг би протягнути ще якийсь час. Проте, не міг. Інакше то не були би вожді невідомо як склеєної нації, що незаконно претендує бути частиною слов’янського світу. Бути і керувати цим світом на правах старшого брата.

    Намагаючись проковтнути Україну, удав… вдавиться. Хтось знову казатиме, що історики (літератори) поставлять останню крапку… і бла-бла-бла. Не вірте, так не буде. Останню крапку в історії народів і в історії всього нашого світу поставить Бог. А кожен із нас може тільки розставити свої акценти, не претендуючи на досконалість тексту і міркувань.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 1

    Вузлики у небі


    Поважаю! Цим я визначаю своє ставлення до пілотів. Віддалений гуркіт літака завжди привертає увагу. Тоді я припиняю працювати, хоча не люблю, коли мене переривають у роботі. Шукаю крилату машину і навіть полюю за лайнерами з телескопом, коли моє «небесне око» десь неподалік. Для мене світ поділено навпіл: ті, що вгорі і ми – піхтура двонога. Не кожному даються крила, але іноді таким людям, яким я є, почуття польоту необхідне, як любов, як спілкування. Чи це романтика, чи дитяча замріяність, не вичерпана у дитинстві, не знаю. Але проводжати літак поглядом, задираючи голову – справжнє задоволення. Знаходитись там, у ньому – вже насолода. А тримати при цьому штурвал – екстаз.

    А я і проґавив той момент, коли потрібно було визначатись на все життя. З іншого боку, професійні пілоти з часом стають лише пілотами-ремісниками. Юнацький романтизм вивітрюється, лишаючи тільки навички керування, інстинкти досвідченої людини. Тому-то, можливо, я щасливіший від них у рідкісні моменти, коли через важелі спортивного Як-52 відчуваю силу повітряних потоків. Ще не вичерпалось моє дитяче захоплення. А один із вертольотчиків казав мені так: «Це просто робота, як робота водія, тільки у небі». І хіба я не маю сто переваг, сідаючи у крісло літака? Він ніколи не стане мені «просто лопатою, тільки з крилами», «просто залізякою з пропелером», «просто робочим приміщенням, тільки до вітру не вийти». Для мене літак – це мої власні крила, невеличка машина для подорожі у тривимірному просторі. І вона дозволяє робити з собою будь що, у межах розумного. Хороший «коник» має опцію «Персональні налаштування» для кожного пілота, а особливо для такого, як майстер спорту у класі легких машин Олександр Іванович Тертичний.

    Після першого польоту з ним, я думав, що знаю «фішки» льотчика. Але наступного разу своїми теревенями завів його і пан Олександр відкрився мені таким собі генератором загадок. Як я за його спиною про себе відзначав: «Треба ж так викрутити, ще й вузликом зав’язати!». Земля обертається навколо кабіни, постійно змінюючи напрямок руху і швидкість. Машина іде свічкою вгору, втрачає швидкість до нуля. А тоді падає, прискорюючись, доки площини не підхоплять тугі струмені. Падаємо спинами до землі. Тіло легке надзвичайно утримується широкими ременями у кріслі. І раптом розворот через крило. У внутрішніх органах вектори сил теж перевертають уявні стрілочки. Отак вони скачуть туди-сюди, доки триває кураж шеф-пілота.

    Олександр Іванович збиває з пантелику своїми відшліфованими фірмовими кульбітами. Тоді, втративши орієнтацію, я дивлюсь на прилади. Авіагоризонт казиться у своєму вічку, тільки риски мерехтять і півкулі – біла, синя, біла, синя…Куди там? В єдину картину скласти всі показники неможливо. Як тільки встигає відлічувати оті долі секунд мій льотчик? Рвонути ручку, закрутити літак, чітко зафіксувати його положення під ідеальним кутом різким зворотнім рухом. Сновигають педалі, бачу, як працюють елерони площин. А він і не дивиться на прилади. Руки відчувають, ноги допомагають, тіло підказує.

    Дивлячись у потилицю Олександру Івановичу, намагаюсь передбачити наступну еволюцію. Пару разів пропускаю перевороти, стукаючись головою у плексу ліхтаря кабіни. Пілот вирівнює машину, кинувши зором ліворуч-праворуч. Я питаю дозволу взяти літак у свої руки. «Давай!, - відпускає він ручку, яка вже не коверзує переді мною. Дитяча мрія у моїх руках. Занадто мало, щоб насититись, але достатньо аби запам’ятати, як стугонить вітер за прозорим ковпаком, як легко невидимі потоки шарпають маленький Як вагою лише трохи більше тони. Але під капотом заховано 350 «конячок» у дев’ятициліндровому «серці». Ех, Олександре Івановичу! Невже вам однаково байдуже - ширяти над хмарами, чи порпатись з граблями на городі?

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 2

    Початок



    А я трепетно пригадую день 6 жовтня 1983 року, коли вперше наблизився до великого білого лайнера на дніпропетровському літовищі. Хотілось обмацати його руками. Хіба льотчики не з тих, хто мріяв із дитинства доторкнутись до крила? Аби ви знали, як свербіло вісімнадцятирічному юнакові зазирнути до пілотської кабіни. Яку інформацію вичитують пілоти у мерехтінні приладів? Як керують цим кораблем? Як знаходять місце призначення? Маленький чомусик жив у моєму дорослому мозку. І, бодай, на кілька запитань було знайдено відповіді у тому першому польоті тривалістю три з половиною години.

    Реактивний літак, як виявилось, це прототип машини часу. День стає довшим, або коротшим, залежно від напрямку польоту. Зима перетікає у літо всього за кілька годин, треба тільки летіти до південних широт. І знаєте, які ще унікальні можливість надають крила? Подивитись на хмари з того боку. Багато годин, проведених у повітрі, не зробили мене людиною, яка нудьгує коли нема чого робити. День і ніч, схід, чи захід сонця, різні пори року, стан атмосфери: ось вона – перевага літаючої особи. Побачити всю різноманітність картин з ілюмінатора просто неможливо. До того ж, різні випадки робили кожен рейс пам’ятним. Тому мені хочеться розповісти про ті часи.

    Не відокремити, не відірвати моїх спогадів про перемоги над третім виміром від доброї пам’яті про товаришів. Разом піднімалися над землею, разом заривались у ґрунт, пеклися на сонці і мерзли, сьорбали однією ложкою (це у 20 столітті), когось любили, а когось зневажали.

    Хтось пише про війну саме як про війну: кулеметні черги, вибухи, друзі падають праворуч і ліворуч. Кожному своє. Мені гріють душу невеличкі епізоди, так би мовити, позабатального життя. Наше невеличке озеро. Хай навіть не озеро – штучно виритий басейн, в якому, однак, плодили каченят справжні качки. Наш прекрасний воєнторг – острівець щастя на території частини. Перукарня. Поштар. Наші гості – відомі артисти, музиканти, співаки. Фотографії з батьківщини. Ми пишалися ними. Хотілося жити по-людськи. От про що я писатиму, а ви не судіть за невишукані слова. Пишу, як умію, проте намагаюсь робити це від душі.


    Чотири з половиною роки служби – це сім типів літаків і два – гелікоптерів. Це м’який стиль керування цивільних пілотів у контрасті з військовими екстремалами. Це переваги герметичних салонів з милом у туалеті і негерметичні нутрощі Ан-12 з цинковим відром про всяк випадок. Є що порівнювати. Але як би не було моторошно, чи до кісток холодно, після кожної посадки хотілось літати і літати.


    Ту-154. Вперше ставши коло літака, реально оцінив розмір, чистоту ліній і витонченість керованої стріли. А в ній, між іншим, сто тон ваги. Для сучасної чудо-техніки небагато, але, уявіть, - сто тон на десятикілометровій висоті. І там, де температура повітря навіть влітку мінус 55, в салоні тепло, та затишно. Відносно, все відносно. З-за спини трошки свистить – рівно працюють турбіни. Сусід задає хропака, а мені на таці подають варену курку. А ви теж звикли перекушувати в дорозі?

    Покоління 154-х помалу відходить, позначившись в останні роки серією гучних катастроф. А взагалі-то, позаду лайнера три двигуни. Два, чи три – яка різниця? Така: три – надійніше. Змовкнуть два, машина сяде на останньому. Хоча… До всього потрібні вмілі руки. Вони були і, маю надію, є в авіації. Не сьогодні про це писати.

    Сучасні лайнери «розбещують» пілотів, перебравши на себе всю чорну роботу під час перельоту. От, наприклад, була така спеціальність – бортінженер. На літаках останнього покоління інженерів вже немає. А на Ту-154 він відповідав за роботу бортових систем, як то перекачка пального між баками, за дрібні, проте важливі маніпуляції, лишаючи командиру корабля і його праваку головну функцію управління – пі-ло-ту-ван-ня. Коли Боїнгами керували двоє-троє, наші екіпажі складались із трьох-чотирьох пілотів. Живі комп’ютери. Проте, 154-ті «тучки» були не гірші породистих 737-х Боїнгів. Принаймні, вони вискакували на кілометр вище легко. Висота, знаєте, це перевага.

    Можна поринути у безкінечну суперечку, вболіваючи за своє. Що там кажуть американці? Їхні двигуни, бачте, тихіші за радянські. Ото біда! Зате наші дешевші, їх можна полагодити «в полі», вони… Тьху ти! Нащо воно мені? Я пасажир, я – любитель. Мені навіть нецікаво, назустріч чому я лечу. Захоплює сам процес.

    Перисті «матрасики» пропливали далеко внизу і з такої височини побачити щось невеличке аж ніяк неможливо. А от коли під крилом суцільна хмарна ковдра, то на думку спадають бабині розповіді про райське життя на небесах.

    Вас лякають чорні-пречорні хмари? Такі, як смола. А як смола в уявному пеклі? Отож! Та коли ще й такі, що сиплють блискавками, б’ють градом, або несуть зливу надзвичайної сили. Можливо, ви не бачили справжніх тайфунів і не було так темно, наче вночі. Але, розумієте, про що кажу. Одного разу дивився на таке страхіття. Воно накрило небо над Базельським аеропортом. Здалеку схоже було на величну виставу. Страшна тінь рухалася землею. Спалахи. Віддалений грім. Жодної краплі ще не впало донизу, проте, ось-ось… І під тим жахливим

    покровом один за одним пливли сліпучі вогні літаків. Лайнери йшли на посадку кожні дві хвилини. А наді мною глибока синь, сонце сліпить, земля просить вологи.

    Чому вони такі чорні? Тисячі тон води. Море ж таке синє у ясний день, хоч там, під товщею, - ґрунт. Хмара мусила б бути велетенською лінзою, збільшуючи сонце стократно, спопеляючи фокусом сонячних променів не тільки все живе, але и саме каміння.

    От і ні. На те Бог мудрий, щоб ми жили і дякували Йому. Більша частина світла, стикаючись з хмарами, відбивається назад, у космос. Дивимося знизу – чорно. Дивимось з борту літака – аж сліпить від білизни і міниться різнокольорово. Така краса! Хочеться бігати по хмарах. На землі, може, все летить догори дриґом, людоньки ховаються по «норках», а над усім цим – святкове сяйво, урочистий палац для не багатьох.

    Коли лайнер проривається крізь щільні хмари, або зісковзує з височини, він долає додатковий опір. Потоки вітрів, граючись м’язами, підкидають його, штовхають під боки. Іноді машина провалюється, втрачаючи підйомну силу. О! Тоді пасажири ціпеніють у кріслах. Не всім до душі такі млосні глісади. Здригаються крила, обтрушуючи холодний вогкий тягар. Ой, не відвалилися б! Ой би…

    Переходячи з вищого ешелону на нижчий, літак клює носом. Двигунів на малому газу майже не чути. Як санчата до долини, несеться велика біла куля, не потребуючи сили реактивних сопел. А щоб зісковзування не було занадто швидким, деякі з літаків навіть мають повітряні гальма.

    Резюмую. Кожен політ завершується приземленням. Після кожної посадки я чекаю нових злетів. Знизу теж можна милуватись кучерявчиками хмаринок і навіть буйство стихії виглядає казково прекрасно на світлинах фотомайстрів. Але я віддаю перевагу милуванню з 10 тисяч метрів.

    З технічного боку, посадка – найскладніша фаза польоту. Правильно знизитись, щоб у потрібний час опинитись на потрібній висоті з визначеною швидкістю й іншими параметрами руху – задача членів екіпажу. Літак суттєво полегшав, витративши пальне, але він, все-таки, не пір’їна, щоб кружляти, як заманеться і аеродром теж не тролейбусна зупинка. Чітка лінія бетонки має початок, не такий вже довгий відрізок рівної твердої поверхні і кінець, за яким важкому Ту нема чого робити: робоча відстань – від «зебри» до «зебри».

    Найцікавіше під час зниження і посадки сидіти трохи позаду крила. Газ прибрано, машина почала зниження, опустивши ніс. Себто, вона побігла згори вниз, як санчата. І всі ми знаємо, спускаючись із пагорба, як рух прискорюється. Для того й обирають гірки якнайвище, щоб розігнатись якнайшвидше. Власне, просто падати з неба гниличкою не дають крила. Движки відпочивали. Якби ніс опустився ще нижче, Ту набрав би швидкість, яка тепер вже не потрібна. Повітря все-таки гальмує його, гальмує, гальмує, а рулі висоти на стабілізаторі задають кут зниження. 500 кілометрів за годину, 400… Все ще забагато для м’якого приземлення. Пілот потроху взяв штурвал на себе. Ніс піднявся, значить, розганятись машина вже не могла. Ще трохи на себе – хвіст опустився нижче лінії носа. Швидкість скоро впала, та і її забагато. Отут почалося дійство інженерії. Пілот піддав потужности. На очах задні поверхні крила ожили. Цілі панелі під дією механізмів опустились донизу. Це за-крил-ки. З допомогою закрилків кут атаки площин, а отже і підйомна сила крил зростають, а швидкість горизонтальної і вертикальної швидкостей – падають. Отака проста – складна технологія посадки. Інакше – ніяк. Без мене літак долетить куди треба, без закрилок – теж долетить, але не сяде. А я з цікавістю пас очима все що відбувалося у першому польоті. І те, що там мали місце всілякі еволюції, свідчило про пильність льотчиків, яким я довіряв своє юне життя. Характерні звуки, поштовхи супроводжували підготовчі фази. Лайнер просився на землю усіма повітряними гальмами.

    З наближенням тверді швидкість ставала помітнішою. Земні орієнтири, наче від копанця, побігли швидше назустріч. У вухах щось лускало, а між зубами тарабанив кисло-солодкими боками льодяник, виданий красунею стюардесою. Вестибулярний апарат щиро здивувався

    новим відчуттям, аж я трошки оглух. Перші два рейси на Ту-154 допомогли «розім’яти» вуха перед польотом іншого рівня – на військово-транспортному Ан-12. Але це буде далі. А поки що на нас чекали 4 місяці щоденної муштри. З дурних наших голів всілякими способами виганяли романтику, замріяність, думки про власні бажання. Щоб макітри не гуляли порожніми, їх накачували статутами, наказами, політінформаціями… Солдат, як предмет, позбавлений свободи дій, права на правоту, статтєвих ознак. Для нього не існує слів: «хочу їсти, спати», або «не хочу». Не всіх нас за 18 років встигли навчити дисципліні. Тепер товариші майор, прапорщик і сержант мали зробити це за кілька тижнів, та так, щоб у строю не було жирних пінгвінів, туговухих ведмедів, мямлів і дуже вумних очкариків. Чотири місяці пекла – тільки згадаю і вже все болить від перенавантажень. Знати б наперед подальшу долю, ми б не журилися надмірно. Чомусь навчившись, а де в чому отупівши, ми все-таки накопичили певний запас міцности для служби в інших умовах. Чим довше живу, тим більше ціную набутий досвід.

    На дурну роботу отці-командири не скупились. Чого вже чого, а цього добра і не проси - так дадуть. Лютий 1984 року був дуже холодним, наче ґніт у Сонця прикрутили. Світило наше сяяло, але не гріло. Щоб курсанти не померзли, нас озброїли ломами і наказали викопати траншею під кабель. Дався їм той кабель в розпалі зими. І мороз, наче ми не в Ташкенті, а на Шпіцбергені. Длубали завзято, зігріваючись так, що аж відпара з йоржиків піднімалася. Ломи були важкі. Трохи потовчешся з ним – сили полишають. А вістря відскакує від ґрунту з кришталевим дзвоном. Не йшла робота. При всіх зусиллях не було видимого результату, метрів не було. За спиною лейтенантик наглядає, діловий такий. Тільки стануть хлопці, він уже гундосить: «Працюйте! Працюйте!» Ти ба, ділова вустриця! Пару років, як самому полковники носа втирали в училищі, а вже напанив білі ручки, гонору наївся. Мабуть, потайки лямпаси до галіфе приміряє.

    На день відльоту, 25 лютого, хоч потеплішало, та на свіжаку тіло мерзло під казеною амуніцією. На навколишніх горах лежало чимало снігу, хоч які там гори нід Ташкентом? Літак загубив місто і, випереджаючи хмари, линув над пустельною рівниною. Безкраї простори чиєїсь рідної землі. Я вже знав, яка вона суха і непоказна там, внизу. Не порівняти з моєю Україною. Але й ці недосконалі «пазли» щемно гріли чиюсь душу. Принаймні, з 10 тисяч метрів узбеки бачили свою рідну землю. Я ж не міг угледіти навіть далеких обріїв вітчизни.

    З’явились вершини. Спершу – на видноколі, а тоді вже від краю до краю засніжені кручі. Ой, вельми суворі ті гори! А що вже красиві! Та не такі з виду, як Карпати, чи Кавказ. Підпираючи небо, вони тягнуться аж до Гімалаїв, можна сказати, до вершини світу. Але й тут, на відрогах Гіндукушу, краєвид приголомшував масштабністю.

    Кабул лежав (маю надію, ще довго лежатиме), оточений горами, висотами і пагорбами. Та ще й посередині його намагаються перекусити обценьки хребтів Шир-Дарваза і Асмаї. Ніяких хмар. Прекрасні умови для знайомства. Враження від першої екстремальної посадки описано у моїх спогадах цього циклу під назвою «Тридцять років – сумний ювілей».

    Місто хитромудро перетинає срібляста стрічка невеликої річки. Назва її? Кабул, звичайно. Далі вона покидає столицю, розрізаючи скелясті кручі у напрямку Джелалабаду. Уздовж неї прокладено дорогу – один із багатьох шляхів, що заслуговує на власну назву – Дорога смерті. Над дорогою грізними гніздами нависли радянські сторожові застави, намагаючись убезпечити прохід автоколонам. Як виходило? Про це розповідають десятки німих обгорілих остовів, скинутих на узбіччя.

    Падаючи вперше на цю древню столицю, я не все закарбував у пам’яті, тільки сіро-коричневі тони клаптиків землі, такого ж кольору дували, тобто глиняні паркани, якими двори і поля землеробів частково захищені від знаменитих суховіїв, так званих «афганців», тераси, влаштовані на гірських схилах і велетенське місто, яке нараховує понад мільйон мешканців. Значно пізніше, злітаючи, або сідаючи на столичний аеродром (а це враження, помножені на 23), я вивчив його. Вдень і вночі, вранці, під вечір, аж доки у пам’ять не відклався фотовідбиток Кабулу. Тут ворота, якими я прибув на афганську землю, звідси – востаннє злітав, повертаючись назавжди додому. І тоді виникло почуття суму, притлумлене, але не розвіяне до останку. Цікаво для статистики, що рідний Донецьк я бачив з літака лише 17 разів. Отож бо й воно.

    Перший візит у святеє святих країни видався коротким. Наступного дня, або через день, з’явився «покупець». А товар – ми. Цікаво було би лишитись тут – все ж веселіше столичне життя. З іншого боку, ніхто з нас не знав нічого про ступінь свободи і небезпеки. І звідки така думка про переваги саме кабульського гарнізону? Напади романтики, властиві цивільним туристам, треба навчитись гамувати. Бажання бачити щодня нове – ось чим були зайняті мої думки, попри тривогу перед невідомим. Хай там що, а ми знову їхали на аеродром. У нашому лексиконі з’явилось нове слово – «Шинданд».

    Вискочили у місто на жовтому «ПАЗику». Та ж дорога – через центр. Я чув, що на головній вулиці є екзотичний об’єкт – єдиний у країні підземний перехід. Ходити переходом ніхто з нас не збирався. Сам факт – він один і немає другого ніде. Побачити і зафіксувати в пам’яті було цікаво.

    Майванд – так називається вулиця у пам’ять про події 1880 року. У другій англо-афганській війні воїнство Айюб-хана надавало по вухам армії генерала Барроуза. Втрати афганців майже втричі перевищували кількість загиблих з боку британців, але це була перемога, що вплинула на хід усієї кампанії. Не допоміг ні європейський вишкіл, ні знамениті екіпіровані вогнепальною зброєю стрільці.

    Впевнений, що нащадки тих полеглих англійців, які товчуться на афганських плацдармах сьогодні, відчули на собі потужність гвинтівки Бур-303 вітчизняного (з туманного, тобто, Альбіону) виробництва. Хоч вона вперше почала своє пекельне «жниво» років через двадцять по тих подіях, але пережила не одне покоління зброєносців і дотепер легко пробиває борт бронемашини, спочатку радянської, потім тієї ж британської. Коли нові коаліціанти дадуть драла звідти – лиш питання часу.

    Війна на тій території – не змагання між М-16 і стареньким «калашниковим». Там переможе не технологія сили, а дух нації. Вільну душу у полон не візьмеш, а захоплена територія – втіха примарна. Кому потрібні такі завоювання, де тебе довіку битимуть твоєю ж зброєю? Так що, яким би не був радянський лад зразка 1989 року, а дяка тим мужам, які зробили висновки. Вже понад двадцять літ наші співвітчизники не гріють там ноги.

    Архітектура головної артерії вражає не вишуканістю, а навпаки, незвичною для такого великого і значущого міста простотою. Дво-, або триповерхові будиночки східного типу тягнуться суцільною стіною від рогу до рогу вулиць. У несамовитому потоці поважно котять тролейбуси, такі самі «Шкоди», як у Маріуполі, тодішньому Жданові. Мабуть, кожен власник будинку сам собі архітектор, бо однієї ідеї тут не відчувається. Ліплено як кому на душу лягло. Перші і другі поверхи зайнято крамницями. Усе саморобне, примітивне, але десь навіть і миле у своїй примітивности. А які бренди виставлено на показ. Те, що ми майже не бачили у Союзі: “Sony”, “Panasonic”, “Sharp”, та інша техніка. Все одне на одному. Деінде написи російською переконують, що власник є найпривітнішим комерсантом Кабулу.

    Рух автодорогами навряд чи можна назвати впорядкованим. Кільцеві перехрестя – екзаменаційний лист для водія: спочатку думаєш, як попасти у потік, а тоді – як з нього вийти. Сержант за кермом не переймався хаосом, він на своїй хвилі витримував напрямок руху. Власники Тойот і Волг тиснули на гальма, коли наш автобус влітав у хоровод танку.

    По всьому видно, що до нашої присутності давно звикли, притерлись. Ніхто не кидав відверто ворожих поглядів, ніхто не махав вітально ручкою. Країна жила своїм життям, а ми вже як даність, яку треба пережити. Права розподілено і встановлено, природно, на користь СРСРівського монстра і життя столиці більш-менш спокійне (вдень). Нічна стрілянина «освіжала», але зараз не беремо її у розрахунок, ці люди спокійні як слони. Кому весело, той сміється. Знайомі вітаються і вирішують справи. Це – їхній дім.

    Минаючи окремий квартал, у забудові якого було щось невловимо знайоме, хтось із бувальців вкинув інформацію – це називається радянським кварталом. Неймовірна новина! Жінки і діти наших дипломатичних представників, військових радників. Типові кількаповерхові багатоквартирні будинки, тротуари, алейки. Як таке могло бути? Ми – новоприбулі, пробувши у країні, що воює, два дні, не сподівались побачити тут повноцінні сім’ї. Нічні обстріли, диверсії, отруєна вода, наколоті цианідом фрукти, вибухівка, замаскована у авторучці, іграшці, або вмонтована у радіоприймач, небезпечні хвороби, від яких ми не мали імунітету – такі реалії. І ось цей осередок співвітчизників і ці асфальтовані доріжки – все, як ТАМ…

    Військові радники – мушавери мовою дарі, викликали почуття пієтету до себе. Хто вони? І яким змістом наповнене їх перебування у республіці? Я не знав точно. Відчував, що людина у польовій формі пісочного кольору може бути генералом, або старшим офіцером. Неначе наш, але не у складі контингенту, якось осібно. Військова еліта? Дехто вважав престижним статус не тільки самих радників, а також підрозділів, наближених до виконання спеціальних місій, пов’язаних з діяльністю цього прошарку фахівців.

    З плином часу поширилась відкрита інформація про діяльність радників і міф про особливий привілейований стан луснув мильною бульбашкою. Правда те, що до апарату мушаверів відбирали досвідчених офіцерів високого рангу з досвідом організації і управління військами. Не тільки у Кабулі, а по всій країні, при командуванні афганськими дивізіями, полками, наші офіцери здійснювали консультативно-навчальну діяльність, щохвилини чекаючи удару в спину.

    Дружина одного з мушаверів згадує, як вони мешкали у спартанських умовах, безпосередньо на території, віддаленій від радянського гарнізону. Вдень – домашні клопоти та вирішення побутових проблем з поправкою на можливі сюрпризи з боку недоброзичливих місцевих жителів. Неспокійні ночі. Кулемет, готовий до бою, посеред кімнати. Нічні шерехи поза стінами житла, котрі можна тлумачити в міру розтривоженої фантазії.

    Нерідко траплялись дезертирства афганських вояків цілими підрозділами. Через те доля окремих радників губиться у невідомости. Зникали люди безслідно, або їхні пошматовані тіла кидали на науку посібникам окупантів. Розповідь колишнього мушавера Валентина Овцина пропоную до уваги:


    «Представлюсь. 1978 рік (до початку військового втручання – примітка автора). На десять піхотних дивізій приїхали (авіа) по 6-8 радників, пізніше і в кожний полк. Я служив в Усть-Кам’яногірську начальником політвідділу МСД* підполковник, 38 років. Команда з Москви. Перевдягли, забрали всі документи, в літак. Без сім’ї (за це з нас же вираховували 25% ). У Гардезі жили в збірно-щитових будиночках. Дві кімнати – два полковника. Мій сусід Ігнашев Василь Васильович загинув. Охорона в спину розстріляла на СП** артполку. Разом з другом підполковником Риковим, радником цього полку. Ми перевдягнені у форму рядових, без документів. Зброю не випускали з рук. Харчувались самі, за власний рахунок, продукти і коньяк «Білий аїст» привозили за 100 кілометрів з посольства у Кабулі. У дивізії обід з офіцерської кухні раз на день. Іноді запрошував радників командир дивізії, рідше – командир 3 АК***.

    Я впевнений! В наші часи всі були РОЗУМ, ЧЕСТЬ і СОВІСТЬ радянських офіцерів. Нижче майора у нас радників не було. Воювали всі. Боягузів, підлоти і сволоти у нас не було. В той же час, ми бачили погане (не тема). В одному бою по проводці афганських командос через перевал на Хост я на БТР врятував, підібрав від розбитого БТР п’ятьох наших радників – Кабульців. Їх вбили б на 100 %. Вони у моєму БТР пройшли взад-

    вперед по своїй розбитій, спаленій, знищеній колоні. Вели вогонь. Вночі я вивіз їх до Гардезу. Більше не зустрічались. Якщо хто знає – відгукніться.

    В дивізії був радник НШ (начальник штабу) підполковник Котельников Геннадій (з козаків, батько – командир танка, загинув на Курській дузі). Їздив у бій на танку.

    Одного разу в горах ганяли духів. Визволяли черговий кишлак, потім туди входили афганські солдати. Бій вже закінчували. Сутеніло. А танка немає. Я на БТР «поповз» його слідами у гори. Межа і крутіше, і вище, і блуканув. Видряпався на гірку, а там духи обкладають, готують багаття коло танку. Як у ГОГОЛЯ, нема міцніше бойового братерства. У танку накрилася гітара (мабуть слід розуміти якусь деталь ходової частини – прим. Автора), скінчився боєзапас. Екіпаж без радіозв’язку. Коротше, думаю, вони вдруге народились у ту ніч. Хотів би, братчики, обійняти вас.

    Вертольотчикам Гардезу СЛАВА!!! Ми часто з ними були у бою. Підбиті падали. Незабутнє враження. В горах на скелі. Влучили у мотор. Ну ми – плавно донизу. Ротація. Розхитує, в кабіні літаємо. …- голова – ноги. Добре пам’ятаю, нас повний вертоліт. Впали на одне колесо, покачалися – на друге і ЖИВІ. Командир відключився ненадовго. Над нами друзі влаштували карусель****, море вогню. Другий Мі-8 нас підібрав і у Гардез.

    Кучук Петро Германович, підполковник, радник командира дивізії. Два роки ми разом. Він – старший. Десятки разів ми були на волосинці. Він теж за кермом БТР-60ПБ. На перевалі в бік Хосту багато солдатів. Багато перебіжчиків. Командири рот виводили до ворога. Змова у танковому батальйоні. Заколот артилеристів. Сум’яття. Паніка. Ми на двох БТР виїхали на перевал. Командир корпусу і наш радник за півгодини до нас виїхали БТРом з їхньою охороною. По горах дорогою 20 кілометрів. Під’їжджаємо. Я попереду. Радіо. Кучук – за мною. Бачу підбитий БТР, перекинутий з дороги, палає. Один поранений (без ніг) виповз на узбіччя. Через перекладача. Тільки-но 6 з гранатометами розстріляли охорону. Я по радіо - Кучуку. Він мені: «Вперед!» Я йому: «Сам – вперед!» Він каже, що прикриє. Мат-перемат. Їду. Бачу, за кущами люди. Даю команду кулеметнику. Був підполковник, естонець, заступник по техніці дивізії. Він мені: «Не бачу – не стріляю», я сам за кулемет і вжарив, зачекав хвилину і повний газ вперед. Там військо дружно вишикувалось під аплодисменти. Генерал роздав особисто гроші кожному. Він запевнив, що служити Революції будуть. За зраду арештували комбата танкового батальйону, посадили до мене у БТР і готові повертатись. Однак, танкісти не схотіли віддавати свого. До мене під’їхав танк і гармату на мене, і… СИДЖУ і чекаю. Потім я сміливо поїхав і все чекав пострілу у … Постріл був, але не в мій БТР. Кучук... Прекрасний товариш. Ми всі один одного величали по-батькові.»


    Отака романтика, отака еліта. Піди знай, у кого більше шансів вижити? Навіть у самому Кабулі ота благодать, що я бачив, була оманливою.


    Кілька хвилин нормального руху. Чешемо, як по Хрещатику. Поворот і нам треба туди, куди він веде. Молодий сорбоз*****, жестикулюючи, відмахувався від нас, наче побачив шайтана. Зміст пояснень зрозуміло без перекладача: «Туди не можна! Там Бабрак! Їдь прямо!» Напоготові АК-74. Нам що? Бабрак і Бабрак собі, на прізвище Кармаль. Саме через те ми тут, щоб нашими багнетами підпирати незаконно народжений режим. Хоча, той собі правильно робить. Кому можна довіряти? Попередника теж охороняли «совєти», а порішила їх усіх оптом знаменита група «Альфа». Так що… Покійний Хафізулла Амін «передав» справи Кармалю, тільки-но переїхавши у колишній королівський палац. Прожив аж чотири дні до штурму. Відтоді резиденція короля належала штабу командувача 40-ї радянської армії. Чи то запопадливість перед північним сусідом, чи дурна слава історично-архітектурної пам’ятки сподвигла поступитись зовсім не мілітарною спорудою. Бабрак ширяв між молотом і наковадлом, тож мусив добряче сопіти собі у вуса, щоб ці два важкі предмети не зіпсували назавжди нікчемну маріонеткову біографію.

    Так і не побачив я товариша Кармаля на прізвисько Боба Карамелькін. Для історії було б цікаво. Ну все, проїхали!


    Далі – цікавіше. На банкноті достоїнством 50 афгані зображено помпезний палац. Дорогою до аеродрому його ніяк не минеш. Тоді там знаходилось Міністерство оборони республіки. Широка плеската баня колись вінчала середню частину, яка півколом виділяється з фасаду будівлі. Пишу

    «вінчала» і «виділяється» - минулий і теперішній час. Бо купол розгромлено, а стіни стоять. Три поверхи, високі вікна, невеличкі кутові башти. Можна сказати, візитівка столиці, невід’ємний елемент асоціативного ряду. Будівля зазнала ударів під час окупації військами міжнародного альянсу – початок XXI століття.

    На жаль, війни не додають краси містам. Обличчя Землі спотворено виразками вибухів. У резиденцію МО ще під час нашої війнухи моджахеди пускали реактивні снаряди. Ефекту – мінімум, оскільки вистріли від системи залпового вогню «Катюша» просто клали під кутом, приблизно розрахувавши траєкторію руху снаряда, на око. Оте «приблизно» і попадало, як не в «молоко», то по мирних будинках. А стратегічному об’єкту така наспинна артилерія анітрохи не зашкодила.

    Наскільки мені відомо, таліби, взявши владу після відходу «совєтов», зберегли профільне призначення будівлі. У них теж були міністерства. Щоправда, не довго. Західний альянс, штурмуючи кабульські лігва непримиренних, використав «розумні» бомби. Принаймні, від «адекватних» бомбардувань вже не гинули так масово сонні мешканці. Поверх гордовитої непохитности палацу нова війна нанесла свій фірмовий татуаж.

    Архідалекоглядним був Великий полководець Олександр Македонський, виголосивши свого часу досі не спростовану аксіому – Афганістан підкорити неможливо. А може це красива легенда? Я бачив у Кабулі обеліск. Арабськими літерами на камені закарбовано те, що

    переказую вам. Я не історик. Покопирсавшись в інформації, знайшов ствердні записи розумних людей. Військо Олександра намагалося поневолити гірську країну. Як доказ, - світлолиці нащадки грецьких воїнів донині населяють не тільки столицю. Кажуть, нібито, на знак визнання нескорености місцевих жителів, за наказом імператора десять тисяч воїнів одружились з пуштунками. Сам Олександр взяв дружиною красуню Айханум – чільницю цього невеличкого тоді міста. Греко-бактрійська цивілізація, представниками якої можна вважати нащадків вихідців з Пірінейського півострова, проіснувала майже два століття. А до кінця 19 століття поблизу Кабулу жило плем’я «кофрів», від слова «невірні». Молилися своїм богам, тобто, були язичниками по суті. Сучасна назва регіону – Нуристан, тобто, країна світла. Чи не тому, що частина аборигенів дивляться на гори блакитними очима і мають руде волосся?

    Визначити ж переважаючу національність кабульців… краще не треба. Самі себе вони називають «кабулі», тобто, щось особливе. Феноменальне явище. Звичайно, маючи певне коріння різних народів, вони не називають себе узбеками, таджиками, пуштунами, хазарейцями. «Кабулі» - і цим сказано все. І майже всі корінні кабульці говорять персидською мовою. Якщо хочете, назвіть її дарі, або таджицькою – помилкою не буде.

    У порівнянні з іншими містами Кабул безперечно несе в собі ознаки столичного лоску, але лишається чисто азійським велетнем. Вплив Європи або іншого світу відчутний не так як, наприклад, у Ташкенті, чи Самарканді. Є національна галерея, однак своєю європейськістю вона не конфліктує із колоритом Сходу.

    Умовна лінія поділу між старим і новим містом проходить річкою. Права частина – найдревніша, існує близько 2000 років. У 1221 році Чингіз-хан зрівняв Кабул із землею. А засновник імперії Великих моголів – Бабур, через 200 років заснував тут свою столицю. Понад двадцять садів, насаджених Бабуром налічується у сучасному місті. В одному із них, названим ім’ям засновника покладено його тіло, доставлене з Індії. Не хотів і по смерті лежати аби де, настільки любив цю долину між Шир-Дарвазою і Асмаї.

    Далі – історія нескінчених завоювань. Ви не забули? Завоювання – не означає підкорення.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 3

    Крилатий


    Чад спаленого гасу над літовищем. Стійкий. Нагадав сморід гасової лампи, над якою ми варили молоду картоплю під час літніх відпусток. Мені сподобалось.

    Поповнення тупцювало поблизу опущеної рампи чотиримоторного Ан-12. Палуба порожня. Уздовж бортів бічні лави. Нас куди більше, але те не має значення. Сотня вояків прекрасно поміщається на металі підлоги. Коли виникала необхідність, літак перевозив одним підйомом 180 осіб. Купно, зате дешево і сердито. У такому разі не вистачало кисневих масок, але про існування їх як таких у першому польоті я навіть не здогадувався. Здоровий молодий організм мався на увазі по факту перебування у складі збройних сил. Вантажний відсік повітряної вантажівки не герметизовано.

    Літак проектували під доставку військових вантажів, передбачивши лише невелику кабіну з наддувом для двадцяти супроводжувачів. І пілоти також працюють в умовах мінімального для транспортного літака комфорту. Окреме передове місце серед членів екіпажу відведено штурману. Він копирсався у прозорому носі кабіни між своїми приладами, звідки найкраще видно усю передню півсферу. Влітку штурман приймав сонячні ванни найбільше. Пілоти взагалі «любили» спекотне афганське літо за те, що усі перемикачі кабіни розігрівалися до нестерпної температури, а з-під «лопухів» переговорної гарнітури капало сало. П’ятеро льотчиків варилися живцем у носовій частині і один – у хвості. Місто під кілем займав дуже важливий член екіпажу – бортовий стрілець.

    Хто він? – баласт? Лежень, чи «приший кобилі хвіст»? Якщо добре подумати, то він – єдина лінія оборони і орлине око екіпажу. Небезпека ходила по горах, не лінуючись тягати зенітні кулемети і переносні зенітно-ракетні комплекси (ПЗРК) «Стінгер», «Блоупайп», «Стріла». Кулеметна куля, випущена на висоті 2-3 кілометри, летить у кілька разів далі, ніж на рівні моря. Преміальні за один завалений літак покривали витрати багатодітних афганських сімей на багато місяців. Це навіть краще, ніж сподіватись на соціальну допомогу. Більшість повітряних трас країни пролягає над горами. Частина аеродромів також розташована серед гір, або вони оточені зеленими зонами, де серед листя можна сховати армію вільних мисливців.

    Робота стрільця – продавати витрішки з толком, тримаючи напоготові спарену 23-міліметрову гармату. Як тільки рампу закривали, він залізною драбиною піднімався до своєї нори і виходив звідти не раніше, ніж літак торкався смуги.

    Комусь Ан-12 може здатись вайлуватим. Опуклий фюзеляж, низенька від землі посадка і площини не такі стрілоподібні, як у реактивних красенів. Його розробляли не для краси, а як військово-транспортну тактичну одиницю, щоб можна було доставити вантаж на польовий ґрунтовий аеродром, та у разі потреби підремонтувати так-сяк. Сіро-зелений колір надає суворість як військова форма людині. Так, це військова кістка у сімействі крилатих. Льотчики бойових машин так і казали на Ан-12 – крилатий летить. Зате справу свою він робив надійно і вперто.

    Було одного разу, з-під шаленого обстрілу виводив свою «Анюту» майор Залетинський. Злетів на трьох «живих» двигунах, запускаючи їх на ходу, на рульожці. І ще понад годину, 650 кілометрів скалічений літак ніс до Кабулу екіпаж, у якому всі мали поранення.

    АН-12, як наймасовіша модель, тримає першість у списку втрат транспортників. Першу машину завалили на п’ятому місяці війни над Джелалабадом. Наступну втратили у Кандагарі під час заходу на посадку. І тоді можна було посадити літак, але, мабуть, льотчиків було вбито у повітрі. Некерований птах врізався у важкий гелікоптер Мі-6 і вибухнув.

    Вантажник являв собою легку мішень. Наприклад, переносний комплекс «Стінгер» знімав ціль з висоти 6000 метрів. Це на рівнині. Додамо висоту гірського кряжу, на яку дряпались повстанці і зрозуміло, що ніяка висота не була безпечною. Особливо вразливими літаки ставали у районах аеродромів. Прийоми пілотування мирних часів не відповідали вимогам безпеки. З 1982 року авіатори почали застосовувати коротку схему посадки-зльоту. Пілоти вчились працювати на критичних кутах атаки, буквально загвинчуючи літак у небо. Три спіралі коробочкою над аеродромом щоб набрати не менш ніж 5400 метрів, а тоді вже – на свій курс. При зниженні вертикальна швидкість сягала 25 метрів на секунду – втричі більше від нормальної. Ніякими експлуатаційними інструкціями не передбачались такі режими, коли у повітрі ручку управління двигунами фіксували на положенні земного малого газу. Планери важких літаків навіть не проектували для навантажень при пікіруванні у перегрітій розрідженій атмосфері. Але пілоти робили це. Хоча дехто з пасажирів після приземлення зарікався літати взагалі.

    Проти радянського «лому» партизани вишукували нові способи протидії, не без допомоги закордонних спонсорів, як ми знаємо. Найсучасніша на той час ракета «Стінгер» прибула до країни десь з 1983 чи з 1984 року і її назва стала майже прозивним іменем усіх зенітних ракет.

    Не пов’язані з авіацією військові не дуже хотіли літати, тому, коли це тільки було можливо, їх питання у віддалених від Шинданда гарнізонах вирішував я, починаючи з літа 1986 року. Тут пропозиція й попит врівноважувались моїм нестримним пориванням до польотів. Відтоді небо тримає мене в лабетах неволі. Командування контингенту теж мусило, аналізуючи гнучку тактику супротивника, вводити нові правила, порушуючи існуючі інструкції керування повітряними суднами. Система – вона завжди була занадто інертною, тому на ходу створювали неписані закони для внутрішнього застосування в існуючих умовах. Стояло питання життя і збереження високотехнологічної дорогої техніки. Самі генерали теж активно перелітали між штабами, покриваючи щомісячно тисячі кілометрів небом. Пілоти звикли оминати найвищі

    вершини, міняли маршрути. Розкладу рейсів і чітких повітряних коридорів не існувало. На бортах літаків і вертольотів встановили панелі інфрачервоних відстрілюваних пасток, на які у багатьох випадках перенацілювалась випущена ракета. А іноді й ні. Чому так?!

    У зонах аеродромів борти «випльовували» яскраві гарячі зірки, червоні, або зелені. Це не салют піонерії. Ото вони – сліпучі, розпечені пастки. Чутливі до тепла датчики довертали «Стінгер» на помилкову мішень. Тоді десь на землі розгніваний польовий командир міг пустити кулю у голову нещасливому оператору, який не зміг поцілити радянський борт, а пілоти записували собі ще один день народження. Але іноді дурна ракета все-таки обирала гаряче сопло двигуна. Тоді…

    На супровід літаків майже завжди піднімали пару штурмових гелікоптерів Мі-24. Вони крутили кола синхронно з «крилатими», закриваючи плямистими тілами сектор обстрілу, готові вдарити по позиції стрільців. У таких складних горах перекрити всі стежки годі було думати. Гори допомагали тим, хто серед них народився. Ні тодішній режим, ні радянська військова машина ніколи не були повновладними хазяями афганського неба, хоч моджахеди не мали своєї авіації. По червоних зірках лупили з «калашникова», з потужної англійської гвинтівки одиночними, з гранатомету. В останні роки окупації Ан-12 в обов’язковому порядку комплектували парашутами для пасажирів. На борт брали стільки людей, скільки було парашутів. Літак міг вилетіти майже порожнім у той час, коли обурені люди, що бажали б летіти, лишались чекати наступний рейс.

    Статистика, піднята мною, свідчить, що з 1980 до 1989 року безповоротно втрачено одинадцять Ан-12. Три з них «загинуло» на землі. З інших восьми ніхто не врятувався за допомогою парашуту. Тільки у двох випадках живими лишались стрільці хвостових гарматних установок. Зафіксовано лише одну спробу вистрибнути задля порятунку через задню рампу. Тоді рядовому не вистачило висоти. Він «зітерся» у районі посадкової «Т» кабульського літовища і, це ж треба, в тому випадку уражений літак змогли посадити, тому підранений борт не входить у число одинадцяти. Скільки дірок залатано техніками, замінено виведених з ладу двигунів та механізмів – не злічити. За 9 років на Кабульські пагорби впали чотири Ан-12. Трохи позаду у сумній статистиці Кандагар, Джелелебад, Баграм.

    Не такий вже великий столичний аеродром. Затиснутий між горами таким собі амфітеатром, він приймав на єдину свою смугу важковагові «Антеї», одно- і двопалубні Іл-76, пасажирські Боїнги, Іллюшини, Антонови, Дугласи. Одна бетонна стрічка на всіх - для винищувачів і штурмовиків, бомбардувальників і вертольотів.

    Доки ми чекали команду вантажитись, кілька МіГів з нестерпним ревом пішли на виконання удару, та постійно лопотіли вертольоти, охороняючи периметр аеродрому.

    Нарешті нас, стривожених рекрутів, загнали у нутро машини, яка потроху оживала. З лівої гондоли основного шасі вирвалося полум’я і донісся «голос» допоміжної силової установки. Від неї розкрутили один з двигунів, потім вдихнули життя в інші, перемішуючи аеродромне повітря, насичене випарами авіаційного гасу.

    Ми сиділи на рифленій підлозі. Вантажу, на якому можна було б присісти, практично нуль. Я відкинувся найближче до рампи і похитав головою, роздивившись, що навіть піднята і обхоплена бічними створами, вона світить щілинами як сільська уборна. Побачив бетонку, що втікала з-під нас. Це трошки здивувало – маю на увазі спартанський комфорт. Такий собі однозірковий летючий готель: лежачи і з видом на гори. Треба сказати, на висоті гуляє морозець, тому летіти, мало не звісивши ноги, десь за межами юнацької уяви. Нехай я трішечки перебільшую та не брешу. Насправді, у щілину не пролізе навіть моя невелика долоня. Однак, замерзлі шмарклі можна просто викинути геть у польоті. Цікаво!

    Літак прокотився через усе поле, викрутився на злітну смугу і завмер перед стартом. Командир розмовляв з диспетчером про життя. Я серйозно – він отримував метеоінформацію і питав дозвіл на старт.

    Пізніше я зрозумів, наскільки важливо вкласти у маневр зльоту всю силу моторів. Пілот дав повний газ, не відпускаючи гальма. Коли літак вже ревів несамовито, гальма відпустили. Чорні смужки стиків замерехтіли під рампою і нарешті я вже не розрізняв їх. Відірвалась від бетону носова опора, а слід за нею повисли у повітрі основні. У вухах більше не гупало прискорене бу-бу-бу на швах між плитами. Тепер вже шасі заважали нам прибратись геть якнайшвидше. Глухими ударами відгукнулась механізація підбору. Колеса у своїй пастці заспокоїлися від тертя та шалених обертів. Все, вантажник дерся вище й вище, тримаючись відносно спокійної зони навколо аеродрому. Екіпаж заклав перший лівий віраж, уникаючи лобового зіткнення зі скелями. Точніше, взяв подалі від скель. Це зменшило шанс потенційним наземним мисливцям поповнити бойовий рахунок. Три крутих кола – не знак прощання, а виправданий захід безпеки, нехтування яким час від часу закінчувалось катастрофою.

    Земні об’єкти видимо втрачали у розмірах. Будиночки так і «всихали», ну а люди перетворювались на крапочки, що ледь ворушаться, то вилізаючи, то знов пропадаючи у шпаринках своїх схованок. Чітко окреслювались десятки літачків, зовсім іграшкових. Окремо маніпусенькі вертольотики. І величезне старовинне місто, стиснуте обценьками гірського масиву. З висоти можна розгледіти, як дорога проходить між хребтами, а до неї спускається з обох сторін кам’яна стіна, вибудована прямо на кручах. Скільки ж то людей мордувались, будуючи її? Тяжка земля лежить під нами. Єдина більш-менш помітна річка кружляє містом і багато переплетених між собою висохлих річищ, які наповнюються, мабуть, тільки під час дощів. А скільки їх буває, тих дощів? Є ще підземні річки, але не кожен чужинець знає про це. Зверху видно лише якісь круглі отвори, що ділять на відрізки безводне річище. Це і є певна ознака підземного потоку. Там, під висхлою артерією прокладено тунелі, якими хлюпоче безцінна волога. На поверхню виходять кяризи – колодязі такі, які ще можуть бути накриті глиняними кришками. Пізніше у Шинданді я опускався на дно річки і помітив, що в холодній воді ширяють зграї невеличких рибок, назва яким – маринки, а також прісноводні краби погрожують з-під камінців своїми клешнями і терпляче чекають поживи.

    Кабул, величний та прекрасний, стиснутий у «талії» лещатами гір Шир-Дарваза й Асмаї, віддалявся від наших очей, але я ще не раз побачу згори його дивовижні будинки, що, буквально стоять один на одному, вкриваючи гірські схили. Дах нижнього слугує невеличким двориком верхньому. Побачу кам’яні тераси амінового, а історично – королівського палацу. І «летючу тарілку» ресторану «Аріана» високо на горі. Вона прилетіла у Середньовіччя, а тут негостинні земляни пощербили її стіни так, що вона вже нікуди не полетить. Чудове це місто, та не наше. І хоч ми жартували, що служимо у шістнадцятій республіці Радянського Союзу, такого не могло бути ніколи, ніколи, ніколи.



    Хто з ломом прийде, той...


    А тим часом літак піднявся на необхідні 6000 метрів не знаю вже чого – висоти над рівнем моря, чи над рівнем міста. Командир довернув на південний захід. Від Кабулу до Кандагару приблизно 450 кілометрів прямим повітряним мостом. Це близько години неспішного льоту турбогвинтового лайнера. Хмари клубочились, як на мене, не тільки під сірим черевцем, але й заповзали погрітись всередину через щілини. Ми підносились на вищий ешелон, ховаючись за периною хмар. Південніше столиці білі ведмедики під нами кудись поділися. Літак повиснув сірою мишею, чи може, як мішень на полігоні. І для нас відкрилися незвичні слов’янському оку пейзажі. Ближче до місця призначення вже й гори – не гори, а так, пагорби якісь. З півдня дихає нездоровим перегаром пустеля Регістан. Тому, безперечно вражені майстерністю авіаторів, хлопці, отетерілі від піке, свою цікавість переключили на красу кандагарського аеровокзалу.

    Південні ворота країни протягом всієї війни були не дуже гостинними для радянських льотчиків. Заради справедливості скажу, що десь тут був уражений ракетою цивільний афганський літак з мирними пасажирами. А отаких як наш Ан-12 тут збито аж три штуки, не враховуючи ще кілька бортів, обстріляних партизанами і ушкоджених на землі, або у небі. В середині липня 1985 року поштовик не довіз до Шинданду листи. Я знаю, що там був лист від

    батьків. Але читали його вже зовсім не ті, кому належало. Сардари (командири загонів моджахедів) прагнули завдати якнайболючіших ударів. Через своїх агентів (іноді це були проплачені військові чини радянської армії) здобували дані про вантажі наших бортів. Головною ціллю була жива сила шураві, важка бойова техніка, озброєння.

    Наведу один з прикладів взаємовигідного співробітництва між представниками ворогуючих сторін. 27 жовтня 1984 року з Ташкенту на Кабул підняли трійку «горбатих» (Іл-76). Вантажні відсіки, забиті воєнторгівським крамом, та сяке-таке причандалля – в цілому, суто хазяйський караван. Приблизно у той же час з аеродрому Карші стартували інші три сімдесят шостих. Один модифікований борт віз понад 200 молодих десантників на двох палубах. До цього літака мали великий інтерес бородаті користувачі переносних зенітно-ракетних комплексів. Хтось із тих, для кого таємниць не існувало, стуконув сардарові, вказавши, що ці дві роти блакитних беретів трясуться у ТРЕТЬОМУ Ілі.

    Приблизно за 20 кілометрів до кабульського аеропорту на холодному схилі терпляче чекав свого зоряного часу розрахунок ПЗРК «Стріла». Десь уже над територією Афганістану дві ланки «горбатих» перемішались. Побачивши перший великий літак, стрілець загнув палець, а там і другий. Наступний – ціль.

    Третім у чергу на посадку вклинився «банановоз». Йому і вліпила ракета між 3 і 4 двигунами. А солдатики не знали, що той ранок можна записати другим днем їх випадкового народження. Щасливий випадок? Відносно. Залежно від того, з якого боку дивитись. Екіпаж фруктового рейсу, по суті, поцілувався з ракетою, проплаченою для інших. Але, як не крути, а 200 з хвостиком душ проти, може, десятка… Моторошно! Після такого помирати якось вже не той… На війні, як на війні. У таких випадках казали: «пощастило», а стоячи над цинковими ящиками – «не пощастило».

    А тепер по суті. Ми заходили на смугу міжнародного аеропорту міста Кандагар. Для об’єктивности зізнаюсь, - саме місто я бачив лише на фото. Але воно варте, щоб про нього написати, бодай, щось. Там поламала зуби не одна армія. Запекле протистояння між нашим контингентом і, власне, хазяями країни доводять розкидані всюди кістяки машин, літаків, вертольотів, танків, гармат, бронемашин… Туристам екстремалам буде що показати.

    І, між іншим, Кандагар за свою солідну історію двічі був столицею. По-перше, столицею Афганістана з 1747 до 1776 року. По-друге… Тільки не кажіть, що це несерйозно: наприкінці 20 століття тут знаходилась штаб-квартира руху «Талібан». Це такий період двовладдя у країні. І чи не ця, з міжнародного погляду, неофіційна столиця була найвпливовішим центром подій всієї країни аж до падіння у грудні 2001 року?

    Як таке, місто почало жити у 330 році, наречене Олександрією. Співставте назву із датою. Зрозуміло, хто отой першозасновник? Вірно, завзятий будівничий Грецької імперії – Олександр Македонський. Оточений страшними пустелями центр однойменної провінції дає прихисток приблизно половині мільйона мешканців. Друге за чисельністю місто держави. Саме звідси витоки Афганістану – Дуранійської імперії.

    В середині 18 століття багато землиці на планеті гуляло, не маючи рішучого хазяїна. Все хороше розібрали по руках. Інтриги і перевороти, завоювання, перекрій кордонів – похідні процеси, що спричинялися появою самородків в народах і племенах. А величезні території навколо двохтисячолітнього Кандагару просилися під крило архівидатного ватажка. Подрібненість на малі незалежні племена – це аромат, який приваблює крупних хижаків.

    Такий успішний муж народився на території сучасного Пакистану в родині вождя пуштунського племені дуррані. Його ім’я Ахмад-Шах Дуррані (Ахмад-Хан при народженні). Войовничий юнак проявив організаційні здібности у війську іранського правителя Надір-Шаха. Період 1738-1747 роки позначився успішною кар’єрою і чим би він закінчився, якби не нагла смерть патрона? Ахмад-Хан очолив афганські підрозділи іранців і вивів їх на територію Афганістану, де того ж року став Шахом.

    Мудрістю і бакшишами (подарунками) залучивши на свій бік ханів усіх афганських племен він організував кілька успішних походів в Індію, Південний Туркестан і на землі, де колись здобував першу славу – в Іран. За всі звитяги і політичні досягнення пуштуни донині називають його батьком. Мавзолей Ахмад-Шаха Дуррані – одна з найцінніших пам’яток Кандагару.

    Що до другої іпостасі міста, як оплоту талібів, красномовно свідчить факт – Ісламський Емірат Афганістан, створений провладним у 1996-2001 роках рухом, визнавали Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан і Саудівська Аравія. У мене склалося враження, що «студенти» (прямий переклад з арабської слова «талібан») швидше і успішніше відтіснили своїх (колишніх наших) супротивників з більшої частини країни.

    У 1995-му вони надрали хвоста тертим воякам Гульбеддіна Хекматьяра. Наступного року без бою взяли Кабул. Мабуть, тільки національна гордість етнічних таджиків, очолюваних Масудом і Раббані, та узбеків під правицею Дустума пригальмували впевнений «студентський» рух на північ. І, звичайно, гори, красиві і страшні гори. Остаточна катастрофа талібів була зумовлена радикалізмом, який скипілим молоком переливався через край, обурюючи і християнський, і мусульманський світи. Навіть для непримиренних борців під зеленим стягом ісламу одіозні полчища фанатиків від шаріату стали ніби прибульцями від іншої цивілізації. Середньовіччя повернулося до країни порубаними за крадіжки руками, вкаменованими за подружню невірність жінками, публічно і жорстоко покараними за… недостатню довжину бороди, відкрите обличчя (стосується ханум), потяг до мистецтва чи спорту, гру в шахи, алкоголь, телебачення в оселі.

    Відпивши з чаші цивілізації, хто змириться з такими утисками?

    А хочете трохи позитиву? Є одне, за що я готовий подякувати талібам. Цікаву статистику наводить Вікіпедія.

    За останні три роки правління прорадянської маріонетки Наджибулли виробництво опіуму зросло з 1200 т. до 1970 т.

    У період з 1992 до 1996 року при моджахедах вихід готового продукту виріс до 2200 тон. (Скільки ж це людей підсадили на наркоту?)

    1996-2001 - роки правління талібів. Загальний зафіксований вал дотягнув лише до 185 тон.

    Після приходу американців пішов стрімкий ріст до 6900 тон у 2009 році. Відчули смак західних цінностей? Ой, нема ідеального ладу на цьому світі!

    Дозволю собі ще «пограти» статистикою. Цифри можна запрягати по різному. Головне – кінцева ідея. Попередня маніпуляція, наче б то, виявила хоч одну шляхетну рису зловісного режиму. Але, взявши період 1996-2001, я випустив проміжні показники. Справа в тім, що аж до 1999 року чи не одним з головних джерел прибутків талібів була… наркоторгівля. В останній перед забороною рік вони «накосили» 4565 тон опію.

    Відповідно, питання: чому заборонили сіяти мак? Тому, що світ уже волав на всі заставки. Хмари гніву клубочились над білими чалмами. Гроза насувалася невідворотно. Відмова від наркоти – дипломатичний аргумент на перемовинах, позиція «йдемо назустріч один одному». Аргументище! А взагалі, коли я пускаюсь у такі глибокі роздуми, то складні взаємини між США і сучасним тероризмом дуже нагадують знаменитий вислів Тараса Бульби: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!». Чи не впіймають облизня?

    І у найкращі часи наших ратних подвигів Кандагар не терпів фамільярности. Це у Кабулі можна було вдень відносно спокійно потинятись по дуканах (магазинчиках). Тільки не тут. Гарнізон знаний як місце висилки зальотчиків. Набідокурив воїн? А зараз його туди, де козам роги правлять – у Кандагар. По мені, так жити можна де завгодно. А якщо і на засланні утнув якусь дурню, то гірше вже не буде. Куди вже далі відправляти?

    Перші враження. Що бачили мої очі? Не дуже великий, з претензією на архітектурну оригінальність міжнародний аеровокзал. Дивлюсь на фотознімок і думаю, - на що це схоже? Світлина одна – фасад. Немає відповідного порівняння. Ще знімок, з висоти -?!!? Жодних аналогій. Таким може бути тільки Кандагарський аеровокзал.

    Вигнуті назовні чвертьколом – дев’ять еліпсоподібних високих арок. Засклені від землі до верху склепіння тягнуться вглиб критим приміщенням. Складалося враження, ніби десь в уявному центрі вони мають зійтися в одну точку. Тільки коли облітаєш будівлю, видно з протилежного боку, що дахи дев’яти тунелів, знижуючись на третину висоти, не доходять і до середини радіусу. Обрізані торці так само переплетені металевим каркасом і засклені, як потойбіч. Досить своєрідно! Пасажирові авіалайнеру не кидаються в очі численні периферійні приміщення з куполоподібними дахами. Та що я пояснюю? Описати бачене важко, як всяку унікальну пам’ятку. Мало хто не знає, як виглядає сіднейський оперний театр. А хто опише словами? На що схоже? На квітку. На яку квітку? На фантастичну. Інформативно! Але всі мої враження про Кандагар – Аеропорт з повітря, аеропорт із землі. Небагато, проте глибоко. З моїх слів ви не оціните естетику зодчих, треба бачити.

    Всередині приміщення чогось чекали кілька жінок під паранджами (такий собі гарем Абдули). Думаю, їм було моторошно дивитись на іноземців, схожих, як близнюки у своїх шинелях. І ми – чужинці безцеремонно дефілювали поза вікнами, зазираючи всередину і даючи свою оцінку всьому з позиції гегемонів.

    Відчуття небезпеки ширяло у повітрі. Ми вважали себе рятівниками, визволителями. Але де ті люди, яких треба було визволяти? Вони спритно змінювали маски, перетворюючись з бідних дехкан (селян-землеробів) на воїнів Аллаха і знову на селян. Сама наша присутність провокувала супротивника на агресію. Партизани ніколи не демонстрували зразок гуманности. Думка про можливий полон – найгірше, про що можна було тоді думати. Та і взагалі, хто вирішував долю військовополонених? Почасти, звичайно, самі польові командири, або вожді племен. А коли й люди з-за далекого кордону, бо вести війну на рівних із супердержавою можливо тільки за умови підтримки з боку іншої супердержави, або половини світу. А де водяться зелені гроші, там випасаються найманці – люди, єдиним фахом яких є вбивство.

    Жорстокість їхня середньовічна, ненависть – найлютіша, а совість відсутня. Не милували нас – чужинців, також не жаліли і своїх. Проти лояльної до нової влади частини населення застосовувались такі методи залякування, які психічно здорова людина не вигадає. Якщо ми захищали себе мінними полями, лініями оборони у військових гарнізонах, то прибічники афганських комуністів щодня і щоночі ризикували бути закатованими, спаленими, задушеними. І якась частина боєзапасу призначалась цивільним літакам національних авіакомпаній «Бахтар» і «Аріана».


    Прогулянка добігла кінця. Ми знову всмоктались у підігріте нутро вантажного відсіку. Стрілець сходинками поліз у хвіст і зачинився там. Йому одиноко, але маленька кабінка хоч герметизована, а наші «нерозчовгані» вуха знову скручуватимуться у трубочки на зльоті, та особливо при пікіруванні. По прямій до Шинданду приблизно 400 кілометрів. Ан-12 весело вкручувався все вище, простягаючи ліве крило до землі, а праве – у сонячні далі, чесне слово – літаючий слон. Праві ілюмінатори «не показували» нічого, крім неба. Протилежним бортом третє коло робили круглясті «зайці», шпортаючись через фігури офіцерів, які покровительські споглядали на нас. Вони вже дещо пізнали і мали навчити жовторотиків елементарним істинам, як, наприклад, чітко слід відповідати на питання: «А що ти, хлопче, робиш у цій країні?» «А мене сюди дуже запрошували захистити право вибору дружнього народу від найманців американського імперіалізму». Так і не інакше. Але пам’ятаючи ідейні приказки, ми мусили засвоїти одне – у цій країні не можна довіряти нікому. Наші підзахисні дустаназіз (дорогі друзі – перс.) і НЕ НАШІ та підступні у своєму гніві басмачі - нерідко одні й ті самі люди. Звичайний землероб роками міг обробляти свій клапоть ґрунту, чекаючи миті, коли необережний шураві занадто розслабиться і втратить пильність. Тоді він виконував свою місію так, як вважав за справедливе, та ще й заробляв на тому кілька тисяч афгані.

    Я уважно перечитав інтерв’ю з лідером Національного ісламського фронту Саідом Ахмадом Гелайні, записане московським журналістом Артемом Боровиком. Здається, у ньому відображено просту філософію патріота своєї країни. Ось деякі ключові моменти запису:



    «Я вимушений був покинути Афганістан у жовтні того року, невдовзі після комуністичного перевороту. Однак ми не були задоволені справами і до приходу до влади Таракі. Я вважаю, що режим Дауда теж був нав’язаний народу. Я намагався переконати його йти нашою дорогою. На жаль, стався комуністичний переворот. Відразу стало зрозумілим, що новий лад ворожий афганському народу, його традиціям. Повстання проти устрою режиму було невідворотнім.»

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 4

    Ситуація, яка наприкінці 70-х років минулого століття, як її розумів пан Гелайні, чимось нагадує непевність звичайних громадян нашої країни в останні два десятиліття. На зміну одному антинародному режиму приходить інший. Панує політичний роздрай між різними партіями і в середині партій. Політична необізнаність населення і нездатність розрізнити підтекст порожніх обіцянок – експериментальне поле для політиків, які шукають своїх інтересів, граючись скляними пацьорками обіцянок. Наскільки складніша ситуація у Афганістані? - набагато складніша. Поділена за національними ознаками не на регіони – на окремі кишлаки, вона не може навіть у далекій перспективі мати єдиної національної ідеї, пошуком якої займаються наші чільники. Не можна казати, що якийсь народ живе краще, заможніше. Все відносно. Незадоволені всі верстви. У кожної нації свої володарі, хитрі, зажерливі. І тут країну починають тіпати перевороти. Нарешті, знаходиться така влада, яка зорієнтована на цінности, не властиві жодному афганському племені. Яка особа може бути компромісною для афганців? Тільки не така, як Бабрак Кармаль. Компроміс у питаннях устрою – щось неможливе при їх родо-племінній структурі. Якщо брати суспільно-політичне життя, то над усіма іншими народами пуштуни і таджики завжди домінували. І вони відстоюватимуть це на правах найчисельнішої верстви. Хіба їм думати про затертих у підніжках хазарейців? Про індусів? Про узбеків? Марксистсько-ленінські принципи на цьому ґрунті хороші тільки в теорії. Краща влада це та, яка більше обіцяє: дамо всім і все. Нова влада перемістила центр уваги з окремих родових груп на неосвіченого селюка, гнобленого за часів короля міського трударя, працівника паншерської копальні, чи нафтопромислів Мазари-Шарифу. Соціальні гасла, вкинуті у виснажені безпросвітною каторгою маси – улюблена «цукерка» комуністів. Вони не стали чекати результатів демократичних (псевдодемократичних) перетворень Дауда, коли він, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до своїх рук. Перша конституція, парламентські вибори – червоні політики не дали шансу проявити бодай якісь ознаки гуманізації суспільства. Країна мала такий шанс – стати на шлях оздоровлення і тоді вони стали б непотрібними.

    Пан Гелайні продовжує:


    «Країна розвивалась у напрямку повноцінної демократії. При королі (Захір Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартійної системи в Афганістані. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рік) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кінцевому рахунку призвів до путчу Таракі (1978 рік) і військового вторгнення (1979 рік). Дуже сумно, що Афганістан спіткала така доля. До демократії усім слід ставитись дуже обережно.»


    Гелайні – один з тих, хто від початку був у жорсткій опозиції до прорадянської влади. Навряд чи його погляди відображають думку 13-16 мільйонів афганців, але мені сьогодні цікаво знати, що собі мали в голові корінні жителі країни, чинячи опір нам – окупантам. За що вони дерлися гірськими кручами, тягнучи за собою важкі кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, міномети, безвідкатні гармати. Чи тільки за гроші вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони підривали трубопроводи, переходили мінні поля, вирізали активістів так званої народної влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совість, отруювали воду. То може вони – садисти? Гелайні був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Він – людина з серйозною освітою, опанувавши чотири іноземні мови, маючи власний капітал, розтрачував його на боротьбу з інородною пошестю. Цікаво, як Саід Ахмад Гелайні оцінює причини того, що сталося:


    «Ми не настільки наївні й злопам’ятні, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про підготовку рішення надіслати війська в мою країну. Але люди при владі зробили страшну помилку, яка призвела до великої трагедії… Зрозумійте, коли ми дозволили нашим

    офіцерам їхати у Радянський Союз і вчитись у ваших військових академіях, це означало, що ми довіряємо вашому керівництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довіру. Радянський солдат залишив по собі погану пам’ять в Афганістані. Адже найбільші втрати були серед мирного населення. Ви, жаліючи війська, ухилялись від прямого зіткнення на полі бою, але потім розправлялись із селянами у кишлаках… Сьогодні мені не соромно дякувати американцям за надану нам військову і фінансову допомогу. Ми вимушені були прийняти її, щоб захищатись від сучасної армії. Але нехай всі пам’ятають: якщо хтось спробує встановити свій контроль над Афганістаном, ми битимемось із ним, як билися з вами.»


    А виявляється, на правду можна дивитись з двох боків? Хоча, є чим заперечити на деякі твердження Гелайні, однак це, як у кожному спірному питанні, всякий має свою, зрозумілу йому істину. І його останні слова, хіба вони не мають підтвердження у сьогоденні? Нині діти тих, хто збивав наші літальні апарати, смалять по авіації об’єднаної коаліції. Ану розберіться тепер, хто і які інтереси відстоює у Афганістані.

    Один з літераторів у погонах під час дій контингенту писав нариси про зразки афгано-радянської дружби. Він яскраво переповів, як незаможні афганці піднімають голову услід гелікоптеру і усміхнені махають руками. Життя ж не було схожим на догматичні штампи. Ну, по-перше, коли я попав туди у 1984 році, місцеві вже звикли до того, що у небі щось гуде, а на дорозі гуркоче. По-друге, з чого би їм за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш літак через рамку прицілу. А так… Посмішка східної людини може приховувати люту ненависть. Посмішка не означає щиру радість. Коли наші БМП заїжджали у кишлак, старійшини теж посміхались. Але коли війська повернулись у Союз, на їх місце прийшли бійці, скажімо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всіх. Прибічники порядків НДПА*, колишні помічники маріонеткових керівників потрапили у пекло помсти.

    Нам здавалося, якщо годуємо з долоні весь Афганістан, то їх обов’язок бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев’ять років навчали нас поважати чужі цінности. Чи навчили? Принаймні американці нашим сумним досвідом не скористались. Чим це закінчиться? Важко сказати. Ресурси США величезні. Але в успіх янкі я не вірю і не вірю в щасливу долю симпатичного Хаміда Карзая.

    Нав’язана демократія нікому не потрібна, навіть якщо вона супроводжується роздачею подарунків. Нині триває боротьба за майбутнє країни. Його по-різному тлумачать політичні опоненти. Кожна сила обіцяє прихилити небо народові, та тільки ж тягнуть за різні боки. Спробуй всіх задовольнити, а вони просто приречені шукати підтримки всередині республіки, у населення. Інакше, що чекає Афганістан далі? Дай Бог, завершиться і ця війна. Коаліційні війська розсмокчуться по світу. Далі що? Он поруч Іран давно дратує Захід, - недалеко до нової війни. Слова, сказані паном Гелайні, сьогодні ставлять ще гостріші питання:


    «Ви повинні зрозуміти, що відбулась страшна наруга над моєю країною. Виросло ціле покоління людей, котрі нічого, крім війни не знають і не бачили. Вони вміють тільки воювати. Згадайте знамениті афганські килими, якими славилася моя країна. Ще десять років тому люди вишивали на них піраміди і верблюдів. А сьогодні – лише танки, бойові літаки і бомбардувальники. Ось що сталося з моєю країною! Як багато освічених людей – істинних носіїв афганської культури – загинуло, або покинуло простори батьківщини. Виїхавши, треба повертатись, але куди? В напівзруйновану країну?».


    Афганістан пручався під чоботом іноземця, відкинувши всяке поняття гуманізму. Тому пілоти робили щось неймовірне, ризикуючи звалити літак у штопор, тільки б не підставити борт під удар. Кара Немезиди то тут, то там підбивала баланс справедливости.

    Підлітаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме місто роздивитись практично неможливо. Аеродром винесено далеко на північ. А оскільки літак почав зниження над самим аеродромом, то більш-менш виразно побачити вдається тільки окремі кишлаки. Місцевість не така живописна, як Кабул. Відносно невисокі гори бовваніють віддалено, надаючи широкий простір гірському плато. Висота над рівнем моря 1000-1200 метрів. Мабуть, шиндандська авіабаза у плані безпеки найспокійніша. На всі сторони від неї відкрита місцина. Мінними полями наблизитись впритул до літовища малоймовірно. Але стовідсоткової гарантії навіть тут ніхто не давав. Зрідка траплялись обстріли і наразитись на свою порцію підігрітого металу можна було легко.

    Колись тут було розбудоване перське місто Забзевар, що у перекладі звучить як «Зелені поля». Тобто, назва сама за себе промовляє – землі тут родючі. Основний сільгосппродукт – опійний мак і «легші» культури, багата овочева номенклатура, баштанні. Ріка влітку не висихає, зрошуючи селянські клапті. Крім того, воду качають із свердловин і є діюча система кяризів.

    Така вона – шиндандщина, велика територія навколо міста, населеного переважно таджиками. І їхній варіант перської мови, дарі, абсолютно зрозумілий радянським таджикам. Один народ, розведений по різних окопах через комизи людей комуністичної національности – дивна війнуха.

    Але офіційна мова провінції не дарі, а пушту. Її носії – пуштуни, чи як там кажуть деякі народознавці – паштуни. За звичкою я «укаю», бо ми всі так вимовляли і цей варіант, як на мене, більш знайомий всім. Багато спільного несуть в собі обидві мови. Вивчивши кілька словосполучень однією з мов, не виключено деяке порозуміння з носіями іншої. Та великодержавні амбіції, виплекані в нас системою, дозволяли сподіватись, що кожний літній негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати «вєлікій р-р-русскій язик». Хай мені дарують шановні мешканці Сходу за образливі обороти, - не своє кажу. Цьому вчили, збираючи під крильце «великого брата» батрачків з усього другого і третього світів. А вони вчили. І не одну іноземну мову.

    Якось у невеличке віконце джелалабадського кантину (напівдержавна крамниця) наш офіцер для приколу кинув пару фраз англійською. Звідти у відповідь дали здачу мовою Шекспіра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, відшукавши трошки французьких і німецьких речень. Щоразу він чув відповідь тією ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького університету (як мінімум, той володів чеською).

    Сутужно живуть люди шиндандщини. Віддалена провінція межує зі східними територіями Ірану. Коли заворушення погнали з країни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всі хотіли воювати. Не розуміли, за ким правда. Нова республіка може й приваблювала майбутніми золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати під червоний прапор революції, вже завтра у твою халупу можуть прийти нічні гості з автоматами і запропонувати те, від чого важко відмовитись. У хаті стоятиме дитячий і жіночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось відріжуть з живого тіла, можливо – розпорють живіт і напхають туди землі. Це так, щоб іншим не кортіло. Війна не робиться у білих рукавичках. Або ти ідейний до кінця, або шукаєш компромісів. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там міну підклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по голові необережному шураві, та й у банду. Траплялося командирам викупляти своїх солдатиків через старійшин за гроші, за ту ж таки зброю. Не за мисливські рушниці, звичайно.

    По яких тільки країнах Сходу не «паслися» афганці, яким вдалося вислизнути з країни. Після оголошення політики примирення у 1986 році пішла зворотна хвиля реемігрантів. Якщо брати в цілому, ідея влади провалилася, але я бачив відкат з-за кордону на власні очі. Дев’яноста кілометрами північніше гератський цивільний аеропорт пропускав потоки зусиллями авіакомпанії «Бахтар» - внутрішні рейси. На шиндандському літовищі бахтарівських літаків я не спостерігав. Військова база слугувала цілям матеріального забезпечення військ. Та все ж, частину тих, хто повертався до своїх провінцій, перевозили нашими Іл-76 за принципом «скільки влізе».

    Шиндандська авіабаза, за рідким винятком, приймала тільки військові літаки. Найчастіше над аеродромом кружляла «кочерга» Іл-18, так званий відпускник. Зрідка прилітав аерофлотівський Ту-154. Посадкова смуга доволі довга. Підліт до неї, з точки зору пілотажу, не складний. Були б спокійні часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гніздо. Однак, попасти з крутого віражу – завдання хіба що для Янголів. Людям властиво помилятись.

    Цивільний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенітну «коробочку». Приємно дивитись на рідкісного птаха, урочисто і блискуче сяючого над головами солдатів, які ностальгували за вотчиною. Я дивився, як пілоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили і не попали. Літак пройшов зависоко над торцем смуги. Ревонули двигуни, і він пішов в набір на друге коло. Хтось казав, що кожен третій пасажир боїться літати. Хотілось вірити, що на тому борту були лише відважні люди.

    Іноді я вірив, що шиндандський гарнізон – тиха ріка, життя у якому не піддається небезпеці. Он скільки малих і великих літальних апаратів піднімалося за день і всі їхні посадки не були останніми, а, як кажуть льотчики – крайніми. І це було майже правдою. Поодинокі випадки - не те, про що хотіли б читати цінителі баталістики. Їм би страху побільше, полум’я, невмовкаючих обстрілів. Ні, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповім з того, що сталося на моїй пам’яті, на моїх очах.

    Два випадки, коли господарі країни по-хазяйськи наводили у ній свій лад, збадьоривши охорону, аеродромні служби, органи безпеки і розвідку. 13 червня 1985 року гарнізон прокинувся від вибухів. Ні, навіть не від самих вибухів. Звикнувши до нічних «салютів», нормальний солдат спить яко дитя: гатять танкові гармати, ревуть «Гради», ляпотить десь легка зброя… Нас збудили нічні караули і чергові.

    Тієї ночі характер вибухів був іншим. Звук долітав здалеку і нам загрози не віщував, але цікавість перемогла глибокий сон. Багато хто повиходив з модулів. На Захід від частини, де розташована авіабаза, небеса розцвічувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Інші дрібні об’єкти? Масштабність пожежі схиляла думку до того, що палає все-таки на території аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла перші звістки про нічну диверсію.

    Вояків афганського полку підкупили серйозні люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровільно (чому б ні?), чи то під примусом, шість літаків Су-7Б і сім Міг-21МФ, які належали ВПС ДРА, акуратно замінували. Ото був їх останній політ: крила окремо, колеса окремо. Дюраль літав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин із залишками палива, зарядами катапультних крісел. Під їх крилами були навішені блоки некерованих авіаракет – по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище.

    Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, які краще опустити. Тепер вже важко відділити криштальну правду від домішок. Для прикладу, вже у перший день по події казали, ніби заміновано було 30 винищувачів. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення такої кількости літаків за один раз – унікальний успіх моджахедів. Вони дуже потерпали від авіаударів. Значить, хтось зумів прославитись, а комдив Касперович наступного ранку у компанії з фотографом немало бідкався серед розкиданих уламків. В його особистому архіві збереглись пам’ятні знімки наслідків диверсії. Подібне більше не повторювалось ніде і ніколи.

    Регулярні обстріли аеродромів Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському міжнародному аеропорту у сукупності не дали такого ефекту, як одна шиндандська операція. Єдина втішна обставина – обійшлося без людських втрат.

    Значно глибший слід завдала інша трагедія – загибель лише однієї людини разом із крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цінности окремо взятого життя, тому не кажу про масові втрати, про переповнений домовинами «Чорний тюльпан». От зрозумійте, про що пишу: був собі офіцер. Я не знав і ніколи не зустрічав його, але… 23 липня 1985 року ввечері він розганяв свій Міг-23МЛД, сподіваючись за годину побачити родину ТАМ, за річкою. Виліт не бойовий, без бомбових підвісок. Вдень літаки 905-го авіаполку перелетіли на територію СРСР у Талди-Курган. Двоє «пташок» лишилось. На МіГу майора Чегодаєва відмовив турбостартер. Пара затрималась на землі.

    За кілька годин винищувач полагодили. Льотчики отримали дозвіл на виліт і, відірвавшись від смуги, не пішли лівим розворотом по «коробочці», а рвонули навпростець «городами», бо той, хто думкою бачить двері своєї хати, трошки втрачає дар здорового глузду.

    Я милувався кожним літаком у небі і того разу бачив два винищувачі з прибраними шасі, але ще доволі низько. Ведучий вів літак, не міняючи курсу. За ним підлеглий – майор Чегодаєв. Кілька секунд вони красиво йшли парою на форсажі. Раптом другий МіГ каменем пішов донизу, сховався за обрієм і … я побачив чорний гриб вибуху. До слуху донісся хлопок і все. Реакції льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашута склався. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падіння. Гуркіт реактивних двигунів заглушив важке туркотіння ДШК. Тому, як версію, я висував попадання літака у супутній струмінь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумів зрізати невеличкий швидкий винищувач. А може й він здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцілити у транспортний тихохід, а інша – вполювати МіГа у чистім полі. До того ж, це набагато ризикованіше. Зухвалість і вдача, замішані на ненависті, робили можливими чудеса.

    Так от, людина у кабіні бойової машини, від реву якої вже можна увійти в ступор, ще по цей бік кордону, але сім’я чекає за кілька десятків хвилин льоту. Рядовий виліт. В ньому вся надія на повернення до великого світу, скріпленого, скроєного десятками родинних ниток. Тут він – бойовий льотчик, там – чоловік, батько, син, брат, друг, товариш, сусід. Однією кулеметною чергою розірвано плетиво складних стосунків. Кулі рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Кургані, залишивши тільки половину життя овдовілій жінці, половину батьківської ласки безбатченкам. Пішли гуляти Союзом посмертні телеграми: «Ваш син…», «Ваш брат…». Ударна хвиля сколихнула гарнізони, увійшла до школи, де колишній учень Вітя Чегодаєв мріяв про небо. Подивіться на масштаби катастрофи, заподіяні однією смертю, і тільки тоді помножте на тисячі інших душ, полеглих невідомо за що.

    Навіть великі трагедії усвідомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусідські двері, а голосіння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змістом. І не багато ж потрібно зусиль – однією кулею руйнувати цілі світи, – світи, роками облаштовані у душах. Жила людина, жили і її мрії, емоції, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нічого не стало, як написано: «вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!», Псалом 145:4.

    Не можна порахувати, у скільки разів помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Відмотати куделю подій до самого початку неможливо. Перший винуватець ніколи не стане відомим. За чиїм пострілом почалася перестрілка? Ні, не у кулі, а у першому зневажливому слові криється зло. Навіть не у слові, а у думці, в бажанні. Така зіпсована природа Homo sapiens – постійно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нігтем. Слабший бере кийка, а той – рушницю. Починається безкінечна бійня.

    Дорогі мої, а ви знаєте, на чиєму боці правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бійців? Чи за душманів? Може за тодішню афганську владу? Або за американську чи європейську моделі демократії? Оці різні системи цінностей борюкалися у людському фарші з 1979 до 1989 року, не довівши своєї правоти. На кого пальцем не покажи, побачиш жадобу мести, влади, грошей. Навіть поза війною, коли дві базарні баби не літературно криють одна одну, іде накопичення порохових льохів. Значить, ми завжди готові розвести багаття війни, хоч у своєму домі.

    Іноді ворога треба бачити у дзеркалі, а його шукають у сусідньому дворі, за далеким кордоном. Кожен вважає – це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бійці зуба. Бажання мати таке, як у сусіда. Ні, не просто мати таке ж, а щоб у нього не було. Сьогодні я питаю себе – чому тоді я спокійно носив заряджену і готову до бою зброю? Хто мені загрожував і хто хотів вигнати мене з моєї землі? Як тисячі солдатів стають убивцями? Кому це потрібно? Лишилось багато питань, на які важко відповісти. Я шукатиму відповідь, знаючи, що та МОЯ війна нікому не була потрібна.



    Чорні вісники




    Спробуйте раціонально пояснити різницю між слов’янською, азійською, чи кавказькою ментальностями. Навчаючись у школі, я щиро вважав радянську людину ідейним типом, без ознак національної приналежности. Міф зруйновано. Лишились питання. Я ставлю їх, знаючи, що відповідь може дати тільки мудрий знавець душ, тому запитую чисто риторично. А от і головне, до чого веду. Ситуація така: тіло полеглого воїна супроводжує і передає рідним військовослужбовець тієї частини, де служив загиблий. Везе він рештки до України, чи Білорусі, або до Росії і там його називають синком замість втраченого рідного хлопчика. А якщо тіло слід передати в Узбекистані, Туркменистані, чи Азербайджані, то супроводжувач мусить подбати про власне життя. Поганих вісників там не люблять. Інша мораль. Скільки ж правд існує на нашій землі?

    Людина готується зустрітись зі справжнім горем. Там, на війні, вже відболіло. Хтось втратив друга, але скоро переживе гіркоту. Діючий солдат, повірте, бачив більше вбитих однополчан, ніж середньостатистичний радянський громадянин. Припустимо, сьогодні відбувся траурний мітинг, але безнадійність не надломить солдатську волю, він не кричатиме: «Як далі жити?». Осібно стоїть чорний вісник – експедитор вантажу «200». Він постане перед запитальними поглядами рідні і прощаючись вдруге, дасть переоцінку полеглому під голосіння жінок і нескладне «лякрімоза» самодіяльного оркестру, а не під ледь тремтячу промову замполіта.

    Від вісника чекали слова. А якщо правда така, якої не можна казати? Бойову втрату пояснити легше, бо кулі – дури. Там сама присутність серед бою тягне на геройство. Хай не всі матросови і гастели, і далеко не кожен з них – до останнього набою… Але під перехресним вогнем, чи в лавах атакуючих, у розвідці, при прочісуванні місцевости – він скрізь герой.

    Інше питання – наслідки нехлюйства, дідівщини, недисциплінованости, чиєїсь дурости… Таких теж возили. І навіть реальних злочинців, відправлених на той світ вимученими побоями первогодками. А ти, бойовий офіцер, вези і балансуй між правдою і брехнею.

    Ось мене знову потягнуло на філософію. Може годі тих роздумів про мораль? Я брехню не вітаю, але знаю, – випади мені доля доставити чужій матері її вбите дитя, у багатьох випадках я би не впорався. Розуміючи складність таких доручень, командири частин давали негласне право супроводжувачу побути кілька днів вдома після виконання місії. Відрядження виписувались з запасом, щоб людина встигла трошки психологічно реабілітуватись в оточенні родини.

    Не забуду молодого офіцера В. Хрустальова – командира штурмового вертольота. У квітні 1986 року під час бойової операції наші втратили кількох бійців. Капітан вивозив одного з них в останню путь. Я запам’ятав його через таке прозоре, чисте прізвище.

    Золоті крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще міг бути льотчик?). Не такому «консерви» у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирі було просторо для майбутніх орденів. І він би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенітну позицію, не напоровся на зустрічну чергу. Згорів у розбитій машині капітан, а через дві години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко – екіпаж Мі-24. Моє серце стрепенулося, коли я почув знайоме прізвище у скорботному списку. Хтось знову повіз безмовних пасажирів «Чорного тюльпану», добираючи потрібні слова, мішаючи до купи правду і неправду, аби лишити хорошу пам’ять по людині. А більше нічого й не буде, книгу діянь закрито.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 5

    Гарнізон



    Цікаво жити поблизу великої авіабази. Тренуючись, льотчики крутили пілотажні фігури над нами. Їм було зручно в’язати свої петлі над рівниною, безпечно знижуватись до висоти польоту півня. Бувало, Міг стрілою пролітав над дорогою, робив дугу на форсажі, переходячи в блискавичний набір, долітав майже до сонця, та, мабуть обпікшись у його променях, далекою цяткою повертався зворотнім курсом, щоб знову припасти до дороги, обдавши випарами спаленого гасу і повторити атаку на наше світило.

    Дорога ділила гарнізон надвоє – така собі велика кільцева, дуже-дуже велика. Це головна наземна артерія країни. Від північного кордону вона спускається до Кандагару, повертає спочатку на схід, а потім знову на північ, через Кабул, перевал Саланг і до знаменитого мосту на річці Пяндж. Замикаючи кільце, магістраль перетинає північні провінції Афганістану.

    На відрізку Турагунді-Шинданд уздовж дорожнього полотна нашими воїнами покладено трубу. Можливо, вона унікальна. Нею прокачували не нафту, не газ, а високооктанове авіапальне. Вперше такий спосіб транспортування застосували на ділянці Термез – Баграм. У 1984 році 150-кілометрову гілку проклали на нашому напрямку, адже переконались, що рурою можна швидше і безпечніше перекачати потрібну кількість гасу без надвисоких втрат живої сили і техніки. І цей пункт перестав бути проблемою автобату. Відтоді проблеми почались у трубопровідного батальйону.

    Я читав статистику ліквідацій наслідків диверсій. Неспокійно, хай йому, служилося рядовому трубопровіднику. Хоча на петличках у нього кокетливо красувався вентиль, – такий великий, вигнутий донизу кран, навоювались вони досхочу. Спритні селяни на рівних конкурували з духами у диверсійних справах. Ремонтні бригади часто міняли просвердлені, прострелені, та підірвані секції. А на кожному із 150 кілометрів труби не поставиш вартового з автоматом. Траплялося їм лагодити нитку під свинцевим дощиком. Куди подінешся? Зупинять нитку – перестане літати авіація.

    Афганістан зустрічав окремий трубопровідний батальйон непривітно. Перетнули кордон, заглибились на територію, – а тут місцеві, поголовно озброєні, щось кричать, вентилюють руками. Чисто тобі ринок невільників. А ще б розуміти, до чого іде мова… Чи не про те, як краще порішити шураві? Військовий люд хоче знати, почім вуха солдата «страни совєтов». Бійці дивляться на командирів, а ті знизують плечима. Що робити? Права на перший постріл немає. Залякати? Ні – насмішити. До радянських вже кілька років придивлялись, робили висновки, провокували. Новачкам треба показати хазяїв країни – показати, що вони є та ще й які серйозні. Недоброзичливі погляди, погрози криком, жестами – ось вони, перші враження. Плюс до того кліматичний шок, похідні умови, гаддя отруйне, павуки – божевілля.

    Але трубу проклали. Баланс інтересів. Мудрі командири шукали компромісів на рівні вождів місцевих угруповань (немудрі рвалися в бій). Домовлялись полюбовно: ми не шугаємо вас, ви нас терпите. Це працювало. Ніяких письмових гарантій. Слово сардара (польового командира) – вища гарантія життєздатности угоди. Дивлячись на темпи проходки, місцеві запасались каністрами. Пізніше вони доїтимуть цю невичерпну вену, як ту корову.

    Гайки під час прокладання крутили мало не цілодобово. На перевалі Рабаті-Мірза буквально загинались від незвичайних перепадів температури і розрідженого повітря. А там – Герат, зачищений бомбардуваннями. Дорога кричала рваними ротами мінних розривів: «Назад, Іван! Додому!». Населення дивилось так, що не повертайся спиною – розірвуть. Далі – знову перевал. Як ті каторжники, рухались вперто, доки дійшли до Шинданду. Пустили гас і… почались проблеми іншого характеру. У новій трубі почали з’являтись рукотворні отвори. Легкосплавну руру і свердлили, і прострілювали, а коли бажали просто напаскудити – підривали. Як її уберегти? Сторожові пости не могли перекрити всю зону відповідальности з численними поворотами у складній гірській місцевості. Отже, мали 150 кілометрів головного болю і повний комплекс бойових послуг.

    Ця крива, наче життя, алюмінієва нитка нитка, лежала у кількох метрах поза нашою частиною. Покладена без всякого інженерного задуму, на ґрунті, через пагорби. Траншей не рили, землю не насипали, тобто, не вирівнювали рел’єф. Тримались напрямку, заданого бетонкою, кинувши оком: «Клади туди». І рукавичкою відмашку, щоб солдат бачив, куди класти. Отак вона і валялася кілька років, транспортуючи вогненосне питво для авіації. Відрізки алюмінію, стягнені гвинтами за допомогою фланців. Примітивна магістраль справно прослужила понад 4 роки. Ефективнішого способу транспортування пального не винайшли. Автомобільне ж возили цистернами.

    Моджахеди знали номенклатуру вантажів, номери колон і час їх проходження. Тіньовий «департамент» логістики працював зразково. Салютували вибірково, не кожну валку, а з розсудом. Чомусь не обстрілювали бомбовозів. Може я не поінформований про такі напади, але так казали. КамАЗи, навантажені важкими авіабомбами на відкритих напівпричепах демонстративно перетинали весь гарнізон з півночі на південь, повертаючи на розі управління дивізії. Тягачі вигідно відрізнялись від ухайдоканих наливників, яким завжди не вистачало колес на осях. Чому ж партизани занехаяли свою визволительську справу? Можливо, не поспішали на передчасну зустріч з гуріями. Розривом однієї фасонистої болванки знесло би і колону, і тих, хто її полює.

    Як на параді, боєприпаси пропливали за парканом штабного містечка. Організувати тут великий «ба-бах!!!» і все, вважай голову війська відірвано від тіла полків. Тут уся розвідка, дивізійний зв’язок, особий відділ, водоносна свердловина, мозок багатотисячного гарнізону і ваш покірний слуга.

    Знову ж, кажу, цілісність колон напряму залежала від її репутації на певній території країни. Злочинів, скоєних проти мирних людей, не забували ніколи і не попускали цього. Не кажу, що аморальність була невід’ємною рисою радянського воїна. Якраз тут і приклад для нинішніх окупантів. На жаль, не скажу й про чистоту рядів нашої армії, бо там, де багато людей, там заводяться дрібні злочинці і крупні хижаки.

    Десь недоумок пограбував дуканщика. А нащо ж брав чуже? На те в нього є набір аргументів. Хіба дуканщики не були посібниками партизанів? Хіба у їхніх закладах не пропадали шураві? І таке інше. Пусте пасталакання. Треба розрізняти де «наше», а де «ваше». Хороший чужинець –… (самі знаєте який). Крадіжка не стільки била по кишені крамаря, скільки смертельно ображала жителів кишлаку. А бували випадки ґвалтувань. Діти попадали під колеса… Починався розгул помсти. Мститимуться самі, або передадуть справу до рук польових командирів. Дружня банда враз стає ворожою і батальйон починає втрачати людей. Совість треба мати будь де.


    Його величність дуканщик




    Пострадянські покоління не зрозуміють мене. Для нас не дивина, коли через сімейний загашник проходить не тільки гривня, але й інші купюри іноземного походження., не як колекційні зразки, а повноцінний засіб розрахунків. На доляр уже не дивляться, наче на уламок місячної породи. Не завжди так було. На початку вісімдесятих я – вже дорослий хлопець, крутив сріблясту польську злотувку, питаючи друга: що то є на наші гроші? На правах власника монети, він поклав її у шухляду, сказавши, що злоті – то вже круто, бо його старша сестра на них купувала у Польщі фірмові джинси, як ото ми купуємо хліб. А джинси тоді були культовими штанцями. Тобто, наші туристи, виїжджаючи за кордон, долучались до нечисленних розпорядників могутніх іноземних банкнотів.

    І от, я за кордоном. Прилетівши з країни недорозвиненого соціалізму у напівфеодальну державу, де календар відстає на шість з гаком століть, побачив асортимент маленьких приватних крамничок. Хотілося тихо плакати.

    По-перше, з’ясував, що афганці не гребують всякою валютою. Плати хоч національними афгані, продертими в десятьох місцях, хоч твердолобим доларом, якого я так і не бачив до часів новітньої історії. На «ура» йшли і спеціалізовані радянські гроші – імітатори інвалюти, так звані чеки Зовнішпосилторгу. Всі курси і кроскурси вкладались в головах торгівців, швидко і уміло розраховувалась вартість товару з запасом на знижку. Ти тільки з’явись на порозі дукану – вся увага тобі гарантована. Це ота друга умова і підвалина успіху, яка для нас, звиклих до кам’яних облич продавців радянських магазинів розслабляла. Купувати хотілось.

    Радянська влада робила спроби обмежити повальну конвертацію у військах. За законами СРСР операції з інвалютою були прерогативою Держбанку. Контингент військ солідарно порушував чільний закон, скупляючись імпортним одягом, радіотехнікою, всілякими забавлянками. Дуканщики до якости банкнот ставились поблажливо. Купюра, розірвана у кількох місцях, клеїлась стрічкою і знаходилась в обігу до повного фізичного зносу.

    Більшість дрібних товарів: жіночі хустки, запальнички, браслетки, годинники і таке інше, мали свою тверду ціну і кожен знав, що, наприклад, електронний годинник «Seiko» з сімома мелодіями ставав твоєю власністю за 50 афгані. За дорожчі товари дуканщик правив ціну як на душу ляже. Бувальці знали приблизну вартість предметів купівлі і збивали ціну так, щоб обидві сторони розійшлись задоволеними. Про виняткові властивості купованої речі власника магазину слухатимеш – не переслухаєш. Такий бізнес. Хто на ньому не знається, платитиме хоч три ціни. Радянській людині треба було ретельно вивчати модель східної економіки. Здібні учні відстежували курси валют у різних регіонах країни, знали – де, що й по чому купується. Складалося враження, що через дукани торгували всім, окрім запасного життя.

    У найвигіднішій диспозиції були вертольотчики. Всепрохідний транспорт «під рукою», мобільність і різниця цін у різних регіонах спонукала до дій. Розповідає, на той час, борттехнік 302-ї об’єднаної вертольотної ескадрильї старший лейтенант Ігор Фролов:


    «Кожний політ на Чагчаран на супровід Мі-«шостих» з вантажем ставав мукою для «вісімок». Повзли на висоті 4000 метрів просто над сніжно-скелястими вершинами, на яких зустрічалися не тільки гірські козли, але і загони озброєних людей. Трохи нижче, в гірських виярках стояли у схованках зенітні установки і крупнокаліберні кулемети ДШК, тому вертольотам доводилось тягнутись по самих вершинах. Найприкріше – не було можливости стати до бою, навіть якщо помітив, що по тобі працює якийсь ентузіаст джихада. Навіть хвилинна затримка поглинала дорогоцінні літри пального. Повна заправка з двома додатковими баками дозволяла долетіти до Чагчарана (майже 400 км!) і повернутись назад – але ледь-ледь. Зустрічний вітер і ненажерлива пічка (очевидно, мається на увазі неекономічний двигун – прим. автора) вже змушували кумекати про дозаправку у Чагчарані, щоб не впасти в горах на зворотному шляху. Дозаправка полягала у тому, що гас (нестачу літрів 300-400) тягали цеберками з Мі-6 або у той же спосіб «доїли» свого, більш економічного напарника.

    Страждання компенсували чистим гірським снігом, – ним натоптували великі армійські термоси, щоб, прилетівши, заварити цейлонський чай або «Ліптон» з бергамотом на нормальній, а не хлорованій воді. Ну і, звичайно, чималі баули з югославським печивом і цукерками тягли у чагчаранські дукани і здавали там за максимальну ціну (наслідок важкодоступности високогірного ринку). Зазвичай, ці продукти не були власністю льотчиків – крам роздобували наземники, які мали ближчі взаємини з магазином. Перед вильотом вони прибігали на стоянку і просили льотчиків здати їх товар по максимуму.

    Борттехнік Ф. у перший же «чагчаран» зрозумів стратегію шмекерського рейсу («шмекерити» на льотному жаргоні – проводити торгові операції). Після двох з половиною годин теліпання над морозними скелястими вершинами, ухиляння від трас ДШК (розвернулись, але вогневої позиції не знайшли – вже у наступних рейсах виявилось, що кулемети стояли в землянках з відкотним дахом), біганиною від борта до борта з повними відрами гасу, а потім поїздка в дукан, де хлопчик при підрахунку п’ятисот пачок цукерок намагався нагріти борттехніка – після всього цього зворотній політ протікав у роздумах з застосуванням паперу і олівця. Борттехнік вираховував, скільки відсотків від виторгу вартий цей небезпечний рейс. Якщо одна пачка цукерок дала 26 «афошек», то не буде ганьбою сказати, що здав по 25. Ні, по 24. Через півгодини польоту прийнятними здавалися 22. Ще через годину, коли минали місце, де їх обстріляли, – 20. Коли пара сіла з залишком пального у 50 літрів і хазяїн торби прибіг за своїми грошима, борттехнік Ф., що смердів снігом і гасом, віддав йому пачку, перетягнуту рожевою гумкою, зі словами:

    – Здав по 17.

    І, дивлячись на видовжену фізіономію торгівця, пояснив:

    – А чого ти хотів? Сам казав – по максимуму, але Мі шості увесь ринок затоварили. Оце на сьогодні і є максимум. Хотів я одну афошку з пачки за клопіт взяти, та застидався тебе грабувати.

    Коли борттехнік Ф. підраховував прибуток, до нього на борт зазирнув лейтенант Л. Побачивши розсипані на лаві купюри, поцікавився – звідки стільки?

    - Заробив, – достойно відповів борттехнік Ф.

    Він коротко виклав боттехніку Л. схему отримання прибутку.

    І, головне, все законно і морально. Це платня за наш ризик. Наземник пригрівся коло магазину, ящиками цукерки бере, а нам – дві пачки в одні руки!

    – Овва! – сказав лейтенант Л. – А я взагалі нічого не беру з них. Але вони, між іншим, свині невдячні – здаєш крам, віддаєш гроші, а вони навіть сто афошек не запропонують на бакшиш (подарунок афганською – прим. автора).

    – От і бери сам – все в твоїх руках.

    – Ні, так не можна все ж таки, не можу я приятелів оббирати.

    – Ще один праведник! – розізлився борттехнік Ф. – А ти знаєш, який бог є покровителем льотчиків? Меркурій, він же бог торгівлі і обману! Не гніви його!

    Через два дні після цієї розмови борттехнік Л. полетів у Чагчаран. На півдорозі його борт обстріляли з ДШК, але вертоліт без проблем (трохи трясло) долетів до Чагчарану і тільки на землі екіпаж побачив, що в лонжероні лопаті зяє отвір величиною з кулак. Довелось льотчикам заночувати в чагчаранському гарнізоні в очікуванні комплекту лопатей, і борттехнік Л. повернувся до Шинданду тільки ввечері наступного дня. Увійшовши до кімнати, він прорік:

    – Я стаю все більш забобонним. У найближчій рейс принесу жертву Меркурію…»


    Ігор Фролов записав чимало прикладів, показавши білі і чорні сторони взаємин побратимів. Кмітливість, взагалі, не найгірша риса характеру. Добре, якщо вона поєднується з чесністю, товариською взаємодопомогою, взаємоповагою, з елементарною порядністю. Характер набувається не на війні. Молода людина іде в армію з готовими надбаними звичками. Відчувши, що доля посилає шанс дотягнутись рукою до давньої мрії, вона відпускає гальма. Далі – некероване падіння у рабство жадібного бога ненаситимости.

    Ігор змальовує аферу пожадливого Л. у Фараху. Коротко перекажу і цю історію.


    «Фарахський ринок – найдешевший з доступних, а тому, якщо хтось хотів купити собі яку річ, замовляв друзям, які мали нагоду там бути.

    Лейтенант М. видав лейтенанту Л. 850 афгані на придбання кросівок. Ввечері він задоволений приміряв обновку, нахвалюючи і дякуючи товаришу за покупку. Фасон і розмір – всі побажання збіглися. Однак… Взутий у правий кросівок, він потягнувся за лівим, дістаючи його зі згортка… Мамо!!! В його руці друзі побачили такий самий правий екземпляр.

    – Феліксе, та у тебе ноги різні! – вибухнув сміхом лейтенант Ф.

    – От… дуканщик, надурив! – спалахнувши рум’янцем закричав Л.

    Льотчики знали цей прийом. Відволікаючи дуканщика порожніми розмовами і проханнями, покупець скидав у підставлену сумку пару взуття. І власник знав тисячу один спосіб поцупити товар, тому робив так само, як це робиться у будь-якій ятці на Україні – один черевик виставляється на показ, другий – лежить у коробці. Л. не помітив, як змахнув два лівих кросівка і вважав, що впіймав вовка за вухо. Всі зрозуміли – за день лейтенант збагатився рівно на 850 афгані. Звісно, зізнатись офіцерові було не під силу. За вечір він намолов сім мішків гречаної вовни, пообіцявши наступного разу за власний кошт придбати взутті для М.»


    Це так, дрібничка для прикладу. Траплялись гучніші «розкуркулення», коли невідомо куди тікало все, набуте непосильною працею. Отак і скрізь, де є люди, там з ними мешкають невгамовні бажання. Все можна було купити, та не на все вистачало банківських знаків. Про солдата – окрема розмова. Він на своє мізерне забезпечення міг купити… дипломат на дембель, 

    сорочку, дрібні подарунки. Для чогось більшого мусив крутити носом по вітру, дістаючи і перепродаючи все, до чого міг дотягнутись.

    Офіцер, прапорщик, надстроковик, цивільний спеціаліст – трохи вища каста, але й бажання об’ємніше. Магнітолу двохкасетну треба? Так. Пару спортивних костюмів «Adidas», «Puma» - як без них жити? В обов’язковому порядку. Взутті під ті костюми – не питання. Куртка тепла… дві куртки… три. Валізу на коліщатах (ну хто ти без валізи?). Сорочки файні і «варені» штанці, спіднє, кольорова білизна собі, родичам і знову собі, теплу верблюжу ковдру, ліхтарики, магнітні браслети, авторучка – обов’язково щоб з годинничком, вмонтованим у корпус. А, мало не забув, – годинник на зап’ясток. Тут потрібен мінімум «Orient», щоб не знімати його навіть у сауні. Куплений годинник перевіряли вогнем, занурюванням під воду, наїжджанням машини. Любителі підслуховувань купували радіомікрофони. Вони були заборонені до вивозу, але… Ховали і вивозили. Список довгий, бо все, до чого ми звикли тепер, нелегко здобувалося в країні рад. Дуканщики слідкували, щоб усе було для шураві, навіть горілка, яку правовірному не дозволяє пити Аллах.

    Для деяких вояків торгівля негласно стала основним джерелом доходів, та і взагалі – метою існування. Гучні успіхи і не менш гучні потрясіння, невдачі спіткали ділків від армії.

    У спогадах Ігоря Фролова читаю печальну історію прапорщика Кіси. Саме таке назвисько фігурує в оповіданні. Кіса готував велику торгову операцію. На ранок визначеного дня виявилось, що весь його крам, завантажений у вертоліт, опечатаний власною печаткою, зник з-під носа нічної варти. Печатка, замок цілісінькі, вартові – сама невинність. А кому поскаржишся на те, що з бойового вертольота поцупили телевізор, десятки кіло цукерок, упаковку казенних бушлатів (?) і ще довгий перелік речей, до ведення бойових дій не дотичних. На той же час особіст рив під собою землю, намагаючись дізнатись, яким чином пересувна дизель-електростанція опинилась в дукані кишлаку Турагунді. Кіса гучно завивав на сонце, обіцяючи смертну кару тому, хто зробив злодійство. Треба сказати, джентльмени вдачі всерйоз ризикували, пограбувавши прапора. Можна зарахувати їм як найнебезпечнішу авантюру під час служби.

    Через дорогу від штабу 5-ї мотострілецької дивізії дуканщик Бєсмулла торгував разом із синами. Замурзана дітлашня вміла складати числа, ще повзаючи на карачках. У Бєсмулли можна було замовити що хочеш. Від’їжджаючи за товаром, він лишав малих керувати справами. Потрібний набір російських слів разом із повним блоком нелітературної лексики хлопчаки теж знали. На полицях дукану відверто красувалися бляшанки з армійських продскладів. Значить дехто з прапорщиків отримував другу зарплатню. Хоча, чому прапорщиків? Солдати теж не дрімали. Бізнес процвітав на партнерських засадах.

    Враховуючи ширші погляди окупантів на жіночу натуру, Бєсмулла привозив колоди порнографічних карт. Однозначно, мусульмани такий товар не купували. Де й можна було вчути характерне ляпання, так це всередині казарми. Шановні командири вилучали заборонений інвентар і ті карти ляпали вже в офіцерському модулі, а солдати йшли до Бесмулли. Бачите, як сама природа збалансовувала і врівноважувала можливости співіснування? Війна – найбільша дурниця на планеті, але, пристосувавшись до її реалій, мало хто бачив альтернативу нашій службі.

    Хлопці лікувались по госпіталях: Ташкент, Самарканд, але з нетерпінням чекали повернення до рідної частини. Закривши очі, я бачу бетонну дорогу, з вищербинами між плитами, на яких машина скаче, наче на пранику. Бачу дукан Бєсмулли. Хто б інший таке узрів, сказав би: «Повний привіт!». А мені туди хочеться, тільки б був мир.


    Гвинтокрилі велети


    Перебуваючи на шиндандщині, я довгий час лише милувався різноманітними авіазасобами, котрі прилітали не по мене. Кортіло. Іноді винищувачі розважали фігурами вищого пілотажу. Їх

    використовували не за основним призначенням, адже повітряні бої в Афганістані не велись. Однак, льотчики підтримували навички і класність, виконуючи весь комплекс навчальних польотів. Я ніколи не піддавав сумніву впевненість, що вони – найкращі у світі.

    Найбільшу цікавість викликав політ важкого велета Мі-6. Цей вертоліт ростовського походження брав на борт 90 мордатих хлопців. Таке число вписано у техпаспорт і це майже стільки, скільки чотиримоторний Ан-12. Дві турбіни гелікоптеру видають потужність 11000 кінських сил проти 17000 анівських моторів. Довжина машин практично не відрізняється. Тільки «дванадцятому» потрібен нормальний аеродром, довжиною не менш кілометра. Мі-6 сяде на поросячому п’ятачку. Чим поступався гвинтокрил, так це швидкістю, висотою польоту і дальністю. Сорокатонна махина, яка літала щонайбільш на висоті 4500 метрів над рівнем моря зі швидкістю 200-250 кілометрів на годину сама напрошувалась на неприємности.

    За всю війну «шостих» набили аж 26 штук. Вони літали не інакше як у супроводі штурмових Мі-24, або, принаймні, набагато маневреніших і озброєних ракетами Мі-8. Коли великі бабки рухалися небом, це було схоже на прибуття фараонової галери до Риму. Вал’яжні судна відсалютувували землі протиракетними пастками і ескорт теж не поступався пишнотою феєрверку. Кашляючи чорними вихлопами, вантажники рокотали тридцятип’ятиметровими гвинтами, демонструючи діловий підхід до важливої справи.

    На жаль, на Мі-6 я ніколи не літав. А коли бачив сірі тулуби «шісток» на землі, питав у неба: «Ну як таке може підніматись, зависати на місці, рухатись вперед?» Небо мовчало і усміхалося. Воно, таке велике, любить носити на своїх долонях крилате птаство. Тільки нерідко його роблять ніби жорстоким, звинувачуючи без всяких підстав у людських гріхах. Саме люди хотіли, щоби на землю падали вертольоти.

    Три машини повітряні сили СРСР втратили на початку 1980 року. Перша і друга – з кандагарського полку. Третю збито над Шиндандом. Вертоліт під своїми уламками поховав п’ятьох льотчиків. Командиру – капітану Адаєву того дня виповнилось 30 років…

    У квітні 1982 року під Лашкаргахом (ми називали місто Ложкарьовкою) загубили п’яту машину, але врятували екіпаж прямо з поля вимушеного бою. Безнадійно розбитий вертоліт добили НУРСами, щоб не дістався моджахедам. Там же, під Ложкарьовкою, згорів сьомий Мі-6 з трьома тонами мінеральної води. Гелікоптер продовжував падати після евакуації особового складу і догорів повністю. Вода пішла у хмару.

    Липень 1984 року видався чорним для Мі-6. Всього за тиждень війська втратили три одиниці від попадань ракет, причому втрачено понад 40 військовослужбовців. Перевозку пасажирів над Афганістаном цим типом вертольотів заборонили. Та все ж слово «виключення» існує для того, щоб не ставитись до правил, як до закону мідян і персів.

    18 травня 1985 року Мі-6 підполковника Сальникова під прикриттям пари «вісімок» стартував з вантажем міндобрив і шістнадцятьма комсомольськими активістами – афганцями. Пролітаючи між горами, отримали ураження з гранатомету. Почалась пожежа. Двоє членів екіпажу без команди «вийшли» на малій висоті. Куполи парашутів не встигли розкритись. Командир вирівняв падаюче судно, але до Бахари дотягнути не зміг. Сіли на вимушену поблизу. Середина салону горіла, а іззовні поливали кулями моджахеди: з вогню, та у полум’я. Танкова група, що вийшла з Бахари, відбила живими кількох чоловік.

    А от майже казкова історія екіпажу під командою повного тезки нашого Кобзаря – капітана Шевченка Тараса Григоровича. Вперше їх збито 23 травня 1986 року над Кандагаром. Всі члени команди і офіцер-супроводжувач вантажу врятувались на парашутах.

    Причину другої катастрофи встановити не вдалось: чи то була диверсія з боку афганців, які вантажили вертоліт, чи його наздогнала ракета. 12 липня 1986 року на висоті півтора кілометра послідовно виникло трясіння, пожежа двигуна і відмова управління. І цього разу всі врятувались під куполами. Екіпаж Кобзаря достроково відправили на батьківщину, від гріха подалі. Причому до складу екіпажу на цей політ увійшов борттехнік іншого борту, збитого 6 червня. Там теж всі успішно покинули приречену машину. Це унікальні епізоди для мирного часу (ми ж не воювали

    – допомагали). Хто після цього скаже, буцімто афганська війна для «совєтов» - імітація, маневри і навчання? Доки наш телеефір брехав, моджахеди розгортали бійню не на жарт. А, власне, чому це вони? Ми ініціювали. Нам лише морду втерли.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 6

    Штурмовик


    Літо 1985-го. Обломився мені несподіваний подарунок – вперше летіти гвинтокрилою машиною. Відстань невелика – 90 кілометрів; всього пару годин бронетранспортером з вітерцем. Мій супроводжувач, підполковник Сінєльников, поспішав по партійних справах до Герату. Причепом, зовсім не обтяжливим, додали мене до кумпанії. Там, у розташуванні 101-го мотострілецького полку випало мені дослужити строкову, близько півроку. Парторг не хотів обтирати підполковничими штанями запорошений БТР, і то правильно.

    – Як настрій летіти вертольотом? – Спитав.

    – Краще не буває.

    Я ж не думав тоді міняти планів що до звільненя у запас, тому не дуже розраховував на другий і третій щасливі випадки (в цілому на сім успішних посадок), пов’язані з вертольтними перельотами. Коротше кажучи, Сінєльников не прагнув заморочуватись наземним тряским і не надто швидким для його планів пересуванням, через те я вперше піднявся на борт штурмовика Мі-24.

    Прямий повітряний відрізок від Шинданду до Герату пролягав над горами, через перевал, у долину, де за кілька кілометрів від самого міста стали два радянські полки: мотострілецький і 24-й танковий. Пілоти казали: «101-й майданчик».

    Зазвичай, профіль польоту: висота, азимут руху, точки повороту – обирав командир ведучої машини. Пасажирів брали без питань, було би місце в салоні. І це вельми приємніше для тіла, ніж ото мліти під гарячою шкаралупою БТРу; легше морально – потенційний супротивник не вдарить зверху, а, швидше, сам ховатиметься між валунами десь внизу. І наша хижа зелена «бабка» лякала його не на жарт, обвалюючи лавину гуркоту зі швидкістю так під 300 км/год.

    – Який страшний. – Сказала дружина, побачивши одного разу Мі-24 на світлині. А я завжди вважав його красивим. Називали двадцятьчетвірку крокодилом. Не знаю, через вузьке тіло, либонь. А, може, те походить від реальної небезпеки. Атака ланки крокодилів швидкоплинна, ефективна і гарантували ефективну зачистку квадрату, шок і моральне потрясіння.

    На цій моделі літали наші і афганські екіпажі, у деяких африканських країнах – аборигени жовтого континенту, поляки і німці, представники низки країн так званого соціалістичного табору.

    На початку кар’єри дітище КБ Міля проектували як транспортно-бойову одиницю. За основу взяли надійний транспортник Мі-8, лишивши всі агрегати як є. Змін зазнала кабіна екіпажу та вантажно-пасажирський відсік. Порожня машина літала блискуче. Напівкрила додавали їй підйомної сили, а швидкість перевищувала 300 кілометрів на годину. З перших років вертоліт почав воювати. Тут і виявилось, що з десантом на борту позитивні якости геть нівелюються. Тоді інженери пішли шляхом вдосконалення штурмових перспектив. Пілотів розсадили тандемом по окремих кабінах. З погляду на покращення кругового обзору рішення було правильне. Робоче місце борттехніка організували у транспортному відсіку. Однак, Мі-24 нерідко літав без третьго члена екіпажу.

    Широке застосування ударних вертольотів на афганській війні відбилося на кількісних показниках втрат. Спираючись на статистичні дані, я нарахував приблизно 105 безповоротно втрачених машин. Думаю, реальна кількість близька до вказаного числа. Уявили?

    Наявність подібної техніки радикально змінило малюнок війни. Там, де супротивника не діставав бойовий літак, несподівано вигулькувала плямиста бабка, поливала все НУРСами і давала ходу. На полі бою екіпаж мусить іти назустріч вогняному смерчу. Кабіни пілотів хоч і захищені бронесклом, металевими плитами, машина мала свої Ахіллесові п’яти. Не можна все

    закути у панцир, бо тоді крім самого себе вертоліт нічого не підніме. А психологічне навантаження льотчиків під час атаки на вогневу позицію не порівняти ні з чим.

    Перший Мі-24 втратили 6 лютого 1980 року. Від куль ДШК вертоліт вибухнув у повітрі. Використати парашут для порятунку із падаючого вертольота практично складніше. Восени 1982 року свій шанс не зміг реалізувати борттехнік лейтенант Безкровний. Вистрибнувши, він відразу попав під лопаті несучого гвинта. Подібні випадки не поодинокі.

    Всіх історій забагато для моїх невеличких нарисів. Є найяскравіші, такі як, наприклад, з льотчиком Джелалабадського полку капітаном Лєгковим. 1 жовтня 1983 року, у день, коли мене призвано на військову службу, він попав під обстріл ДШК. Із значними ушкодженнями машина дотягнула до бази. Командир і льотчик-оператор з пораненнями потрапили до госпіталю, де останній помер. А капітан невдовзі повернувся до строю. Рівно через півроку 2 квітня 1984-го історія повторилася. Він довів битий вертоліт до бази, рятуючи себе, машину і свого, теж пораненого оператора. Але сам другого поранення не пережив. Кепсько, чи не так?

    Під час проведення військових операцій, а також у таких небезпечних районах, як Панджшерська ущелина, зелені зони поблизу Кандагара, Джелалабада, Баграма, екіпажі обстрілювалися по кілька разів на день. Ескадрілії несли втрати щомісяця. Здавалося, на якомусь напрямку є результат – район зачищено, супротивника викурено. А вони все-одно виходили з печер, кидаючи виклик сучасній броньованій машині. Навіть старовинна гвинтівка 19 століття вмілими руками перетворювалась на ефективну зброю месників.

    Нариси військових журналістів і багатьох радянських письменників-баталістів страждають необ’єктивністю. Ідеологія превалювала навіть у художніх творах. Правильно, Документ – не треба занадто підносити моральні достоїнства суперника, але логічні нестиковки випливають чи не у кожній статті. Автори нав’язливо торочать про моджахедів як про підлих боягузів, які не приймають відкритого бою. У них душман завжди підступно стріляє з-за скелі. Начебто радянський солдат, перш ніж вистрілити, зачитував вирок суду. Дивна логіка. На те і війна. На землі, що горить під ногами, ніхто не стріляється на площі дуельними пістолетами. І кожен робить свою справу в міру переконань. Загарбник, за логікою афганця, – підла собака, недостойна людської смерти. Це свідомість людини, яка по праву вважає, що кожен народ має свою територію, на якій йому Богом накреслено жити, впроваджувати свої закони. Правильні вони, справедливі, чи ні – всякий дасть відповідь перед Богом.

    Як керівникам опору не пропонували чесне змагання, так, відповідно, й вони боролися, знявши білі рукавички, гризли зубами ворога. Радянські війська випробували в Афганістані десятки видів нової сучасної зброї. До бомбардувань гірських баз долучали навіть стратегічну авіацію. Літаки Туполєва ніколи не сідали на афганські аеродроми. Вони, виваливши тони надпотужних боєзапасів з недосяжної для Стінгерів висоти, повертали додому. Це не називається «підло».

    У Шинданді до 1987 року на озброєні зенітно-ракетного полку стояли ретельно замасковані ракетні комплекси. Під час першої хвилі виводу шести полків (ще та була оперета), ця частина фігурувала як звичайний зенітний полк без додатку «ракетний». На церемонію виводу збіглися журналісти усього світу. Вони не бачили, що ховалося під об’ємними чохлами за потужними тягачами. Шураві грали роль чесних хлопців, а іноземці вдавали, що вірять спектаклю.

    На кожного вбитого радянського бійця припадало кілька десятків вбитих партизанів. Приблизно у 1985 році наше командування офіційно нараховувала кількість сил контрреволюційного опору у 120 тисяч, проти стотисячного контингенту плюс збройні сили ДРА. Звідки тоді понад мільйон убитих афганців? Виходить, наша армія воювала з народом? Логіка радянських журналістів тупикова, а словесні приниження опозиційних формувань недоречні. Якщо вже казати про звитягу, так треба чесно визнавати високий рівень патріотизму супротивників.

    Час «Совєтов» минув. Акценти змінено, діючі особи – також. По наших граблях невпевнено крокує об’єднана антиталібівська коаліція. Розібратися б на місці, що там коїться, та я такої можливости не маю. Долітає інформація, що як колишнього ворога, СРСР оцінюють на щабель вище, віддаючи належне гуманітарній складовій місії 80-90 років.

    Кабульська влада вже кілька разів помінялась, але, напевно, там ще не забули підполковника Піянзіна. Вранці 21 лютого 1986 року на борту його Мі-24 розірвалася зенітна ракета. Вертоліт падав з висоти один кілометр від землі. Часу для порятунку вистачало. Командир наказав стрибати оператору. Визначитись з власною долею льотчик мав повне право. Покинути кабіну до зіткнення з житловим масивом (свої не судитимуть), або увійти до списку героїв, давши відстрочку багатьом мешканцям міста? Іван Піянзін вивів штурмовик на пустир. Там у нього не залишилось шансів.

    Подібний вчинок повторив екіпаж капітана Полєтаєва у жовтні того ж року. Два офіцери виявили шляхетні риси, рятуючи тих-таки кабульців. Через рік просто над кабульським аеродромом ракетою «Стінгер» збивають ще один Мі-24, який провів у повітрі лише 40 секунд після зльоту на супровід «крилатого». Ухиляючись від виробничих корпусів і інфекційного госпіталю, поклали життя четверо людей.

    Останню «двадцять четвірку» ВПС втратили за півмісяця до остаточного виводу військ. Екіпаж прокладав маршрут виводу і доповідав погоду. Останні слова командира: «Погода на переліт сприятлива, випуск групи за планом дозволяю.» За 8 кілометрів від перевалу Саланг в умовах поганої видимости вертоліт врізався у скелю.

    Скільки не розповідай про неповторність польоту на ударному вертольоті, словами нічого не передаси. Його треба відчувати тілом, нервами. Керуючись настроєм, пілот почав розбіг, як роблять літаки. Гвинт трохи відхилився вперед і машина покотилася, набираючи швидкість. Через кілька метрів командир потягнув шаг-газ і додав обертів турбінам. Лопаті збільшили кут атаки, створивши підйомну силу, яка відірвала нас від бетону. Колеса сховались у нішах. Вертоліт пішов у спіраль на пружній подушці перегрітого повітря. Сегменти бокових дверцят лишалися відкритими. Перед нами напоготові сидів бортовий технік, виставивши чорний ствол назовні. П’ятипалий гвинт мерехтів своїми тінями і створював ефект древнього кінопроектора, коли око вловлює маленьку паузу між кадрами. Лівий віраж – на нас навалилося небо. У отворі синь літнього безхмарного ранку, а ми просто лежали на стільцях спиною до землі. Правий віраж – і все перевернулося догори дригом. Тепер шпангоути і обшивка не пускали нас, ми зависли над отвором, приклеєні відцентровою силою.

    Командир піднімав десять тон високих технологій на максимальну висоту. Попереду гори. Їх треба було перескочити, щоб вийти до гератської рівнини. На такій висоті літаючий танк – хороша мішень. Є час приготуватись оператору ПЗРК до пуску ракети. Але іти над горами, коли від розпеченого каміння піднімаються струми гарячого повітря, теж небезпечно. Невидимі провали можуть миттєво призвести до втрати опори, вертоліт просяде на скелі і розметається на шмаття. І так, і сяк ризиковано. Про правильність рішення роблять висновок тоді, коли гвинти зупиняться у місці призначення.

    Навіть така сувора земля, як ця, годує людей. Ознаки життя є у горах, хоча бескиди не такі, як у Карпатах, де течуть річки, ростуть дерева і гриби, а полонинами попасаються рогаті. По горах розкидані кишлаки, – чим вони виживають? Куди веде вівчар свою отару? Не каміння ж гризуть вівці, набираючи вагу і годуючи малі ягнята? І зима, коли приходить, то засипає снігом усі стежини, відрізуючи від навколишнього світу піднебесні оселі. Взимку не кожного дня гелікоптер подолає перевал, а як люди на своїх двох? І що робиться у світі, - звідки їм знати? Хіба, може, прийдуть пересидіти до весни незнайомі бородані зі своєю версією господарського устрою. Зміна влади нічого не міняє у житті мешканців круч. Якого кольору прапор країни, які піджаки тепер у моді – такі питання не мають сенсу. Народжений понад хмарами знає інший бік життя. Можливо там, де ми безпорадні, він лише підсміюється у вуса, прикриті вільним кінцем завою. Дивлюсь я на усе з неба поглядом небожителя і думаю: а хіба я знаю, що таке справжнє життя? І що я тут роблю, та для чого мені це потрібно? Або тим, хто мене відправив сюди? Хіба

    цим людям потрібні такі «анголи», як ми? Вгрузли ж по самісінькі плечі у талабаню, але морочили голову всьому світові, самим собі… за народні наші грошики.

    Вертоліт обганяв свій вихлоп. Всередині і поблизу нього радянські рублі смерділи відпрацьованим гасом. Кілька хвилин польоту – день на лопаті якогось шахтаря у Донбасі. Чи навіть більше? А не пішли б ми до Афганістану, то й що? Легше здогадатись, чого б не було.

    Для прикладу, розповім історію. Я її нікому не переказував до розвалу Союзу, але в ній немає криміналу, тільки трохи винахідливости і перевищення службових повноважень. Отож, сидів якось на кабульській пересилці, ліниво і тоскно чекав літака на Шинданд, насолоджуючись атмосферою аеродромного життя. Раптом біжить до мене знайомий офіцер зі штабу моєї дивізії. Радісний такий скаче, зазирає благально у очі, а у руці тримає тугий портфелик. Сіли ми біля недіючого фонтану і розповів він мені свою печаль.

    Кілька разів на рік його служба подавала до штабу Армії акти на списання бронетехніки. Війна все спише, як кажуть. Так воно насправді є, списати можна хоч цілу країну, але мало хто розуміє, яка то колосальна паперова піраміда Хеопса, яку треба надряпати у кількох примірниках, долучити до актів фотознімки, проляпати все печаткою, завізувати усім причетним чинам, начальнику штаба дивізії і комдиву. Протягом звітного періоду акти накопичувались, збиралася потрібна інформація, а перед відправкою паперів відповідальний офіцер подавав весь стос під ніс командиру дивізії на останній підпис. Автограф генерала – не карлючка якась. В ньому все: рівень авторитету, влади, соціальний статус, смак і культура. Його підпис не можна сплутати з кривим гачком штабного писаря. Зразок генеральського розчерку затверджений на найвищому рівні і оформлено документально, так само, як ваш підпис на банківському документі.

    І от, купу завізованих актів офіцер подав до штабу Армії, але документи забракували через те, що під ними стояв не власноручний генералів вензель, а факсимільний відбиток. Людину можна зрозуміти: цілий день голова забита клопотами про живих, поранених і вбитих. Виводити досить складні візерунки під кожним папірцем чисто фізично нелегко. А що ж робити бідному старлею, чия невдячна справа зійшла нанівець? Вже не знаю, скільки годин він поклав, щоб переписати всі бланки наново, але він зробив це. Треба буде летіти до управління і повторно постати перед комдивом з переписаними документами. Печатки, підписи – легше, справді, застрелитись. А я мав таку здібність відтворювати на непоганому художньому рівні загогуліну генерал-майора Олександра Учкіна. Звідки про це знав старший лейтенант? Можливо, від стресу в нього відкрились надзвичайні таланти.

    Я почав було відхрещуватись від афери з підписом, бо папери тягнули на таку суму, за яку в ті часи задавили б у камері. Та офіцер так благально підводив очі, розкривши портфель: «Ти подивись, скільки праці пішло коту під хвіст!». Так тільки даму благають вийти заміж. Він мене розчулив. Отож, сидячи біля висохлого фонтану, мій прохач слинявив тремтячий палець, та гортав сторінки, а я крав хліб мого командира дивізії.

    Тепер - головна думка. На багатьох фотографіях я бачив сукупно масштаби розіграної драми. Десятки рознесених бронемашин, іноді тільки самий обгорілий кістяк, частину рами, окремі котки, відірвані танкові башти. Так це не за всю війну, а тільки за певний проміжок часу і у зоні відповідальности однієї нашої дивізії. Дані тільки щодо бронетехніки. Автомобільні, авіа служби, тилові підрозділи вели окрему статистику. Ми сіяли техніку, як насіння і воно проростало гнівом.

    Судячи з масштабів списання загубленої техніки, опір по всій території країни чинився страшенний. Одне із джерел повідомляє про кілометрові черги БТРів на ремзаводі, які підлягали капремонту після Афганістану. Наскрізні дірки у броні, вирвані з м’ясом колеса… Що могли відремонтувати на місцях, – лагодили, а інше розподіляли у Союзі по заводах. Пропагандистська машина не брала до уваги систематизм і масовість у протидії окупації. Що значить вислів: «бандитська вилазка окремих контрреволюційних елементів»? Які ж вони окремі? Це що, жменька відморожених бандюків з рогаток постріляла наші вертольоти? Та ні, братове, там вночі ніхто не давав відповіді, кому належить влада у кишлаку. Як кажуть: «Вдень пашемо-сіємо, а вночі косимо, та до купи голови зносимо».

    Весело вентилювала саму себе «двадцятьчетвірка». Неподалік молотила лопатями її близнючка. Удвох безпечніше. Легше відбитись від «окремих хуліганів». Якщо «духи» стріляли по «крокодилах», пілоти влаштовували вогняну карусель. Того разу земля мовчала. Гори поблажливо пропустили нас без стрілянини. Далеко внизу відкрився розбудований мотострілецький полк: алюмінієві й дерев’яні модулі, намети, танкові башти на постах, радіовежа. Наш штурмовик шулікою спав з неба, закрутивши спіральне піке. Друга машина тихим ходом ґрасувала над нами. Значить, пара вертатиме, або відразу піде далі, на Турагунді. Можливо, якась колона, затиснута на гірських серпантинах, проситиме допомоги і вогневої підтримки.

    Під час падіння внутрішні органи ожили і почали мінятися місцями: «Ви виходите? Ні? Тоді дайте мені пройти.» Від легкости здається, що частина їх вже покинула мене. Немолодому підполковнику поряд зовсім не хочеться того, що мені навпаки подобається. Адреналін пішов гуляти, готуючи тіло до невластивих йому випробувань, а вуха неначе хтось набив ватою. Льотчик зробив те ж саме, що він робить, атакуючи кулеметне гніздо. Тільки, потягнувши на себе колектор, не перевів вертоліт у набір, а, працюючи шаг-газом, примусив м’яко цьомкнути вертолітний майданчик.

    З підполковником ми зійшли на тверду поверхню, а тіло ще летіло. Відійшли вбік. Пілот дав оберти гвинту, потягнув лівицею шаг-газ і трохи віддав вперед колектор циклічного шагу. «Крокодил» слухняно піднявся, ховаючи на льоту до ніш три свої некрокодилячі «лапи». Лишивши сотні півтори кіло на землі, йому легше давались метри висоти. То нам тільки здається, ніби залізяці сніг, чи спека – все єдино. Зовсім ні. У розрідженому гарячому повітрі турбіни «задихаються», не дають повну потужність. Машина слабне. А порожня вона як непотріб якийсь, велика бляшанка.

    Отак влітку не дуже вдало проходили випробування літаків вертикального зльоту-посадки Як-38. Техніка, яка нормально літала десь на флоті у Росії, не могла підняти саму себе тут. Довелось експериментувати старт з коротким розбігом. Але переваги літака, що може «паркуватись» між двома автівками, було втрачено, Афганістан забракував цю модель через низьку віддачу. Моделі «Су» і «Міг», дарма, що вимагали довгі злітно-посадкові смуги, але брали під крила максимум бомбового вантажу. Ідея ж використати «яковлєвих» з невеликих п’ятачків не виправдала себе: вони вперто «не хотіли» злітати.


    Герат




    Що ж за місцевість, куди мене заніс Мі-24? Герат – стародавнє поселення. Люди жили там від 500-х років до Різдва Христова. Той самий амбітний грек, на ім’я Олександр Македонський захопив його, давши свою назву – Артакоана. На початок 21 століття чисельність жителів складала близько чотирьохсот тисяч. Враховуючи відсутність багатоповерхівок, уявіть величезний простір, на якому спочиває місто. Не дуже щедра на воду річка Геріруд, як бачите, у назві несе спільний корінь.

    В 11 столітті монгольські орди дощенту стоптали Герат. Та утримати владу вони не спромоглися. Завдяки вигідному розташуванню на лінії Великого шовкового шляху, тут почався розквіт торгівлі і ремісничої справи. У 15 столітті Герат напряму контактував навіть з Московською державою. Старовинні пам’ятки, попри нещадну «оранку», влаштовану радянською авіацією у 1979 році, нагадують про ті далекі часи.

    Багато хто чув ім’я Алішера Навої, пов’язуючи його з Узбекистаном. Певний зв’язок є, тому що цей поет, філософ і громадянський діяч – узбек за походженням. Але життя своє Навої провів у Гераті, лишивши світові справжні літературні шедеври. Доречи, Навої писав трьома мовами. Таку інформацію, – та нашим можновладцям, не здатним опанувати хоч одну мову, що нею розмовляють. Не знаю, чи був митець хорошим візиром, та про нього лишилась добра незмінна слава.

    Протягом століть Герат бачив заколоти, терпів падіння, знову ставав незалежним. Як ласий шматок, його прагнули відрізати іранський шах, афганський емір, англійський монарх. У 1855 році місто розвалила англійська артилерія під приводом захисту від афганської агресії. Однак, у 1863 році незалежне князівство приєднали таки до Афганістану.

    Фруктові сади – благодать суворого краю. Чому він суворий? По-перше, зими тут холодні і сніжні. Висота понад 900 метрів над рівнем моря.. А влітку крім спеки дошкуляє вітер, знаний багатьма як «афганець». Він регулярно дме і у Шинданді, але тут, можна сказати, досягає своєї досконалости. «Афганець» не попереджає, а рухається видимою стіною, піднявши тисячі тон рудого й дрібного як борошно пилу. І так методично, щодня, у належний йому час. Проґавити його, означає потрапити до цементної печі і перетворитись на мішок з порохнявою.

    Вперше про пиловий буревій я почув від однокурсника по технікуму. Щойно відбарабанивши на Ірано-Радянському кордоні, він любив повчати нас життю: «Хлопці! А ви знаєте, що то є – вітер «афганець»? Це коли у повітрі літають отакі каменюки!» При цьому він розводив долоні, щоб між ними помістилася цеглина. «Попаде одна така у голову і панама відлітає на вісім метрів».

    Чому на вісім? Капелюх летітиме і кілометр, і п’ять, доки не зачепиться за щось, і все це без сприяння каменюки. Зірваний вітром, він однозначно летітиме швидше свого власника. Крім того, доки буря вирує, навколо не видно білого світу. Як одного разу сидів був я обличчям до ангару з важкою такою брамою. Якась розмова була в мене з моїм однополчанином, тобто, він дивився на мене і водночас на південний захід, звідки завжди налітав «афганець». Пригрівшись на осонні, ми геть втратили пильність серед того штилю. Товариш зреагував в останню мить, стрибнувши всередину ангару. Брама зачинилася сама від удару буревію, а мене кинуло на стіну будівлі. Я відчував себе мухою на лобовому склі літака. Шию і вуха сікло піщинками, камінчиками, ніс забивало пилом, на зубах скрипів пісок. Щоб відчинити двері, довелось щосили тягнути на себе ручку. Ну а вже наостанок «афганець» дав мені добрячого копанця. Отака спіткала неприємність.

    Тож, перебуваючи в Азії, треба бути передбачливим. Там стикаються перегріті маси повітря з прохолодним фронтом. Чим більша між ними різниця температур, тим міцніші протяги гуляють над поверхнею. Як передвісники пилового буревію, над рівниною можна бачити чисельні пилові стовпи. Якщо земля підкучерявлена вихорами, значить чекай, що пустеля розродиться вітром. А це таке дошкульне явище для самих афганців, адже ураган зриває родючий шар ґрунту, засипає піском городи, псує врожай. Є тільки один спосіб послабити дію буревію – обнести земельний наділ дувалом, себто – саманним парканом. Тільки дували роблять можливим землеробство, інакше недозріле збіжжя збиратимуть не там, де сіялось насіння.

    Для солдата вітер «афганець» означає постійно гарантовану роботу по прибиранню. Армія любить порядок, вилизані горизонтальні поверхні, миту підлогу, метений плац, чисту шию і таке інше. Солдат – універсальна машина для прибирання бруду і ворогів, людина, яка нерідко діє на межі своїх фізичних можливостей. Спека, холод, сирість, голод, біль, туга, повне отупіння від безсоння – крайні режими, через які пройшовши, я стверджую: армія – місце для профі. Не можна тягнути туди за барки. Немає такого обов’язку в людини, щоб її клали під прес обставин, які вона може не витримати. Запас міцности вичерпується непомітно. Трохи перегнули, - все! Відчай потягне або злочин, або самовбивство. Третій варіант – божевілля.

    За сім-вісім місяців, проведені мною під Гератом, я не бачив самого міста. Цікаво було як кожній людині, але не на стільки, щоб ризикувати, коли цього ніхто не вимагає. Звичайно, дехто з бійців мав там навіть якісь ділові стосунки. Хтось «штовхав» дуканщикам продукти, інші – збували будматеріали, тощо. Дехто навіть відвідував такі заклади, яких на Сході і не повинно бути. Однак, вони знаходились у Гераті і, кажуть, там працювали дівчата японської зовнішности. Тобто, мова іде про бордель.



    Умовно центр провінції належав народній владі під проводом НДПА. Але мені чомусь так здається, що найвпливовішою людиною того часу був так званий Туран Ісмаіл. А від цього й моя обережність думок.

    Хто такий Туран Ісмаіл? Та, мабуть, на всьому заході країни не було людини авторитетнішої. А повне його ім’я Мохаммад Ісмаіл-хан. Туран – військове звання, відповідне капітану. За національністю – таджик. Народився Ісмаіл-хан поблизу Шинданда. Батько і дід його були відомими ісламськими служителями, тому початкову духовну освіту хлопець отримав із перших рук. З семи років – школа, далі – ліцей і військове училище. У віці 21 року (1969 рік) юнак став офіцером-артилеристом. Десять років служби Ісмаіл-хана пройшли у Гераті. 14 березня 1979 року гератський люд повстав проти прокомуністичного режиму Нур Мухаммада Таракі. Військові підтримали заколот. Знаючи плани керівництва про масоване бомбардування дивізії, туран роздав зброю моджахедам. Повстання з часом придушили, але населення не підтримувало офіційну владу. За кордоном Ісмаіл-хан долучився до партії, очолюваної Бурхануддіном Раббані і повернувся до Герату вождем борців проти комуністів і військової присутности СРСР. Люди почали звати його не інакше як амір Ісмаіл-хан. Всі загони Південно-Західної зони підпорядковувались йому. От і поткнись у місто, яке буквально молиться на свого захисника.

    Комуністична маячня могла закидати туранові звинувачення у всіх земних гріхах: пристрасть до американських грошей, маніакальну жадобу влади, патологічну жорстокість. На те вона пропаганда. Я поцікавився повоєнною діяльністю нашого героя, а краще казати – міжвоєнною. Позбувшись опіки північного сусіда, моджахеди діловито взялися до мирних справ. Знадобились організаторські і командні здібности Ісмаіл-хана. П’ять провінцій південного Заходу країни визнали його владні повноваження. Під проводом цієї людини конаюча інфраструктура регіону швидко відбудовувалась. А міжнародні зв’язки колишнього артилериста навіть виходили за межі статусу регіонального лідера. Охорону провінцій здійснювала п’ятидесятитисячна армія, сформована не без участи досвідченого партизанського командира. Мохаммад Ісмаіл активно працював над питаннями мирного врегулювання кризи у чотирнадцяти провінціях, але, вочевидь, соратник діяча Б. Раббані довів утопічність мирного плану. Ісмаіл-хан відмовився від реальної посади прем’єра у тимчасовій раді, яка мала керувати країною протягом року до виборів.

    1995 рік мало не став роком воєнного тріумфу Ісмаіл-хана. Він успішно керував боротьбою з талібами, однак, поламав зуби, спробувавши розгризти міцний горішок – місто Кандагар. Відтоді невдаха знову опинився у короткотерміновій еміграції. Через два роки боротьба з талібами відновилась. Герат не підтримував фанатичних ісламістів. Туран Ісмаіл готував населення до активного опору. Однак, через зраду у травні 1997 року він потрапив до самого Кандагару у якости ув’язненого. Хто зна, скільки б полоненого промаринували у в’язниці, та як колись у своєму стані завівся запроданець, так і серед талібів знайшлася вірна ханові людинка. Після трьох років тюрми Мохаммад Ісмаіл-хан «рихтував» здоров’я в Ірані.

    Втеча – це ще одна сторінка мужности і шар позолоти на авторитетній постаті професійного бійця. Він знову у боротьбі. Веде перемовини з командувачем «Північного альянсу» - Ахмад шахом Масудом про координацію дій на антиталібівському фронті.

    Рідний Герат звільнили у 2001 році. Мухаммад Ісмаіл-хан, призначений губернатором провінції, засукавши рукава відновлює нормальну життєдіяльність усіх складових економіки, роззброює різні непідконтрольні владі угруповання.

    Деякі правозахисні організації звинувачували губернатора у встановленні жорстких ісламських порядків і звуженні прав жінок. Та це не завадило йому посісти у 2004 році місце міністра водного господарства і енергетики країни. Маючи синів і двох доньок, наш колишній ворог досяг чималих успіхів у сферах мирного будівництва Ісламської Республіки Афганістан. Виходить, не такий страшний вовк, яким його малювали радянські політхудожники. За ним стояв народ, а «поганими хлопцями» були, виходить, ми.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 7

    Друге дихання


    Моя справжня повітряна епопея почалася влітку 1986 року. У лютому закінчився період строкової служби. Хлопці осіннього призову 1983 року роз’їхались по домівках. Штаб сорокової Армії задовольнив мій рапорт, лишивши служити в лавах збройних сил. Це і є момент, коли відкрилося друге дихання. Ще двоє моїх друзів уклали контракт на два роки. Хотілось бути і надалі разом, та вийшло не так. Дивізія шукала собі спеціаліста з кебетою і в мені офіцер відділу комплектування чомусь побачив саме те. Було від чого засмутитись. Але подальша служба і виконання завдань по консульській лінії насправді стала благословенням на відрядження, цікаві мандри країною і нові пригоди. Печаль з приводу мого відторгнення від гератського полку, та від друзів швидко розвіяли двоє українців – рівноцінна заміна втраченому. Шинданд відібрав і Шинданд компенсував все у перший день. Як не назвати дорогі імена?

    Ну, перший у всякій справі – Віктор Міроненко, такий же «свєрчок» (від російського «свєрхсрочнік», як я, уродженець міста Лозова Харківської області, патологічно веселий і збалансовано лінивий старший сержант, легкий на українське гостре слово і різнобічно поінформований суб’єкт. В ньому є все: надійність, іронічність, повно самокритики і зваженої оцінки майбутнього, толерантність. Він саме той, хто не набридає. Я і сьогодні можу зателефонувати Віктору, не знаючи наперед що казати, а розмова може затягнутись. Ми понад рік мало не щодня разом ходили до їдальні, на кінофільми. А вранці я штурханами виганяв Вітьку з ліжка щоб пробігтись разом кілька кілометрів. Не завжди вдавалось вигнати його з кімнати, бо він крізь сон крив мене і лаяв, що я його – живу людину не ціную, катую раннім пробудженням. А коли, плюнувши, я вибігав з модулю сам, він знову крив і нарікав мене егоїстом, жорстоким одноосібником. Отак ми жили до квітня 1987 року, до його звільнення у запас.

    Бажання почати нове життя не покидало друга ніколи. Подія відкладалась на наступний день, на тиждень, до Нового року, до чергової зарплатні. В чому полягало оновлення? Головне – своє здоров’я. Йому Вітя волів приділяти серйозну увагу, бо від здоров’я приходить успіх в інших справах. Пригадую, як у спекотний день з його, звісно, подачі ми поперлись за кілька кілометрів пішки до танкового полку. А головне – для чого? Щоб вибити собі з гусениці по парі траків, бо везти з Союзу нормальні гантелі – дурніше задумки не вигадаєш. Звісно, у дорозі нас добряче продуло з пісочком, тобто, дійшовши туди, ми одночасно дійшли до кондиції, покрутившись з вітром і пиловою завісою у гарячих обіймах літа. Назад ще й важкі траки, по два на кожного, відтягували руки. Я свої просто поклав під ліжко і все ніяк не знаходив час почистити їх від іржі. Вітька – той оскаженіло тер їх до блиску, а далі обплів ізоляційною стрічкою щоб руки тримали траки міцно. І… теж сунув їх під спартанський одр. Там вони, здається, назавжди і лишились.

    Почати нове життя ніколи не пізно. Ви знаєте про це? Тоді не кепкуйте з мого друга, – все ще попереду.

    До планів на майбутнє життя він ставився всерйоз, чого немає в моїй природі. Якби ще тоді, та сісти за мемуари, по цій темі було б написано вдвічі більше іронічних слів. Але, чверть століття по тому, бачу, частина планів таки реалізована. Наприклад, казав друг про намір одружитись після 24-го року життя і таки дотримав обіцянку. Казав, що закінчить «якийсь» виш – і… Ой, ні, цей пункт з іншої колонки. Але то не суть важливо. Головне – Вітька, як явище. Іншими словами – яскравий промінь, що й досі світить у Лозовій на Харківщині.

    Друга видатна особа – прапорщик, а невдовзі, старший прапорщик Олександр Кисельов. Цей парубок з чугуївських, а взагалі-то для армії людина випадкова. Миролюбний, не дуже витривалий, з тонкою душевною організацією, тобто, спокійний і, до певної міри інтелігентний. Проти Сашка нема що поганого сказати. Мабуть, він ніколи не наживав собі ворогів. А у дивізії служив картографом топографічної служби. Його шеф – майор Музенко цінував свого підлеглого. Тому Саша по-доброму називав майора Мурзенком. І, як подумати, його місце було

    чи не єдиним у складній ієрархії частини, яке йому пасувало. Така ніби підходяща ніша, де він почувався добре.

    Оці двоє розрадили мене тоді, коли треба було усвідомити свій стан і ступити крок вперед, бо для людини військової розпач – перша ознака майбутнього тупика, куди сам своїми руками загнав себе, а далі? Дуже швидко я розібрався у собі і побачив перспективу діяльности наперед. Правда, про майбутні відрядження навіть думки не водилося. З лютого по червень потреби кудись літати не виникало, а право на відпустку я надумав використати влітку. Значить, на початку червня слід було виправити службовий закордонний паспорт. Строковикам паспорти не видавались. Для них військового квитка вистачало на всі випадки. А мені, як професійному воєнному, замінили білет на посвідчення. Для перетину кордону така цидула не мала юридичної ваги.

    Першу подорож я здійснив у Кабул до паспортного відділу Генконсульства на території штабу сорокової Армії. Про зовнішні зміни столиці за два з чвертю роки не казатиму. Мабуть, розбудова десь проводилася, та тільки на центральних вулицях. Більше вражень від свободи дій, порівняно з першим візитом. У новій якости я наче позбувся шор, що завадили колись мені - солдату бачити все, що хочеться роздивитись як слід.

    До літака, а це був старий знайомий Ан-12, я підходив не рекрутом, а людиною, що з власної волі перебуває на певній території. Вільній людині й у літаку знайшлося місце не на підлозі, а на боковому стільці. За всі організаційні питання відрядження я відповідав самостійно: як доїхати до штабу, де прихилити голову вночі, чим прохарчуватись і таке інше. Настрій, знаєте, як у професора Плейшнера в Берні. Покинувши розташування частини взагалі можна вважати себе більше туристом, ніж підвладним гвинтиком. Ілюзія, звичайно, та все ж. Я зрозумів, що нікому до мене немає ніякої справи. І, можливо, вам важко у це повірити, але то є факт, що у Союзі, наприклад, солдат не вийде запросто за територію військового містечка, бо там і пропускна система, і патрулі як фурії ширяють містом. Слово «Афганістан» хоч і грізне, але це не означає, що ця країна була ще більш закрита для вільного пересування нею, а через пункти пропуску навіть міль без перепустки не літала. Все якраз навпаки. І не така вже рідкісна була подія, що солдат, вийшовши через КПП ішов собі вирішувати свої справи. Хочеш іти – твої проблеми. За наслідки думай сам. Звісно, пропажу шукатимуть, але у нас ніколи там не знали занадто жорсткого режиму. Великі неприємности були гарантовані солдату, якого десь застукає патруль і він не зможе виразно пояснити ціль свого перебування не на службі. Але чи й не велика біда пересидіти на гауптвахті кілька днів.

    Зареєструвавшись у комендатурі аеропорту, я чекав на список пасажирів. Єдина особа, від якої я трохи залежав, це – відповідальний за складення списку воїн. Можна вилетіти першим же літаком, а можна пролетіти, у разі наявности особи, чий маршрут співпадає з моїм, але в того більші зірки на погонах. На питання що до плану польотів диспетчер відповідав: «Чекаємо рейс, але…». Чи він міг сказати: «Рейс не заплановано, але…» Як не почуй, - висновок один: літак або буде, або ж – ні. Майже всі транспортники належали кабульському 50-му об’єднаному авіаполку. Якщо борт вже у повітрі прямує на Шинданд, вірогідність його повернення до Кабулу вельми висока.

    Навколо Ан-12 поралися наземні спеціалісти. Кілька льотчиків контролювали підготовку. Поперемінно спрацьовували елементи зовнішньої механізації. Елерони вроздріб кивали: лівий – вверх, правий – вниз; лівий – донизу, а правий – навпаки. Між ними ніколи не буває злагоди, бо елерони керують поперечним креном. Закрилки безпомічно повисли, а потім стали у злітне положення. Декілька разів кермо напрямку показало свою незгоду: «Ні, ні, ні!». І дві половини керма висоти передражнили одна одну: «Ми готові». Заправник прибрав шланг і відвалив кудись у тінь. Тут же хтось з обслуги штрикнув чимось у клапан паливного баку, наточуючи гасу на пробу. Все, що можна було перевірити – оглянуто, простукане, колупнуто, панелі протиракетних теплових пасток перезаряджено.

    Переконавшись у готовності судна, екіпаж дав дозвіл на посадку за списком. Почувши своє прізвище, кожен пасажир дав знати про себе чітким військовим «я!» і, зробивши крок на опущену рампу. У літаку можна було займати вільні місця. Тільки найсановитіші старші офіцери простували до гермокабіни. Інші розсідались уздовж бортів. Всередині просторо і жарко, але, піднявшись на кілька кілометрів, обов’язково прохолоне: ви ж пам’ятаєте – вантажний відсік Ан-12 не герметичний.

    Навколо літака сновигав борттехнік (бортач). Він крутився коло турбогенератора. З маленького сопла вирвався язичок полум’я і допоміжна турбіна засвистіла, переходячи з нижніх на високі ноти. Потім почергово розігнались усі чотири мотори і технік останнім піднявся до відсіку, зачинивши за собою рампу.

    Серце калатало, доки Ан розрулився на доріжці. Викотившись на ЗПС, ми зупинились на кілька секунд над великою «зеброю». Це місце, де починається розбіг. На затиснутих гальмах двигунам дано повний газ і, нарешті, рушили. Кінці крил заколивались через лихоманку всього фюзеляжу. Колеса забубоніли по стиках бетонних плит: швидше, швидше..! Гвинти перетворились на блискучі прозорі кола. Ці сріблясті німби потягли за крила сіре тіло літака і він чесно піддався силі чотирьох вихорів. Ніс «крилатого» задрався вгору і земля відпустила залізного птаха на волю. Ногам передався хід прибраного шасі, та ззовні почулись хлопки стулок колісних ніш. Відразу почався відстріл теплових пасток. На віражі стало добре видно яскраві зірки випущених попарно зарядів. За ними тягнулись білі кручені хвости. Перші сяючі кулі навіть долітали до поверхні землі, відскочивши кілька разів і догоряючи між плетивом верблюжої колючки. Закрилки стали врівень з площинами крил. Швидкости достатньо, щоб упевнено крутити спіраль. Крило, що креслило внутрішнє коло, наче невидимою ниткою прип’яли до аеродрому. Воно показувало: «Там, там ми тільки-но були слабкими наземними створіннями». А друге крило демонструвало безкрає небо, яке я чомусь так люблю.

    Погода хороша над всією країною, приймали всі аеропорти. А під нами не бачене понад два роки місто. Газ прибрано за «прохолодну» зону – на малий наземний. Інструкція не передбачала такого пілотажу, – щоб наземний режим втикати на шести тисячах метрах. Ну то й що? У ній також нічого не написано про духів, про Стінгер, про дурну війну, про обставини, у яких люди відійшли не тільки від своїх приписів, а й від Закону Божого. У розрідженому гірському повітрі, падаючи під критичним кутом, літак набирав надлишкову швидкість. Реверс малоефективний. Пізніше конструктори передбачили нейтральний газ, узаконивши свавілля пілотів.

    Ан-12 клюнув носом, завалився на ліве крило. Випущені максимально закрилки пригальмовували падіння. Нижче тінню рухалась пара ударних Мі-24, прикриваючи наш борт.

    Цукрові шапки на горах станули, лишившись на найвищих вершинах такими собі кіпками. А місто під нами рухалося, розшите нитками залюднених вулиць. Райони столиці дихали спокоєм, діловою метушнею, неначе крім спокою люди нічого й не знають, а військові патрулі тягають за плечима не автомати, а сачки для метеликів. Бачі (хлопчики) продають фрукти з візочків. Невеличкі автомайстерні обслуговують власників легковиків. Сфера послуг, як ми переконались, задовольняє всі потреби жителів. Десь у Кабулі є фешенебельні квартали, але я туди не потрапляв. Від того лишилось враження затрапезности: погані дороги, биті иашини, сякі-такі будинки, наче країна зависла десь на межі середньовічча і сучасности. Але вона настільки колоритна! Дожити б до мирних часів, коли до Афганістану поїдуть туристи. Побувавши у високорозвинених європейських державах, я не пережив такого насиченого почуття справжньої, глибокої цікавости. Хмарочоси Франкфурта порівняно з примітивними мазанками на кабульських схилах викликали менший захват. Краса буває різною. Ми, європейці, настільки захопились новітніми технологіями, що перетворились на рабів цивілізації. Чи не бажання втекти від цього змушує багатьох подорожувати за край світу до законсервованої давнини і простоти?

    Краще смакувати Схід у ранзі туриста, а не сунутись туди зі своїми ідеями всеохоплюючого щастя: «Знаєте, ми тут у вас трохи переплануємо за кращими світовими традиціями». Можна щось зробити краще, зручніше, функціонально досконаліше, тільки зникне ефект неповторности. І для чого тоді взагалі подорожувати? Мені складно уявити Кабул іншим. Проїзд перехрестями, або кільцевими роз’їздами у центрі дещо проблематичний, тому на найнапружених перетинах рухом керують підтягнуті регулювальники. Їх зовнішній парадний вигляд викликає повагу, адже афганські офіцери зовсім не схожі на мордате теля із смугастою палицею. Він бачить усе, допомагаючи, а не заважаючи водіям. Вбраний у світлий мундир, сторож порядку наказує рухатись, чи зупинятись, диригуючи жезлом, як маестро симфонічним оркестром.

    Я перетинав жовтим ПАЗиком усе місто. Що б там не думали про мене городяни, вони мені симпатичні. Добре, що штабний автобус не виділявся серед іншого міського транспорту. Тільки номери чорного кольору з білим кодом і світломаскувальні пристрої на фарах. Ну і в середині всі чоловіки, екіпіровані по воєнному. Майже в кожного на колінах «калашников». До автоматів приєднані магазини, скручені «валетом» до купи по два ріжка. Дехто крутив навіть три, щоб у випадку раптової перестрілки не нишпорити, шукаючи свій арсенал. Важкувато, незручно, але… Люди готувались до бою навіть серед дня у місті. Нерідко офіцери міняли автоматні ріжки на кулеметні, бо ті вміщають на 15 патронів більше. Уявіть коротенький АКСУ для вуличного бою з таким вдосконаленим блоком боєзапасів.

    Ні, я любив возити мінімум поклажі. По літаках з автоматом не тягався. А пістолет… ну, хіба що задля моральної підтримки.

    Як і всі адекватні молоді люди, помирати на порозі життя я не збирався. Отже, заряджений пістолет носив, швидше, для порядку – кажу ж, як усі. Чуже життя (у плані – позбавити) не цікавило. Єдине – не хотілося стати живим трофеєм моджахедів. Пістолетик, знаєте, в нестабільному суспільстві не заважав. Для маневреного бою ПМ не дуже годиться – складно влучити в рухливого супротивника. Тоді для чого? Чи для кого? Для себе. В разі чого, собі в голову попасти реально, тільки б рука не трусилася.


    Не обтяжений додатковими дорученнями, я подав до паспортного столу документи і мав купу вільного часу, гаючи його на безцільне блукання великим гарнізоном. Над нашими частинами владно височив амінівський палац. Та, власне, названо його так не по праву. Колись він належав королю Дауду, а хто такий Амін? Епізод, один кадр у кінострічці «Історія Афганістану», – і не найкращий. Як прийшов до влади інтригами, так і пішов, вірніше – його «пішли». Рано чи пізно, всяка підступність підлягає покаранню.

    З тераси під палацом я сколупнув камінчик білого кварцу. Скеля – символ надійности, вічности. Захотілося мати такий сувенір, щоб він асоціювався з часткою чужої столиці. Понад двадцять років збігло в океан часу, а мало таких речей знайдеться у моєму помешканні, які мають настільки високу цінність. Митник у Ташкенті крутив камінчик, не розуміючи нічого, щось мугикнув, та поклав назад до валізи. Нормальні особи надривали попереки, тягнучи барахло, магнітоли, або афганської роботи ножі, а тут… А я бавлюсь своїми іграшками і навіть не хочу ділитись ними. Отакий куркуль.

    Кабул розслабив з перших хвилин. Повертатись до своїх обов’язків не хотілося. Літо навкруги, «афганець» не дошкуляє, держава годує – це напад повного задоволення. Але… Треба летіти. За тиждень бо мусив повернутись сюди за синьою службовою паспортиною, а вже звідси у відпустку, до України, якої я не бачив тридцять два місяці.


    Колона




    Після чергового перельоту, бігаючи ранкові кроси, кілька днів подумки випускав закрилки на посадку. Тринадцятикілометрову дистанцію я долав приблизно за годину, або трохи більше – якраз достатньо, щоб долетіти до Кабулу. Якщо мені вдавалося завести із штовхача Вітька, то ми «вилітали» удвох. Він трюхикав позаду, називаючи мене сохатим, а через те відставав від графіку і я. Приблизно на половині маршруту друг розвертав голоблі назад.. Я давав більше

    газу, надолужуючи час. Підганяло і сонечко, увімкнувши «мікрохвильову піч» на всю. Це останні хвилини, коли лишався сенс бігати.

    На трасі бувало тихо. Шлагбауми на блоках відкривалися трохи пізніше. Тільки пара-трійка УАЗиків стабільно пролітали назустріч. Це нічні гості медсанбату повертались до військових клопотів, покинувши своїх тимчасових дружин. Водії добросовісно прокидались до сходу сонця, щоб подати екіпажі вчасно і не спізнити шефів на сніданок.

    Але ще далі, за основними полками і медсанбатом, були такі хлопці, що вставали поночі та псували мені повітря соляровими вихлопами. Довга нитка КАМАзів розмотувалася від ОБМО, чи автобату до самого блокпосту, готуючись рушити на Союз. Водії нещадно газували, прослуховуючи двигуни машин. У них проста арифметика рейсу: як підготуєшся, так і доїдеш. Між бортовими машинами муркотіли БТРи супроводу, так звані «сімдесятки» і дві-три машини із встановленими у кузовах зенітками.

    Коли зенітка лупила по скелях, то це просто жах, від якого широкі складчасті холоші штанів промокали до чобіт. Високо діставали снаряди. Глиняні дували єрихонською стіною падали підрізані кучними чергами. Грізна зброя і почесна служба. Однак оператор цього агрегату протягом рейсу пальцем стирчав з кузова, промацуючи скелі коли поглядом, коли короткою чергою. Моджахеди пильно вдивлялися, як рухається колона, де у її складі зенітні стволи, броня. Дорога петельками крутиться між горами, проходить через ущелини. Такі місця профілактикою не зачистиш, бо їх немало на шляху. Отож там, під кручами, на поворотах били головну машину. Хто зверху, той мав тактичну перевагу. А вдалий перший постріл міг вирішити результат бою. Стала колона, значить спершу треба вибити стволи великого калібру, оті що спричиняють енурез, коли брешуть. Екіпажі залягали під колесами, а зенітники… Вони на своїх місцях над усією братвою, глухнучи від пекельного гуркоту, лементу, лайки, гуготіння полум’я, холоднокровно відшукували кулеметні гнізда і вогнем давили, давили, давили. І коли звучала прима в оркестрі бою, легше було солдатикам відірвати голови від дороги. Вертольоти розганяли по норах бороданів, піднімали поранених. Биті машини брали на буксир, якщо було за що там боротись. А ні, то їх просто штовхали з дороги, та так вони потім світили дірками з року в рік.

    Капітан Ліпатов розповів дорожню пригоду на відрізку Турагунді-Шинданд… Власне, він сам мало що пам’ятав. Їхав з відпустки колоною. І сталося так – відстали наче. Потім вибух. Руками вперед він вилетів через лобовик. Ліворуч синхронно, бездушним мішком, «просвистів» водій. Отак парою й летіли. Тут частину «фільму» вирізано з пам’яті. Наступне, що він побачив – скеля. Задоволений роботою моджахед не поспішаючи зникає з кадру. Здається цілий, але краще трохи подумати, подивитись на кінцівки, – чи на місці вони, поворушити пальцями. От уже й солдат відкрив очі, теж думає. «Ти як, цілий?» Капітан намацав у боковій кишені пласку посудину. Запасливий! Він відкрутив кришку, зробив кілька ковтків і передав бійцю. Той відпив, не розуміючи, що в горлянку ллється коньяк. Так і сиділи ці двоє, пили, не закусюючи. Головне, думалось їм, що не валяються безпомічні, а самостійно і впевнено сидять на бетонці. А тому духові мабуть зараховано вантажівку і двох шураві, один з яких – офіцер. То нічого, хай тихо радіє. І добре, що на війні статистика іноді кульгала. Необ’єктивність у бік життя завжди вітається.

    Чому і як вони відірвалися від «нитки»? Подробиці забулись. Унікальних історій, пов’язаних з автоколонами безліч, від дивовижних випадків порятунку до повного знищення колон, як у 1987 році під Карвангахом.

    Пробігаючи повз машини, я бачив і чув саму правду життя. А почитайте книжки афганців-баталістів Верстакові, Проханова… З них можна зробити висновок, буцімто середньостатистичний водій сенс своєї роботи бачив у звитязі заради простого людського щастя афганського трудового народу. Вночі прокинеться і не засне, думаючи тяжку думу. Схопиться і рветься в рейс, щоб доставити зайвий мішок борошна багатодітній сім’ї. Неначе за кермом сидить не 18-20 річний юнак, а клон Павки Корчагіна. Забагато пафосу, та мало істини.

    Насправді, як усі нормальні молоді люди, хлопці думали про дівчат, про кайф, про стареньку «Яву», залишену іржавіти в сараї, про нічні танцюльки, про колгоспну кукурудзу, яку треба обідрати, перехитривши сторожу, про горілку і перегар зранку, про головний біль, про вуличні бійки, про побиті і набиті ліхтарі. Їдучи на Кушку, екіпажі готували хитромудрі хованки для горілки, бо в один голос своє «не можна» рекли митниця, прапор, старлей і майор. Але ті самі прапор, старлей і майор, купуючи за 60 чеків пляшку, здогадувались, що вона доїхала у запасці, або у паливному баку автомобіля тієї самої колони.

    На дверцята машин навішували бронежилети. Чому їх не надягали на тіло: вони так зручно зроблені маєчкою? А всьому причина – сонце. Кліматичні умови вимагали інших підходів до прописних істин. Коли на осонні шістдесят плюсом і більше, тоді скільки ж у кабіні? Зрозуміле риторичне запитання, відповіді на яке я не знаю. Багато там тепла. На металі кабіни можна засмажити яєчню – перевірено. Лізти у таку духовку не хотілось навіть у самій тільки панамці. Метикували, як зробити краще. І бронежилет працював на захист… тільки не з усіх боків.

    Обличчя у всіх не кіношно-патріотичні, а нормальні такі мармизи. На них крізь вимушену недозрілу дорослість просвічує казна що: і відгомін безголового юнацтва, і напускна хоробрість. Хоча, їм вже не треба було вичавлювати з себе мужність. У рейсі все відкривалося, як воно є. Вони мусили бути мужніми. В дорозі багатьом доводилось вести вогонь, не зупиняючи руху. Одна рука на кермі, а вказівний палець правиці – на спусковому гачку. Одне око дивилось вперед, друге – вбік і вгору. Вони одночасно воїни, вправні водії і пацани з «мухами» в головах. Подвиг і дисциплінарний зальот – це дві природи одного єства. Одна вже встигла сформуватись, а друга ще не вмерла. Вдень будь хто з них міг поставити на кон життя, а ввечері наш герой слухав у виконанні молодшого товариша потішну чукикалку про дембель. І хай стережеться той «дух», який забувся, скільки днів «дідові» лишилось до наказу Міністра оборони.

    Це так – життя у всіх його проявах, найкращих і найгірших. Врешті-решт, ми не на конкурсі виграли право служити там. Тож і влаштовували своє існування, хто як міг, щоб мінімально потерпати від негативу. Негатив – дуже похмурий супутник казенного життя.

    Біг допомагав тримати організм в тонусі. Після пробіжки обов’язково холодний душ. І від постійного недосипу не лишалося слідів. Дарма, що пару кілометрів доводилось дихати вихлопами: відчуття бадьорости затушовувало залишки недобитої сном втоми. Як подумати, вояки з автобату воліли краще крутити «бублик», ніж тягнути рутинну лямку у частині. Командирам завжди є до чого прискіпатись: «Боєць, іди до мене!..» «Рядовий, чого сидиш?» «Зроби те…» «Принеси се…» «Рівняйсь! Відставити! Рівняйсь! Струнко! Відставити! Рівняйсь!...» Хай мене ріжуть – знову поринути у це! Більшість нормальних хлопців хотіли у рейс, на «війну» (бойову операцію), аби тільки здихатись дуроломства і самодурства, що є синонімами, та процвітає на обнесених колючим дротом територіях. Десь у глибині, тільки дуже глибоко, бійці були задоволені виходом в рейс.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 8

    А ті казанови, які вранці їхали мені назустріч… Про них можна не турбуватись. Законна родина вдома і тут така собі сурогатна дружина. На всіх війнах така любов практикувалася масово. Розчепивши теплі обійми «чекістки» (любов тягнула передбачувані витрати у грошовому еквіваленті чеками Зовнішпосилторгу), сановитий начальник попадав до накритого столу (це його вранішня гімнастика). А після служби вірний водій на зеленому рисаку фірми УАЗ, нічого не питаючи, доставляв тіло у… Як же називали ці модулі, де мешкали представниці слабкої статі? Ой, препогано називали! Хоча, треба відокремити службову і позаслужбову звитяги. Вони теж не без права на повагу за хоробрість, сумлінно виконаний обов’язок і врятовані життя, герой теж не без гріха.

    Полковник Кучер Віктор Олександрович збалансував в тексті своїх спогадів роль жінки у складі контингенту. Правда не може бути однобокою. Вони – молоді і не дуже дівчата, так само витягували з того світу тяжко поранених, хворіли, горіли у збитих вертольотах, попадали під обстріли, ходили у рейди. Другий бік – мораль і обопільна відповідальність за не зовсім

    моральні стосунки. Це таке, людське, і воно є не тільки на війні. Я знаю, що багато жіночого племені їхали до Афганістану починати нове життя, заповнити спустошену душу новим змістом. Хоча, теж хто як. Просто в наших умовах всі ті амурні справи були занадто відкриті.

    Віктор Олександрович пише, що шиндандські військові лікарі під час його «каденції» (1981-1983 роки) пристойно і професійно навчились робити аборти. А я пам’ятаю, у роки з 1986 до 1988 начальник адміністративно-господарської служби так натренувався виписувати відрядження до Кабульського шпиталю (і та причина фігурувала у папері), що робив це між справами «лівою ногою». Життя брало своє. За цими словами тисячі ненароджених душ. Може б і їх зарахувати на бойові втрати?

    Розвернувшись перед блокпостом (а далі мене все одно не пустили б), я втікав від сонця. За годину температура переходила поріг, коли молотити ногами пил можна лише під примусом не для покращення здоров’я, а суто для виснаження.

    Цікавий епізод – добігаю до управління дивізії, а назустріч з воріт суне комдив. Статура генерал-майора Касперовича виділялася зростом і добротним кроєм. Георгій Павлович – еталон для генералів. І ось він біжить мені назустріч. З лівої руки скаче німецька вівчарка, теж не найменша серед своїх. Звісно, різниця у званні між зустрічними викликає напруження у молодшого. Я не міг не вітати командира такого рангу, але як? Зупинитись? Витягнутись перед ним у майці і шортах? Де ви бачили анекдотичнішу ситуацію? На обличчі Касперовича не ворухнувся бодай один м’яз. Я вляпався – мені викручуватись.

    У голові ледве склались до купи слова привітання: «Здравія желаю, товариш генерал-майор!». Ану спробуйте вистрілити скоромовкою, враховуючи мої п’ять і його п’ять-шість кілометрів на годину.

    Після кросу, якщо не сіявся дощ, а його ніколи не було чомусь, я намацував під ліжком шланг і йшов «кричати» (вода із свердловини холодна) на вулицю. Вважаю, що водними процедурами я допомагав остаточно прокинутись заспаним офіцерам. І це було прекрасно. Реально і переконливо душ після пробіжки подвоював сили. Не знаю, чому це я ніколи не практикував подібне після армії…

    Організм вмикав усі системи, вимагаючи сніданку. Вітька був готовий до бою. Бігати ще так-сяк, а їсти його не треба було вмовляти. І ви знаєте, як статус міняє ставлення до простих речей? Скажімо, на строковій службі після тривалих вправ у стройовій та з піснею, ми були геть щасливі не знати такого задоволення на контракті. Але іноді прорізало утнути нашої української дорогою до їдальні. Неголосно, душевно, бо консерваторій ми не кінчали, українська пісня лунала над афганським камінням. Хіба це не свято душі?

    Стосовно їдальні двоїсте таке ставлення. Знову-таки, порівняно з солдатською нормою, а особливо – складом і способом приготування страв, офіцерська їдальня вигідно виривалась уперед кроків на сто. Їж мовчки і задовольняйся. Теплим словом бажаю згадати цивільного спеціаліста на ім’я Олександр. А прізвище? Прізвище вилетіло. Він завжди радо вітав нас: «Що ви там, свєрчкі, свєрчіте?» От вже хто вигадливий був коло плити! Родзинок у рисову кашу сипоне, так зовсім інший смак. Саньку комдив Касперович завжди на бойові з собою брав. Хороша людина. Долоня невеличка, а руку стискав як лещатами. Достойний чолов’яга. І харчами він розбещував нас, як дідусь своїх онуків.

    Крім основного меню додатково можна було попросити молочний суп. Я так написав, наче оцим «можна» ми користувались час від часу. Ні, ми перетворили його у щоденну норму. Офіціант добре знав наші смаки.

    Ранок ще не закінчився. Постановка задач. На плацу вишикувані старші офіцери – керівники служб: заступники комдива, центральне бойове управління, начальники тилових служб, артозброєння, хімслужби, метрології, топографії, … паливно-мастильних матеріалів (о, це особлива одиниця, бо саме про цього майора крилато сказано: скромний у роботі, страшний у побуті) - майор Тирко з каністрою у правиці.

    Далі у шерензі стояли молоді офіцери – помічники старших, працівники фінслужби (фініки), політпрацівники. Всіх не перерахувати.

    Нарешті, прапори і ми – надстроковики, а поіменно я і Вітька, та ще був хлопець – Володька Дяков. Ми – управлінці нижнього рівня. Серед нас начальники складів, секретники, несекретники, паспортист, кадровики, комсомольські інструктори, диспечери, тощо.

    Генерал працював з вищою ланкою. Що потрібно нам – те до нашого відома доводили наші «патрони». Чути Касперовича ледве-ледве. Зосереджуючись на зовнішніх ефектах, та й собі починали стиха бубніти. Якщо б то почув Георгій Павлович!. Але, не розтуляючи вуст, спостережливі коментували все бачене дуже дотепно.

    Начальника служби паливно-мастильних матеріалів і різних там прозорих рідин відверто хитало. Раз каністра у руці, значить терпець на критичній позначці. Після команди: «Розійдись!», Тирко шпаркіше за Рекса тікав на службу. Ой, «горіла» людина на службі, «горіла» буквально ізсередини. Такі довго не живуть, бо спиваються.

    Від басейну, ляпаючи перетинками, сунули перед строєм ручні качки – файний селезень Гоша і його вірна подруга – Маша. Їх цікавила шнурівка на черевиках старших офіцерів. Гоша, вражений акуратними бантиками, смикав плетиво, бажаючи розібратись, як це так вправно зав’язане. Під ледве стримуване хмикання товаришів, майор ногою обережно відштовхнув качура. Гоша ображено крякнув і пішов ходити за Касперовичем. Генерал не звертав уваги на малого і, заклавши руки за спину, пояснював денний план дій. Позаду слід у слід (крила за спину) чеберяли качки. Голос командира суворий, а мармизи вишикуваних пересмикували напади сміху.

    Пара Мі-8 робила розворот над штабом дивізії. Саме тут і саме тепер їм треба було з’явитись. Комдив не брав паузу, але чи чув хтось його? Ми – «камчатка», не розібрали ані слова і нам те до лампочки.

    А знаєте, десь наприкінці строку контракту, вже за генерала Учкіна Олександра Васильовича, я зробив відкриття, переставши виходити на постановку задач. Думаєте, хтось помітив? Впевнений, що так само могли робити до половини прапорів, і нема чого лізти в очі начальству. Коли ми були потрібні, нас знаходили. Як той казав: «Поближче до кухні»?


    Відпустка




    Так, що там далі за планом? Відпустка.

    У мене було дві причини не поспішати. Я звик до короткої зими. Середньоазійський лютий – це вже весна. А вдома? Ні, якщо їхати, то вже коли прогріється море. Страх як люблю море, море і літаки. А ще хотів скласти хоч якусь грошову «котлетку». Солдатчина не дала доходу. Тепер, за контрактом, я мав нормальний заробіток.

    Мої друзі – Григорій Онучко і В’ячеслав Старшинов, з котрими ми лишились послужити, так би мовити професійно, встигли туди-назад. Летіли додому вільними качурами, а повернулись прикрашені обручками. Чи яка зараза ходила Союзом, чи показились? Програму-мінімум хлопці виконали. А я все скрипів пилом на зубах, хоч страшенно тягнуло додому, до домашньої їди, до свого ліжка.

    Надаючи мені відпустку, щедре моє начальство виписало перед тим відрядження на кілька діб для отримання паспорту. Зекономлений час, звісно, додавався до відпочинку. Практично так вийшло, що 7 днів кабульського відрядження я провів вдома. Така «хімія» широко практикувалась в Афгані.


    Шлях додому почався зі знайомства. Мій новий товариш – білосніжний, із синьою смугою і сірим низом, Іл-76, а мовою льотчиків – «горбатий». Не сподівався. Ще з Ташкенту, побачивши красенів-Ілів у польоті, сказав

    собі: «хочу!». От і він – вірний та надійний працівник неба, чиї крила одинадцять разів підніматимуть над віковічними горами мою душу.

    Салон, скомпонований під транспортування озброєнь – збільшена версія вантажовідсіку АН-«дванадцятого», тільки після «євроремонту». Отже, крісел у звичайному розумінні там не було, лише відкидні місця під обома бортами. Колись радянські інженери почали розробляти літак на заміну морально застарілих Ан-12. А вийшло, що машина доповнила парк перевізників. Протягом війни, та й дотепер обидві моделі крилом до крила несуть службу де тільки можна. В радянсько-афганському конфлікті Іл-76 зарекомендував себе стійкішим до зенітних ракет моджахедів, ніж транспортник Антонова. За дев’ять років втрачено дві машини, причому перший випадок стався з невідомих причин під час вводу контингенту. Комплекти пасивного захисту, поставлені по бортах після катастрофи 1983 року ( втрата другого «горбатого»), надійно оберігали Іл від вогню з землі. Моджахеди неодноразово випускали по них ракети, тільки безуспішно. Відомий випадок, коли одна ракета попала у фюзеляж на висоті 7500 метрів. І що? А нічого. Лайнер, нормально подолавши ще понад двісті кілометрів, штатно приземлився там, куди летів. Лише в горах, мабуть, досі валяється шмат обшивки розміром два з половиною на два метри. Тобто, дві втрати проти 14 700 успішних посадок (у Ан-12 одинадцять проти 11 800), красномовне свідчення надійности. І моїх 11 бездоганних посадок підкріплюють позитивне реноме «Іл’юшина».

    Літалося на Іл-76, як співалося. Насторожені «вільними мисливцями» льотчики дряпались якомога вище. У негерметичному Ані і влітку було свіжо. А коли лютневий дубак? На висоті понад 6000 метрів легеням бракує кисню. Організм не встигає адаптуватись до вертикального стрибка. Як застережний захід ввели обов’язкове користування на Ан-12 кисневою маскою. Проста, на перший погляд, процедура, а по суті один із способів катування. Значить, у салоні полярна тріскуча прохолода, пика мерзне. Тепер на личко треба накласти холодну-прехолодну гумову маску і притягнути надійно пасками. Конденсат у процесі великими краплями стікає на підборіддя, його постійно треба зливати (Ан-12 взимку – це круто).

    Оперативно-тактичний Іл набагато комфортніший. Вантажний відсік ізольований і підігрітий. Ми любили цей літак за його надійність і місткість. Він завжди забирав всіх і без парашутів, без селекції на старших, молодших, хворих, післяабортних… Вільної площі вистачало для ракетної артсистеми «Ураган», для всіх пасажирів і ще лишалось трохи для автостопників (жартую). В цілому машина дуже вдала: 170 тон відскакують від землі як накачана гелієм куля. На жорстких віражах «коробочки» закріплений намертво «Ураган» просідав всіма амортизаторами, тяжко посапуючи і покректуючи. Крізь свист двигунів чулося сичання і порипування. Не вірилось у можливість летіти під таким кутом. А крила тримали… тримали.

    Посадка Іл-76 – дуже красивий маневр. Варто його не пропустити, якщо вже знаходитесь на борту. Крило розповзається, ширшає на очах. Передкрилки відходять вперед, а закрилки розщеплюються на окремі секції і відхиляються глибоко вниз. Таким чином важкий тулуб літака повільно пливе, приміряючись до смуги.

    Поштовх. Реверсна механізація розвертає тугі струмені реактивних газів назустріч рухові і світ в ілюмінаторі швидко сповільнює біг. Легкість, з якою важкий літак маневрує, просто вражає. А, між іншим, він може сісти на ґрунт з вантажем до 50 тон, чого американському братові не зробити ніколи. Я, дуже задоволений, вивалився з розчахнутого черева, ще не знаючи, що наступного дня на такому ж летітиму до Ташкента.

    Все, що лишилось у пам’яті від того дня – неабияка нервова напруга. Хвилини стали довгими. Я просто долав їх, як силу морських хвиль. Паспорт, віза… Які можуть виникнути ускладнення? Захворів паспортист. Ні? А якщо реактивний снаряд влучив у сейф з моїми документами? Може вони просто не так оформлені? Та й де гарантія, що мене випустять із країни до завершення мого відрядження? Сидіти тиждень у Кабулі добре, коли ти на службі, але не тоді, коли каструлька з борщем для мене вже парує на підвіконні. Щоправда, про мій приїзд ніхто не знав, але на борщ я сподівався.

    На мені сидить новенький кітель з широкими червоними стрічками на погонах. Таким я себе ще не бачив і ніяк не міг звикнути до дзеркального відображення. Як не у своїй тарілці. Портупея моя, а от кашкет позичений. Свій мати ні до чого: таку повсякденну одежину не довелось носити більше ніколи. Польова амуніція і легше, і зручніше. В руці нова напівсамохідна валіза, набита подарунками і мильно-рильним причандаллям. Цю помічницю на коліщатах я купував у воєнторзі мотострілецького полку. Наш дивізійний магазин не мав чого запропонувати, а я хотів «вистрілити» вдома заморською диковинкою. Тоді в Союзі не бачили такого дива. Так одного дня загітував Вітьку за компанію прогулятись за покупкою у його колишню частину. Це трохи далі танкового полку, звідки ми приперли вибиті траки.

    Придбавши «мрію окупанта», вийшли з полку. Сонце якраз сідало, а з ним природне світло «вимикалось» за хвилини. Небо зоряне-презоряне, метеори крешуть чорний густий оксамит. У такий час на бетонці самому було б моторошно, а з другом весело до нестями. То правда, що йшли ми трохи гучно. Порожня валіза, як скажена, цокотіла коліщатами (таки добре дорогу побили технікою). Аж гульк! З боку дивізії світять вогні. Що то є? Афганські бурбухайки? Ой не хотілося спіткати їх саме тепер, ввечері. Хтозна, що там у чорнобородих головах? Хоча… ввечері всякий рух дорогою у межах гарнізону для аборигенів заборонено. А з іншого боку…??? Хоч бери, та ховайся, тільки нема куди. А вогні наближалися і їх ставало все більше. Не може бути, що то чужі (власне, хто тут чужий?). Фари головної машини засліпили – дороги під ногами не видно. Там диміла ціла колона і вже чувся металевий скрегіт гусениць. Наші. Порівнялися. Тепер вже ми добре побачили колону бойових машин піхоти – БМП-1 і БМП-2. Вояки їхали з «війни» запилені, чумазі. І хто більше дивувався, ми, чи ті хлопці, побачивши двох «туристів сержантської національности» з валізою хтозна де між військовими містечками.

    Взагалі-то, подібні неприродні явища, як ця прогулянка, не були нормою. Побратими можуть не повірити мені, або подумати, що в дитинстві ми обоє падали з візка головою на асфальт. У всьому траплялись виняткові події, історії, у які важко вірити. Але час від часу темними ночами наші люди вешталися то там, то тут, вирішуючи свої якісь меркантильні справи.

    Тут треба повернутись до щоденника бортача Ігора Фролова. Розповідь про його колегу Ф., якого вночі вимучив зубний біль. Зі сходом сонця, ледве дочекавшись першої попутки, лейтенант Ф. поїхав видаляти корінь зла і здивувався випадковому відкриттю. Виявилось, що машиною шлях до госпіталю набагато довший. Зазвичай, він долав цю відстань на борту Мі-8.

    Після екзекутивного видалення… Краще перейду до авторського тексту пана Ігора:


    «Борттехнік сповз з крісла і вийшов на вулицю. Там на його питання про машину до аеродрому зареготали – до вечора буде. Рана боліла, борттехнік не міг стояти на місці. Він зорієнтувався по сонцю і пішов. Минувши огорожу госпіталю, він рушив навпростець через сухі поля. Впевненість, що чимчикує правильно, підкріпляло посилення звуку від літаків і вертольотів, які сідали і злітали.

    Скоро борттехнік вже йшов якимись кишлачками – доволі великими, судячи по мечетях і чисельності дуканів. Дуканщики з подивом дивились на чвал самотнього льотчика у плямистому комбінезоні і без автомата.

    - Гей, командире! – обізвався до нього один. – Чого хочеш? Купити, продати? Ти один, га? – і нашорошено озирнувся на всі боки.

    - Тепер один! – відповів борттехнік, не стишуючи ходу. – За мною наші танком їдуть! Зрадів…! – І сплюнув юшкою.

    Про всяк випадок він повернув з цієї вулиці і вийшов на іншу, вже оточений зграйкою бачат з протягнутими руками. «Бакшиш, шураві!» – кричали вони, підстрибуючи й викривляючи гидкі фізіономії. Позаду, трохи на відстані, повільно йшли кілька бороданів.

    Борттехнік розтривожився. Біль відразу вщух, піт полився струмками. Ну чом він не взяв з собою зброю? І нащо взагалі пішов? Ні – перечекати до вечора у гостинному госпіталі! Але ж до аеродрому рукою сягнути…

    В цей час почувся звук двигуна, з-за рогу вигулькнув військовий КамАз з бронеплитами замість лобового скла. Борттехнік махнув у щілину на бронеплиті, машина зупинилась. Дверцята відчинились, показався ствол АКМу, слід за ним з’явилось неголене обличчя старшого машини.

    – Тебе збили, чи як, земляче? - спитав капітан, побачивши людину в льотному комбезі.

    – Та ні, – стенув плечима борттехнік. – з госпіталю йду. До аеродрому підвезете?

    Коли він піднявся у кабіну і машина рушила, капітан сказав, хитаючи головою:

    – Один і без зброї! Ну ти даєш! Тільки вчора тут прапор з бійцем зникли. … ви якісь, льотчики. Зовсім, бачу, від землі відірвались! Ми тут на броні й за бронею, а він, наче на Арбаті, …

    Капітан бубнів, а борттехнік мовчав, курив і посміхався. І навіть реготав час від часу…»


    На щастя, нам не треба було іти через кишлаки. Хоча, двоє старших сержантів з валізою-причепом у пізню годину неслабо здивували парубків, які осідлали бойові броньовані машини.

    Майже усі шиндандські частини стояли одним гарнізоном обабіч бетонки. Ми довіряли лініям оборони навколо містечок і дозволяли собі колінця, неприпустимі в інших місцевостях. Тому наша поява на КПП з темряви не стала несподіванкою для чергового наряду, може тільки трошки в когось сіпнулося око, але без всякого хапання за зброю. Та й ми не зненацька знайшлися, весь путь голосно перемелюючи всі новини, чутки і плітки. У Кабулі за такий моціон патрулі швидко спровадили б нас у буцегарню.

    Кабул жорстко карав легковажність. Місто великих можливостей, але і прихованої небезпеки. Почуття контролю над ситуацією пропадало з першим реактивним снарядом, що грякне десь неподалік. Політпрацівники попереджали про можливість застосування бойових газів, про отруєння води, фруктів, напоїв у дуканах чи на ринку. За воду з крану я не так боявся, як за оті гази. Мабуть не весело, вирячивши очі вдихати пекучу суміш. Від самої думки пересмикують судоми. Протигаз валявся під ліжком, проте, брати його з собою ніколи на думку не спадало. Страх повертався, коли про нього нагадували, а так живеш собі і живеш. Стараннями розвідки ми дізнавались про якісь газові снаряди, або міни на балансі сардарів. Десь їх мусили використати, логічно? Не використали, - і на тому спасибі!

    Зізнаюся, були вагоміші причини боятись: отруйні комахи, павуки, змії – всяка мерзота, яка не мала до мене нічого особистого, але лізла до осель, як бджоли на солодке. Наші шляхи перетинались у небажаних місцях. Скорпіон у ліжку – погане сусідство, навіть якщо вона – молода скорпіонша. Мізерна погань, не маючи совісті, тихо, непомітно пригрівшись під моєю ковдрою, могла завалити восьмидесятикілограмового мене. Я бачив долоню мого товариша Юрія Вдовченко після укусу юної фаланги (сольпуги). Ну чисто боксерська рукавичка. Милі Божі створіння навесні особливо небезпечні. Чи там у них шлюбні ігри, чи павучі пологи – агресивна, зараза! От поцікавтеся зовнішнім виглядом комахи, не пошкодуєте: для фільмів жахів саме якраз. Бігає вона зі швидкістю до 16 кілометрів на годину., а ви? І стрибає до 2 метрів у висоту: на носа заскочить граючись. Кажуть, вона не має отруйних залоз, але переносить на своїх жахливих халіцерах рештки їжі, навіть м’яса з’їдених ящірок. Тобто, готова біологічна зброя. Страшно? Я її ненавиджу!

    Моє ліжко стояло впритул до труб опалення. Коли якесь чудовисько вкотре наверталося на очі, я відсовував ліжко подалі. Поступово воно зсувалося на звичне місце до наступної зустрічі з мешканцями шпарин. І, власне, живий приклад. Під час обідньої перерви валявся я вареною ковбасою, ледь живий від розмору. Кондиціонер нахолодив кімнату. Приємно! А нас мешкало четверо – я і троє прапорів. Прийшов перепочити Саша Аргамаков. Хвать за чайника – і ковть, ковть, ковть… Голова з чайником повільно піднімаються вгору. Ковть, ковть, буль, буль, буль, кхе, кхе!!!, - мало не захлинувся він водою. Не у те горло пішла, як кажуть. Клекочучи зв’язками, Саня показував на стінку. Та що там? На висоті близько двох метрів сидів невеличкий коричневий скорпіон. Зовсім молодий. А ви знаєте, у якому віці скорпіон здатен вбити жертву? Вони, як піонери, завжди готові. І оця гадина сиділа мало не наді мною. Рятуючи своє молоде життя, я схопив ляпалку системи «мухобійка», а промазати боюся –

    помститься вражина. Врізав як дикому мамонту у лоба. Хотів, щоб аж розмазало. А він цілий –тидих на стіл! Живий, не живий, не чекаючи хряснув ще раз. Скорпіон відлетів до стіни і впав за столом. Товариша ступорнуло. Знову легка паніка. Я у капцях (пальці ніг підібрав кулачками). Треба було бачити, як два дорослих озброєних чоловіка з розширеними зіницями прибирали стіл на середину кімнати. На підлозі лежав скорпіон. Мабуть він помер зо сміху. Сухе неушкоджене тіло так і просилося всередину бурштинової краплі. Та хай йому грець, я намотав на нього цілу газету і… перший антикомашиний захід – відсунув ліжко від труби.

    Ворог номер три – сколопендра. Довга, маневрена сороконіжка з міцними щелепами. Ви бачили їх на городі, а може десь під трухлявими дошками. Але якщо ви не стикались з середньоазіатською сколопендрою, вважайте, що не бачили її ніколи. Тільки подумаю, як вона зненацька вигулькує з-під шафи і кусає мене за палець ноги – мені вже боляче. Так що, які там отруйні гази? Полягти від укусу дрібної нечисті – найбільша прикрість для солдата. А гази?.. Та, бувало, у казармі… Ну то вже зовсім не по темі.


    Кабул. З моїми відступами зовсім забув про нього. Я у паспортному столі, готовий до бюрократичної тяганини. Звичка така радянська: не дав на лапу – отримаєш хрону з перцем. Там у віконці широке чоло прапорщика, а я знався з начальником адмінгоспслужби нашої дивізії старшим прапорщиком…Володькою. Прізвище не називаю, не такий вже він був монстр, щоб робити його знаним у світі. Клюкнути любив, а хто не любив? На господарській посаді реалізувати бажання було легше за все. Проїзні документи, обмундирування, кондиціонер замінити – все до нього. А він і не нахабнів. Натякне злегка, що він не останній у дивізії боєць, а ти вже сам дивись. Занесеш пляшку – видасть документи, а не занесеш, теж видасть. Багато хто заносив. Харизма!

    Знову повертаюсь думкою у Кабул. Абсолютно тверезий і адекватний прапорщик видав мені новісінький закордонний службовий паспорт синього кольору. Я розписався у журналі і тупувато постояв біля віконця. Це все? Полистав синю паспортину – там все правильно заповнено, візу поставлено. Є ж люди на світі! Ну і що мені тепер? Поклав аусвайс до широких штанин, ноги на плечі – і мерщій на аеродром.

    Злітали в темряві без бортових вогнів. Теоретично, впіймати на приціл «Стінгера» можливо, але, все ж таки, спробуй спіймай. Велетенське місто світилось тисячами вогнів. По їх розташуванню я вгадував прохід між Шир-Дарвазою і Асмаї. Ми не прощалися. Тоді цієї думки не виникало, я просто запам’ятовував Кабул. Для когось він – дім. А для мене? Чіткої відповіді немає. Просто я до нього небайдужий.

    Іл-76 заходив на Тузель. Трохи нижче пропливла неповторна ташкентська телевежа з рестораном «Койнот», який обертається навколо вісі, демонструючи приїжджим перспективи узбецької столиці. Військовий аеродром вже шість з половиною років працював на Афган. Тут, у натовпі легко розпізнавали пасажирів «туди» і пасажирів «звідти». Ми, як люди різних рас. Працівники аеропорту все бачили, все розуміли.

    Вийшовши з літака, я ніби ступив на поріг дому. А мені ж летіти три тисячі на Захід. Тільки тут, перш ніж вийти у місто, треба профільтруватись через митницю. Черга рухалась з перемінною швидкістю. Зазвичай кажу у таких випадках: «Я стою з такою швидкістю, як ви рухаєтесь». У митників особливий непідробний інтерес до циклопічних баулів «чекісток». А вони, знервовані вкрай, збуджували невдоволенням усю чергу. Асортимент багажу не поступався середньому воєнторгу і навіть перевершив всі сподівання. «Вєрєщагіни» (Вєрєщагін – митник з кінофільму «Гаряче сонце пустелі») незворушно шукали контрабанду. Випотрошені речі не лізли назад до пакованів, наче вони вдихнули повітря і вже не збирались подорожувати далі. Дехто з хазяїв робив для себе відкриття, дістаючи із рідних лахів зовсім незнайому цеглину. Така фішка була популярним жартом серед «афганців» – підкласти людині з особливим характером сувенір на згадку від люблячих однополчан. Та це не найгірше. Знайдено патрон серед ганчір’я. «Просимо пройти на персональний догляд!» Доведи тепер, що ти не верблюд. Суворий контролер не хотів чути про дурні приколи сусідів.

    Заборонених предметів, як то зброї, наркотиків, витворів мистецтва невідомого походження, порнографії, тощо, я не мав. Деякі питання митник повторив двічі чи тричі, обмежившись оглядинами відкритої валізи. Відмітку у паспорт поставлено. Хух! Скільки часу даремно згаяно. А попереду бій у цивільному аеропорті. Рейсовий Ікарус провіз через місто від воріт Тузелю і до аеровокзалу міста. В основному, цим маршрутом користувались «афганці» - спецрейс, породжений війною.

    У приміщенні авіакас – Вавилон. Відразу навіть незрозуміло, черга тут, чи живий заслін. І здається, квитків катма. Цікаво, як це місто у місті збиралося розлітатись? Комендант аеропорту видав мені броню, однак і вона не гарантувала стовідсоткового попадання в ціль – до каси можна ніколи не дійти. А час собі йшов, літаки гули. Солдати - строковики в основному відправлялися поїздами. Ні, довга ковбаса на колесах мене не цікавила. Стояти, так до кінця!

    Помалу доповз до віконця. По той бік скла сиділа королева Нефертіті, а я, дурний, не навчився обдаровувати солодких королев, називаючи хабар хабарем. Пам’ятаю розповідь офіцера, як він купував квиток на літак десь у цій залі: загорнувши в записку купюри з запасом на амортизацію нервової системи, пожбурив через людські голови гаманець просто у віконце. Через кілька секунд він вилетів звідти без видимих наслідків копирсання. Він зарядив удруге. Гаман лишався там кілька хвилин і прилетів з позитивним результатом. Ні, я так не міг і тепер не вмію. Я спитав одне місце в літаку до Донецька, хоч і стоячи на великому пальці лівої ноги, або кудись у європейську частину Радянського Союзу: Київ, Тбілісі, Кишинів, Мінськ..., Мурманськ. Спрацював найкращій варіант, рейс Ташкент-Донецьк-Львів і мій перший повітряний друг Ту-154.

    Все було як у казці. Кілька годин дратівливої штовханини, де час іде не так як в Афгані – рік за три, а година за добу і я пішов трапом назустріч стюардесі. Сонце наздоганяло нас десь між Європою і Азією. А як сідав літак! Наче на руках обережно ніс і поставив на бетон у Донецьку. А де протизенітний маневр? Де «крокодили» пари прикриття? З усіх пасажирів я один у військовому і, мабуть тільки мене ніхто не зустрічав, бо прилетів без попередження. Йшла друга доба мого відрядження. Ще шість днів я казав рідним: «Я поки що у Кабулі».

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 9

    Гідність


    Минули півтора місяці. Знову я летів назустріч сонцю. Точніше, ми розліталися на різні боки. Тільки встиг звикнути до спокійного мирного життя. Вночі тихо, вдень не дуже спекотно. Тепле море сохне на сонечку і ніяк не висохне, вода – молоко, рибна юшка. За кілька тисяч кілометрів слабо вірилося у таке безтурботне існування, а вдома все навпаки: от повернусь до гарнізону, а війни-то немає!? За два з гаком роки втратив звичку до звуків великого міста, до його вуличного руху. Стояв на узбіччі, розраховуючи відстані, швидкости, ширину полотна. Хто швидше? Через дорогу страшно було перейти поза світлофором. У великих магазинах я просто тупів. Снування десятків людей, гамір і абсолютна нездатність сконцентрувати увагу. Це так дратувало. Мені тоді саме в лісі було б місце, а не у мегаполісі. Відбув свої дні і потроху оцивілізувався, а вже й летіти.

    Літак просідав від моєї ковбаси на повітряних ямах. Як ми нею тішилися з Вітькою, доки вона не «всохла». Я купив з десяток флаконів дезодоранту «Орфей». Воно, знаєте, легше всидіти на кіносеансі у будинку офіцерів, час від часу забиваючи специфічну важкість повітря струменями мирних ароматів. Ще я забрав з дому свій ФЕД – фотоапарат, подарований мені батьком у шкільному віці. Словами не розкажеш всього, а знімки нагадають не тільки події, але й настрій навколо цих подій.

    Висота десять тисяч. Розгледіти на землі майже нічого неможливо. Краще дивитись на хмари. Вони такі різноманітні на тлі землі, особливо коли сонце підсвічує під різними кутами. Світило котилось небом майже вдвічі швидше звичайного. Тільки зійшло – і вже за три з половиною години в зеніті. Дбайливі стюардеси розносили наїдки-напої. О! Це не спецрейс на Ан-12. У літаків різні характери, так само, як у невибагливого УАЗіка порівняно з автомобілем «Волга». В них навіть крила із різних місць ростуть. Пасажирський Ту спирається на стрілоподібні площини. Його двигунів, встановлених у хвості, іноді майже не чути. Не треба кричати у вухо сусідові, що тебе зараз знудить. Ан висить на своїх крилах. Весь політ можна дивитись на чорне відкашлювання моторів, на їх тяжку роботу. У шпарини між стулками рампи заходять подивитись хмари. Суворо й круто, саме на любителя, а я і є любитель. Літаючи, наповнюю пам’ять враженнями, наче випробувач, колекціоную різні умови на різних типах літальних апаратів. Велике дитя, словом. Подібних собі зустрічав рідко. Народжені ходити неохоче відриваються від поверхні, а у польоті думають про дім і своє молоде життя, віддане на ласку рукотворного птаха. Так для кого я пишу? Мабуть, для себе. На висоті 10 000 метрів я частіше за все думав про наступні зльоти і посадки. Повертаючись в Азію, саме такими думками переповнювався мозок, звеселяючи душу, яку не відпускала Україна.

    Діставшись частини, я відразу підготував ґрунт під чергову відпустку на новорічні свята. Мовляв, сімейні обставини, питання життя і ще кращого життя. Шеф, задоволений моєю діяльністю, не бачив причини відмовити. Він чекав наступника, отже ставився поблажливо до забаганок підлеглого люду і нам під його керівництвом було вельми непогано. Маючи такі стосунки з начальством, я сам підріс у своїх очах, набравши гонору – все таки, я вже не дід, а прадід Радянській Армії.

    Як всяка нормальна особа не першого року служби, я мав звички, не регламентовані військовим статутом. Природно, він діяв і на території контингенту, але на практиці животів без багатьох формальностей. Правильне звернення до старшого командира, стройовий крок, дотримання форми одягу та інше рудиментарно існували тільки там, де ходили генеральські чини, їх заступники, або представники численних комісій з Союзу. Одним словом, зовнішній антураж взаємин характеризується найточнішим словом «дурниці». Майже з усіма офіцерами вищої ланки управління дивізії складались, хай не приятельські, однак нормальні ділові стосунки, або стримано поважні, без козиряння на кожному кроці, гучних рапортів, зауважень щодо верхніх ґудзиків… На генеральські очі зайвий раз не лізли й підполковники. Нащо шукати собі додаткові клопоти? Під поганий настрій комдива, або когось з генералів інспекторів, того й дивись, світить догана. Шедевр словесности, якщо хочете, який я почув від такого перевіряючого: «Майоре, хочеш, я зроблю тобі зірочку розсипом?». Нам – надстроковикам шукати справедливости було ще важче. Того гляди виженуть з армії, позбавивши всіх почестей воїна-інтернаціоналіста.

    Два наочні приклади з трьох реальних випадків, коли мене могли звільнити до заходу сонця наведу тут. Один із військових зореносців генеральського достоїнства крокував доріжкою до управлінського модулю – головного нашого штабу. З пункту А до пункту Б назустріч генералу, до речі, заступнику командувача 40 Армії по будівництву, вийшли двоє старших сержантів, тобто, я і мій побратим Родіон Ковальов. Безперечно, якби ми могли ідентифікувати начальство по наявности зірок на погонах, або по лампасах, чи по кокарді на кашкеті, ми вжили б необхідних заходів, щоб ця зустріч не відбулася. Однак, замкомарм носив експериментальну польову форму так само, як це робили невійськові цивільні спеціалісти: дизелісти, слюсарі, електрики, та інші дивізійні «кулібіни». Живіт, звісно, начальник відростив сановитий, але і він не був певною ознакою приналежности до високої касти обраних. Таких типажів я сам міг нарахувати з десяток і серед них мої товариші, котрі, дай можливість, зіграли б хоч маршала Будьоного у кіно.

    У пункті В перетнулися траєкторії руху старших сержантів розслабленого вигляду, без головних уборів, зате у сонцезахисних окулярах і його високоблагородія. Не картаючись муками совісті, ми переступили через дядечку, навіть не шморгнувши носами в його бік. Генерал не стерпів випадкової наруги над його достоїнством (ах, як я розумію людину!). Вистріливши в наші спини гранітним баритоном, він не лишив жодного сумніву: загрузли глухо, зараз почне звільняти. Позбавивши нас окулярів (щоб вміли відрізняти небожителів від босоти), заступник командувача повів нас до командира дивізії.

    Таким чином, ми зробили позапланову екскурсію до Георгія Павловича Касперовича. Комдив вислухав ображеного воєначальника. У таких випадках думка другої сторони не враховується. Роблячи півтораметрові кроки, він прочитав глибоку мораль про взаємоповагу між усіма військовими, починаючи від рядового до маршала (можна було ще торкнутись теми дотримання норм військового строю, у чому ні ми з Радиком, ні заступник командувача не були зразками). Питання: як відрізнити вгодованого сантехніка від середньостатистичного генерала лишилося нерозкритим. Віддавати честь направо-наліво, як дівка на об’їздній трасі, ми не збиралися. На диво нас не звільнили, але з миром не відпустили. На добру згадку ми отримали по сім діб арешту. Більш того, саджати у «тюрму» мусили самі себе. Чомусь Касперович нікому не доручив цієї делікатної справи.

    Ми не відразу вийшли з коматозного стану. Взяли чисті бланки отого документу, на якому ставлять візи керівники деяких служб, засвідчуючи фізичну і психічну спроможність відмотати термін за ґратами. Якими коров’ячими очима дивився на нас начальник медслужби дивізії майор (чи підполковник?) Міщенко! Таких покірних баранів він бачив вперше за довгі роки служби. Він щось таке сказав, поставивши останню відмітку на папірці. І від його слів почалося наше протверезіння. Я звернувся до Радика з питанням: «Вважаєш, у комдива мало серйозних справ? Чи ми з тобою така велика птиця, щоб пам’ятати про нас?». Кебета запрацювала. Друг побіг шукати попутній транспорт до свого Герату, я заліг на тиждень у модулі. Перебравшись під цивільного, я потай виходив до їдальні, партизанськими стежками скрадався на вечірні кіносеанси. Така ціна генеральської образи. Але після цього випадку я вже так пильнував, щоби вдруге не пошитись у дурні, аж виходив одного разу через вікно. Так, саме через вікно. Коридором від стінки до стінки сунули кілька генералів, серед яких був Герой Радянського Союзу Зайцев, знаменитий міцним старечим маразмом і самодурством. Героя він отримав на свій ювілей, але пишався зіркою, чіпляючи її на всі види одягу (до речі, порушення статуту нагороди). Як воював товариш Зайцев, скільки шкоди завдав своїм олівцем і бездумними наказами, які жертви на його совісті, як його відкликано із зони дії 40 Армії, про все це докладніше написано у спогадах колишнього авіанаводчика капітана Леоніда Москаленка.

    Історія друга, фантастична.

    Є група стандартних запитань, яких задавати не треба. Запитання перше: скільки ворогів завалив? У нашому випадку цілком некоректне формулювання. Я знаю тільки одну групу ворогів – це ми. Всі інші верстви – жителі країни, якій глибоко начхати на нас і на нашу інтернаціональну допомогу. Вони між собою ворогували злісно, так нехай би самі розбиралися. Друге запитання: чи спробував наркотиків? Аж неприємно, коли мене про таке питають. На кого я схожий? Отже, відповідь – ні. Третє (запитував колега по роботі): волину з армії привіз? А ти сам не хочеш спробувати? І для чого вона мені? І, нарешті, таке дитяче запитання: на «губі» сидів? Кажуть, хто не сидів, той не служив. Спірне трактування, але… Сидів, години дві.

    А чому сидів? Через недосконалість, м’яко кажучи, принципів військового підпорядкування і відмінність світоглядних бачень. Коли один з двох – начальник, другий, як відомо, – дурень. Без образ на свого тодішнього опонента розповім, а ви судіть своїм судом. Так вийшло, що підполковника Фєдораєва трошки, а може й сильно контузило на бойових. Через те він страждав на раптові й сильні головні болі. Характер через це, мабуть, тільки гіршає. Офіцер обіймав посаду начальника штабу дивізії (друга людина після комдива). У день мого чергування на КПП дивізії Іван Васильович прийшов перевірити, наскільки сумлінно наряд виконує службові обов’язки. Як співається у пісні: «Я прийшов – тебе нема», мене десь носило, чи на обід пішов, чи навпаки, а може й на спині трохи посидів під кондиціонером. Двоє моїх солдатів самостійно тягнули службу без задніх думок.

    Гостя зустріли, доповіли. Важко розповідати про те, чого не бачив. Але коли повернувся, очі моїх орлів були великі і сумні. Назустріч вийшов НШ, подивився прямо у мозок і почав таку

    психічну атаку, страшно передати. Причина ж наступна. Пропускна система штабу дивізії передбачала роззброєння всякого, хто проходив через КПП з інших частин. Ми складали зброю до піраміди. Покидаючи територію, військові забирали її. Перевіряючи, Фєдораєв подивився, як зберігаються стволи у нашій схованці. Глип, а там «калашников» з приєднаним магазином. Світова катастрофа! Приймаючи зброю, треба було від’єднати ріжок від автомату. Ех, бійці мої! Чи я їх мало інструктував? Все, що вони заслужили, підставивши мене, вилилося у мої вуха. Я грав Штірліца, знаючи, що при такій віковій різниці, ваговій, посадовій, виграти бій шансів не було. І все ж, бій відбувся.

    Іван Васильович мав необережність потягнути мене за комір і сказати образливі слова: «Тебе як фашиста розстріляти треба!». Інстинкт самозбереження відключився, поскакали червоні блискавки в очах. Вхопивши НШ за барки, я разок провів його масивним тілом по дерев’яним панелям приміщення: «Це ваші зірки дають право так розмовляти зі мною?». Все, думаю, тепер точно додому поїду. Зробити таке при свідках, та ще й при солдатах строкової! Такого ніхто з начальства не подарує. Ви знаєте, найстрашнішою карою для строковика було звільнитись останнім із свого призову. Найгіршим для надстроковика – звільнитись за 24 години. Який парадокс!

    Іван Васильович, вивільнившись, гнівно зарепетував, крикнувши до себе коменданта гарнізону. Підполковник Дусікен Маштаков неначе з землі виріс. НШ дав йому команду транспортувати мене у прохолодне заґратоване приміщення. На який термін? Мабуть, довічно. Про строки не було мови, одначе я думав, що з гауптвахти відразу повезуть на літак. Комендант дивився на мене співчутливо, неначе своїми руками мусив стратити невинну жертву. Він здогадувався про випадковість інциденту. Фєдораєва не вважали демократом, багато хто з офіцерів покидали його кабінет, сяючи пурпуровими вухами.

    Для мого утримання обрали пристойну кімнатку, такий собі «люкс» на гауптвахті. Мої стосунки з офіцерами установи давно складались позитивно. Я сів за стіл, заходившись писати скорботну скаргу до газети «Червона зірка». Допоможе, чи ні, а хоч знатиму, що захищав честь до кінця. Не по-людськи воно якось було…

    Коли чернетка скарги лежала готова, до приміщення зайшов лейтенант: «Там за тобою Фєдораєв приїхав». О, думаю, вже «родичі» почали відвідувати, може млинців привіз передачею? Зайшов до кабінету, чекаючи допиту і розправи. Іван Васильович сидів за столом, перед ним мій «Макаров» у кобурі. Спокійно, врівноважено він запитав: «Ти звідки родом?» Отак ми поговорили: про родину, про життя, ні словом не згадавши пригоду. Я отримав свій пістолет назад, а підполковник доправив мене на КПП. Солдати вдруге пережили шок.

    З того часу я ніколи не хвилювався, заходячи до кабінету начальника штабу, які б громи там не гриміли за дверима. Згодом він влаштував мені приємне триденне відрядження до Ташкенту, передавши для відправки родині деякі речі. Отакі ходи трапляються іноді у житті. Буває, нікчема гне свою лінію, не зважаючи на неправоту, а тут зовсім протилежне. За гріх можна карати у межах прав, не переступаючи порогу людського достоїнства. Мало хто, переступивши його, визнає за собою помилку. Іван Васильович став ініціатором примирення, маючи владу стоптати мене без всякого для себе ризику. Він ані трохи не втратив власної гідности, але я поважаю його за такий крок. Немає такої провини, яку неможливо вибачити. І ще один висновок: ознакою розуму і честі є здатність побачити правду такою, яка вона є.



    Зліт-посадка


    Кінець 1986 і початок 1987 років позначились в моєму пам’ятному списку серією дальніх і ближніх перельотів на Ту-134 (5 посадок), а також єдиним і незабутнім рейсом на «кочерзі», як ми називали Іл-18 (за іншою версією «відпускник»). 1987 рік став найактивнішим у плані відряджень і близького ознайомлення з новими моделями літальних апаратів. Протягом року до

    переліку додались Ан-26 – невеличкий транспортний трудівник і Мі-8 – наймасовіший радянський гелікоптер, рекордсмен по бойових втратах і водночас рятівник поза конкуренцією.

    Освоївшись у салонах відносно великих машин, я радісно став на трап до невеличкого пасажирського лайнера Ту-134. Ця машина, серед інших, виконувала рейси до Донецька. Одним підскоком літак не міг подолати відстань між столицею Узбекистану і столицею шахтарського краю. На половині маршруту виконували проміжну посадку з дозаправкою у аеропорту казахського міста Шевченко, поблизу Каспію. Коли літак повертався у Ташкент, він спочатку прямував на Гур’єв.

    З року в рік «стотридцятьчетвірок» стає все менше. Вони застаріли фізично і морально. Рівень комфорту літаючої братії пішов далеко вперед. А двигуни «туполєва» ревуть, як скажені, на зльоті, аж небо розколюється навпіл. Три десятки років тому цього не помічали. Для мене літак в останню чергу служив засобом пересування. Головне, що я бачив землю далеко-далеко. І комфорт – не головне. Мрія здійснювалась щоразу, починаючи із запуску двигунів. Немає кращих літаків, немає гірших. Кожна машина має унікальні риси. Хай авіаційні оператори порівнюють технічні характеристики, тим самим вони пильнують свої гроші. Повітряним романтикам цікаво політати на всьому. Навіть якщо мітла іноді літає, то не можна втратити свій шанс.

    З Ту-134 ми майже ровесники. Він народився на два роки раніше, розрахований на транспортування 80-96 пасажирів. А в серію літак пішов у 1966 році. Випускався аж до свого «повноліття». До 1984 року авіабудівники поставили на крило понад 850 одиниць різних модифікацій – багатенько. Те, що «тучка» й сьогодні піднімає пасажирів, так це хороша реклама, літак потрібен, його біографія завершиться після вичерпання ресурсу останньої машини.

    У вузькому салоні крісла розставлено по двоє: два справа і два зліва. Пасажири мусять терпляче чекати один одного. Щоб пропустити когось, треба сісти. Над кріслами стандартний набір лампочок індивідуального освітлення, сопел системи кондиціонування, кнопка виклику стюардеси. Багажник, порівняно з моделлю Ту-154, мініатюрний. Все трошки наче як дитяче, а в цілому лаконічне, необхідний мінімум, як то туалет і харчоблок, мають місце. Всі радянські лайнери повторювали однакові опції, то й у цьому я не знайшов, за що зачепитись оком.

    Розганялись довго: можливо, потужности двигунів трохи не вистачає. Набір висоти не такий жвавий. Не проблема, головне, що літак рухається в бік України. Краєвиди під крилом невдовзі помінялись. Навколо Ташкенту спостерігали скупчення гір, посипаних цукровою пудрою. У долині тепло, а на схилах справжній грудень. Згодом внизу розляглася біла імла. Через рідкісні розриви пасажири не могли роздивитись земний краєвид. Лише перед самою посадкою я розрізнив берегову лінію і ми пірнули в молоко. Літак підкидало, кінцівки крила тремтіли у лихоманці. Командир розвернув машину і ми вийшли з хмари зовсім низько над землею. В ілюмінаторі до самого обрію розкошував чи то голий степ, чи пустеля. Верблюжа колючка, перекотиполе шапками позначались на поверхні. Отакої! Ані моря, ані міста не видно. Дорогою їхав рейсовий автобус і це все, побачене мною. Не в’яжеться з таким рідним українським ім’ям – Шевченко. Якби не автобус, можна було б подумати, що пілоти заблукали у надхмар’ї і сіли в Афганістані. Типовий для тієї країни пейзаж. Для годиться я навіть перепитав: «яка це країна, люди?». Люди мовчали. Між іншим, туман густішав. Захотілось додому. Аеровокзал, схожий на автостанцію провінційного містечка, для очікування льотної погоди не здавався придатним. Екіпаж відвезуть до готелю, а нас? Але заправник качав гас у крила. Значить злітати можна.

    Лайнер скоро котився доріжкою і, вивернувши на злітну смугу, без зупинки дав повний газ. Нижня молочно-біла межа спускалася все нижче, погрожуючи притиснути літак до бетону. Ось-ось заскрегоче кіль і викреше сліпучі іскри з непроникного гніту, і ми застрягнемо всередині захопленого негодою Ту, а небо тиснутиме зверху, допоки не луснуть під його вагою шпангоути салону. Що тоді робити?

    Льотчики прискорили машину, вириваючи її з неминучого полону. Носове колесо пішло вгору і основні опори теж відчули полегшену крилами масу навантаженого металу. Відрив. Майже за мить ми занурилися у молочний коктейль. Де земля, де небо? Кінцівки крил ледве проглядають в обіймах повітряно-водяної суміші. Тільки пілоти по приладах «бачили» істинне положення літака відносно земної тверді. Перенавантаження не відчувалося, бо штурвал обережно взяли на себе, не так, як наші військові літуни – на межі фізичних можливостей. Тому до розпеченого сонячного диска машина піднімалася обережно. Командир вів її, як делікатну панночку за ручку. І ось верхня півсфера розчинила двері. В ілюмінатори увірвалися промені, примусивши сонячних зайчиків бігати обшивкою, стрибати зі спинки на спинку крісел.

    Ешелон 10 000 метрів. Стюардеси крутили кола спідничок, снуючи між рядами. Це хвилини блаженного піднесення, про які мріяли всі мої друзі, мугикаючи популярну тоді пісеньку:

    «Добрый день!» – шепну я стюардессе –

    «Ну скажи мне, как дела?»

    Незадовго до моєї відпустки слова цього шлягеру таємничо проспівав мені сусід по кімнаті Володя Яцюк. Останні (до своєї заміни) дні він, здається, тільки про те й думав, які слова прошепотіти на вушко цариці золотистих хмаринок, притиснувши її до запасного виходу лайнера. Літаючи на своїй хвилі, сусіда неодноразово вдирався до кімнати о другій ночі, тверезий і романтичний, тягнув з-під ліжка гармонь і втикав на весь модуль нашої:

    «Очі сині, та й сині

    Дала мати дівчині, 

    А навіщо давала, –

    Та й не знала сама…»

    Шия Володимира червоніла від напруги, на ній чітко проступала артерія, неначе шланг для подачі повітря під тиском. Він горланив, як реактивна турбіна. Задовольнившись співом, товариш залягав у тривожний сон. І дивно, що за нічні концерти ніхто ніколи не проклинав його. Хлопець не мав неприятелів. У принишклій кімнаті відбувалась матеріалізація садка вишневого коло білої чепурної хати, тину з глечиками, великих жовтих соняхів, обов’язково – ставка, булькатих жаб в ньому і криниці з журавлем. Вершина мрій Тараса Шевченка. Хоч усі ми були жителями міст і військових містечок, думки наші тягнулися до сільського затишку, у спокій теплої літньої української ночі.

    Пам’ятаєте квітень 1986-го? Звісно ж, – катастрофа на Чорнобильській АЕС. Ми служили далеко від України, настільки далеко, що навіть брехня доходила до нас перебрехана найбрехливішими політбрехунами. Пішла проціджена інформація: для панічних настроїв причин немає. А Володимир відразу написав рапорт на позачергову відпустку (родина десь там, на Чернігівщині). Він летів додому, як на згарище, а я навіть не думав, наскільки серйозна небезпека іде від розкритого реактора. Міркував собі: якщо через будь-яку дрібницю кожен з нас битиме на сполох (в того син кашлянув, у іншого дружина зуби пломбує, у третього собака кісткою подавилась), то нікому буде служити. Даремно. Нескінченна брехня радянської влади висушила останні краплі довіри до неї. Омана розвіювалась, колос на глиняних ногах вже падав на наші голови.

    Володька повернувся з відпустки, маючи аудіозапис дружини і доні. Кілька разів на день він крутив касету, жорстоко сумуючи. Цим записом починався і закінчувався день, як личить патріотові розплющувати очі під акорди державного гімну, і ними завершувати. Приятель крутив плівку для себе і для нас, підкреслюючи тим, що він не тільки солдатик у великій грі гігантів, але людина з особистою планетою всередині душі. Його люблять, чекають. Я напам’ять знав текст привітання, про те, як доця цьомає татка у щоку, а мамка у губи. І хоч нас це не стосувалося, своєю мовчазною увагою ми демонстрували повагу, або свою чоловічу солідарність. Кожен хотів мати таку касету, та не всі мали люблячі сім’ї.

    Незабаром Володимир замінився у Союз, щасливо відбарабанивши свої два роки. На його місце прибув інший прапор, перейнявши головну мрію – дожити до здійснення слів пісні:

    «Добрый день! – шепну я стюардессе, –

    Ну, скажи мне, как дела?»


    Була-не-була!




    Літак поєднав абсолютно різні світи. Глибину різниці важко навіть уявити. Перехід від миру до війни і назад – фантастична подорож. Обидва світи абсолютно реальні, як папір, на якому я записав слова. Вони лишають глибокі сліди у серці, а повірити так важко. Люди на сусідніх кріслах не розуміють інших відчуттів, крім спокою мирного неба, у якому ревів турбінами наш рейс. Ми вилетіли з Ташкенту, подолали тисячі кілометрів, перетнули море і сіли у Донецьку. Після невеликого гарнізону, де зброя валялась під ліжками, на стільцях, будь де, після чужих міст і кишлаків, у яких без автомату напоготові ні кроку, такий всеоб’ємний мир приголомшив. Літак пройшов над вулицями мого міста. Воно не помітило нашого прибуття.

    В Афгані ми ідентифікували літаки за призначенням. Навіть пісня така є: всі вони одним кольором, тільки ми їх розрізняємо. Відпускник, поштовик, «чорний тюльпан», санітарний… Усіх непокоїв стан неба, траєкторія борту в польоті. Як він заходить на смугу, чи сяде з першого заходу? Як працює пара прикриття? Що привіз нам, а що повезе додому? Сьогодні ти спостерігач, завтра – пасажир. Не всі хотіли літати, але мусили, попри свій страх. Сашка Кисельов, як він того боявся, та змушений був молодим кабанчиком метнутись по топографічні мапи у столицю. А треба сказати, кому Ан-12 як забавка, то Олександру він – повільна смерть, ступа баби Яги. Повертався Сашко такого туманного дня, який рідко трапляється в Афгані. Справді, то було щось. Його борт з першого заходу не знайшов смугу. Власне, промазали крилаті пару-трійку кілометрів, мало не сівши на нашому плацу. Ледь видимий обрис сірої сосиски проревів над нашими головами, здивувавши навіть дурних осінніх мух. На аеродромі обслуга здивувалась лункій тиші, адже з переговорів між екіпажем і диспетчером виходило, що вже й колеса вивалились із своїх ніш, аж ні – тихо. Льотчики вчасно помітили будови між соснами там, де хотіли б бачити рівну бетонну дорогу і дали газу. Пішовши на повторне коло, вони ніяк не могли угледіти червоні вогні на торці смуги, аж поки сигнали не перевели на режим блимання.

    Олександр доїхав деморалізований болями у вухах, животі, з геть розбалансованим організмом. Пару днів він вилежувався, жалісно попискуючи під ковдрою. Покатався хлопець.

    Дивитись на таке було смішно: доросла людина, прапорщик, врешті-решт, просто чоловік, але… Чи міг я колись подумати, що любий мін Ан-12 підкине й мені несподіваний неприємний сюрприз? Трапилось летіти, попри застуду, на чергове завдання. Негаразди пішли відразу, як тільки літак закрутив спіраль, набираючи висоту. У животі почались такі спазми, наче душмани проривалися з оточення через мій шлунок. Біль то відпускав, то повертався знову, катуючи мене протягом всього польоту. На стрілянину барабанних перетинок я вже й не звертав уваги. Отже, коли плануєте повітряну подорож, зважайте на стан здоров’я.

    Крім випробування болем на «дванадцятому» довелося пройти через заморозку. Взагалі, той рейс був цікавим. Почався він у Кабулі. Коло рампи зібрались ми – пасажири. Льотчики скинули на землю парашути. Скільки парашутів, рівно стільки й пасажирів. І нарахував я мінімум три типи куполів: заплічний, нагрудний і під п’яту точку. Разом з нами крутив, розглядаючи парашут, цивільний здоровань гарантованою вагою далеко понад центнер. А на календарі зима, високогір’я. Куртка на ньому тепла, светр, ще якась одежина. Така собі галапагоська черепаха, яку треба заправити у підвісну систему, пустивши пару лямок між ногами і пару через плечища. Як це звести на пузі? Людина в глибокому шоці. Вперше за життя тримає Д-6 і, головне, льотчики чути не хочуть, щоб він летів некомплектний. Запакувавшись, я розтягнув йому лямки на повну довжину. Малувато. Натиснувши на кендюх, смикнув щосили два кінці. Клацнув замок. Бульбоподібне тіло перекосило набік. Спільними зусиллями ми втоптали масу жиру у підвісну. Симетрію було відновлено.

    – Як ним користуватись?

    О, це практичне питання. Хіба за дармо мучилась людина, щоб у критичний момент гепнутись з нерозкритим куполом?

    – Відштовхуєшся від літака, - кажу, - рахуєш: «сто один, сто два, сто три» і смикаєш оцю червону ручку, яка є, насправді, кільцем.

    – А куди стрибати?

    – Е, друже, то вже дивись, у якому місці літак переломиться.

    І нащо лякати чоловіка статистикою, яка свідчить, що з Ан-12 на парашуті ще ніхто не рятувався? В його очах я прочитав увесь хід попереднього життя, а по губах – слова каяття. Пілоти зосереджено роздивлялись якусь деталь, показували пальцем, наче робили ставки: долетимо – не долетимо. Ми рушили до салону. Я розповідав, яка кепська штука – гумова киснева маска, особливо взимку. Мій «курсант» сів навпроти мене, відправляючи подумки останні телеграми рідним, натягнув на лице маску і вкипів на місці.

    Черево транспортника захищало лише від вітру – не від морозу. Сказавши, що було свіжо, я буду найбільшим у світі брехлом. Морозенко брав за горло. А далі чиста фізика: літак піднімається над горами – температура падає. Сидячи на металевім стільці, я зрозумів, що хронічні хвороби незабаром увійдуть до тіла. Підібрав ноги, сівши навпочіпки, та так і закляк. З кожною хвилиною м’язи дерев’яніли. Конденсат стікав на підборіддя холодними струмками. Коли рівень рідини піднімався до носа, я її зливав. І, як кажуть студенти, це тривало повну академічну годину.

    Сіли у Шинданді. Сусід навпроти завовтузився, відкликаючи назад посмертні телеграми. Ач, який молодець, замерз, чи ні, але рухається. Все-таки жировий прошарок знадобився. А мене скувало так, що ледве ноги вивільнив. Ні, взимку треба літати цивільними літаками. Хоча, он старші офіцери бадьоро вийшли з гермосалону. Не всім одна доля, як та пайка у їдальні. Батьківщині треба добре послужити, щоб вона віддячила, кому пільгою, кому суттєвою добавкою до окладу. Мені дано було право літати, не сплачуючи ні копійки. Насправді, не стільки право, скільки обов’язок. Як добре, що бувають приємні обов’язки.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 10

    Мі-8




    Бажання літати, помічене командирами, реалізовувалося при найменшій нагоді. Навіть не пам’ятаю всіх завдань, які виконував. Одного разу підполковник Крупнов доручив розшукати у Гераті офіцера. Подробиці забулись. Треба було щось передати. Схема проста, та не передбачала форс-мажору. Мобілок тоді не було, а офіцер на момент мого прильоту рушив з колоною на північ. Той собі поїхав, нічого не знаючи¸ а я вилетів гелікоптером Мі-8 до Герату.

    Мі-8, ах! І ще раз ах! Чим цікава машина? Потужність 3000 коней. «Тьху!» - сплюне знавець – «Чи не цаца!». А от і цаца. Вона настільки універсальна, що легше перерахувати, чого не вміє металева бабка. Доставка десанту, вантажів, рятувальні операції, санітарні рейси, монтажні і евакуаційні роботи, пошта, повітряне таксі, розвідка, нанесення штурмових ударів, підтримка військ, функції командного пункту, радіоелектронна боротьба і ретрансляція, ескорт повітряних та наземних об’єктів… Ще багато іншого лягало на гвинти наймасовішого вертольоту радянської армії. Приблизно, порахувавши лише бойові втрати, називаю не менш ніж 161 машину, втрачену за період окупації Афганістану. Плюс зі складу ВПС ДРА знищено повстанцями близько п’ятнадцяти Мі-8 і його модифікації Мі-17. А виведені з ладу в результаті транспортних пригод і різних непоправних ушкоджень порахувати не вдалося, потонув у цифрах. Неможливо уявити таку кількість загиблої техніки.

    Але ж техніка пов’язана з діяльністю людей. Мій шеф Валерій Сергійович Крупнов знає, як то падати у збитому вертольоті. Контузія не дасть забути.

    Екіпаж Мі-8 складався з командира, льотчика-штурмана і борттехніка, причому штурман був повноцінним пілотом. Бортачів теж практично готували до надзвичайних випадків. Один технік

    Кандагарської ескадрілії двічі приводив підбитий вертоліт на базу. Варто було б описати всі історії, але наведу лише кілька яскравих прикладів бойового використання, щоб трошки розворушити уяву читачів.

    25 квітня 1984 року під Баграмом катапультувався пілот Су-17МЗ старший лейтенант Сергій Соколов. На землі його чекали мисливці за погонами. Під час перестрілки Сергія тяжко поранили. Пара Мі-8 пошуково-рятувального загону молотила повітря над Панджшерською ущелиною. Навіть у польоті з максимальною швидкістю (260 км/год) рятівники підійшли лише через 20 хвилин. Зорієнтувались по уламках літака. Капітан Бойков помітив Соколова серед барханів. Неподалік катапультне крісло. Точився бій одного проти загону. Коли двоє рятівників підбігли до Сергія, він вже втратив свідомість. Піднявши пораненого на борт, технік Анатолій Маркуш оглянув його. Він помітив у руці непритомного затиснуту гранату з висмикнутим кільцем. Розчепивши пальці, Анатолій кинув гранату назовні. Для командира екіпажу капітана Єфімова це був другий врятований льотчик.

    19 листопада 1984 року в районі Чорних гір розпочалася велика десантна операція. Як це неодноразово траплялося, висадку блакитних беретів помилково почали на необробленій вогнем з повітря висоті. По вертольотах вдарили «сварки» (ДШК – мовою пілотів). Кулі великого калібру завдали найбільших ушкоджень машині капітана Малишева. Практично, обидва двигуни було виведено з ладу, але завдяки майстерности, вертоліт вивели з небезпечного сектору і посадили на дні ущелини. Іншим вертольотом екіпаж евакуювали на базу. На цьому б і припинити, отут би дати оговтатись врятованим, але екіпажів гостро не вистачало. Капітан Малишев з капітаном Ісаковим і старшим лейтенантом Ткаченко зробили другий рейс, а потім – третій, останній. Льотчики ніколи не кажуть «останній», є інше слово – «крайній». Але третій виліт екіпажу Малишева став для них останнім. Висадивши десант, на зльоті попали під дощ куль від «сварки». Вирубало правий двигун, пошкодило гідросистему. Командир тягнув до бази, але головна гідравліка вийшла з ладу. Коли машина заходила на рівну ділянку поблизу поста, відмовила аварійна система. Перевернувшись, вертоліт впав і вибухнув.

    1987 рік, передсвятковий день 7 травня. Поблизу Кандагару вибухнув у повітрі вертоліт, що перевозив одинадцятьох демобілізованих солдатів. Поспішали на свято у родини. До рідних вони доїхали, але у «цинках» і з запізненням.

    Вертольотчики служили в Афганістані по року. Прилітали наступники, мінялися екіпажі. Багато хто встиг зробити два-три заходи на війну. І вони, політавши в горах кілька місяців, набували такого безцінного досвіду, який не купиш, не накопичиш за весь стаж у армії.

    Широку кабіну з великими вікнами частково захищали навісною бронею. У багатьох випадках вона зберігала життя, бо моджахеди не лінувались дірявити небесний тихохід, небезпечний для них. Але броня з’їдала швидкість і маневреність. Дехто свідомо знімав листи зі своїх вертольотів.

    Звернувшись до цієї теми, я перекопав інтернет-ресурси, знайшовши записи двох ветеранів, дотичних до роботи Мі-8 в Афганістані. Знову-таки, спершу звертаюсь до спогадів Ігора Фролова. Він просто «купив» мене своїм гумором. Читати подібні страшні історії легко. Тож, із задоволенням додаю до своїх розповідей трохи пригодницького шарму.

    Таким був перший ознайомчий виліт вже знайомого нам бортача Ф.:


    «Запустились, вирулили у непроникному жовтому поросі, запросились, злетіли.

    – Сідай за кулемет, друже, – сказав командир. – Наберемо висоту, сядеш назад. Літаємо на максимумі, щоб «Стінгер» не дістав. Слава Богу, це наш крайній виліт, відпрацювали своє. Тепер ваша черга.

    Висоту набирали із зусиллям. «Дохла машина» – кривився командир. Борттехнік з нагрудним парашутом сидів за кулеметом і дивився на жовту землю у запорошеному серпанку.

    – Побачиш, якщо заіскрить внизу – доповідай, побачиш спалах – доповідай, побачиш димовий слід – значить пуск, побачиш сонячний зайчик – значить машина зблиснула склом, – бубонів командир.

    Набравши 3500, вони вийшли поза зону, яка охоронялась і потяглись на північ, добираючи висоту по прямій.

    – Тут кулемет не потрібен, – сказав командир. – Сідай на місце.

    Борттехнік почав вилізати від кулемета. Розвернутись можливости не було – нагрудний парашут чіпляв кулемет і борттехнік розумів: якщо він зачепиться кільцем, то розкриттю парашуту у кабіні ніхто не зрадіє. Він трохи підвівся і заніс праву ногу назад…

    Але поставив її не на підлогу, а на важіль шаг-газу (знаходиться ліворуч від правої чашки і дублює шаг-газ командира). Не зважаючи на те, що командир тримав свій шаг-газ, його розслаблена похмільна рука виявилась неспроможною зреагувати на несподіваний напад незрячої ноги борттехніка. Важіль смикнуло донизу, кут атаки лопатей впав, вертоліт провалився.

    – … (оригінальне слово не відтворюю з огляду на його нелітературність), – спокійно мовив командир. – Прибери ногу, брат, – мені й так тяжко…

    Судячи з несподіваної легкости в тілах, вони падали.

    Борттехнік, у якого все зіщулилось від переляку, впершись лівим коліном, зіскочивши назад гепнувся на своє відкидне сидіння. Командир потягнув шаг-газ, притисли перевантаження, вертоліт затремтів і пішов вгору.

    Деякий час мовчки закурювали.

    – А все-таки, я заздрю борттехніку, – раптом вимовив правий льотчик і подивився на командира. – В нього аж два місця. Хоче тут сидить, хоче – за кулеметом.

    – Але з іншого боку, – рік командир, – коли борттехнік сидить, як от зараз, на своєму місці, то при спуску на авторотації (аварійне зниження при непрацюючих двигунах) передня опора шасі, що знаходиться точно під сидінням, пришпилює борттехніка до стелі. Якщо ж він сидить за кулеметом – як на балконі, – то є мішенню для ворожих куль.

    – Це точно, – погодився правий. – А якщо просто у скло влітає дурний орел, то борттехнік з проломленою грудиною валяється у вантажній кабіні. Та й у випадку покидання вертольоту ми з тобою вистрибуємо через свої блістери, а борттехніку треба чекати своєї черги, або бігти в салон до дверей.

    – У будь-якому випадку не встигає, – кивнув командир. – Мабуть тому втрати серед борттехніків набагато більші, ніж у інших категорій льотно-підйомного складу…

    – Ну все, командир, – сказав борттехнік. – Зупини, я просто тут вийду.

    І всі троє засміялись.»


    А так наші повітряні помічники розважались по ходу справ:


    «Степ Ялан поблизу Герату. Пара «вісімок» повертається з завдання – завалили НУРСами кілька входів у кяриз – підземну річку, яка тягнеться до гератського аеродрому. Машини повільно пливуть уздовж кяризу, шукаючи, куди б ще пустити залишок ересів. Раптом дорогу ведучому перетинає лисиця – і не руда, а палева з чорним.

    – О! Диви, диви, – кричить командир, майор Г., тицяючи пальцем. – чорнобурка! Лупи її, чого рота роззявив! Оце хутро буде.

    Борттехнік відкриває вогонь з кулемета. Гелікоптер висить на хвості в’юнкої лисиці, вона крутиться змією. Борттехніку жаль лиску. До того ж він розуміє, що кулі калібру 7.62 влучивши перетворять лисиччине хутро на дрантя. Тому він акуратно вбиває короткі черги то ближче, то далі швидкої красуні.

    – Та ти що, …, влучити не здатен! – реве командир, качаючи важіль. Правак зсуває блістер, висовується, починає шмаляти з автомату. Але лисиця враз зникає, - вона просто розчиняється серед каміння.

    – Ех ти, мазило! – каже майор Г. – Я тобі її на блюдці підніс, ножем можна було заколоти. А ти…

    – Жаль стало, – зізнається борттехнік.

    – Та годі тобі! Просто кажи, стрілок …

    Борттехнік ображено мовчить. Він добуває цигарку, закурює. Вертоліт набирає швидкість. Спершись ліктем лівої руки на ліве коліно, борттехнік курить, правицею граючи знятим зі стопора кулеметом. Попереду навскіс, дугою мелькнув горобець. «Н-на!» – роздратовано вимовляє борттехнік і коротко натискає гашетку, не змінюючи пози. Дворазове туркотіння кулемета – і …

    … Бризки крови з пушинками заліплюють лобове скло!!!

    Ошелешений цим несподіваним влучанням, борттехнік курить, не міняючи пози. «Бог є» - думає він. Льотчики вражено мовчать. Після довгої паузи майор Г. проказує:

    - ВАС ЗРОЗУМІВ, ПЕРЕПРОШУЮ!»


    Льотчики робили дива, але й землепрохідці іноді у тому не поступались. Часом мізки плавились під шоломами і тоді у результаті…:


    «Зі сходом сонця пара була зайнята вільним полюванням – прочісували пустелю поблизу іранського кордону на захід від Шинданду. Летіли вже близько двох годин, сідали на кожну вимогу старшого групи спецназу. Полювання не складалося – ані машин, ані верблюдів, ані явних духів. Попадались лишень чорні, схожі на каракуртів, пуштунські намети…

    Під час чергової посадки, коли бійці розсипались по наметах, борттехнік поглянув на покажчик пального і побачив – гасу лишалось тільки долетіти до «точки».

    – Командир, час вертатись, – сказав він, тицяючи у покажчик.

    Командир вистромився через блістер, поманив пальцем бійця, що стояв неподалік і гаркнув йому:

    – Клич всіх, пальне закінчується!

    Боєць спокійно підтакнув, повернувся лицем до наметів і покликав товаришів. Зробив він це доволі просто: підняв свій автомат і натиснув на гачок. Черга – з третину ріжка! – пішла вертикально вгору, як щиро вважав боєць. Але позаяк він стояв поблизу командирського блістеру, - просто під лопатями несучого гвинта, які обертались – то вся черга – куль із десять! – на очах у занімілого екіпажу пішла в лопаті!

    Борттехнік і командир похапались за голови від жаху, зарепетували несамовито. Вони погрожували бійцю кулаками, тицькали пальцями у небо, крутили ними коло скроні. Воїн здивовано подивився на чудних льотчиків, стенув плечима і відійшов про всяк випадок подалі.

    Доки летіли додому, екіпаж дослуховувався до посвисту лопатей, додивлялись до кромки гвинта – але все йшло штатно.

    Прилетіли, зарулили, вимкнулись. Борттехнік поспіхом загальмував гвинт, тоді відпустив гальма і втрьох піднялись нагору. Ретельний почерговий огляд лопатей виявив, що у них жодної дірки!

    – Мабуть, у цього бійця на «калаші» переривач Фокера (пристрій застосовували на гвинтових літаках, щоб дати можливість вести вогонь через диск гвинта – прим. автора), – пожартував заспокоєний (не треба міняти лопаті) борттехнік.

    – Добре, якщо так, – сказав командир. – А тобі не спадало на думку, ЩО НАШ СПЕЦНАЗ ХОЛОСТИМИ ВОЮЄ?

    (Вичерпну глибину цього вислову борттехнік Ф. не годен усвідомити навіть через 20 років).»


    Фронтовий мемуарист Фролов – не кадровий офіцер. Відслуживши законний термін, старший лейтенант перейшов на мирні рейки. Він не планував льотної кар’єри у ВПС, але, так трапилось, пройшов крізь горнило, набувши непотрібного йому досвіду. Ігор пише, що у польоті життя борттехніка цілком залежало від льотної майстерности пілотів. Він поділив льотчиків на три категорії: ті, що літають, як Бог, хоч я би не згадував всує Всевишнього; друга категорія – літали, як диявол, тобто, коли бортач прилітав з мокрими штанями; треті – літати взагалі не вміли. Історія, якою колишній бортач ілюструє свої спостереження, з деякими моїми купюрами, тому доказ:


    «Того дня командир екіпажу прибув на стоянку один. Правака все не було, а зліт відкладати неможливо – наближався час виходу на зв’язок з комеском. Капітан К. розсудив летіти без правака.

    – Один хрін, з нього нема користі. Читач! – сказав він. – Ти, Феліксе, під час зльоту посидь у правій чашці, щоб з «вежі» не помітили його відсутности.

    Так і злітали без правого льотчика. Борттехнік М. весь політ просидів на його місці. Коли приземлились і зарулили, побачили старшого лейтенанта В., який сидів коло контейнера на ящику з НУРСами і, пахкаючи цигаркою, читав детектив. Він мовчки вислухав докладну думку про себе капітана К. і вони пішли.

    Наступного дня екіпаж прибув у повному складі і вчасно. Борттехнік М. жартома запропонував праваку знову посидіти на стоянці. Той стенув плечима, висловлюючи згоду, але командир рішуче заперечив, наче передчуваючи негаразд.

    Злетіли, відійшли від аеродрому в бік Анардари і почали крутити кола з малим креном. Все було, як завжди – правий розгорнув книжку, борттехнік, відкинувшись спиною на зачинені двері кабіни, закуняв.

    Але звична ідилія тривала недовго. Може вертоліт, що сонно гуркотів, попав у низхідний потік, нерідкий у гірській місцевости, може стояче повітря сколихнула ланка «свистків» (винищувачів-бомбардувальників – прим. автора)… Раптом, під час чергового розвороту, вертоліт почав швидко завалюватись на правий бік, як корабель, що отримав пробоїну. Нахил стрімко зростав, командир зробив спробу вирівняти борт, але перестарався і гелікоптер завалився на другий бік з нахилом у 50 градусів. Командир знову смикнув ручку, вертоліт повторно ліг на правий бік. Далі – гірше. Вирівнюючи машину, командир взяв важіль на себе, вертоліт задрав ніс, командир посунув важіль вперед і кинув машину у стрімке піке. Тепер льотчик боровся зі стрибками тангажу. Машина застрибала по небу кульгавим коником. Борттехнік прокинувся і, наливаючись жахом, дивився на авіагоризонт, який то білів, то увесь запливав чорним. Командир вже безладно смикав ручку і совав ногами так, наче їхав на дитячій педальній машинці. Він почав панікувати, з під шолома по обличчю струменів піт. Борттехнік, бовтаючись у дверному отворі, зачепився поглядом за висотомір – та вони просто падали і за якісь секунди втратили півтори тисячі! До вершин Анардари лишалось зовсім небагато – ось вони, розгойдуються перед очима, стрімко виростаючи. Борттехнік висмикнув з-під сидіння свій нагрудний парашут і заходився чіпляти його на підвіску. Карабіни зривались у мокрих пальцях і парашут ніяк не хотів зростатися з тілом. «Ось він, …! – майнуло в голові. – І навіть не у бою!»

    І тут у навушниках пролунав невдоволений голос правака.

    – Припиняй буянити, командир! – сказав він. – Дай-но я…

    Трьома простими рухами старший лейтенант В. вивів вертоліт із стану безладного падіння і перевів його в спокійний набір висоти.

    – Почитати спокійно не дадуть… – буркнув він. – Візьми керування.

    Після цього випадку борттехнік М. зафіксував у своєму записничку з дев’ятьма правилами ще одну заповідь: перед вильотом перевірити комплектність екіпажу.»


    У певний час періоди служби мій і лейтенанта Фролова періоди служби збіглися. Гортаючи його записи, я шукав епізоди, по яких хоч приблизно можна було побачити ознаки історій, пам’ятних для нас обох. Здається, знайшов схожу. На момент прочитання перший варіант моїх спогадів вже лежав в Інтернеті. Користуючись нагодою, у другій редакції я поклав собі спершу передати Ігореву історію. Чим йому запам’ятався політ? Отже…:



    «Дорогою на Турагунді пара сіла на 101-й майданчик (101-й полк, дислокований перед Гератом). Вимкнули двигуни, чекають, коли привезуть секретну пошту. Нарешті, пошту підвозять. Офіцер з портфелем посідає своє місце в салоні ведучого. Там сидить листоноша з Шинданду (точно, був один солдатик – прим. автора) з трьома паперовими мішками листів.

    Екіпаж у кабіні, запуск двигунів. Борттехнік Ф. натискає кнопку допоміжного турбоагрегату АІ-98 (у народі – «аішка»). Позаду у хвостовій балці лунає гучне клацання і нічого не відбувається.

    – «Аішка» згоріла? – припустив командир, майор Г.

    Борттехнік стенув плечима.

    – Ти мастило давно перевіряв? – спитав командир.

    – Та вчора якраз, – звично збрехав борттехнік і поліз нагору. Доки він добирався правим бортом до аішки, командир, незважаючи на його значні габарити, пробіг по лівому і опинився коло капотів раніше борттехніка.

    Борттехнік знітившись від неочікуваної жвавости майора, відкрив капоти.

    Такої підлости він не очікував. Над мастиломірним склом, на заглушці горловини висіла ЗАВОДСЬКА СВИНЦЕВА ПЛОМБА! Інакше кажучи, крайній раз мастило було залите на заводі і на цей момент вийшло.

    – Ну ти й фокусник! – вражено прокоментував командир наявну ситуацію. – «Вчора»!

    Мастило на борту було і борттехнік швидко поповнив нестачу. Але, виявилось, при спробі «сухого» запуску згорів запобіжник на електрощиту, який знаходиться у хвостовій балці. Звісна річ, запасного запобіжника у борттехніка Ф. не було. Не було його і на веденому борті.

    – Спробуй викруткою, – порадив командир. – І давай швидше, стирчимо тут, як дві тополі… Позавчора он трубопровід за 101-м рвонули…

    Борттехнік взяв викрутку, піднявся драбинкою до лючка у хвостовій балці, сунув викрутку у контакти для запобіжника, але тримати рукою не наважився. Зліз донизу, крикнув праваку:

    – Запускай!

    Правак натис кнопку. У люці гегехнуло, викрутка з гуркотінням вилетіла у вантажну кабіну і підкотилася до ніг секретника. Він підняв її, з цікавістю роздивляючись малинове жало.

    Борттехнік метнувся на ведений борт, який вже запустився і молотив, очікуючи ведучого.

    – Давай, знімай свій запобіжник, я його до себе поставлю, - сказав він хазяїну борта, борттехніку Л.

    – Хіба я хворий? – здивувався борттехнік Л. – Знімай сам.

    Борттехнік Ф. поліз у темну балку, що ревла, пітніючи від спекоти (під його руками потріскувала напруга у десятки тисяч вольт) зняв кришку щитка, взяв запобіжник двома вологими пальцями за скляну середину. Його тут-таки пронизало судомами і з криком …! він злетів з драбини на підлогу. Бідкаючись, , взяв суху ганчірку, обмотав нею руку, абияк вирвав слизький запобіжник і помчав на свій борт.

    Запустились, полетіли. Сіли в Турагундях, вимкнулись. Через годину, під час запуску, борттехніку довелось проробити ту процедуру у зворотному напрямку – запустивши свою «аішку», висмикнути запобіжник (два удари струму, незважаючи на ганчірку), поставити його в рідне гніздо.

    Потім знову була посадка на 101-му майданчику – і знову вимкнулись, чекаючи підвозу поранених з 12-ї дивізії, і знову на запуску борттехнік тремтячими руками виймав (три удари) запобіжник.

    – Гарний політ вийшов, змістовний, – резюмував, підсміюючись, командир. – І корисний! У дикої тварини породи «борттехнік» виробився умовний рефлекс до порядку.»


    Отакий політ описано тезкою. Є у ньому кілька моментів, які наче підказують мені: «А ти пам’ятаєш?» Щоправда, кінцівка несхожа, бо зі 101-го майданчика мене забирали з пилової

    бурі, не вимикаючи моторів. Не було поранених і не було маніпуляцій у хвостовій балці. Можливо то подібний випадок, у якому інший бортач напрацьовував корисні рефлекси. Пам’ятаю, по прильоту у Шинданд, я почув від пілотів про якусь важливу дрібну деталь, яку переставляли з борту на борт, щоб запуститись. Що думати? Історія могла піти маятником. Ми, люди, здатні ігнорувати повчання, напрацьовані до нас. Все шукаємо власного досвіду, набиваючи ґулі. Можливо ж, якісь подробиці з плином часу загубились у численних поворотах мозку – інформація заблукала. Очевидна правдивість, така незабутня дрібничка і, разом з тим, величезна моя цінність, бо я людина, допоки можу пам’ятати.

    Я на борту. Відкидні східці прибрано всередину. Турбіни розкручують п’ятипалий гвинт. Вібрація – те, чого немає в літаку, вона передалася навіть макаронам, з’їденим зранку. Ручкою циклу командир перевірив роботу автомату перекосу. Млинець гвинта віддав поклони на чотири сторони світу. Трохи нахиливши його вперед, льотчик крутнув рукоятку шаг-газу, додав обертів двигунам і потягнув важіль вверх. Пласкі лопаті відреагували довертанням на потрібний кут атаки і почали загрібати повітря, кидаючи його додолу. Хвилі порохняви заворушились навколо, і підлога піді мною ожила так, ніби легкий бриз на воді заколивав округлий корпус вертольота. Пара відірвалась від бетону і почала набирати швидкість. Але вгору вертольотчики не пішли. Машини понеслися над автотрасою, як дві гоночні машини. Через прочинені двері пілотської кабіни я бачив попереду дорогу, автомобілі і бойову техніку. Вони йшли назустріч, або ми обганяли їх. Здавалося, постав на перехресті світлофор, то й наш гелікоптер зависне нерухомо на червоне.

    Увійшовши між горами, пілоти розпочали слалом. Попереду час від часу виринали стрімчаки. Вони насувались швидко-швидко, навіть здавалося, що Мі-8 не встигне відвалити вбік. Це був погляд із салону. З пілотських крісел ракурс мінявся, там все виглядало як з водійського крісла міжміського автобусу. Тільки висота з десяток метрів і шалена швидкість, і ще гуркіт двох вертольотів, який багаторазово відбивався від схилів, наповнюючи нутрощі п’янкою млістю.

    Величезні вузли і петлі дороги ми зрізали напряму. Ведучий тягнув руку і ніс вертольота задирався вгору. Відомий повторював підскок, тримаючи небезпечну відстань. До слуху долітало цокотіння кулемета. Це правак, а може технік промацував підозрілі купки каміння на шляху. Он бурунці пилу там, де полоснула черга, ще не розвіялись. Гори не відповідали вогнем. Мабуть того дня мисливці мали клопіт в іншому місці.


    Гарнізон Герат. Покидаючи вертоліт, я попросив льотчиків підібрати мене на їх зворотному шляху. Пара готувалась іти на Турагунді. А я знову у спекотному 101-му полку. Скільки ж то часу мене тут не було? Нова електростанція гула корабельними дизелями, працював пральний комбінат. Цивілізація зробила пару кроків вперед. Уславлена частина обросла необхідною інфраструктурою, яка значно покращила побут її мешканців. Тут четверо командирів отримали золоті зірки Героїв.

    Але де мій офіцер? Немає його, поїхав колоною на північ. Я не думав наздоганяти колону. Ну чим її доженеш? Пара Мі-8 вже далеко. Чи буде ще? А заночувати, чесно кажучи, хотілось у своєму ліжку. Покрутившись між модулями, я поплівся на вертолітний майданчик. Скоро мала повертатись моя пара.

    Сидів, грівся я під капелюхом, тут мене і накрило вітром-афганцем. Тривожно так стало: як мене підберуть? Нічого не видно навкруги. Всі нормальні люди поховались по «норах». Однак, треба було чекати, пропісочуючись осоружним гарячим пилом. Висидів! Із глибини, ні – з висоти рудих клубів почулася музика турбін. Тільки звук, на який я міг іти. Вертоліт сів за кілька метрів. Все-таки, які вони молодці! Прилетіли, бо пообіцяли, пірнули у невідоме, не знаючи, чи тут їх пасажир.

    Двері за мною зачинилися. Відразу підлога підскочила вгору, втиснувши на своїх місцях усіх, хто сидів у салоні. Поруч зі мною жінка, приблизно вдвічі старша від мене. Навпроти – солдат з мішком пошти і ще пара осіб. Лишивши вітер-афганець бешкетувати внизу, вертоліт вирвався у

    повітря, перенасичене сонцем. Напарник чекав нас, виписуючи кола. Побачивши нашу втечу із середини бурі, він повернув на південь, де вже виднілись гори. Треба було їх перескочити, щоб вийти на Шиндандську авіабазу.

    Над горами летіли низько, навпростець, не тримаючись автодороги. То піднімались, повторюючи рельєф, то падали по той бік хребтів осіннім листом. Середнього віку жінка праворуч тяжко роздувала «міхи». Тканина на тих дихаючих місцях натягувалась, викликаючи моє занепокоєння: хоч би її не знудило. Солдат-поштар дістав порожній паперовий мішок і наповнював його, сховавши голову по вуха. Напевно, пілоти отримували велике задоволення від своєї роботи.

    Вже на літовищі, коли зупинені турбіни «відсапувались», потріскуючи гарячим металом, учасники перельоту розповіли, як у Турагунді не запускалися двигуни нашої машини. Тоді технік зняв якусь деталь від справного гелікоптера і встановив її на свій. Виходить, ми летіли на зіпсованій бабці?!

    Наступного дня, незадоволений моїм не результативним вояжем, Валерій Сергійович відправив мене зранку на вертоліт: «Шукай де хочеш, а знайди, туди твою, растуди!» Не дивно, що піднявшись у повітря, я дякував сам собі. До другої половини дня мене перемістили спочатку до Герату, а там далі – у Турагунді.

    Фактично, це містечко перетворили на велику матеріальну базу радянських військ. Роблячи коло над майданчиком, нам показали державний кордон і південне радянське місто Кушку по той бік. Звідти через річку перекинуто залізничні рейки для проходу вантажних потягів. Тож, не було потреби перетинати Пяндж сотням автомашин. Всі вони екіпірувались тутечки у дальню нелегку путь.

    Наш політ пролягав через центральну частину Герату, вцілілу від безкінечних бомбардувань. Обабіч отих залишків стирчали руїни, руїни, руїни. Розбиті дували змішались із стінами колишніх будинків. Глина і цегла до обрію. Який жаль! Цьому місту тисячі років, тут творилася історія і народжувалася унікальна культура. Тут генії відтворювали красу у мистецьких виробах і творах. Що далі? Далі що?

    Соборна мечеть надзвичайно тонкої роботи стояла неушкодженою. Бомбардуючи місто, вочевидь, враховували історичну цінність древніх споруд. Герату лишили віками накопичене архітектурне багатство, знісши начисто житлові будинки. Можна після цього сподіватись на повагу до шураві? Якби тільки бездушні стіни. Людські душі лузали, як насіння, оптом і вроздріб, цинічно: вони ж не родичі нам, вони – дикуни. А у мене протягом років склалося інше враження, яке підтвердив християнський пастор у наведених нижче словах:

    «Людські істоти, які прямують за сатаною, здатні на неймовірну порочність. Не знадобиться багато часу, щоби стати у галереї сорому в один ряд з Нероном, Гітлером, Сталіним, Мао і Пол Потом; сюди ж входять арабська і західна торгівля рабами, тероризм, геноцид у нацистській Німеччині, Руанді, Камбоджі, Боснії й Терції. Будь яке зло стає можливим, коли демонічна сила усуває всі людські захисні механізми проти зла.

    Дослідник прав людини Гарі Хьюген виявив у Руанді, що для масових вбивств не потрібні «патологічні» кілери. «Коли знято всі обмеження, селяни, клерки, директори шкіл, матері, лікарі, військові і теслі можуть взяти ніж і зарізати беззахисних жінок і дітей.» Хьюген виводить: «Людина без Бога… дуже жахливе створіння.»


    «Нацисти знали, що майже кожний здатен на надзвичайну жорстокість. Майбутні офіцери СС отримували цуценя німецької вівчарки на початку навчання. Щеня росло разом з кандидатом в офіцери. Вони працювали, грали, спали разом, вони були постійними супутниками протягом шести місяців. За цей час собака повністю довіряла цьому офіцеру. Але фінальний іспит офіцера перед введенням на посаду в СС вимагав від нього власноруч задушити собаку. Ті, хто не міг цього зробити, виключались із СС. Але ті, хто робив це, ставали здатними до страшного зла. І це ставалося лише за шість місяців.

    Ми, безперечно, висловлюємо своє несхвалення злу, коли воно виходить з-під контролю у кількісному вимірі. Але чи бажаємо ми визнати, що зло, яке ми проявляємо щодня, по суті, не відрізняється від того, яке проявляється у більшій мірі?» (Джон Паулін, «Євангеліє з Патмосу», вид. «Джерело життя», 2010 рік.)

    Це точно, зло завжди є злом, багато його, чи мало. Можливо, я профан у політиці, не розумію історичної ситуації, доцільности, та, врешті решт, не я засуджую радянську окупацію. Судовий вирок викрикують спотворені вогнем вулиці. Ми дивились на них крізь ілюмінатори: чи це за таку братню допомогу на медалях викарбовано напис: «Радянському воїну від вдячного афганського народу»? Я встиг отримати таку перед звільненням з лав армії. Як сувенір, цікава, але неправдива прикраса, не вірю її словам і відштампована медаль десь у СРСР. Достойні нас (з погляду того ж афганського народу) нагороди купувались за гроші в інших країнах світу: пластикові міни – Італія; стрілецька зброя – США, Англія, Китай, Ізраїль; ракети; гранати; гармати… Отже, я вже нічого не можу змінити, крім ставлення до тих подій.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 11

    Трагічна доля багатьох десятків Мі-8 у Афганістані не перекреслює вагомого внеску «вісімки» в розвиток всіх, без виключення, бойових операцій. Так, межа можливостей часом не дозволяла бути там, де виникали критичні моменти. Нездатність піднятись на певну висоту щоб зняти поранених, перетягнути через перевал, коли на верхівках гір загрузли свинцеві хмари, зачепитись на кручі. Чи дають право казати про технічні недоліки безліч подібних випадків? На це я так скажу: усі без винятку літаючі апарати мають суттєвий недолік – вони не можуть миттєво і безпечно перемістити вантаж за призначенням у будь яке місце. У межах своїх характеристик Мі-8 з покладеними на нього завданнями впорався на відмінно.

    Ось які реальні події згадав і записав колишній воїн Валерій Новосьолов:


    «Яким чином можна було пояснити колоритному майору, що я не хочу стрибати з парашутом, тим паче, що наказ на звільнення вже вийшов у газеті? Ніяк! Відмовка, на кшталт, «я боюся», тут не йшла. На цю відмовку в нього був залізний аргумент. Півроку прослужив в Афгані, щодня літаючи на вертольоті над «духами», ти тепер мені кажеш про страх?

    А показові стрибки у Кандагарському вертолітному полку організували з приводу пари нещасних випадків, що сталися з екіпажами вертольотів, які тільки-но прибули з Союзу. Пілоти не залишили борта, хоча гарантовано могли це зробити. Не судитимемо. Льотчики знають, що часом ліпше загинути разом з бортом, ніж… Тим більш, «духи» вельми «любили» наших пілотів.

    «Стрибатимуть ВСІ! А надто дембеля!» - резюмував майор, підвівши жирну риску під моїми спробами відкараскатись від стрибків.

    «Та й добре… хай буде так» – з гіркотою вирішив я. – «Більш того, не той герой, хто не лякається та йде. Герой отой, хто боїться, але йде.» – заспокоїв я себе.

    Стрибали двічі на день, у різний час, щоб «духи» не взяли нас на приціл.

    Шосте десантування відбувалось рано вранці. Почалось, як завжди, з молодецьким «уханням» в вишині, перегукуванням з Толіком, моїм напарником у парі. Тому трасери, що летіли в наш бік, звідкілясь збоку Хушаба, я помітив запізно. Відстань вочевидь була чималою і незрозуміло, дістануть вони нас, чи ні?

    «Толян» По нас стріляють!» – закричав я, зриваючись на дитячий фальцет. На борту певно теж помітили щось, і він, розвертаючись, хижо вишкірився у бік кишлаку прикриваючи нас своїм тілом, таким рідним в цей час. Все-таки ми приземлились. Ми впали на землю двома мішками щоб лежати і тяжко дихати розмазуючи чи то піт, чи то сльози, а може й юнацькі шмарклі. У цей момент ми уявляли себе не геройськими дембелями, а шмаркачами, що тільки-но вирвались від смерти.

    Після всього, ми підійшли до екіпажу і мовчки потисли їм руки. «Все нормально, хлопці! Летіть додому, ви своє зробили» – сказав нам командир екіпажу по-батьківськи обнімаючи нас, а ми схлипували.

    Двадцять шість років проминуло з тих часів. І 26 років, зачувши «голос» гелікоптера в небі, завмираю і проводжаю його мокрими очима. Я згадую всіх своїх командирів екіпажів, всіх правих льотчиків, всіх бортачів…

    Живіть, браття! І величезна вам подяка, що ви були і що ви будете завжди. Мирного неба вам і миролюбної землі.»


    Все, пов’язане з вертольотами Мі-8, викликає в мені хвилю позитиву. Я не ідеалізую льотчиків, добра половина з яких – то були молоді люди. При бажанні можна знайти ганебну рису, щоб, як кажуть, вкинути ложку дьогтю… До того ж служба, пов’язана з (яке страшне слово) убивством. Так, з одного боку із захистом, порятунком, а з іншого… А все-таки, у мене стільки ж причин бути виправданим, або засудженим, скільки й у кожного учасника гарячих подій.

    Наведу наступний епізод. Колись він зачепив напружену струну мого серця. Я мушу поділитись цим, бо щось схоже на ностальгію з’їсть мене із середини.


    Кабул. Я чекав літака на Шинданд. Кілька дванадцятих «Анів» вже відбули. Вони не могли взяти всіх бажаючих з причини нестачі парашутів. Першими сідали старші офіцери і ті, хто мав тяги в комендатурі аеропорту. Пару разів нас, невдах, смикали з пересильного пункту на посадку. Там, під крилом, вкотре виявлялося, що більшість бажаючих лишаться до кращих часів. Харчування на пересилці, казати відверто, більше підходило коропам. Січка на воді, та такий-сякий сірий хлібчик і напівчай з віником вприкуску. Звісно, кожний день табірного життя погано впливав як на нервову систему, так і на систему травлення. Тож, коли нам показали пальчиком повертатись на свої нари, хтось пожартував: «Перевертай літак!». Натовп, готовий перекинути через крило Ан-12, підтримав жарт нервовим сміхом. Тортури напівголодною бездіяльністю наелектризували і найтерплячіших.

    Я тішився всім, що бачив на аеродромі. Безхмарне небо топило у синіх водах воєнні і цивільні рейси. Цікаво і красиво, як на авіашоу. Далеко над містом лопотіла срібними дисками пара Мі-8. Летіли на нас під прямим кутом до смуги. Сонце сліпило очі, та дарма – моя уява вже перемістила мене до кабіни.

    Здалеку все було наче нормально, тільки друга машина чомусь просідала трішки, чмихаючи вихлопом. Ближче, ще ближче… Задньої лівої опори немає! Точно немає! Он воно що. На аеродромі метушня: народець кинувся стягувати до купи якісь ящики. Люди чекали битий вертоліт і он він тягне над вулицями, готуючись до посадки подалі від іншої техніки. Якщо вже піде не так, як треба, то хоч…

    Сівши, ведучий заглушив двигуни і чекав розв’язки. В горах він підтримував друзів вогнем, а тепер на землі працювали інші рятівники. Вертольоти в Афгані падали часто. Міцний корпус захищав пілотів при перевороті, але не завжди. Розлітаючись врізнобіч, уламки лопатей ставали снарядами. У баках повно легкозаймистого гасу. Така пригода – більш, ніж неприємність. Як варіант, льотчики могли трохи набрати висоти і стрибати, лишивши некерованою важку машину. Що вже думати про техніку? Щорічний рахунок йшов на десятки. Плюс – мінус одиниця: все виправдає слово «війна». Стосик списаних паперів і можливість для ескадрильї отримати новий Мі-8.

    Хлопці у пісочних комбінезонах підтягували до місця посадки бомботару, бочки, автопокришки. Вони не думали про другий варіант. Стріляний гелікоптер торкнувся правою і носовою опорами, страждально почав валитись на лівий бік. Командир блискавично відреагував, давши газу вимотаним, змученим турбінам. Рятівники кинулись, рвучи жили важкими речами, під гвинт, вимощуючи барикаду з підручного майна. Ще одна спроба: вісім

    тон високих технологій налягають на нехитру конструкцію. Видно, як вона подалася і почала розсідатися, не витримуючи Мі-8. Вертоліт небезпечно хилився, загрожуючи двадцятиметровим гвинтом. Знову зависання. Крякне бодай одна турбіна і тих, хто порпається з ящиками, розчавить, порубає на олів’є.

    Реалізм події вражав тим, що був занадто, занадто реалістичним. Розум підказує, як має бути. Усі подібні фільми повинні закінчуватись американським хеппіендом – щасливо, із спокійними втомленими посмішками, вигуками: «Ми зробили це!», повільною ходою героїв (вид зі спини). Хто режисер? Я вимагаю щасливого завершення! Ось має відбутись розв’язка і ми отримаємо відповідь: житимуть люди, чи ні?

    Цікаво, чи була у тих хлопців думка кинутись врозтіч, відбігти на безпечну відстань, перечекати? Очима глядача я бачив напружений порив, відчайдушний вчинок кількох молодих людей. Вони працювали так, ніби наступними дублями можна буде виправити невдачу: усі піднімуться, знову запустять мотори і нарешті редактори виберуть найкращі кадри. Прокручуючи цю картину у пам’яті протягом багатьох років, мозок нарешті видав вірш – скромний пам’ятник вчинку.



    Дві битви за один політ




    Аеродром "Кабул". Весна.

    Хвилини відпочинку.

    Мулли молитва голосна

    Вривається в будинки.


    Службове рондо до кінця

    Вже добіга помалу.

    Нема ні звіра, ні ловця...

    Війни – як не бувало.


    Я так любив хвилини ці.

    У вишині – ні хмари.

    Ширяють тільки горобці, 

    Та вертольотів пара.


    Та що ж один так низько йде?..

    Неначе п"яний тоне.

    Його ведучий вже онде, –

    По смузі вітер гонить.


    І я примружився на мить:

    (О! Як же сонце сяє!)

    Та він... поранений летить.

    Шасі в нього немає.


    Турбін розстріляних виття, 

    Машина вередує.

    Такий політ на все життя

    Кошмари гарантує.


    Пілоти, начебто, не з тих, 

    Кого не любить небо.

    Двигун дотягне до своїх, 

    Та ще ж і сісти треба.


    Вже майже скінчився політ, –

    Страшний вояж у гори, 

    Тепер спирався вертоліт

    Лише на дві опори.


    Лягає зраненим бортом, 

    Неначе спати буде.

    Не можна! Черконе гвинтом, –

    Розтрощить за секунди.


    Із пекла вирвався, вцілів, 

    Не впав під лезо бритви.

    Тепер триває на землі

    За їх спасіння битва.


    Для когось – гори у красі, 

    Комусь – весна столична, 

    Комусь – життя на терези

    Покладено публічно.


    Несли усе: важке, тверде, 

    Під "хворий" бік мостили.

    Готово! Більше не веде.

    Саджайте гвинтокрила.


    І знову тиша, і весна, 

    Та горобці на лузі.

    Не вірилось, що йде війна, 

    Та ось вона, на смузі.


    Мені, як свідкові, щемить, 

    Хоч я там був стороннім:

    Саджали хлопці вертоліт

    На плечі і долоні.


    Врешті-решт, гарячою справою рук, граничною з чимось надприродним, успішну посадку вертольоту таки організували. Замовкли турбіни, зупинились гвинти. Випадкові глядачі розійшлися обговорити побачене. А, власне, вони дивились і не такі картини. Хтось взагалі нічого не помітив. Пізніше десь там, по штабах, пройшла суха статистика бойових ушкоджень. А я за таку роботу давав би ордени.

    До речі, про нагороди. Ви не чули, які цікаві директиви видавало якесь генштабівське дурко? Навожу витяг із спогадів капітана запасу Леоніда Москаленка. Уривок названо «Рознарядка»:


    «Командир АП представив до відзнаки «Червоною Зіркою» 9 командирів і одного – до ордену «Бойового Червоного Прапору» – вищої нагороди серед живих! Дванадцятьох льотчиків було

    представлено до ордену «За службу Батьківщині», 17 чоловік – до медалі «За бойові заслуги». Через тиждень ввечері на КП пролунав дзвінок з Кабулу. Заступник командувача АА (армійською авіацією) запросив до телефону нашого командира полку. Після доповіді за статутом, він довго слухав мовчки. Гама почуттів, що мінилася на обличчі, достойна пера Художника. Командир молодець! Те, що я почув про командувача, його заступника і про всіх інших, повністю співпало з моїм уявленням про них. І як тільки слухавка не луснула? Виявляється, відповідно до рознарядки, нашому полку на весь рік припадає 10 орденів Червоної зірки, 12 – «За службу Батьківщині» і 21 медаль «За бойові заслуги». Оскільки вже одна людина отримала орден Бойового Червоного Прапору, а ще двох представлено до ордену «За службу Батьківщині» раніше, то ніхто не дасть, тобто не підпише стільки представлень. Тим більше що полку ще 7 місяців воювати. А раптом ще хтось відзначиться? Чим нагороджувати? А штабісти, тиловики? Вони що, без заслужених нагород залишаться? Троє – орден Червоної Зірки, четверо – «За службу Батьківщині, шестеро людей – медалі. Це страшний, аморальний цинічний результат оцінки ратної праці на війні. Якою жахливою, брудною силою віє від слова РОЗНАРЯДКА. Вкрадено не право на машину, квартиру, не гроші. Вкрадена частка душі, принижено відчуття власної гідности, втоптано у бруд ратну славу. Що відповість льотчик синові, який спитає: «Тато, якщо ти воював, то де медаль? Як же ти воював?».

    P.S. Командир ОБАТЗ* Бажутін – орден «За службу Батьківщині», начальник ВК (відділу кадрів) – «За службу Батьківщині»; секретар парторганізації (нельотна посада) – «За службу Батьківщині»; начальник ПВ (політвідділу) Владикін – орден Леніна! І т. ін, і т. ін.

    Щелепи зводить, чесне слово…»


    Чесні командири не стримували гніву: «Щоб вони там поздихали, чинуші лампасоносні!» Солдат, ідучи на подвиг, не знав, що ліміт звитяжних вчинків вичерпано, себто, заслужений ним орден передано «хорошій людині». Ті свого не втрачали при будь яких розкладах. Думай, солдате, чи вигідно тобі бути героєм?


    Кабульський аеропорт бачив багато. Різниця між кількістю тих, хто вилетів і тими, хто повернувся, складала сотні одиниць. На те війна – чим більше від’ємне сальдо, тим вона успішніша, дивлячись чия сторона веде підрахунки. На цьому літовищі сталася ще одна трагедія, яку з багатьох інших я пам’ятатиму окремо, бо вона могла стати трагедією моєї сім’ї.

    Відбувши у чергове відрядження до штабу 40-ї армії, я сподівався повернутись швидко. Власне, з дорученнями вдалося впоратись протягом дня. Керівники моєї служби готові були влаштувати «зелений коридор» для термінового відльоту у разі затримки на етапі аеродромної комендатури. Перебравшись у цивільне, я обмірковував можливости виїхати в аеропорт, коли почув голос, однозначно звернений до мене. Невідомий старший прапорщик вітався так, наче ми рік пробули в одному окопі:

    – Не впізнаєш?

    – Не дуже. – Аж сором зізнатись: як так, він мене знає, а я його вперше бачу!?

    – Я Володя Забошко з н-ського полку.

    Отакої! Виходить, я таки широко відомий у вузьких колах перець!

    Познайомились. Володимир трохи старший від мене, мав купу справ у Кабулі. Між іншим, крім суто службового, він склав власний план заходів у столиці. З основних пунктів, пам’ятаю: виготовлення зубних протезів і велике бажання купити «тухлі» для дружини. Ой, ті його «тухлі»! Побачивши знайому фізіономію, хлопець не на жарт зрадів, та заходився умовляти залишитись на кілька днів, бо, бачте, йому сумно самому у незнайомому гарнізоні. Якби я не любив Кабул… Тож, не хвалитимусь винятковою дисциплінованістю, пропозицію було прийнято.

    Звісно, за руку нового приятеля не треба було водити. Де його носило – не знаю, але по обіді ми зустрічались. Я краще орієнтувався на місцевості, тобто виконував функції гіда, консультанта, напарника. Перший і останній вихід по кабульських дуканах здійснено саме з

    Володимиром. Крамнички розташовувались неподалік частини, на так званому «хрестику». Найвпертіший столичний віслюк знав, що основу товарообігу дуканщика складає виручка від шураві. На радянських бійців орієнтували асортимент крамничок. Але Кабул – не Жмеринка. Тинятись по дуканах категорично заборонялося. Пом’якшуючи сувору тезу, скажу так: заборона мала формулу «не попадайся», а значить, бажано було не наразитись на патруль, що ми відразу ж порушили, тільки-но вийшовши з дверей магазинчика.

    Подумки я ще раз розпрощався із службою, лізучи до кузову ГАЗ-66. У Вовиному дипломаті перекочувалась пляшка придбаного кон’яку, до якої я не мав жодного стосунку. Хто повірить? Ми ж мало не під ручку вийшли. Дорогою до частини напарник тиснув на жалісливий нерв, так і сяк умовляв старлея відпустити, мовляв, вперше, та про заборону не чули. Можливо, проста селянська душа прапора, його дивовижний суржик, якось вплинули на начальника патруля. Він відпустив нас на території військового містечка.

    Зрозумівши, що нам – провінційним чайникам зась бігати по столичних крамницях, Володю потягнуло до жіночих модулів. А мені-то куди? Звісно, із ним. От уже де я натішився! Якась нижньокабанська вимова і ахінея, яку сплітав приятель, тільки підкреслювали його прапорську недолугість. Так сплив цілий тиждень. А тепер згадайте, чому я звернувся до цієї історії? Ага! Справа в тім, що того дня, 21 жовтня 1987 року, коли я мав летіти на шиндандщину, потенційно «мій» борт розлетівся на ближньому приводі, ледве набравши кілька метрів висоти. На борту знаходились 18 осіб, а живим лишився тільки стрілок кормової установки. А я на той час Забошку «зуби міняв». Серед загиблих знаходився патологоанатом шиндандського гарнізону, можна сказати, людина, яка мала справу не з війною, а з її наслідками. Це він колись розтинав тіло вертольотчика Хрустальова, а перед тим тіло хлопця, якого ще живий Хрустальов супроводжував до місця поховання. Отак! Де б ти не був, хоч у найглибшому бункері, війна і звідти може сколупнути тебе.

    А мені хоч би що. Харчувався щодня по різних їдальнях, завів знайомства. Може ще пару днів милувався би палацом колишнього короля Дауда, доки Володька не купив би «тухлі» дружині. Та одного ранку я і дехто з армійського начальства ніс до носу здибались зі мною на території містечка, і він мене упізнав:

    – Ти що тут робиш дотепер, вояче?

    Що я міг пояснити?

    – Сьогодні ввечері я побачу тебе у літаку разом зі мною. Зрозумів?

    Хто б не зрозумів? Після обіду я вже був не те, що в літаку, а навіть у гермокабіні, та ще й у компанії з генералом Учкіним. Мінералку пасажирам не розносили, але долетів я у відносному комфорті. Вже на шиндандщині борттехнік видавив ілюмінатор двері між нами і вантажним салоном. «Пс-с-ст!» - свиснуло повітря, вирівнюючи тиск. «Упс!» - луснули у відповідь барабанні перетинки. Таки непогано бути генералом!


    Іл-18




    Опишу історію польоту на Іл-18. Хто нині таким літає? А я, значить, мав честь. Тепер трохи передісторії.

    Початок лютого 1987 року. Закінчився термін відпустки. Ташкентський пересильний пункт. На ньому вже по кілька днів «зависають» мої знайомі з числа цивільних спеціалістів. Я тільки-но зареєструвався на Шинданд, тобто, за списком не попав у першу сотню. Гроші є, також є ковбаса. Натовчену валізу здано до камери схову (знаємо ми ці дегустації). Водночас зі мною прибув дизеліст Володимир. На пересильному їдальні немає, все треба брати власним коштом у місті, на те, як казали, Ташкент – місто хлібне.

    Вранці відповідальні особи зачитували списки пасажирів по різних напрямках: Кабул, Шинданд, Гардез… Хто не почув свого прізвища, гуляє до наступного ранку, якщо він не глухий. Ліжок вистачало всім, кімнати просторі і народу в них пребагато, шарварок і сміх ще ті.

    Щоправда, не всі розрахували залишки радянських карбованців. Мої друзі за кілька днів геть попроїдалися, – мабуть почали з шинквасів. Довелось поділитися частиною капіталу з надією не затримуватись тут надовго.

    Вся братія від нема чого робити перезнайомилась. Дзвеніли склянки, ляпали карти, торохкотіло доміно, жарти і каламбури розважали наш великий колектив від сходу сонця до пізньої ночі.

    Одного прохолодного ранку читали список на Шинданд. Почали вигукувати знайомі прізвища і наші друзі кинулись збирати речі. Мене і Володі в тому списку не було. На прощання продавщиця дивізійного воєнторгу віддала мені залишок у 10 карбованців, та якась дрібна грошва ховалася по кутках кишені. Вовчіні статки майже повністю вийшли, а їсти все-одно хочеться, тим більш, що навіть у Ташкенті взимку урюк на деревах не росте.

    Минула іще доба. Не потрапивши до списку, ми підбили баланс. На сніданок можна було купити один коржик за 10 копійок і сто грамів вареної ковбаси. Ватна куртка мого напарника, неголені пики, голодний блиск очей: жінка за прилавком зробила свій висновок.

    – Наріжте, будь ласка! – показав я на зважений шматочок ковбаси.

    Та нарізала, не моргнувши оком: не людина, а меч булатний. Я б на її місці розреготався. Свій «ланч» ми з’їли просто за магазином, де юрбились сизо- і червононосі алкаші. Скільки питань виникло у вузьких їх чолах, коли ми, нічого не випивши, закусили, та пішли собі.

    Нам не кортіло до списку померлих з голоду, треба було дожити, а про ковбасу я мовчав. Стратегічний запас призначався на знищення у частині. Тоді осінила ідея спродати кролячу шапку – єдине, що могло бути товаром серед мого майна. Продати, то й продати, тільки питання – кому, де, за яку ціну? Розквіт радянських часів. Ринкову торгівлю тоді називали спекуляцією і я не уявляв себе одним із спекулянтів, але маленький ковбасний кавалочок, з’їдений вранці, буркнув: «Іди!».

    Ми покрутились між рядами, вибираючи позицію. Як перебороти сором? Совість приборкували голодом. Думка про можливу зустріч з міліцією непокоїла найбільше. Ану як візьмуть під білі ручки? Хто такі? А-а-а, воїн-інтернаціоналіст і висококласний фахівець змовилися? Де ховаєте товар? Де нечесні капітали?

    Вирішили спростити задачу. Неподалік від входу рядочком бабці реалізовували з рук старі речі. Тут, на «клошарі» ми й звернулись до старої, слов’янської зовнішности, людини. Пояснили наш нинішній стан правдиво і переконливо, хоча повірити у правдивість наших слів, знаючи людську натуру, було важко. Вона все зрозуміла на свій лад: таким покажи троячку і вони почуватимуть себе арабськими шейхами, попиваючи одеколон. Коротше кажучи, вторгували кролика за 20 карбованців.

    Одурівши від успіху, ми добігли до грильяжної, де перед нами дівчина поставила по пів-курки і білий хліб. Хвилину ми сиділи, міркуючи: чи не занадто розкошуємо? Невідомо, коли вилетимо звідси. Може з’їсти зелений горошок, а м’ясо здати на кухню? Та ну їх, такі дурні думки. Живемо сьогодні, а завтра будуть інші запитання. Мені ташкентські їдальні тим подобалися, що сівши їсти, ти точно голодним не лишишся.

    Потрапивши знову на пересильний пункт, ми відразу попали на читання списку. Позачерговий рейс на Шинданд. От пощастило! Ледве не проґавили свої крильця. А шапка вже тю-тю, - з’їли мою шапку. Та й то добре, бо голодному на сьомому небі непереливки.

    Тузель. Нас повели до білої «кочерги» Іл-18. Та це ж фантастика! Ветеран радянської авіації, колишній флагман повітряного флоту СРСР і не тільки. Ним не гребували вищі посадові особи. Такі лайнери літали через полюси. Свого часу у Союзі кращого літака не було. Оце так висиділи собі пригоду!

    Іл-18 створили наприкінці 50-х років минулого сторіччя, коли виникла потреба замінити старі поршневі моделі сучасними розробками. Як представник першого покоління газотурбінних гвинтових лайнерів, він і став основою Аерофлоту. Конвертовані із бомбардувальників неекономічні турбореактивні Ту-«сто четверті» зжерли б весь прибуток авіапідприємства. С.В. Ільюшин запропонував економічно вигідніший варіант. Перший політ прототипу здійснено у 1957 році, а з 1959 літак виходив серійно. Серед його заслуг купа рекордів, висока оцінка іноземних перевізників. Чотиримоторний Іл міг летіти на двох моторах. Чи не найбільшою проблемою конструкторів стала боротьба з шумом і вібрацією. Щоб зменшити до мінімуму звуковий ефект, в зоні працюючих гвинтів розмістили гардероб і туалети. І це теж добре: нема чого там засиджуватись, як кажуть, роби свої справи швидше і поступись місцем товаришу, який чекає за дверима. Останні модифікації літака брали на борт до 120 ситих громадян, яким за години приємного польоту хоч раз треба усамітнитись.

    Порівнюючи Іл-18 з Ан-12, я помітив цікаві особливости: на виробах різних конструкторських бюро встановлено однакові двигуни і повітряні гвинти. Пасажирський Іл вийшов трохи важчим, тільки завдяки досконалішій аеродинаміці носився він веселіше. Хоча, після реактивних машин здавалося, що літак іде на педальному приводі. 625 кілометрів за годину, а при максимальних зусиллях усі 685 – для гвинтової тяги вельми пристойно. Все, чого бракувало військовій машині, втілено тут: герметичний салон, зручні туалети, світло, повітря, харчоблок, крісла, а не залізні сідала. Тільки знаєте що? «Вісімнадцятий» не міг взяти бронетранспортер, або десантувати бійців. Кожному прописано свою роботу, щоб робити її відмінно. Ільюшинська машина безаварійно відслужила всі роки радянсько-афганської війни, чи то конфлікту між Радянським Союзом і всім цивілізованим світом.

    Сусід спереду молов язиком, як кавомолка, роблячи справжнє шоу із дріб’язкових випадків. Він щось гарячкувато розповідав приятелю, а той більше слухав: де вже йому – хробакові перевершити нашого героя? Історія за історією: не життя, а пригодницький фільм, щоденні подвиги з домішками аморальности і ознаками деградації. Запрацювали мотори і він, замість замовкнути, перейшов на крик, розстрілюючи вухо напарника байками про ташкентські госпітальні походеньки. Як бігав до дівчат, як пив «Чашму». «Чашма» – вино з розряду найдешевших, на кшталт нашої совкової «плодожерки». Уявіть, що такі помиї, зі слів оповідача, «вставляли» йому після першої піали. Е, хлопче, та таким пійлом хіба тарганів труїти, такий ти бойовий, та слизнякуватий. Але, з узбецької «Чашма» перекладається як джерело. Та, мабуть, бродіння такої рідини ініціювали миттям ніг і ціна йому – ціна вартости скляної пляшки, не більше. «Джерело глупоти» - оце точна назва винця, а на етикетках всю правду ніколи не напишуть.

    Фюзеляж дрібно-дрібно лихоманило. От тобі і масаж для бебехів: може пісок з нирок швидше повиходить (вода у нас текла аж жовта від нього, або біла від хлорки). Дзижчання вібруючих частин проймало до кісток. Земля нікуди не поспішала, ліниво провертаючись під нами. Щось прохрипіло радіо. То командир повідомив про перетин кордону, здогадались ми. А цей хлопець спереду перекривав своїм воланням чотирикратний бас моторів – от кому б каміння в рота насипати.

    Над авіабазою «кочерга» знайомо клюнула носом: літаки всі різні, а стиль однаковий. Крила розчепірили пір’я закрилків, трошки затрясло. Іграшкові літачки та вертольотчики внизу швидко почали рости. Стовідсотково, там внизу десятки пар очей супроводжували наш відпускник, нетерпляче копаючи багаж. Хтось намастив лижі у відрядження, хтось – спішив побачитись із рідними, а для когось – це був останній виліт на батьківщину, прощання з Афганістаном. Без перебільшення, цей літак для них – найкращий у світі.

    Нарешті – тиша, тільки організм продовжував летіти, у вухах гомоніли джмелі. Трапом пасажири зійшли на землю, ставши під вантажним люком. Де там наші речі? Даєш ковбасу! Двоє з екіпажу полізли до відсіку:

    – Гей, земле, приймай подарунки!

    Мій товариш простягнув руки, підхоплюючи все, що вивалювалось із фюзеляжу. Отримавши своє, кожен ішов шукати попутний транспорт. Натовп розсмоктувався. І мені Володимир поклав до рук недоторканий ковбасний запас, дратуючись відсутністю його валізки. Тоді не треба було б чекати останніх, під люк став би хтось інший. Та вже усі похапали речі. І, передаючи крайньому у черзі велику сумку, Володя трошки затримався. Зверху йому на потилицю випала його ж таки валіза: оце тобі на прощання! Що ж, ми прибули на місце нашої служби, де ніхто не несе відповідальність за нашу безпеку.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 12

    Утопленик пустелі




    Пам’ятаю, зима того року була м’яка. Однополчани її не відчули. Сам то я, перебуваючи в Україні, перехопив морозів по повній, а повернувся, – вже майже весна. Вітька Міроненко закарбував собі початок зими пам’ятною пригодою. Розповім, але нагадаю, що ваше уявлення про пори року неправильне. Коли йдеться про Афганістан, враховуйте коротку зиму, майже непомітні переходи восени і навесні та довге-предовге літо. Зими бувають суворими, тільки, як я вже казав, не того року.

    Ми мешкали в дерев’яних модулях. У спеку рятувались під кондиціонерами, взимку котельня подавала гарячу воду товстими трубами. Отже, коли ставало доволі прохолодно, запускали систему опалення. Пам’ятного дня це зробили пізно ввечері. Я засинав під тихий шелест рідини. Серед ночі почув грюкіт у двері (чи війна почалася?), настирливий і прикрий. Захотілось поставити нахабу на місце. Світло не увімкнулося, значить дизель навіщось зупинили. У світлі ліхтаря стояв мій друг у пляжному вбранні, не знати чому облитий брудом з ніг до маківки. Далі переказую історію з його слів.

    Вітя повернувся додому пізно. Намагаючись не поставити на вуха свого сусіда майора Борєвського (вони удвох мешкали у кімнаті), готувався до сну. В цей час погасло світло. Завершивши роздягання, він заніс було ногу над ліжком, аж почув якесь сичання прямо звідти, де мав покластися. Дослухаючись до звуків, друг нахилив голову і в обличчя йому вдарив тугий струмінь нагрітої пульпи. Шум боротьби і хлюпотіння розбудили сусіда. Той увімкнув ліхтарика і побачив, як Вітька талапається, намагаючись закрити тілом виверження. Тиск у системі впав, а з тим і з-під фланця вже не так сильно текло. Кімнатою плавали капці, валіза Борєвського, якісь папірці. Зі столу змило чашки, цукерки, та майже всі предмети, які там знаходились. Складений на стільці одяг, а найгірше – другова зимова куртка, наскрізь промокли.

    А ліжко втратило навіть подобу місця, де можна відпочивати: матрац не підлягав реанімації, випрати ковдру теж годі було думати, подушка здохла і валялася як тіло кішки у брудній канаві і навіть металева сітка провисла гамаком невідомо з чого.

    Майор взувся у капці!!!, відловивши їх з поверхні штучного озера і філософськи дивився на маківку шолому, що зеленим острівцем виступала з води. Спати далі, чи щось робити? А що саме? Вода витікала через поріг кімнати, розливалася коридором. Таки треба її кудись прибрати, бо на кожен день достатньо свого клопоту. А Борєвський, протираючи штани у політвідділі, звик розважати не тільки себе, а цілу дивізію винахідливими жартами, за які можна було обміняти велику майорську зірочку на чотири капітанські. Наприклад, чергуючи цілісіньку добу у штабі, він мав час розіслати телефонограми до кожного окремого підрозділу, наказавши від імені начальника політвідділу виготовити до конкретного терміну по дельтаплану. Звісно, знайшлися розумники, які передзвонили запитати, з яких матеріалів і за якими кресленнями клепати літальні апарати. Жартівнику все сходило з рук. А тепер доля пожартувала над ним. Смійтеся, майоре, ви отримали персональний басейн.

    Побачивши вранці наслідки стихії, я віддав Віктору свою куртку трохи поносити до кращих часів. Та через помірну температуру взимку (а січень і половину лютого я був на Україні), вона мені не знадобилася. З першим весняним теплом Вітя повернув куртку, а незабаром, у квітні, звільнився із збройних сил, залишивши мене єдиним надстроковиком в управлінні дивізії на цілих 9 місяців. Через 9 місяців я «народив» собі наступника – спадкоємність поколінь.



    Смішарики




    Історії, об’єднані спільною назвою «У третьому вимірі», законами літератури пов’язані авіаційною тематикою. Вибачайте мені чисто людське нехлюйство, коли я, спонтанно перескакуючи від епізоду до епізоду, втрачаю контекст. Себе я чудово розумію, і якщо вся моя праця нікому не потрібна, заспокоює думка – є один читач, заради якого не жаль витраченого часу. Це я. А знайти логічний зв’язок будь чого з чим завгодно можна одним реченням. Прошу далі!

    Іноді мій друг теж літав у відрядження (слідкуйте, як легко, підхопивши попередню тему, я вмонтовую її у загальний контекст), без особливого задоволення, але… Тепер конкретніше, бо в голові роїться багато підтем-бджіл, а фабула одна.

    1986 рік став фатальним для Вікторового обмундирування. Додам ще один випадок із циклу «Віктор – жертва кольору хакі».

    Замочив мій соратник повсякденне до вечора у мильній воді. Вчинив хазяйновито, накривши щільно кришкою, та поставив під ліжко. Переміна польової форми завжди була в нас напоготові. А тут зранку його шефа дзьобнув у потиличну кістку смажений півень: «Лети, хлопче, до столиці!» Полетів, аж закрилки захурчали. Літо. Он, бачте, яке файне літо вийшло десятого року в Україні? Так там однозначно тепліше. Замочений одяг міг потерпіти день до ночі, а з натягом навіть добу, тільки не більше.

    Доки Вітя літав, комірець почав пускати мильні бульки. Та навіть повернувшись з відрядження, хазяїн не згадав про незавершену справу. Кілька днів по тому, вранці перед сніданком, вмившись, я оглядав себе у дзеркало: блискучий старший сержант – зробив висновок з результатів огляду. До вмивальні увійшов друг із цеберком, зняв кришку. І тут мені наче два кинджали встромили у самі гайморові пазухи. Сморід тричі здохлої тварини забивав памороки. Розтуливши губи, Вітька щось бубнів, але я вже не міг стояти поруч і побіг коридором, рятуючи себе від коми. Нареготався до болю. Такого крутого замісу не відчував ні «до», ні «після».

    Вичерпуючи текстильну підтему, додам кілька рядків про наймодніший різновид військового вбрання – польовий одяг пісочного кольору. Його носив льотний склад, люди, наближені до авіації, військові радники і сам Михайло Ліщинський – відомий тележурналіст в Афганістані.

    Білі штани і кітель – як повний фарш для представницького мерседесу. Хотіли мати всі, а діставали одиниці. Зате знайшли спосіб відбілювання зелених комплектів, головне ж не фасон, а колір. Для цього хакі клали на деякий час до хлорного розчину. Кажу ще раз – на деякий час і акуратно. А взагалі, не жартуйте з хлоркою ніколи.

    Володька Яцюк бачив себе викапаним генералом Варенниковим. Не вистачало відповідної мажорности, а так… ті самі три зірочки уздовж, тільки дуже дрібні. Ну, як у нас кажуть: зроби себе сам. І він взявся до справи, хоча мати справу з таким агресивним елементом навіть інтуїтивно вважається найгіршою забавкою. Може він думав – чим довше, тим біліше, а чим більше хлору, тим стійкіше колір. Ввечері замочений одяг розвалився у руках.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 13

    Ан-26




    Нарешті, списавши стільки аркушів, я підійшов впритул до згадки про літак, на якому виконано цілу серію рейсів. Це Ан-26, невеличкий транспортник, який в небі можна сплутати з молодшим братом Ан-24. Однак, це різні машини по суті, просто в них один «батько» і одна «мати» – конструктор і Україна, країна, де народжувались антонівські вироби.

    Виліт перший. Готуючись виконати наказ командирів, отримав додаткове доручення – доправити групу водіїв БТР до нового місця постійної служби. Відповідно сценарію, я мусив відбути до Кабулу. Солдати мене цікавили так само, як види на врожай маїсу десь на кордоні Бразилії з Парагваєм. Документ на відрядження зазначав: місто Кабул, штаб 40-ї армії, відділ організаційного і комплектування.

    Перед вильотом мені передали чоловік із десять бравих вояків. Пішли до рампи на посадку. Як всі вантажники, цей дрібний літак мав тільки бокові сидіння числом близько сорока. Середина порожня, призначена для вантажу. Над підлогою кран-балка і все у масштабі під такий невеликий салон. Вантажний відсік від пілотської кабіни відділяє тільки одна перегородка, а там… у відчинені двері вид на мерехтливі прилади. Двигунів ще не запустили, а вогники вже інформували про стан систем. Зеленим екраном перебігала сяюча риска радіолокатора, засвічуючи химерні обриси виявлених радіо променем об’єктів.

    Який хороший літачок, подумав я тоді. Його оцінили військово-повітряні сили тридцяти однієї країни світу. А в Афганістані Ан-26 сідав на ґрунт, утрамбований танками, працював з висотних площадок до 2400 метрів над рівнем моря між стрімкими схилами. На той час не було подібної машини. А невелика швидкість (крейсерська – 435 км/год) не завжди є суттєвим мінусом. Ан-26 був, що називається, під рукою, коли виникала потреба сполучатись з не дуже віддаленими аеродромами. Одна важлива для Афганістану особливість, з якою просто довелось змиритись – невелика висота польоту. З семи з половиною тисяч літак міг легко зняти переносний зенітний комплекс. Піднявши статистику, я нарахував 7 радянських і 6 афганських літаків, розстріляних моджахедами. Перший наш борт зняли 22 січня 1985 року. Загинули 8 осіб і наступного дня один десантник при пошуку тіл. Інший двадцять шостий того ж року влітку обстріляли з ДШК поблизу Меймене. Куля перебила тягу руля висоти. Командир дав злітний газ, зменшивши вертикальну швидкість падіння. Літак впав, не долетівши до ЗПС, та загорівся. На щастя, ніхто не постраждав.


    Як екіпажам доводилось боротися за життя, яскраво свідчить історія третього збитого Ан-26. 26 грудня 1986 року дві ракети влучили у літак за 60 кілометрів від Кабулу. Це спровокувало самовільний випуск закрилків. Втративши швидкість, машина почала падати. Вивести її з плаского штопору не вдалося. Капітан Галкін наказав екіпажу рятуватись хто як може.

    Найсвідоміший штурман старлей Спрингіш екіпірувався, як написано: «по чесному». Натягнув шапку, забувши, правда, зав’язати її, прихопив штурманський портфель (тільки застібкою не клацнув), а під пахву взяв парашутну подушку, бо у польоті вона йому підвищувала комфорт. Завершивши справи, він ще раз спитав у командира дозвіл вийти з літака. П’ятеро літунів врятувались через аварійний люк за пілотською кабіною. Бортоператор відкрив собі рампу. З нез’ясованих причин не встиг покинути борт тільки бортмеханік. Мі-8, шукаючи збитий екіпаж, сам попав під обстріл, але через 5 хвилин підібрав усіх десантованих живими-здоровими.

    За два осінні місяці 1987 року «Стінгерами» завалили два афганських Ани ( в одному з них летів військовий радник підполковник Артемов з дружиною) і один радянський борт: екіпаж капітана Мельникова виконував третій рейс в Афганістан.

    Через два місяці, а саме 21 грудня, на другій спіралі при зльоті з Кабулу «Стінгер» попав у лівий двигун Ан-26 командира ескадрильї майора Ковальова. Висота 1200 метрів. По лівому борту вибило всі ілюмінатори, до вантажної кабіни попадав гас з пробитого бака і дим. Задня частина літака горіла. Командир утримував машину до останнього, доки весь екіпаж вистрибнув з парашутами. Ковальову не вистачило висоти, щоб врятуватись самому. Коли літак ще падав, два Мі-8 піднялись без команди на підбір. Рятуючи друзів, вертольотчики попали під кулеметні черги, але підібрали всіх живих. Кульові автографи лишились на пам’ять у бортах обох машин.

    Рівно через півроку втрата ще одного Ан-26 у Баграмі. І знову загибель комеска тієї ж ескадрильї. З виведенням на арену війни ПЗРК «Стінгер» небо стало вкрай небезпечним. Розвідка активізувала пошуки шляхів поповнення арсеналів угрупованнями моджахедів. За перший захоплений «Стінгер» командування, начебто, обіцяло звання Героя СРСР.


    Рейс, до описання якого я повертаюсь, стався у розпал сезону полювання на повітряні об’єкти за допомогою зенітних ракет. Парашути виросли в ціні. Жартую, ми їх отримували безплатно. Поможе, чи ні, але морально не так тяжко летіти, коли є шанс.

    Пасажири були готові. Крім моєї команди вільні місця зайняли кілька офіцерів. Льотчики пройшли всі еволюційні підготовчі етапи, від запуску допоміжної силової установки до виходу на місце старту. Погуркотівши трохи на «зебрі», відпустили гальма, дали малий наземний газ і літак плавно покотився вперед, не набираючи швидкости. Після почесного кола ми зупинились на місці стоянки. З пілотської кабіни вислизнув командир:

    - Хто супроводжує водіїв?

    Я навіть не чекав такого запитання. Озирнувшись і переконавшись, що ніхто більш не претендує на роль супроводжувача, відказав:

    – Та я з ними.

    – А куди ти летиш?

    Знову не той… не до кінця зрозумів запитання:

    – Як то, куди? До Кабулу, звичайно!

    – Ти впевнений?

    – А чому ні? – Я вже міг трохи читати: у посвідченні чорним по м’ятому написано: «Велетенське місто Кабул, де нагодують і покладуть спати».

    – Ну, як знаєш. А ви, хлопці, хто на Баграм, вибачайте! Іншим разом покатаємо.

    Двоє чи троє офіцерів не дуже раді, але з допомогою добродія льотчика покинули борт. Мама міа! – думав собі, – Який я привілейований пасажир! Сам командир питається, куди нам летіти. Іззовні знову загуло, в ілюмінаторах попливли аеродромні приміщення, стоянки, висаджені офіцери, поруч з якими матеріалізувалися розпач і злість. З розвороту мотори так ревонули, аж глухі змії почули наш старт. Короткий розбіг і крутий підйом. Моя взяла верх: ми летимо не у якийсь там Баграм, а до самої столиці, де друг радянського народу Наджибулла керував цією вічно неспокійною країною. Ну не керував, а думав, що керує.

    Демонструючи вміння, літуни так швидко спустили нас на землю, як тільки можуть впасти двадцять тон з висоти сім з половиною кілометрів. Радянський сектор аеродрому, як завжди, повний сірих бортів. Рух там ніколи не переривався. Чужа країна ковтала матеріальні ресурси, що надходили повітрям із Союзу з ненаситністю гіпопотама. А я, сповнений достоїнства, вивів на бетонку групу солдатів: ось тобі, столице, підкріплення із славетного Шинданду. І ми потяглися до військового начальства – солдати назустріч своїй невідомій долі, а я – звільнитись від зайвого клопоту.

    Однак начальство зустріло мене не зовсім привітно. Між двома парами великих підполковничих зірок, над широко розкритими очима, клубочились дощовими хмарами дві гусені брів:

    - Куди це ти їх припер, сержанте? Якого такого, сякого, в душу, до мами, туди твою, розтуди..?!!!

    Випустивши обойму слів про хрін і про маму, причому у дивовижному співвідношенні з деякими іншими спеціальними термінами, підполковник охолов:

    – Ну все, тепер сидітимеш тут, аж доки не вивезеш їх у Баграм, або до повної перемоги над контрреволюцією!

    Добра людина, я дав би йому полковника за це. Він не здогадувався про мою тиху радість: не сіло, ні впало – злітати на Баграм. За таку нагороду можна було мотати водіїв і не такими колами. От тільки ті троє, висаджені з літака… вони б мене вбили.


    Тепер поясню коротко, що то є за місцевість – Баграм. Старовинне місто, розташоване на північний захід від Кабулу. Шістдесят кілометрів мальовничими горами. Аборигени пересуваються наземним транспортом, та навіть наш один кадр якимсь чином доїхав рейсовим автобусом, але у такому випадку є питання до так званої контрреволюції: «Чому він доїхав?».

    Довідка із записника військового льотчика періоду служби 1983-1984 років 927-го полку, який літав на МіГ-21:


    «Аеродром на висоті 1450 метрів, оточений з усіх боків горами, захід з одного курсу на північний схід на північний схід (тобто, варіант зустрічного руху, як на більшості аеродромів, 

    неможливий, літаки злітали і сідали тільки напрямком на норд-ост – прим. автора). Смуга широка і довга – 3000 метрів. Встановлюємо на висотомірах незвичайно низький тиск (620 мм). Заходимо на посадку з кола, воно на висоті 1800 метрів за тиском аеродрому, сідаємо з крутої глісади. Великий аеродром забито різноманітною технікою, крім наших винищувачів, ще вертолітна ескадрилья, афганські полки, винищувальний на МіГ-21ПФМ і винищувально-бомбардувальний на Су-22, ескадрилья радників, яка забезпечувала афганців на Ан-12, багато інших транспортних літаків і гелікоптерів.»


    Колись Баграм мав інше ім’я – Апіса, ще раніше – Олександрія (пам’ятний відбиток сандалій Олександра Македонського). І, уявіть, під час радянської агресії не Кабул, а він був найбільшою військово-повітряною базою контингенту. Неспокійний, дуже активний у плані діяльности сил опору регіон. Радянське командування розмістило там потужні осередки десантури, різних спецпідрозділів, штурмову авіацію, багато вертольотів. Небо кипіло над Баграмом, скидаючи на землю палаючі боліди. Де літаки падали, а БТРи злітали? У Баграмі. Де катапультовані пілоти відразу вступали у ближній бій? У Баграмі. Де журналіст не вигадував неймовірні батальні історії? Де навіть штабний писар ніколи не почував себе у цілковитій безпеці? Отак-то! Баграмський гарнізон значно підвищував шанс стати героєм.

    Усе було: масштабність, міць, стратегічний розмах і ресурси, ресурси, ресурси. Не було тільки наочного результату. А звіти про вдалі операції, чи там накриті бомбардуванням цілі – воно ніщо. Адже кінцевої мети досягнути не вдавалось. Якої саме мети? Не могли встановити мир і «зразковий», як у СРСР устрій. І зі мною погодяться не тільки записні критики радянського режиму. Те саме у 1983 році записав бойовий льотчик. Як офіцер, він сумлінно прасував поверхню землі, виконуючи накази командування. А почитайте, якими філософськими проблемами він оперував, занотовуючи враження між вилітами.


    «Війна. Головне в ній – її затяжний характер. За три роки, на мій погляд, на краще нічого не змінилось, а наша долина вже стала нагадувати місячний пейзаж. Те, що насаджуємо ми, за великим рахунком відкидається, очевидно виходячи з релігійних міркувань і через відсталість. З кожним вбитим ми збільшуємо лави тих, хто бореться проти нас. Швидше за все, ввід був помилкою. Ну, гехнули б тихо Аміна, та й по тому. Піти ж тепер не дозволяє престиж, до поразки наші політики і військові верхи не готові! Зможемо ми донести цивілізацію у середньовічний устрій цієї країни, та чи й бажають вони цієї цивілізації? Вирішити військове і політичне завдання війни можна тільки збільшивши кількість військ втричі-вчетверо (у політичне досягнення мети мілітарними засобами я не вірю – прим. автора). Неможливо перемогти, відходячи після взяття населеного пункту, не лишаючи у кожному комендатуру, не здійснюючи контроль над більшою частиною території.

    Любов до соціалізму все ж треба виховувати не бомбами, а дешевими, але надто цінними тут простими товарами – одягом, ковдрами, харчуванням, пальним (а хіба «совєти» могли дати щось, керуючись альтруїстичними почуттями? – прим. автора). Кажуть, до революції, при королі можна було без зброї їздити всією країною, росіян вважали найбільш шанованими гостями, за шкоду, завдану їм належала смертна кара. Так, Афганістан – це не Чехословаччина, «схід – тонка справа».

    Але це такі роздуми, «за державу прикро», та це не для солдата у бою. Глупство – кебетувати про політику, коли гинуть наші солдати внизу і практично у кожному польоті по тобі стріляють. Я літаю командиром ударних груп і намагаюсь робити це добре, щоб виконати завдання, і щоб всі повернулись на аеродром. Ніколи не пропускаю випадків, коли бачу вогонь з землі. Ще зрозуміліше, якщо дієш на підтримку своїх військ. З приводу ударів по населених пунктах, є приховані в душі питання, але є і наказ, у якому «мирних жителів в радіусі 500 метрів від цілі немає» (таку приписку, для годиться, робили під кожним бойовим завданням).

    На щастя, льотчики воюють у рукавичках, вони не бачать вбитих і залишеної у повітрі і на землі крови.»


    Тобто, нічого особистого – це просто робота. От, значить, як невідворотно працює механізм війни. Хтось його запускає. Далі вступає в дію узаконене беззаконня. Думай що хочеш, солдат, тільки не в голос. Десь у глибині душі ворухнеться совість – души її, души, поки не пізно. І головне – не дивитись на розірвані тіла. Думай, що тільки тебе чекають вдома, а ті, внизу, - навіть не люди. І зроби свою роботу якнайліпше, бо то лише твоя робота.

    І все-таки, роздуми офіцера, випускника військової академії були, на рідкість, прогресивними для його категорії, та ще й небезпечними. Виплеснути таке на папір у 1983 році – зухвалість, яка межує зі зрадою ідеалів і камінь у город радянської влади. Ні, тоді я до такого не додумався.


    Моя розповідь пішла боковим річищем з моменту, коли я представив групу водіїв на кабульську пересилку. Попереду – «підскок» до Баграму.

    Два дні на пшоні в очікуванні «попутки». Вірно казав Макарич з одного відомого кінофільму: «Найскладніше у нашій справі – чекати». Відстань – шістдесят кілометрів, найближча стратегічна база, налагоджене сполучення – і два дні баланди з тієї бридкої їдальні. Якось не в’яжеться. Нарешті, ввечері дали команду збиратись на «борт». Ба! Та це знову мій новий друг Ан-26. Я любив кожен з тих літаків, якими літав. Ми вільно розташувались, хто як хотів, бо бажаючих летіти з нами небагато знайшлось. Освітлена смуга вказувала напрямок у безодню. Там, попереду, височила гора. Жодного зблиску, як то буває у Карпатах, тільки чорнота, чорніша найчорнішої ночі. Втікаючи від сигнальних маркерів аеродрому, ми стали невидимі. Освітлення зовнішнє і внутрішнє вимкнене, щоб не видавати траєкторію зльоту. Натомість, місто бризнуло краплинами вогників і пішло вальсувати під лівим крилом. Три повні оберти. Літак впевнено вирівнявся, аж золотисті потічки вулиць відсахнулись від ілюмінаторів.

    Трохи згодом тільки мерехтливі символи сузірь на небесній бані лишились єдиними постачальниками світла. А невдовзі оберти моторів впали, почалося різке зниження у невідоме. Що бачили пілоти, того не знаю. Мені розгледіти нічого не вдалося. Ніякого феєрверку, про який казали як про нормальне явище для Баграма. Темно, ніби у глибині лісу. Аеродром не проглядався, бо не було дурних торгувати десятками літальних апаратів, за якими полювали духи цілодобово.

    Де-не-де ліхтарі все ж підсвічували стежки і окремі об’єкти, але сказати, що я бачив Баграм… Ну то нехай вже лишається моєю особистою печаллю. Головне – завдання виконано і, наче, нічого вже не тримало там. Он і екіпаж поставив РУДи на нейтральні оберти. З усього було видно, - команду водіїв тут чекали

    – То я погнав на Кабул? – Запитав відповідального офіцера.

    – Е, ні, чекай! Зараз із частини вишлють «броню». Ти привіз, – тобі і здавати бійців.

    – Та люди добрі, а коли я..?

    – Кажу тобі, ми за солдат не відповідаємо. Чекай старшину, а тоді вже якось буде.

    От і прилетів! Сперечатись можна на ринку, а не з військовою людиною. Жаль було лишатись на землі. Літак сховався у пітьмі і через кілька хвилин, увімкнувши для розгону фари, пронісся смугою, та й по тому. Тільки й було чути його кружляння над головою.

    Приїхав бронік, забравши від мене «синків». Можна було б поїхати з ними, десь переночувати, підхарчуватись. Ну так скільки вже згаяно часу через отой армійський тупізм, коли кажуть: «Лети, голубе!», та не кажуть – куди. От би таку організованість, та супротивнику: караван гранат на Кабул, а запали до них – на Герат, а потім обмінятись. Бувало, наші командири шукали по всіх родах військ потрібних спеціалістів. А тоді, як школярі поштовими марками: тобі радиста, мені – тракториста. Пам’ятаю, Союз підготував кільканадцять сержантів, заступників командирів взводів. Долетіли, приїхали до частини. На місці пошкребли потилиці: не потрібні нам сержанти, рядових треба. Що робити? Розжалувати, які проблеми? Отак, 

    наказом з погонів позрізали лички, як з дезертирів. Вигадайте краще таке, чого не могло бути в тій армії, а очевидці доведуть вам зворотнє. Ось вам одна з таких історій.


    Служив під Гератом старшина надстрокової служби Пашка Чєрнов. Я домашні пиріжки їв, а він вже дві пари чобіт стоптав. Я вже строкову відбарабанив, а він все там. І от, після п’яти років добровільного аскетизму, засварився він з офіцером через жіночу ласку. Претензію на те мали обоє, возревнували, з ким не буває? Інші суперники навіть стрілятись намагалися під випари квасних напоїв, а ці розгорнули ідеологічну війну. Суперечку вирішила не куля, не довбня на зап’ястку, а елементарне наближення до полкової влади старшого чину. Командир полку подав рапорт комдиву на звільнення старшини за таку собі дискредитацію звання.

    Павло мав інші приховані здібности: він хутко добіг до Шинданду і – беркиць мені у ноги: «Рятуй, ображають ні за що!» Виходить і в мені побачено тіньову владу. Чим я міг розрадити? Бачу, хлопець амбітний, готовий на ризики і, мало не хоче стати довічним моїм рабом. У міністра оборони сльоза б з ока впала. Була одна зачіпка. Напередодні сварки у полк надійшли документи про перевод Павла до військово-медичної академії аж у Ленінград. З моїх службових обов’язків витікала оказія човгати кабінетом начальника штаба дивізії підполковника Фєдораєва, з яким я колись мав прю, а тепер почував себе дуже комфортно в його присутности. Довіряючи мені, він беззастережно видавав потрібні гербові печатки, а я слинив пальця і, тусуючи папери, ставив на них відбитки. Це технічний бік справи, до якого я вдався у випадку з товаришем. Підготувавши два комплекти наказів, я поклав їх у папку між іншими документами. Одним наказом я звільняв Павла Чєрнова з лав Радянської Армії, а іншим заміняв його у Союз. Поставити карлючку замість НШ і художній вензель комдива, за старою традицією, я навіть не вважав чимсь видатним. Перший комплект призначався для ознайомлення ворогам колеги, а другий – у особисту справу і на його підставі підмаслений мешканець полкової канцелярії виправив всі потрібні «бамаги».

    Чим я керувався, ризикуючи серйозними життєвими ускладненнями? Мабуть, почуттям солідарности. Розслідувати правдивість Пашчиної версії не було фізичної можливости. А самодурство деяких чинів іноді давалося взнаки. Я провів бездоганну операцію в обхід комдива (вибачте генерале, іноді, заради добра я перерозподіляв ваші обов’язки, взявши на себе частину нагальних проблем, хіба від того не було вам легше?).

    Паша виявився на рідкість невдячним типом. Наприкінці 80-х років, відвідавши Пітер, я через військкомат розвідав номер телефону академії. Зустрілись ми у ресторані, де під завершення вечора наш супергерой взяв за тілеса якусь даму з простими, як сокира бажаннями. Повідомивши мене, що плани на ніч терміново міняються, Павло відкланявся, залишивши мені право розрахуватись із офіціантом. Добре, що ми не замовили делікатесів і взагалі, не люблю їсти у публічних закладах. Після цього дзвонити тій особі вже ніколи не хотілося. Нехай топче землю, заганяючи себе у пастку, звідки вже ніхто не порятує. Всеодно попадеться.


    Такі от чудеса траплялися в армії. А я чекав чуда з неба, чарівника у блакитному вертольоті, який доставив би мене із Баграму куди сам схочу. Язик довів до диспетчера по польотах. Доріжка туди пролягала повз витвір військових будівельників – нагадування про столицю великої імперії і її немолоде керівництво. Темним фантомом це одоробло височило і, неначе крізь зубчасті стіни зменшеної копії кремлівської стіни, на нас дивились суворі очі партійних товаришів. Портрети членів політбюро, як дошка пошани будинку перестиглих, перестарілих, словом – пер.., а далі підставляйте закінчення за власним розсудом, увесь звіринець був там. І всім воякам зрозуміло: коли якийсь старець крякне на підмосковній дачі, чи в просторій циклопічній кремлівській печері-кабінеті, його порох на артилерійському лафеті, з почтом, з колекцією нагород на окремих подушечках, зразково доставлять до такої ж, тільки справжньої стіни; на всю країну виголосять визначні віхи життя, здобутки, яких, можливо, не було. І лежати йому всередині ніші у компанії великих синів і великих катів довіку гарантовано.

    А тут, просто зараз (чом би й ні?), впаде з неба палаючий літак з молодими, здібними людьми, рештки тіл розберуть пропорційно кількости, на вагу і видадуть мамам-татам: ось вам ваше, 

    візьміть. Якось зазирнув я всередину роззявленої пащі Ан-12. Там штабель дерев’яних ящиків, на ящиках написи – адреси одержувачів. Всередині цинкова оболонка з жахливим начинням. Часто супроводжувачі не рекомендували батькам відкривати цинк, - не було на що дивитись. Отетерілий погляд у небуття. Причому, точно знаю, що ніхто з цих юнаків не уявляв, що їх може НЕ БУТИ. Я це знав, всі мої друзі знали, незважаючи на численні жертви серед нас. О, часи були! Цікаво, що зробили з тією стіною по нас?

    Будиночок диспетчера для відвідувачів не обладнали елементарними засобами для перепочинку.

    – Чекай. Може щось буде. – втішив прапор.

    Але чекати довелось у кімнаті, де забули поставити стілець, або стіл. Сісти на підлогу? Не по-людськи якось. З гір спускався холод. Це партизани ділились з нами дрижаками. Тонкі дерев’яні стінки не тримали тепло мого дихання, то ж свіжість безсоромно лізла під одяг. Ніч на дворі, саме час люлі-люлі, скинувши всі проблеми на поталу сновидінням. Іноді у снах приходили важливі рішення. А мені просто не знайшлось місця, де закуняти. Шлунок бив тривогу: «Хочу їсти! Хочу їсти! Чуєш ти, чудовисько, я їсти хочу!?» Кепсько. Пригадалися безсонні ночі на постах. «Де літак?» – питав я у неба. Тихо.

    Єдиний предмет інтер’єру – фанерна перегородка трохи вище талії, як перильця. Тільки до чого тут вона? Байдуже. Виходу немає. Повис на ній таким собі рушником, наче обсихав після прання, не в змозі дихнути повними легенями, бо здавило діафрагму. Став на ноги, але стоячи засинав і падав. Колись отак на ходу заснув і врізався виставленим вперед штик-ножем у пожежний щиток. Гуркоту було! Так то ж коли було? Тоді мене, замордованого караульними нарядами, можна було брати голими руками. Знову завис. Та коли вже хоч ранок настане? Годинник знахабнів, мабуть понизив частоту пульсу в електронному своєму тілі і забував міняти цифри на табло. Ой, думав, помру до ранку!

    Катування трьома стихіями – голодом, холодом і втомою тривало довго. Аж чую, – небо гуде. Сів літак. Я до диспетчера: – Що там?

    – Біжи, та давай хутчіш!

    Рвонув. У руці дорожня сумка, у кишені підскакує пістолет. Проминув псевдо кремль, поворот. Фінішна пряма. Але там попереду й очі не потрібні – така темрява. Біг на звук моторів. З пітьми хтось гучно, навіть перелякано закричав. Я мало не налетів на сорбоза. Вартовий афганець завагався, що йому робити.

    Навколо баграмської авіабази завжди ошивались моджахеди. Можна зрозуміти смертельний жах солдата. Що б я зробив на нічному посту, зачувши гупання підборів? Вночі постійно ввижалися привиди за кожним камінчиком, а тупіт їжачка підсилювався внутрішнім напруженням до звуку нападу носорога. Так то у нас, на відносно спокійній шиндандщині. У тутешніх струни нервів були попідтягувані тугіше. Читаю мемуари льотчика і починаю відчувати себе шиндандським тиловим пацюком. Ось, зацінить:


    «Останнім часом налагодили тісний зв’язок з місцевими розвідгрупами, вони як з ГРУ, так і з КДБ. Майже щодня маємо інформацію (фотопланшети) про додаткові цілі в районі аеродрому, які можна використати в якости запасних, у випадку зриву удару.»


    Це звучить визнанням безсилля. Як так? Грандіозна авіабаза, виявляється, знаходилася у котлі оточення? Всередині у наших вистачало засобів утримувати її, а ззовні… Які такі «додаткові цілі»? Літаки, піднімаючись у повітря, літали бомбити за сотні кілометрів. А якщо удар відміняли, то об’єктами бомбардування ставали ворожі цілі буквально за «колючкою» бази. Далі читати теж цікаво:


    «Вранці на передполітних вказівках доносимо цю інформацію льотчикам, також це дає можливість позапланово потривожити духів з пушки перед заходом на посадку (від другого до третього розвороту) практично у кожному польоті.

    Аеродромом діти пасуть місцевих сухоребрих корів, кіз, овець. Вся ця худібка так звикла харчуватись верблюжою колючкою, що, схоже, куштує і колючий дріт. Ну, а газета чи лист паперу для них просто делікатес, тому паперового сміття ніде немає, кози навіть їдять недопалки від цигарок разом з фільтрами.»


    Нічого собі – режимний об’єкт! Тут тобі ворожі криївки під боком і чабани між літаками вівці випасають. Зізнаюсь – чогось я не розумію. Війська постійно виходили у багатокілометрові рейди зачищати віддалені території, а під носом мали пригріті загони, які не тільки шкодили шураві, але й між собою встигали повоювати. Великі стратеги на дрібниці не розмінювались. Характеризуючи ефективність застосування авіації, баграмський льотчик склав сім розлогих пунктів одних тільки недоліків. Вони, в цілому, ілюструють стиль мислення генералітету. Виокремлю найцікавіше, на мій погляд:


    «1. Найголовніше: критеріїв оцінки, та й самої цілі немає» Часом здається, ми літаємо не для того, щоб знищити супротивника, а щоб гудіти і вивозити у гори бомби. За невражені цілі нікого не питають, пропозиції злітати і добити, якщо не влучили, не зустрічають відгуку. Може, це зрозуміло стосовно сумнівних з точки зору розвідки цілей, але за кожним незнищеним складом чи караваном, якщо він дійсно є, життя наших солдат.

    6. Недоліки бойового забезпечення, у першу чергу, розвідки і вказання на цілі. Порядок організації удару з використанням вертольотів і завербованих навідників не витримує жодної критики. Навідник, що дає описання цілі, піднімається на вертольоті, і з висоти 2000 метрів намагається її знайти. Це людина, що ніколи не літала, не впевнена у тому, що у випадку, якщо він нічого не знайде, його не викинуть через відчинені двері…»


    Тобто, знайшов він, чи помилився, а, може, просто навмання вказав на подвір’я, скажімо, недоброзичливого сусіда – заплачені гроші мусив відпрацювати. Куди вже падали ті бомби, ніяка розвідка не розбере.


    Не дай Боже, колись нам жити так, як ото було у Баграмі. Жити, коли навколо все настільки неоднозначно: хто з ким, хто проти кого, випадковість, удар наввипередки, відповідь на уявну небезпеку і темні ночі. А тебе поставили охороняти ділянку аеродрому. На плечі важкий АК-47 калібру 7, 62 міліметри. Назустріч скаче невидимий… друг? ворог? З глузду з’їхати можна!

    Кричав він слова, чи просто волав, як скажений – я не допер:

    – Мені на літак! – Крикнув, не зупиняючись. Навіть якщо той захоче смальнути навздогін, то куди? Там, де я зник, ревів Ан-26. Він чекав на мене.

    Поблизу рампи крутився льотчик:

    – Ти летиш?

    – Я.

    – Давай!

    Вдершись до салону, приємно здивувався: я – єдиний пасажир цього рейсу. Екіпаж собі зачинився у кабіні і Ан відразу побіг на злітну смугу. Кілька поворотів, повний газ. Здалося, ніби ми з місця стартонули у небо. Порожній літак різко пішов в набір, завалившись на ліве крило. Всяке бувало, а такого спринтерського ривка я ще не переживав. Не встиг насолодитись відчуттями, а під нами вже сяяв Кабул. Все сталося швидко, по мультяшному, на вжик-вжик. І от вже ми котилися освітленою смугою повз яскраві вогні головного аеропорту країни.

    Однак, екіпаж повернув не вліво, як зазвичай всі борти, а праворуч, ставши на протилежному, відносно затемненому боці поля. Хлопці повиходили через боковий отвір, махнувши мені, щоб я

    трохи зачекав. Далі я побачив, а вірніше спочатку відчув, як машина котиться, похитуючись. Подивився в ілюмінатор, – справді, літак здає назад силою кількох пар рук. Впершись в опори шасі, двоє чи троє осіб штовхали Ан на стоянку. Про мене вкінець забули. Нічним привидом я з’явився у дверях:

    – То може піду собі?

    – Тю! А що ж ти там сидиш мовчки?

    – А сказали сидіти, то й сиджу.

    Ет, теж мені! І це – військові льотчики. Ставши на землю, забули, з ким літали? Добре, хоч здогадався вийти, а то так і заночував би всередині салону.

    По той бік все вогні, вогні. Хто зна, куди йти? З такого ракурсу я ще не бачив льотне поле.

    – Ану ж бо, зорієнтуйте, де наші є?

    Один з екіпажу простягнув правицю. Зі мною ніхто більше панькатись не збирався, але ж мені треба було перейти злітну смугу, мало не міфічну річку Стікс в моїй уяві. Пішов, вдаючи з себе неабиякого відчайдуха, хоч неспокій досягав глибини кісток. Чи не доведеться, думав, знову літати, якщо пару штурмовиків підніматимуть по тривозі?

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 14

    Бардак? Ні! У бардаках був лад




    У країні з назвою Афганістан коїлися неймовірні речі. З одного боку, надзвичайна пересторога, особливі режими пересування, хитро встановлені пастки, сигнальні міни, електрошокова сітка «Ландо», нарешті, дротові огорожі, секрети. З іншого – дивовижні способи пройти непоміченим там, де кожна миша має бути обрахована. А я пер навпростець через святеє святих воюючої країни і хоч тобі що. Одного разу мене мало не звільнив комдив через офіцера іншої частини, поміченого на території штабу дивізії серед білого дня. Йому, бачте, до обіду не можна тут швендяти. А винний, звичайно, черговий по КПП. Хоча відома істина констатує: КПП збудовані для лохів. Кмітливі люди заходять різними, спеціально зробленими для цього отворами в огорожі, тощо. Ще раз перепрошую за всі слова на адресу генерала, бо в запалі, кидаючи зброю на стіл оперативному черговому, перед бойовим прапором дивізії, голосно прокричав: «А я і не бажаю надалі служити під таким дурнем!». Мені прикро через це. Олександр Васильович – розумна людина. Посада і напружена ситуація в зоні відповідальности змушувала бути суворим і у несуттєвих дрібницях. Генерал-майор Учкін з когорти молодих начальників, які досягли успіху розумом. Ніхто ж не каже, що старшому сержанту личить панібратство з командним складом. Гострі кути легко обрізав мій безпосередній начальник підполковник Крупнов. Валерій Сергійович ще з Союзу дружив з Олександром Васильовичем, мешкаючи на одному поверсі офіцерського будинку в Душанбе. Це йому, підполковнику, я пояснив причину гніву і він заступився за мене, передавши слова «амністії»: «Забери причандалля в оперативного і йди, служи!»

    Коли ж я звільнився з армії, вислуживши повністю строк контракту, Сашка Юллєнен, мій замінник, писав листа, згадавши комдива. Тоді Сашко швидко виріс від сержанта до старшини, а наказ про присвоєння старшинського звання підписував «сам». Отже, невдовзі після отримання широких галунів, під час чергування, Учкін «натикав» йому за відсутність води в арику при штабі. Обов’язок слідкувати за наповненістю арика чомусь поклали на чергових КПП. Як наслідок – гучний рознос із обіцянкою достроково звільнити Сашка. Новоспечений старшина кинувся до комендантської роти, нагнав звідти бійців і ті швидко дали воді хід, аж вона полилася через верх. Побачивши результати наганяя, комдив вдоволено промовив: «Ну, не так сильно». На тому хвиля вщухла.

    Та причини для всіляких розборів виникали постійно, бо армія, – це ґрунт, збагачений скандальним міцелієм. Я ж кажу, треба ще вигадати неймовірну історію, яка не могла б трапитись в армії. Купу незрозумілих правил нагромадили таку, що треба було або пильнувати, або змиритись з регулярними порушниками цих правил. Для зразка наведу наступну історію.

    Чергуючи по КПП, я, зазвичай, близько півночи йшов спати додому. Теж порушення, але так робили всі. На посту лишались двоє солдатів. Одного разу, коли я поринув у нірвану, гуркіт підлеглого підняв мене на ноги: «Там тебе питають два майори».

    Нормальні майори не вештаються серед ночі по КПП. Пішов подивитись. Справді, стоять двоє нетверезих офіцерів, загадково замислені. Один наш. Обличча його супутника мені не було відоме. Але саме той почав доповідати:

    – Товаришу старший сержанте, ми з майором таким-то отримали інформацію, що в розташуванні медсанбату женуть самогонку. Мусимо їхати на перевірку сигналу. Сержанте, просимо вас супроводити нас.

    – Тільки ти не бачив мене. – Довірливо подивився в очі другий тип.

    Як діяти? Доповісти оперативному? А мені далі жити тут. І чому командирський УАЗик стоїть напоготові? Хіба таку машину взяли без дозволу? Ну добре, коли «ступа» є, то полетіли. Я з водієм попереду, бо треба ще просити у охорони на виїзді БРДМ для супроводу. «Ревізори» розташувались позаду, радісні такі бугаї, по очах видно, що їх запросили, а не «дали сигнал» і вони не тільки налижуться самогонки, але й запліднять там по ходу інспектування кого треба. А все через отой стан, який відомим сатириком названо словом «недоперепив».

    Весь шлях бронемашина підсвічувала нас прожектором. Все як годиться – екіпаж напоготові, забезпечити успіх секретної місії. Неподалік від аеропорту, на прямій ділянці водій розігнав легковика до сотні. Конвойний панцерник відстав від «бобіка» і після повороту ми вже не бачили його. І повертаючись на свій КПП, він не стрівся, хоча таку «дуру» не сховаєш у кюветі – чистий тобі анекдот. При всіх правилах, застереженях, наказах, життя пішло паралельним курсом. Через якийсь час шершнула думка: хто я, власне тут є, черговий по КПП, чи у всьому Шиндандському гарнізоні? Такий умовний наш світ…

    Журналісти вміють красиво упакувати матеріал, а ми – прості оповідачі, не володіємо як слід пером, зате пишемо про події, які не вкладаються в журналістську логіку. Письменники – теж залежні люди. Їхня правда сприймається через призму професії. «Прибрехав, на те він і пише, з того живе» – такий вердикт виносить читач, вичитуючи неймовірні історії. Я можу писати, можу не писати. Нічого це не міняє, ніяк не впливає на матеріальний стан. Я не десь почув і тепер переповідаю сто разів переінакшену байку. Читайте записи дієвих осіб всіх окремих випадків, які, не виключено, унікальні, чи навпаки, практично ставали неписаними законами і йшли врозріз з офіційно встановленими заповідями. Все до певної міри умовне. Десь ветеран з офіцерів не побачить правди, скаже: «Не могло такого бути». Простий солдат заперечить: «Так було». Навіть мої розповіді – не канон, за яким ви визначите, чим ми там жили.

    Скажімо, легковик начальства, закріплений за певним офіцером, вважався до останнього гвинтика його парафією. Аж ні, стверджую – тільки наполовину. Мені траплялося ганяти машину начальника штабу дивізії, або свого начальника – підполковника Крупнова у такі місця, куди не треба було потикатись. Якби ж тільки знали наші високі особи усю історію наданих їм транспортних засобів… Солдатики з усього майна хіба що генеральських погонів собі не приміряли. Та й то, як знати? Бувало, гаркнеш у слухавку наказ, а з того кінця: «Буде виконано, товаришу підполковник!» Дрібничка, а приємно. А мені вже на п’ятий десяток іде – я досі не підполковник. Що з того? Колись генеральські підписи ставив, як власні.


    Обломилась мені забавка – на шефовій машині відвідати підлеглий підрозділ. Там людей було – прапор та кілька солдатів і сержантів. Хлопці жили в землянках за огородженою дротом лінією. Їдеш – видно здалеку що там до чого.

    Бачимо з водієм, вартовий скочив до землянки. За мить звідти вже вилетів його командир, застібаючи останнього ґудзика: доброго ранку тобі, спляча красуне! Регочемо з водієм, аж машина трясеться.

    – Тьху на тебе! – плюється взводний, побачивши мене на сидінні підполковника Крупнова.

    Тьху – не тьху, а пильнувати треба. І зустріти начальство гучним докладом. Молодці! Готові до приїзду САМОГО.


    Знав я ще й таку звичку днювальних штабного приміщення – дрімати вночі посеред навчальної кімнати. Там звечора стільці піднімали на столи для зручности прибирання. Отож, один стіл слугував імпровізованим ложем. Дочекається, було, зморений солдатик коли всі привиди розбредуться по лігвах, вилізе на стіл і… беркиць горілиць. І вже ті плафони йому, як планети під стелею, так заколисують. Він же завжди невиспаний. Хто не сіпне вдень рядового у казармі чи на території? Аж, нарешті, спокій. Але то такий ризик (звичайно, сон переборював всі острахи) попасти на «губу», або під гарячу руку старшого. Хіба воїн має право спати на посту? Воно ж так розслабляє. Сьогодні вночі ніхто не чіпав, завтра – не чіпав, післязавтра… Там вже, дивишся, солдат обертається на лежня, втрачає пильність, нахабніє. Треба було час від часу збадьорювати.Так я там догадався насторожити хлопця, щоб не дуже розслаблявся та не проґавив серйозну інспекцію. Відчинив я знадвору двері до штабного коридору, прислухався – анічичирк. Як гарикнув:

    - Знову цей халамидник хропе замість службу правити!

    Ще не завершив промовляти, як у тій віддаленій кімнаті загуркотіли меблі. Це стільці обсипалися на підлогу. Служивий, зненацька прокинувшись, мало не розтрощив все приміщення. Бадьорить! Але на те і служба. Пильнуй! Матимеш більше шансів поїхати додому неушкодженим.


    Кожна частина мала свою святиню – бойовий прапор. А надто, стяг гвардійської, орденів Бойового Червоного Прапора і Кутузова Зимовниківської дивізії – річ, скажімо, вельми не умовна. Прапору віддають честь, а коли треба, захищають ціною життя. Вартовий може навіть застосувати зброю, хай би там хто посягнув приступити до цього символу. За втрату бойового стягу командирів піддають військовому трибуналу. Варта біля прапора, беззаперечно, найпочесніша справа для солдата, а у справжньому, не книжному житті – найтяжча кара, кращий спосіб згноїти гіперактивного хлопця. Дві години сонне чудо мусило стовбичити струнко і лизати повітря широко розкритими очима. Протягом дня штабом вешталися чисельні зами, поми, опери, коми, посильні, поштарі, секретники, кодувальники, викликані на бесіду, для розгону, для постановки цілей. Вони спішили, карбували кроки, вибігали по маленькому, виповзали покурити, попасталакати… і на кожний почутий крок вартовий випрямляв тільки-но розслаблену ногу, насилу робив урочистий вираз обличчя, дивився крізь усе і усіх строго вперед. Некрасиво, якби біля головного прапору гарнізону стояло невиспане опудало, затравлене муштрою і дідівщиною. Скільки оповідали випадків про те, як падали зморені вартові, не витримавши нападу дрімоти. З гуркотом автомату, дзвоном розбитого скла. Ото де «зальот»! А ти, «гемонський вилупку», стій струнко, та дивись на командирські гланди, не сміючи втирати слиняву шрапнель з його, і не тільки його рота.

    Відповідно, старші командири мусили подавати приклад шанобливого ставлення у тому місці, випромінюючи на адресу червоного, розшитого золотом стяга теплі промені, щільно стуливши пелюстки губ на знак постійної готовности до смертного бою. Ніхто не міг припустити навіть теоретичної можливости появи Володі Яцюка перед прапором у нетверезому стані, в самих тільки сімейках, тобто, у спідньому. Напевно, вартовий якщо й надумав покуняти, то після побаченого вже почувався браво. А Володька зміг!

    Він перевершив самого себе, проляпавши капцями повз вікно оперативного чергового і продемонструвавши вартовому свій власний квітчастий прапорець. Похід залишився глибокою страшною таємницею для високого начальства. Ніхто так і не дізнався мети Володимира. Сам він теж радий був би знати, але себе вчорашнього з ранку вже не пам’ятав.

    Напевно, ліжко, залишене ним наступнику, було зачароване. Глибоке безпам’ятство передалося у спадок, маючи походження від звички банячити де і з ким тільки можна. Олександр Кривицький по-своєму був цікавим дивізійним кадром, залишивши незабутні зразки анекдотичних вибриків. Шурчина кар’єра неодноразово висіла на волосинці: він божився, хрестився, та, як кажуть, зарікалася свиня… Його прямий шеф, начальник тилу дивізії

    полковник Олексій Попов з тих командирів, чуючи яких, вже стаєш позитивним воїном, та й він не міг поставити підлеглому клепку на місце. От що значить спати на ліжку Володі Яцюка.


    Трапилося, Попов заскочив свій УАЗ на дорозі до управління дивізії. Водієві що? Він – людина, підпорядкована службі. На питання: «Де був?» пальчиком на Сашка тиць! Тобто, був там, де тіло цього прапорця. С пасажирського місця поволі вилузався Олександр. Став на ноги – не тримають. Обхопив лапищами дверцята – ой, штормить жорстоко! Незважаючи на стовідсоткову халепу, підлеглий намагався взяти ситуацію під контроль.

    – Ти чому п’яний? – питання де був вже втратило актуальність.

    – Я н-н-н-н-е п-п-п-п-п-п-п’яний – відповів розхитуючи УАЗик Сашко.

    Він і тверезим заікався на кожному слові. З п’яним годі було порозумітись. Тільки спеціально треноване вухо могло вловити системну послідовність звуків, скласти їх до купи, утворивши слова, пов’язати ті слова логікою і осягнути глибину прапорської потаємної душі. Цибатий полковник нависав над колобкуватим прапорщиком, розуміючи, що ніякою своєю логікою його не пройняти. Самовпевнений тип сміливо видихав у бік начальника шлункові випари, як дитя, поклавшись на ефект маленьких кульок антиполіцая. Скільки він їх ковтнув? Напевно, що не одну. Із впевненістю Котьки Кірпіча (пам’ятаєте: «Кафельок, кафельок – какой кафельок?»), Сашко нахабнів і пишався відвагою: немає головного доказу – перегару, значить він тверезіший від антарктичних пінгвінів.

    Полковник поклав на душу «вбити» його наступного дня, коли з головним болем повернеться усвідомлення якихось обов’язків і каяття. Вночі мій сусідик щось лопотів, плямкав губами. Десь серед ночі його вивернуло, та так майстерно, що залишки вчорашньої закуски опинилися акуратно під ліжком, по центру. На ранок він не знав, чи варто жити на світі: невидимий скальпель скибками нарізав те, що там ще лишилось у голові. Провина перед нами за трошки підіпсоване повітря, а головне – невідворотна зустріч із Поповим взагалі підточили всілякі надії на більш-менш терпиму перспективу. Ми – тверезі мешканці кімнати, готові були поставити всі гроші на двадцятичотиригодинне звільнення Кривицького. Чесно кажучи, не розумію, як він залишився на службі. Гіпноз? Шантаж? А може він одночасно був офіцером КДБ? Надивившись всякого, у що тільки не повіриш.

    Напередодні відпустки Кривицький продемонстрував найліпші душевні якости. Таки під оболонкою кольору хакі може скорочуватись велике білоруське серце захисника. Ввечері (а я вже ноги під ковдру поклав) Сашко, трошки під «мухою», притарабанив сибірську кішечку. Їй, хутряній модниці, саме тут, в Афгані знайшлося місце. Мурка відразу здалась мені підозріло гладенькою. Прокрутив швиденько три варіанти:

    а. не слідкує за фігурою;

    б. така у кішечки конституція тіла;

    в. вона чекає дитину.

    Тут же Сашко заходився годувати тваринку, намагаючись поінформувати мене і проінструктувати, що слід робити протягом його відпустки. Розклад такий: Мурочка завтра-післязавтра має народити п’ятьох кошенят (саме так і не інакше). Чоловіка в неї немає (де той волоцюга подівся?). Кішці потрібен прихист і акушерська допомога. Коротше, ще той правозахисник хвостатих. Напучуючи мене, сусід розкрив дві бляшанки: тушенку і згущене молоко, підсунув Мурці до морди. Схопився – вона ж схоче пити! З цим він зняв кришку з мого термосу і налив води. Я вдавився язиком і лежав у повному ступорі.

    Сашко до ранку зник, а кішка, надлизавши з обох банок, почала обстежувати наше помешкання на предмет тарганів. З невеселими думками заснув. Важка Мурка через якийсь час стрибнула мені на живіт. Я відправив її на підлогу. Почалася затяжна боротьба за право лежати на ліжку. Жбурляти вагітну тварину було однозначно жаль, але відбивався, доки вона не покинула спроби відвойувати частину постелі. Десь серед ночі сердешна настирливо занявчала, продерлася через мене на підвіконня і впала звідти на мене разом із півторалітровим термосом. На тому, наче, все стихло, чи може я розчинився у сні. Вранці до мене нарешті дійшло, що

    трошки вихована тварина хотіла до туалету. Вона не знайшла порозуміння, тому помстилася по котячому підло. Отже, вдома Сашко, чи де інде, а смерділо в обох випадках саме з його ласки.


    Пишучи ці рядки, усвідомлюю, що розповідаю про інших вже людей. Взяти кожного окремо – то ми не ті і не такі. Щось залишилось глибоко в серці від мене юного, але… Думаю, мислю іншими категоріями. Так і мої друзі, товариші, однополчани. Он який ривок зробив Руслан Аушев. У Кабулі я бачив його майором, але вже й тоді він був нагороджений Золотою Зіркою Героя. Президент Інгушетії! А командир коментантської роти? Тепер йому п’ятдесят. У 1988 році – старший лейтенант. Сьогодні – міністр оборони Абхазії. Полковник Яштаков вийшов у генерали. Живе в одному зі мною місті. Це тільки ті, про кого знаю.

    Ностальгую.

    Надіюсь на чудо, надіюсь на чарівника, який дасть можливість ступити на Афганську землю ще раз. Більшого й не хочеться.


    Свої 




    Лазня – двічі на тиждень, самі розумієте її статус найдемократичнішого закладу. Поза нею, може хто когось і не хотів бачити, а там, зайшовши, забудь, скільки зірок назбирав за життя.

    Якось знайомий прапор з Герату приїхав і лишився на ніч. Ввечері я запросив його паритись. Він хлоп молодий, ровесник мені, погодився. Все ж краще, чим безтолково у носі кокс шукати. Одночасно з нами очищався від пилу начальник оперативного відділу підполковник Харахорін – чолов’яга немолодий, та такий невеличкий, як шкет. Попри те всі зважали на відповідність прізвища характерові. Та лазня по суті не місце для характерних вчинків. Тож, він попросив мого товариша надраїти йому шию і нижче шиї. А чому ж не надраїти? Це навіть вияв довіри до незнайомця. Завершивши справу, приятель заходився милити свою мочалку, а тоді – тиць її підполковнику, мовляв, послуга за послугу. Той мусив добросовісно відробляти. Як мені потім казав товариш: «Я там знаю, хто він є?» Та й справді, у статуті носіння погонів на капцях не регламентоване.

    Поступово зі споду пам’яті дістаю обличчя. Багато імен забулося (такий недосконалий мозок), а вираз очей, особливість рухів, інтонації – пам’ятаю. От хто б назвав ім’я худорлявої жіночки з насосної станції? А скажеш: «Хлорка» і кожен в уяві намалює пісне видовжене, крейдяного кольору личко, ріденьке, наче вибілене хлорним розчином волосся. Чи від неї сонячні промені відбивались чисто усі? Соляна статуя, а не людина. У теплій ванні така перетвориться на розсіл. Але назвисько до неї причепили за те, що вона дуже старанно дезинфікувала воду для управління. Хлорувала на совість, подвійною нормою. У їдальні поманить пальчиком солдата-офіціанта: «Хведю, молочне!» А те молочне біле і їдке. Я любив посьорбати білого супчику, та, бувало, скуштую і задумаюся, ну чого в ньому більше – молока, чи тієї отрути? За це хлопці її «шанували».

    Інша справа – Мавлюда Турсунова. Юна таджичка обіймала посаду перекладачки агітзагону. Поряд з такою красунею починало битись тверде серце ленінського погруддя у політвідділі. На конкурсі краси радянського контингенту, якби такий був, можна було не голосуючи віддати

    гран-прі, а інших претенденток просто розігнати. Рідкісну вроду треба шанувати. Мабуть не один боєць записав у блокнотик заповітні слова: «ВОНА говорила зі мною».

    Ідеальна протилежність Мавлюді – представниця сонячного Узбекістану і водночас секретарка політвідділу. Треба ж так було зосередити на десяти квадратних метрах дві крайнощі! Я знаю, що кажу. Надмір тіла, позамежне нахабство при повному неусвідомленні своїх даних. Називалася вона не інакше як Мариною, натомість, мала ще справжнє ім’я – Марфуга. Авжеж, воно пасувало тітці. Тим більш, мій побратим Вітька, вміючи давати точні імена, лагідно казав Легкий Танк Шерман – ім’я, прізвище та по батькові.

    Пригадую, залетів друг до мене пополотнілий, очі страшні, от-от від них стіни запалають: «Рятуй армію! Шерман подає документи на продовження контракту.» Треба пояснювати, до чого тут я? Консульські питання – прямий обов’язок нашого відділу, а я у ньому «сірий генерал», обірвати самовпевнений політ такого фугасу міг і мусив, і зробив. Ретельно зібрані документи «загубились» дорогою до Кабулу. Таким чином я виправив помилку начальника політвідділу полковника Віталія Володимировича Юркіна. Не могли встояти, пане полковнику? Нічого, сержант все поправив. Як вам це? Правильно зробив? Неправильно, бо незаконно, але тоді печаль однієї особи проти радости десятків людей не йшла ні в яке порівняння.

    Майор Валерій Русов. Приємна особа. У першу чергу, відзначався людськими якостями, наче такий цивільний колега в офіцерській формі. Він ніколи не робив з людини посміховиська, не клеїв самодура, готовий був поспілкуватись хоч і з солдатом, демонструючи м’який «русівський» гумор. Подібні йому офіцери рідко здобували високі чини: мало заліза в голосі, не та фактура, за горло не візьме, та й горлом теж, отже, потенційно вічний майор. Але, на рівні взаємопорозуміння не виконати наказ Русова було майже неможливо, по-людськи гонору на таке бракувало. Два особливо пам’ятні епізоди:


    Епізод №1. Дружні наміри

    Початок дня. З ранку майор нездужає. Причина тут зрозуміла – вчора видали чеки, ті папірці пекли стегно, а тоді й почалося… а там зірвало гальма. Вираз страждання на пожмаканому обличчі. Вгледівши мене, шеф трошки оживає, губи через силу натягуються, зображуючи усмішку. Він веде мене до сейфу. Хрустальний передзвін ключиків, скрегіт сувадла і, нарешті, хлюпотіння головного «документу»: «Давай за компанію, Ігорьоша, бо мені так погано!» Я категорично відмовляюсь, адже хоч фізіологія сержанта і майора у стані сп’яніння подібні, але наслідки зальоту кардинально відмінні. Тоді Русов цідить собі у гранчак і жадібно виливає горілку «на гланди». Адамове яблуко на шиї, рухаючись вверх-вниз, як автоматний затвор, перезаряджає майора на новий день. Обличчя кілька разів пересмикується. На вираз світлої надії накладається гримаса відрази. Може краще відійти? Здається, не пішла… А от і ні, губи знову схожі на губи, ніс стає на місце, очі добрішають. Нащо себе так мучити? Випив сам, а наче як і мені попало. Бр-р-р!


    Епізод №2. Опа!!!

    Взяв у саперів протитанкову італійську міну, TS-6, 2 називається. Не для диверсії, сувенір зробити хотів на згадку про службу. Щоб міна перестала бути зброєю і стала сувеніром, її треба модифікувати. Нічого кращого за молоток і викрутку тут не вигадаєш. Отак собі сиджу, длубаючи помалу вибухівку. Відколоті частини складаю на газету (чи не на смітник я потім це викинув?). Обережність потрібна, щоб не струсонути занадто кільце особливо чутливої речовини у центрі. Вона відрізняється від основної маси рожевим, наче малиновий кисіль, кольором. Один сильний удар і крила вже не потрібні, достатньо буде реактивної тяги, щоб долетіти до кишлаку фрагментованим. Роблю справу дуже акуратно – батьки чекають живим.

    Двері відчиняє Русов. Двосекундна пауза, хоча без паніки: «Я опісля зайду». «А то вже як схочете, товаришу майоре, як собі схочете.» Отож, сувенір нагадує мені не мовчазних погоничів таємних караванів, а одного з моїх командирів, може, навіть, найкращого з них.


    Майор Макарусь – помічник підполковника Крупнова. Скільки його пам’ятаю, ніяк не міг зрозуміти, що за людина така. В останній перед заміною день він запросив мене додому попрощатись і запропонував подальшу перспективу по службі в Угорщині, куди Макарусеві належало їхати після відпустки. Заманливо і реалістично, але я не хотів все життя пов’язувати з армією. Стати генералом – не моя стихія, а на нижче, мабуть, не варто зважуватись.


    А от іще майор – поміняв на посаді Макаруся. Душевна людина з особливим іронічним стилем спілкування. Не знаю, за що його «сусліком» прозивали. Худий був, та не настільки. Цей складав ідеальну пару Русову, – також любив жартувати. Йому належить почутий мною через стіну вислів: «Щас я из этого сверчка сделаю тысячу маленьких сверчочков». Це коли під самий Новий рік я усіма способами відкараскувався від вояжу до Кабула і, не попавши на літак, не вжив заходів для гарантованого відльоту. Летіти довелось наступного дня під суворим контролем начальства. Хоча, мій демарш не зіпсував стосунків з майором. До речі, забувся представити, – майор Суслов.

    Першим бажанням кожного офіцера було якнайшвидше повернення додому. Друга мрія «сусліка» - завести мавпочку. Прапор з сусіднього батальону зв’язку мав маленьку макаку, водив її на мотузці, чи то вона його водила. Так жартували, а де жарти, там близько лежить сама правда. За твариною треба дивитись, піклуватись і перейматись її мавп’ячими справами, на що у військової людини не може бути достатньо часу.


    Примати в Афганістані є за кілька сот кілометрів на Схід, де серед цитрусових гаїв гріється під субтропічним сонцем місто Джелалабад. Напевно, Суслов організував би мені туди вояж за будь яку ціну, та якраз з причини дозрівання цитрусових підполковник Крупнов поставив мені секретну задачу доставити пару лантухів вітамінів до «холостяцького» столу. Не стану наново переказувати історію цієї унікальної подорожі. Вона описана у самостійному творі під назвою «Афганські спогади. Замріяні гурмани». А майорові так нічого з того не вигоріло: мавп, які чомусь чіплялися до радянських жінок, перестріляли. Може так і краще, бо мавпа «сусліку» – не товариш.


    Старший прапорщик Алєксєєв, мій сусід по кімнаті, а у вільний від нічного сну час – паспортист, відповідно до штатного розкладу консульського відділу. Характеризувався як патологічно організований, а тому передбачуваний і інтелектуально розвинений служака, військова кістка. Лишив по собі позитивний асоціативний ряд.

    Картина перша.

    Ранок починається з прослуховування популярної мелодії. Музика відома всім, але кожен розуміє, що щось з нею не те. Вона звучить на східний манер, з чвертьтоновими варіаціями, протяжно і занудно. Це спрацював будильник на електронному годиннику Алєксєєва. Чи там батарейка застудилась, чи який інший дефект, але прилад звучав унікально і гарантовато пробуджував всіх сплюхів. Іван натискав кнопочку і відразу починав жити. Ми ж знову поринали у перегляд свіжих сновидінь, не додивившись перервані попередні.

    Хвилин через 20, розбурхані внутрішніми біохронометрами, прокидається решта мешканців. Розплющую очі. Замість яскравої картинки сновидіння у напівтемряві вимальовується Іванів перевернутий тулуб. З тихим, як шелест осіннього листя, шурхотінням, він виконує кілька асан – йог кімнатний. Далі, без варіантів, відриває стрічку туалетного папіру (довжину хоч еталоном перевіряй) і виходить надвір.

    Картина друга.

    Теж ранок. Тільки Іван, звільнившись від добового чергування по КПП, готується відпочивати. Перед сном він завзято духопелить нунчаками наш килимок. Це традиція – позбавлятись кімнатного пилу після наряду і саме Алєксєєв, якщо не помиляюсь, її започаткував. Сусід непогано володів зброєю японських селян. Хтозна, звідки вона завелась у кімнаті? Привезена з Союзу? Навряд. Тягнути через митницю бойове знаряддя – клопіт непевний, бо митник обов’язково питає, дивлячись на тебе риб’ячим поглядом: «Зброю, наркотики, порнографію, цінности везете?» Треба бути гіпнотизером, ризикуючи заради якоїсь цяцьки. Зате в Афгані хоч собі на портупею причепи. А що? Захист – не захист, а впевнености додає. Ні, власне, я про те, що там, де по кімнаті катаються гранати різнокаліберні, холодна зброя – не зброя.


    Діаметральна протилежність Іванові – прапорщик N. Викапаний Поліграф Поліграфович Шаріков. Навіть до анекдотичного радянського прапора розумом не сягав, чесно кажу. Не здатний ні на що, не здібний ні до чого, хоч уже й немолодий. Просто бабуїн із зоопарку. Але не виганяли – і це найбільше диво. Виводили поза штат, підбирали посаду, лаяли, співчували, – крім бути хлопчиком на побігеньках йому нічого не пасувало.

    Час від часу нас – середню ланку, мучили політпідготовкою. Ніхто не любив гаяти час, слухаючи проповідників комунізму, але ми не знали, як уникнути ненависних заходів. Від успішно зданих заліків могло багато чого залежати. Ідеологічні питання контролювали добросовісно політпрацівники і особий відділ. Знову-таки, звільняючись, чи виїжджаючи по заміні до Союзу, щось, та значило мати на руках пристойну характеристику. Не тільки, навіть, для військових, та й для цивільних також. Пропоную перлину із своєї колекції армійських раритетів.


    Службово-політична характеристика

    службовки РА К.Н.А., 1956 р.н., росіянки, б/п, освіта середня, мойщиці посуду офіцерської їдальні, в РА з травня 1985 року.

    За час роботи в в/ч пп 93977 на посаді мойщиці посуду офіцерської їдальні сл. РА … показала себе з позитивного боку. Добросовісно ставиться до виконання своїх обов’язків, працює з великим ентузіазмом (ще б пак!) і бажанням, проявляючи при цьому ініціативу і самостійність (яка пильність і спостережливість командування). Не шкодує своїх сил і часу, коли цього вимагають інтереси справи (глобально мислить). Постійно працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня (а як інакше? тільки над цим і працює) і спеціальних знань (тепер є в кого переймати досвід), які вміло застосовує на практиці. Бере активну участь у суспільному житті частини, особисто займається організацією і проведенням різних заходів (ой, знаємо ми ці заходи!). На зауваження старших реагує правильно (хто без недоліків?). Принципова, на зборах виступає з критикою і самокритикою, вживає заходи для усунення недоліків (мабуть, за складеним чітким планом).

    Морально стійка. Ідеологічно виважена.

    З честю (!!!) і достоїнством виконує свій інтернаціональний обов’язок з надання допомоги афганському народу (оце вірно! винна – віддай!).

    Справі Комуністичної партії і Радянського уряду віддана.


    Заступник командира в/ч пп 93977 по забезпеченню майор Ширшов.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 15

    Так от, повертаємось до наших баранів, – нашого прапорщика N. Він перевершив класичний образ з армійської обойми жартів, легенд і анекдотів. В управлінні дивізії до підбору кадрів ставились з урахуванням інтелектуального рівня кандидатів і хто дав маху в даному випадку – великий знак питання. На політзанятті N довго і безуспішно шукав найбільшу країну світу – СРСР. Блукав очіма в Антарктичних льодовиках, досліджував написи в Австралії, думаючи, куди ці поганці сховали батьківщину? Може на тихоокеанських островах? Неначе така держава зникла там, де й міфічна Атлантида. Кожен із свідків цієї ганебної для армії картини годен був підказати, вистріливши у велику рожеву амебу хоч із найдальшого кута кімнати. Не попасти, а тим більш, не побачити… слів немає. А хоч би й місячну мапу перед ним поклали, то він шукав би, шукав і шукав, розгублено чухаючи настовбурчені брова.

    За роки служби я бачив виловлених у кишлаках Середньої Азії чабанів, які не знали жодного слова по-російськи, стрічав дебілкуватих здорованів, виплеканих бабусями в інтелігентних сім’ях, де все за синочка робила дбайлива родина. З цим контингентом все зрозуміло: рядовим прийшов, рядовим пішов. Унікума, подібного N. світ не бачив. Не потрібний ні своїм, ні чужим. Взявши в полон нашого N., партизани, швидше за все, дали б йому під зад коліном і відпустили на всі чотири вітри, щоб не проїдав невільницький пайок.


    Олександр Аргамаков – середнього віку старший прапорщик, веселун. Прибув до нас із зразково-показовго Нарофомінська. Таким походженням слід було б пишатись, бо всякий кадровий радянський офіцер з піітетом виголошував наіменування гвардійської дивізії. Однак, сам Сашко вважав за краще піти звідти і єдиний для нього спосіб – вийти чорним ходом через пекло війни. Що ж, свої щасливі дні він використав на повну котушку. Сусід мій сповна перейнявся звичками двох інших товаришів по службі, приходячи додому під яскраві нічні зорі у напівпоросячому стані. Не тому так кажу, що свині п’ють вогняну воду, але ж мій нетверезий товариш не завжди міг сплести пару слів. Молов щось, а тоді клався на постіль і рохкав, неначе заправська льошка. Бувало і не дуже пив, але, завалиться до кімнати, а там я сплю. І відразу подумає – ну як його розвеселити приятеля? Чом він очі склепив, «дитячий час» надворі? І давай мене веселити. Знаменитий вислів Аргамакова: «Ігорьоша!... Ігорьоша!... Вибачай мені! Я більше не буду.» Підсунеться до самого ліжка, наче хоче впасти в ноги і розридатись. Струсоне чубчиком і далі: «Але й менше – теж».

    Сашкові «перло». Серед переліку його везінь – знайомство з достойною парою. На стотисячний контингент кілька сотень представниць прекрасної статі (не про якість мова), але одна з них – його. На якийсь час Олександр увійшов до когорти умовно сімейних людей. Для безперешкодного поєднання він, з купою вибачень, заздалегідь забронював наш номер на всю ніч. Це значить, що я йшов спати до сусідів через стінку. У них знайшлося вільне місце. Тут я переключаюсь на іншу історію.


    Момент переходу з кімнати до кімнати записався у мозку окремим абзацем. Я ніби побував у трьох порах року. У нашій оселі під помірно працюючим кондиціонером панувала весна. Довгий коридор за дверима ряснів радіаторами охолоджуючих агрегатів бакінського виробництва. Деякі молотили на всю потужність. Отже, повітря у коридорі нагрівалось до спекотно-смердячої температури. Це – літо на іншій, недружній планеті. Тут концентрувались випари, видихи і вихлопи мешканців усіх кімнат. Наступний крок до кімнати сусідів, і я в зимі. Зайшовши, швидко покрився гусячою шкірою. Кондиціонер надривається, а під ковдрою, накрившись з головою, холоне тіло Валерія Кучеренка. Він помітно тремтів. Озвавшись на голос, показав мені одне око.

    – Чому мерзнеш, вояче?

    – Не хочу вилазити.

    Не хоче, чи не може – поважна причина. Щоб не доводити до пневмонії з летальним результатом, я вимкнув «кондішн». Наші туші не потрібні навіть начальнику продскладу.

    Валерій все довоєнне життя прожив, з його слів, у Сємську. Нормальною мовою – Семипалатинську Казахської РСР. Про особливости побуту казахів розповідав з іронією і зневагою. Школа напару із комсомолом переконували, що то такі ж люди, але не переконали. Він так і не второпав, що Кучеренки з Єсбосиновими хоч і далекі, але родичі по Адаму, а це ближче, ніж співгромадянство у межах найпотужнішої колись держави, яка так і не змішала десятки націй в одному коктейлі.

    Через кімнату Кучеренка протікала спиртова річка. Точніше, вона втікала, а назовні не виходила. Тільки вхожі до сусідів могли споживати цей спецпродукт. Спирт мали б використовувати для регламентних робіт з апаратурою кодогрупи. Там простежувались витоки ріки і то було «єпархією» Валєри, його товарища і ще одного старлея. Вони разом працювали, разом жили, разом пили, пригощаючи найближчіх друзів спиртом, змішаним з вишневим соком. У їхній кімнаті ще мешкав секретник – старший прапорщик Павловський, любитель часнику. Про цю любов знала вся дивізія: де витає аромат часничку, там тільки-но пройшов пан секретник. Взявши слід, можна вийти на нього самого. Тобто, таємниця кімнати зберігалась від ворожих вух – усі давали підписку про нерозголошення. Навіть свого службового рудого кота вони пов’язали участю у застіллі, примусово напоївши спиртякою через трубочку. Кіт виписував лапами затійливу траекторію, викликаючи приступи істеричного сміху, напаскудив де попало і, нарешті, сів прямо у своє неподобство. Кодувальники, нареготавшись до коліків, з огидою видраювали свого звіра у тазику.

    Валерій час від часу генерував корисні ідеї. Не пам’ятаю випадків реалізації, але вже те, що він ініціативний є позитивним. В арику на території управління він побачив житя, а для нас – джерело фосфору. Захотілось урізноманітнити меню свіжою рибою. Для рибної ловлі є два швидкі способи: за допомогою вибухівки, або іншого хитромудрого пристрою. Риба коло нашої гвардійської дивізії принципово не виростала до промислових стандартів. У малому аричку, хто розуміє, нічого путнього вирости не може. Але вона була, і ми її хотіли. Назва цього чуда, схожого на мікроскопічну акулу, на диво рідне – маринка. Вона швидко сновигала течією, підхоплюючи ротиком маленькі крапинки поживи. Волосінь, гачки – не те знаряддя на маленьких «шпротиків». Приятель мав інший план.

    Ми взяли трилітровий бутиль з пластиковою кришкою. Зробили овір у кришці, а навколо нього натикали невидимок. Всередину бутля накришили хліба і… вуаля! знаряддя лову готове.

    До, так би мовити, водного дзеркала ми дістались, ховаючи винахід від допитливих очей. Не хотілось попасти на першу сторінку гарнізонної газети. Робити таку непевну справу відкрито ми, чесно кажучи, соромились. Занурили бутиль під воду і пішли гуляти туди-сюди, туди-сюди. Маринка оцінила хлібний дар, вчинивши штовханину всередині пастки. Виявляється, не такі ми вже й дурні, ловитва пішла, тільки встигай тягнути за мотузку і вивалювати переполохані рибинки до торби. Ускладнений побут воістину допомагав знаходити нестандартні рішення. Але ж сіль, як не метикуй, замінити нічим не можна. Про сіль треба було подбати заздалегідь. Наловлених хвостів вистачало заповнити каструльку, а пересипати – нема чим. Ще й наглі справи в обох з’явились. Ми домовились дати рибкам пару годин перечекати, а там вже, принісши солі зі складу, мали б засолити їх.

    Через енну кількість хвилино-годин нами була констатована масова смерть і повна непридатність маринки до подальшої обробки, позаяк у їхньому теплому кліматі процеси розпаду і бродіння протікають прискорено.

    Отак і всі інші ідеї Кучеренка йшли в пісок. Його спроба додати до прапорського заробітку ліву копійчину мало не вилізла боком, коли ми удвох вночі поперлися висохлим річищем збувати куплений у воєнторзі солодкий товар. І добре, що не прийшов дуканщик. Добре, що взагалі ніхто не прийшов, бо могли прийти чорняві люди, які не любили сгущенки. Навідались би по м’ясо з п’ятикутними зірочками і хто зна… Сума Валерчиного прибутку склала не більше нуля, та він, як наврочений, чи отой, що з острова невезіння, проте, завжди з надією і в доброму гуморі (чорному-чорному армійському гуморі), все мудрував. Єдине, в чому сусідові поталанило, так це у тому, що через його кімнату текла невсихаюча спиртова ріка.


    Знайду кілька слів для офіцера, який нічим не запам’ятався. Тобто, звичайний, пересічний радянський старлей. Позитиву чи негативу від нього не пригадую. Тільки, власне, оце словосполучення: стагший лейтенант Афондєгкін Югій Петгович. Чотири «р», які він не міг виговорити, але мусив. Ніхто не винен, навіть батьки, нагородивши гаркавого сина повним набором з трьох слів, які повторювала наша компанія всякий раз, забачивши Юру. Можливо, за чверть століття «стагший лейтенант» вислужився до «генегал-майога». І чим же це вважати, успіхом, чи нещасливою зіркою?


    Ніщо не триває вічно на нашій землі – ні добре, ні погане. Коли я складав рапорт, вирішивши несподівано для самого себе лишитись на надстрокову службу, попри готовність зробити це, в душі легкими прозорими крильцями тріпотіла надія на відмову командування. Тоді заради чого робились тілесні рухи? Хто б міг відповісти за мене на складні питання? Начальство не відмовило, до особіста не викликали, у психіатра не перевіряли. Протягом всього подальшого життя я чую одне запитання: «Для чого?». Не сказати, як там було гарно – краса Карпат перевершує найліпші краєвиди шиндандщини, чорне наше море голубіше неглибокого арика. Немає відповіді, як немає жалю. Можливо, відповідь слід шукати не у мене. Хай психологи розв’язують подібні загадки. Десятки, а може й сотні моїх побратимів готові сьогодні ж повернутись туди не зі зброєю. Чужому солдату там нема чого ловити. Загадкова країна має велику притягальну силу. Але ж все могло вийти іншим боком. Для мене – колишнього безбожника, Бог написав кращий сценарій.

    Шостого лютого 1988 року стікав термін контракту. Знову те саме відчуття: додому хочеться нестерпно, але прощаючись з Афганістаном, насилу відрубуєш від себе половину світу. Нехороше слово «назавжди» гнітило не менш, ніж день мого призову. Підполковник Крупнов, та й інші казали: «Лишайся! Немає нічого неможливого». Я знав, що зможу служити стільки, скільки стане сил, але вони такі диваки, наче пів-царства мені пропонували, а самі тільки чекали на заміну. А вже дихав у спину повний вивід контингенту. Перебудова у Радянському Союзі змінила акценти на полі зовнішньої політики. Треба було їхати додому, треба.

    Ті, з ким колись починав, давно вже по домівках, хто вцілів, звичайно. Жодної людини призову 1983 року поруч. Справедливість вимагала припинити безумну війну. Скільки разів можна брати одні й ті самі висоти, зачищати сто разів перезачищені кишлаки? Ніхто не знав, як Афганістан відпустить нас. Вводити війська було легше, хоч ішли не на готове. І от, після 9 років бійні – відсутність факту перемоги. Тугодуми досі твердять: «Нас нема за що судити». Не дивно – злочинці часто не визнають провину. Спитайте у афганців – це їх землю топтали наші чоботи.

    Через дорогу від кам’яного паркану нашої частини стояв відділок міліції – царандою. Я часто кидав туди оком, думаючи про майбутнє цих людей. Ми – додому, а їм куди? Наврядчи афганці свято вірили в успішну передачу влади до рук національних утворень. Всі вони тримались за життя штучно, як той хворий під крапельницею. Не вірили, і багато хто чкурнув за кордон –закладати там фундамент нового життя. Насувалася «ніч довгих ножів», отже й мені треба було подумати про завершення військової служби.


    Я не думав, що наші військові командири мають хоч краплю сумніву у місії, якою вони, власне, керували на місцях, підкидаючи дрова у полум’я конфлікту. Мною тут уже продемонстрований «плюралізм» офіцера-льотчика. Наслідком тих роздумів комуніста не стало особисте припинення бомбардувань, відповідно до голосу совісті. Копирсаючись у записах воєначальників, я натрапив на працю колишнього командира 101 піхотного полку 5 гвардійської МСД полковника Нєвєрова. Читаю і «прозріваю». Виявляється, розуміли, усвідомлювали, не схвалювали.

    Герой Радянського Союзу Нєвєров подає справку:

    «Втрати військової техніки склали: літаків – 103, вертольотів – 317, танків – 147, БМП і БТР – 1314, гармат і мінометів – 433, автомобілів – 11309!!!, інженерної техніки – 11369!!!, радіостанцій і КШМ – 1138. За часів війни понад 200 тисяч воїнів нагороджено урядовими нагородами. 85 осіб стали Героями Радянського Союзу, 8 осіб отримали звання Героїв Російської Федерації за мужність і героїзм, проявлені під час бойових дій а Афганістані.»

    А тепер головні висновки (стаття має таку назву «Оцінки війни у ДРА. Підсумки. Етапи. Висновки).


    «Це була ніяка не революція, а справжній військовий путч, здійснений революційно налаштованими офіцерами і частинами, розташованими у Кабулі. А керівник, ніхто інший, як

    вчитель Таракі – генеральний секретар НДПА і Армії. Широкі народні верстви у цій акції не брали участі і не знали, хто обійняв владу у результаті саурської революції 7 саура 1357 року, тобто 28 квітня 1978 року. Який уряд обійняв владу і кого замінили? Хто очолив державу? Через те, військовий заколот ніяк не міг перерости у соціалістичну революцію і змінити на краще життя афганського суспільства, як думали правителі у Москві (Брєжнєв, Громико, Суслов, Черненко, Устінов). Афганський народ твердо знав і його неможливо було переконати в цьому, що у кожному кишлаку для нього авторитет, покровитель, хазяїн – це місцевий мулла, бай і старійшина. Ті, хто дав йому землю, хліб, воду. І це для народу була норма існування, яка визначалася приказкою: «Верблюд не витримає кінської швидкости, тому ми йдемо своїм шляхом, дорогою, накресленою Аллахом». Хіба є у світовій практиці, щоби хтось переконав мусульманський світ і направив його проти Аллаха? Тому війна в Афганістані розколола народ на частини, а потім взагалі заплутала ситуацію. І якщо, у перші дні вводу військ нас зустрічали з квітами, то у подальшому, з кожного дому, кишлаку нас почали зустрічати свинцем. Тому, Афганське питання можна і треба було вирішувати мирним шляхом. А саме, нехай у самій країні Дауд валить Захір-Шаха, Амін душить Таракі, а Аміна труїть Бабрак Кармаль, якого у свою чергу усуває Наджибулла. Бо для Радянського Союзу жодної загрози не було. Нас просто туди авантюрним шляхом втягнули. Чому війна в Афганістані триває й сьогодні? Після саурської революції НДПА не має авторитету, а тому не отримала широкої підтримки афганського народу. Оскільки цілі і завдання, об’явлені лідерами цієї партії, не відповідали інтересам народу, а якщо перетворення нічого не дають народу, вони приречені на невдачу. Кінцевий підсумок революції – успіх чи провал, обов’язково має бути підкріплений реальними діями. Політична лінія, нав’язана групою партійних функціонерів, народом була відкинута. Наша армія у цих умовах не могла запобігти краху режиму НДПА. В країні почалась і триває громадянська війна, а якщо до наших днів не встановлено баланс сил, і не досягнуто остаточної згоди в суспільстві, війна триватиме. А, отже, насильницьке перелаштування суспільства в Афганістані завершилось провалом.

    ВИСНОВКИ. 

    Висновок 1. Найбільш перспективним і раціональним був наполегливий пошук шляхів політичного врегулювання внутрішніх і зовнішніх афганських проблем.

    Висновок 2. На початку 80-х років щодо Афганістану найбільш реальним було не прагнути створити собі слухняну соціалістичну державу, а як були схильні США, Пакістан, Індія, країни Заходу, створити нейтральну державу.

    Висновок 3. В інтересах безпеки Росії необхідно налагоджувати стосунки з мусульманським світом. Бо у XXI столітті іслам набуває величезного значення и стає одним з головних факторів, що визначають розвиток міжнародних стосунків.

    Висновок 4. Введення Радянських військ на територію Афганістану було вкрай недоцільною авантюрою. Оскільки потрібно вже було вводити крупні сили, щоб закрити кордон з Пакістаном і Іраном. Радянське керівництво не мало чіткої цілі, певного задуму дій. Адже 40-й армії не було поставлене конкретне завдання: що робити і які бойові завдання виконувати, тобто не було виразної військово-політичної цілі і конкретного завдання.

    Висновок 5. В усьому цьому мороці лишається тільки світлий образ радянського солдата і офіцера, які в Афганістані самовіддано виконували свій обов’язок (не сприймаю наказ вбивати чиїмсь обов’язком – прим. автора). Справжній солдат, у будь яких обставинах, інакше зробити не може. Плачевний підсумок – це людські втрати, які склали – 14 тисяч 451 особа, у тому числі Армія – 13.833, КДБ –572, МВС – 28. Загинули понад 300 військових радників. Санітарні втрати становили 49.983 особи, стали інвалідами – 6.669 осіб, пропали безвісти – 330 осіб.»


    Щонайменше, текст, наведений мною, не схожий на комуністичну риторику вісімдесятих років минулого століття. Це при тому, що й дотепер не тільки наші колишні командири, але й дехто з солдатів тієї доби, вперто наполягають: ми виконували інтернаціональний обов’язок і

    іншого виходу, крім військового способу розв’язання проблеми не існувало, інакше американський імперіалізм… І далі пішло, поїхало.



    «Panasonic»




    Я все ще літав, але вже не шикувався вранці разом з усім складом управління на плацу. І ніхто цього не помітив. Натомість, піднакопичивши чеків, обертав їх в якісний західний одяг, взуття, – в усе, чого в Союзі не дістати, хіба тільки через бариг. А головною мрією, звичайно, був великий японський двокасетник.

    Підстаркуваті прапорщики задовольнялись невеличкими магнітолами, а ми, молодь тягнули не інакше як на солідний агрегат, вартістю 900 чеків – майже три моїх місячні оклади. Справа в тім, що серйозних апаратів завозили небагато. Попит перевищував пропозицію. Магнітолами банкував, розподіляючи між черговиками, заступник начальника політвідділу. Немає сумніву, що сьогодні така посада недешево би коштувала. Але, наприкінці 80-х ми не знаходили сфери вжитку для слова «корупція». Якісь переваги мали представники з вищого командування, та це природньо. Хоча, може й прізвище комдива було в тому списку не першим, не знаю. Але зірочки майора, наприклад, Петренка не давали переваги над личками сержанта надстроковика Хоменка. Єдина об’єктивна умова – позитивна репутація. Враховувався строк, який лишився претенденту до заміни, чи звільнення. І у мене був аргумент посунути трохи черговиків, яким попереду світило віддалене сонце «дембеля». Я доношував останню пару кімнатних капців. І, як супердід дивізії, таки не виходив на ранкову постановку завдань.

    27 грудня 1987 року (пам’ятаю без шпаргалки) повільно волочилося моє чергування на КПП. Температура повітря у тіні – понад 20 градусів, може навіть усі 30. Нормально? Комашня бадьоро повзала, літала, не збираючись ховатись по теплих шпаринах. Десь під дахом нашої «конури» оселились шершні – великі такі літаючі терористи. Думаєте, ви знаєте, що то таке? Якщо не бували в Середній Азії, то не знаєте. Гонорові комашки. На них у мене завжди була наготові професіональна ляпалка, скручена з товстої газети. Коротше, давав я їм чосу. Не знаю, чим керувався один із моїх ворогів, налетівши зненацька зі спини. Атакував швидко, встромивши свій «кинджал» у шию трохи вище коміра. Задав порцію пекучого окропу і поторохкотів геть.

    Одного разу я вже куштував шершневої отрути. Той перший садонув мені жалом у плече, ховаючись в рукаві. Шия ближча до мозку. Що з того буде, я не знав і, про всяк випадок, повідомив оперативного чергового по дивізії. Майор подивився на мене, наче тих шансів вижити було п’ятдесят на п’ятдесят. Відпущений помирати, я до санчастини не пішов, бо краще військових «ескулапів» поважати на відстані. Їм тільки покажи проблему, то вони відразу відшукають на тобі п’яту точку для уколу. Отож, «хворіючи», поплентався до магазину. А там! Там стояв ВІН! Лискучий двокасетний «Panasoniс», з еквалайзером, реверсом і долбі-системою. Де справедливість? Для більшого ефекту: повірте, що тоді «панаси» виготовляли не по всьому «жовтому» світові, а саме в Японії. І такий апарат дуже ж хотілось купити. Але хтось там був поперед мене на черзі. Прапорщик вже бігав гарнізоном, позичаючи гроші. Ну що вдієш, коли магнітофон вже майже його власність?

    А от нічого і не треба було робити. Нічогісінько на допомогу йому, бо він якраз підскочив до мене з питанням: «Ти мені не позичиш чеків? Не вистачає!»

    «Мовчати!» - дав собі наказ. Сьогодні віддам гроші – він поверне, обов’язково поверне. Тільки де потім «бандуру» брати? «Ні!». Коротко, чітко, впевнено. І ввечері я поклав голову коло лискучого боку покупки. Не спалося. Він так смачно клацав, чисто по-японськи. Лискуча панель «Панасоніка» радувала мене понад двадцять років, доки… ні, не зламався. Нині він «проживає» в мого друга, тішачи його як бездоганним виглядом, так і чистотою звуку.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    У третьому вимірі

    Частина 16

    Спец-преспец рейс




    Армія виховує точність. Виконання задач через «не хочу» – незамінний матеріал для подальшої розбудови цілісної особистости і треба цінувати набутий досвід. Або ж армія нічому не навчає, нічого не виховує в людині. Висновок: хто має волю вперто і педантично тягнути службу, перемагаючи власні молоді інтереси, той лишається на плаву, чи на коні, як хочете. За роки виконання ратної справи накопичилось вражень на пригодницький роман. Вміти б викласти на папері… Та все ж, більшою частиною, суворе повсякдення співіснувало поруч з нами. Одноманітні справи, – зусилля, які зовсім не видавались корисними. Куди цікавіше минали дні, проведені поза частиною. З одного боку, завжди вилітаєш у невідоме, не відаючи достеменно, у яких умовах доведеться заночувати, чим «заморити черв’ячка»? З іншого – військовий туризм найекономніший різновид туризму, як такого. Держава покривала все.

    Про накопичені навички я склав докладну записку для Олександра Юлленена. По моєму звільненню йому треба було літати, бо вже дехто звик відправляти у рейси надстроковика, не дивлячись, важливий був політ, або й не дуже. Практику польотів Сашко пізніше довів до досконалости. Недосвідченому вояжеру загрожувало тривале зависання десь у голодних краях. А перша невдача, не виключено, могла відбити назавжди бажання чогось подібного. Тому про хлопця я подбав. А творчий підхід відкривав ширші обрії, поза межами рамок, існуючих для загалу.

    Крім звичайних вантажо-пасажирських рейсів, перельоти здійснювала чимала кількість спецбортів – транспортники, орендовані афганською стороною, літаки радників, інспекторів, військової еліти, тощо. І навіть коли диспечер казав «ні», небо могло відгукуватись бадьорим гудінням моторів. Значить, щось у ньому кудись літало завжди. Отже, слід було знати людину, котра значилась не останньою в аеродромному хазяйстві і могла творити дива. Познайомитись з таким могутнім майором я мав щастя 11 березня 1987 року. То був рідкісний випадок, коли я не хотів летіти за всяку ціну, бо мій друг Вітька в цей день мав честь народитись на світ. І це його останній день народження на чужині. Я міг таке пропустити?

    Невблаганний шеф, готовий перейти на гарчання, вже приготував загальнозрозумілі слова, не придатні для друку, з тієї мови, якої не знав Шекспір (здається, саме ці слова були першими, вивченими нашими місцевими союзниками). У суперечці між сержантом і полковником зазвичай виграє старший. Мій вибір обмежувався двома варіантами: покірно їхати в аеропорт, або вилетіти туди за допомогою катапульти. Для відносно молодого й амбітного офіцера організувати її мені не складало проблеми. Вранці одинадцятого я зробив єдиний правильний вибір.

    Рідкісний день, коли герою пригодницького оповідання казково щастить. Винагорода за сумління впала просто з неба. Вранішній безперешкодний переліт до столиці, владнання справ, на які пішло менше часу, ніж на сам рейс. І там я впав в око крутому майору, котрий взявся організувати моє термінове відбуття до Шинданду. Політ почався вже у його машні, від хвилини, коли ми виїхали за територію частини. За кермом сидів такий хвацький козак, що жовтобокі кабульські таксі відскакували як шкарлупа від горішків.

    На аеродромі мені запропонували підсісти у Іл-76, орендований афганськими збройними силами для перевозки всілякого тилового дріб’язку. Вантажна кабіна, захаращена комплектами ліжок, стільцями та іншим реманентом, нагадувала казарму. Льотчики зачинились у пілотській кабіні, стрілець зник у хвості. Пара афганських офіцерів і радянська цивільна пані вмостилися на бокових стільцях. А я всівся на робочому місці борттехніка, перед приладами, з яких зчитувались параметри польоту. Так, я почувався дуже добре.

    Щоб не гаяти даремно часу, розклався на столику, увімкнув ліхтар і заходився писати листа додому. «Демократ», побачивши мене з ручкою, підійшов з двома апельсинами. Досить пристойною російською він запитав: «Знаєш співака Юрія Антонова?» Яка радянська людина не знала, про кого йдеться? Звісно, його пісні лунали з усіх будинків мого міста. Старший капітан

    (отакий чин був в армії ДРА) поклав переді мною апельсини: «Напиши мені слова його пісні». До самої посадки я мав роботу, виконуючи прохання афганського романтика. Приємно робити товариські послуги. Згадуючи те знайомство, проймаюсь жалем до багатьох військових, залишених напризволяще після виходу нашого контингенту. Для декого талібівська опція «гаплик» була гарантована. І якщо це відчував я – чужинець, то якими роздумами переймалася ота молода людина? Може: що ж є добро і в який спосіб воно прийде на рідну землю? Мабуть, про це думав кожен офіцер ДРА. Відчути момент і – гайда з країни? Не кожному дано наважитись на таке. Може… податись до моджахедів, у бою змити провину? Так не всі вважали себе винними. Заручники ідеології, жертви обставин, обману чи ще чогось. А жити хочеться без страху: сім’я, діти, мрія про спокій і добробут, хоч мінімальна стабільність. Всі однакові, на всіх континентах. Кожен відчуває біль, коли б’ють, і страх перед загрозою.

    Іншим разом, набагато раніше, довелось летіти бортом, пасажирами якого стали переважно біженці. Вони повертались з Ірану. Цілий вантажний літак біженців. Спочатку до салону увійшли ми – радянські громадяни. До рампи підкотили вантажівки і звідти повистрибували мирні жителі з клунками, а то й зовсім без речей. Все майно при собі. Порожняком тікали з країни, так само й поверталися до домівок. Для них у розпорядження виділили металеву підлогу літака. Весь вільний простір від дверей пілотської кабіни до рампи зайняли втомлені поневіряннями люди. Вони сідали на метал, а коли виявлялось, що бажаючих летіти ще багато, старший командував підніматись і ущільнюватись, подаючи голос: «Пєш! Пеш!» І пасажири покірно виконували наказ. Ніхто не лаявся, як у нас люблять у переповненому транспорті. А, знаєте, там спрацьовувала філософія міського троллейбусу: «У кожному салоні знайдеться місце ще для одної людини». Місця знайшлися для всіх. Для них, враховуючи пережите, це було не найважчим випробуванням.

    Чоловіки сідали і починали перемотувати свої довжелезні чалми. Я не розумів, як додумались носити на голові отакенну равликову мушлю, скручуючи полотно джгутом? Либонь, вони сміються з наших кашкетів. Але ми почувалися добре в літаку, на бічних стільцях, з гонором, бо ми ж добродії. А те, що за бортом чужа, не наша земля, то… Ось переможемо, а переможців не судять.

    Та, власне, нашо чекати перемоги? Вони літають нашими літаками, їдять радянський хліб, їх лікують наші лікарі, нашими ж ліками. Паросток покровительства проклюнувся крізь панцир інтернаціоналізму. Ми самих себе вважали посланцями вищої цивілізації. Ось вам, аборигени, хороші стартові умови для розвитку. Суперлітаки, цемент, метал, які-не-які технології. Ми вірили, що віддаємо найкраще і чекали адекватних змін. А вони… Чому народна армія так погано воювала? Чому у бойовій операції «зелені» не проявляли достатнього ентузіазму? Це армія, чи кодло дезертирів? Чому бача чіпляв до гелікоптера з гуманітарним вантажем магнітну міну? Чому підривали на фугасі БРДМ загону пропаганди, адже з нього обіцяли землю селянам? Ми їм наврочили на перспективу землиці, а вони підігравали моджахедам.

    Однобічний погляд, та ще й під впливом політагітаторів веде до викривлення істини. Істина в тому, що за все хороше, побудоване на хибних постулатах, треба платити неадекватну ціну. Не наша котяча справа – ділити чужі землі, карати не наших феодалів і нав’язувати не наші цінности. Свій пайок за нерозуміння таких простих істин ми скуштували сповна. Вдавились тільки трошки. Як оплатили афганці даровану демократію, я вже доволі написав. Халява не пройшла.

    Резюмую. Винахідники сценаріїв досягнення всесвітньої ідилії шляхом експорту революційних ідей ніколи не бачили цілісної картинки, вона не вимальовувалась в їх уяві. Вони впевнено ступали на старі граблі, не зважаючи на биті фізіономії попередників. Казка про справедливих дядьків зі зброєю живе донині.

    Свого часу польовий лікар Гатлінг, доволі наситившись воєнними жахами, мріяв про часи, коли війни втратять сенс. На його думку потрібно було створити таку потужну зброю, щоб люди самі усвідомили безперспективність перемоги і припинили битви. Ріхард Гатлінг створив

    картечницю – зброю нового покоління зі скорострільністю 250 зарядів на хвилину. Протягом чверті століття він вдосконалював пристрій, довівши швидкість стрільби до 3 000 пострілів. І що?

    Ідеями Гатлінга (насправді це була не його ідея) переймались інженери, створюючи атомну бомбу. Хочеш миру – готуйся до війни. Знайомий вислів. Розпорядники історії не шкодували почестей, вшановуючи винахідників словесно і матеріально. Скільки золота на це пішло, а де мир? Миротворці вже кілька разів проповзли на пузі навколо земної кулі, пропонуючи його. Чим далі, тим вагоміші їхні аргументи: «розумна» бомба, точковий удар і т. ін. Пора вже відчути результат, а все нема його.


    8 грудня 1987 року в ущелині група спецназу «встановлювала мир» неподалік від населеного пункту Хайракот. На підбір десантників пішла пара Мі-8 капітанів Євдокимова і Радаєва. Пролітаючи через ущелину, штурман Новіков помітив на виступі скелі трьох партизанів з РПГ напоготові. Командири виконали маневр, але одна з гранат влучила в хвостову частину машини. Витяг з радіообміну:


    Новіков: - «Командир, праворуч!»

    Вибух.

    Голосове попередження автоматичної системи «Рита»*: - «Відмова насосів підкачки».

    «Рита»: - «Відмова основної гідросистеми».

    Євдокимов: - «Єгор, саджатимемо разом, міцніше тримай управління».

    Новіков: - «Зрозумів, тримаю».

    «Рита»: - «Відмова дублюючої гідросистеми».

    Борттехнік: - «Пробоїна у хвостовій частині, згори тече мастило. Димимо, командире!»

    Євдокимов: - «А, дідько! Нічого, зараз дотягнемо!»

    Євдокимов: - «Сашок, мене підбито! Намагатимусь дотягнути до майданчика!»


    Рудаєв: - «Тримайся, іду на допомогу!»

    Євдокимов: - «Всім за борт!»


    Перед посадкою вертоліт почало кидати по сторонах. У пиловій хмарі він вдарився об ґрунт. Випередивши вибух, екіпаж встиг відбігти метрів на 15, відразу потрапивши під обстріл. Льотчики приєднались до спецназу. Капітан Радаєв, відстрілявшись НУРСами, підібрав бійців зі збитими пілотами і пішов, було, вгору, та у вертоліт влучили. Посадка більше відповідала слову «падіння». Машина повалилася на бік. Два екіпажі і спецназівці зайняли кругову оборону. На допомогу піднялася група з шести Мі-8 і десяти Мі-24. Уявіть собі, який точився бій. Під прикриттям штурмовиків «вісімки» десантували підкріплення. А на борти швидко завантажили поранених і екіпажі двох збитих машин. Вирваних з пекла транспортували на відкритий простір за кілька кілометрів. Не було часу доставляти їх у гарнізон, боєзапас свіжої групи танув. Оточені десантники відбивались насилу. Тому капітан Майданов дуже поспішав забрати групу. Він сів під несамовитим вогнем і, на диво, вивіз звідти людей. За це Миколу Майданова удостоїли звання Героя Радянського Союзу. Отакий-то вийшов мир по-нашенськи.

    Неначе всі хочуть того миру, а напруженість поширюється, як Сахара, поглинаючи нові території. Радянські вожді казали: «Хочемо, щоб добре було усім». Пам’ятаєте? Дев’ять років почесні «боржники» човгали чужими горами. Чого домоглися? У СРСР не було звички звітувати перед громадянами. Головні ідеологи дожили до повного вичерпання тілесних ресурсів і повмирали, хоч у хворобах, але щасливими, осіяними променями слави. Армія наших пільговиків і інвалідів війни довгі роки «розсмоктуватиметься», бентежачи свідомість суспільства.

    А подивіться на афганське сьогодення. Про що думали американські керманичі, давши відмашку Пентагону окупувати Афганістан? Ще й залучили кілька іноземних контингентів за компанію. «Ми шукаємо Бен Ладена». Ви серйозно? Не вірю! Вони самі собі не вірять, бо причина інша і чути голосу розуму ніхто не збирається.


    А я додому




    12 лютого 1988 року я востаннє оглянув величезні сосни, маленьке штучне озеро – калюжу дивізійну. Символічно двома пальцями розідрав на собі вигорілий тільник. Все! Більше тут не живу. Попрощався з тими, кого міг знайти, а інші ходили на «війну». Радість сукупно із сумом. Доки їхала машина до аеропорту, пам’ять робила останні кадри. Усе, до чого звик, тепер треба відкинути у минуле. Ось коли починаєш розуміти психологію воїна, якого годує війна. Це називається – бути у своїй тарілці. Сотні корінних афганців провоювали з шураві понад дев’ять років. З автомата почалася їхня професійна кар’єра. Перекваліфікуватись у селяни, або ремісники не те, щоб неможливо, але не хочеться. Руки не вміють працювати. Ще б пару років – і мені теж не захотілося б лізти в копальню. Треба летіти, доки не передумав. А для цього потрібно загнобити рівно половину самого себе. Оту половину, яка опиралася руками і ногами – не хотіла вона розлучатись з чужою землею.

    На бетонці гордість авіапрому – Іл-76. Рейс мав завершитись у Ташкенті, однак, спочатку планова посадка на кабульському льотовищі. Все почалось з Кабулу, ним і завершилося. Чудово! Вантажна кабіна літака гула порожнечею. Троє таких, як я, пасажирів тинялись, чекаючи команди на виліт. Вони – нормальні люди, не те що я. Чого так розпереживався? У 83-му вперше став до строю приреченою вівцею. Здавалося, каторга ніколи не скінчиться. Час пройшов, лови щасливу мить! Чому чужа земля не відпускала моє серце? Я її люблю? Ні. Не на ній мене породили і немає в ній привабливої краси України. Я покидав царство непотрібного героїзму, марної звитяги, самодурства, дідівщини, пилових ураганів, поганої води і небезпечних випадковостей. Радій і смійся! Ні. Я не збирався цілувати землю по той бік кордону. Власне, таке я бачив тільки в кіно. Отже, обійшлося без щемної картини повернення.

    Порожній літак з чотирма пасажирами аж давився від спраги, ковтаючи гас на розгоні. Він швидко відскочив від смуги і нас притисло до сидінь перенавантаженням. Я жадібно поїдав очима бурий пейзаж внизу, не встигаючи вхопити і зафіксувати цілісну картинку. На схід сонця виднівся наш гарнізон. Звідти на нас дивились наші товариші. Під нами плив Шинданд. Мабуть, позирав на білого птаха водій афганського полковника – Шукур. То добрий юнак. Він-то, якраз, може й хотів би полетіти хоч куди. Кого ще пам’ятаю на ім’я? Дуканщика Бесмуллу, полковника Давлет-зая. Спогади гріють.

    Над Кабулом звичний кивок носом, стрімке зниження. Та ні – падіння. Механізацію повністю випущено, від чого крило значно роздалося вшир, закрилки розділились на щаблі, відхилившись на максимальний кут. Вони гальмували швидкість важкої машини, тримаючи на собі всю масу металу і пального. І це теж для мене востаннє. Наступна посадка відбуватиметься за іншою схемою. Пара штурмових вертольотів ганяла по колу, прикриваючи наш борт на випадок «дорослої несподіванки». З огляду на обставини, хотів би знати, у яку копійку влітав країні мій «білетик» на цей рейс? Красиво йшли «крокодили», відпльовуючись сліпучими пастками. Вони, хижі і сильні, готові б розідрати мисливців, зробити їх самих здобиччю. Великі яскраві зірки відділялися від бічних конформних контейнерів нашого вантажника. У кабіні чулися хлопки відстрілу. Навіть вдень такий салют вельми видовищний. Три літальних апарата у синхронному леті кресали небо, висікаючи з нього іскри.

    Колеса гупнули об бетон і літак, поступово гальмуючи, прибрав розчепірену механізацію. Площа крил зменшилась. Двоє плямистих ангелів-охоронців проторохтіли низько в напрямку вертолітної стоянки. Паливозаправники турботливо заснували під крилами і лопатями. Ідилія спокійної передполітної підготовки.

    Ніхто з пасажирів не поспішав приєднатись до нашого малого кола. Вони чекали своїх літаків, фасуючись по різних гарнізонах. Так ми і стояли під вилизаним боком Іла, як чотири сироти. Минула, може, година, коли пілот запитав: «Додому дуже хочете?» Мої супутники ствердно зажестикулювали у відповідь. «Тоді по місцях!» Отакої! Хочемо – летимо, а ні – то можна ще

    почекати. У армії, де все, як вважається, підпорядковане розкладу, не існувало розкладу рейсів. Тепер в моєму житті все буде навпаки.

    За кілька хвилин Іл-76 вже відраховував останні мої метри кабульською і афганською землею. Можна тільки згадувати, як я поїдом їв картинку, що оживала за холодним склом ілюмінатора. Справедливо кажуть: якщо не наївся, то вже не налижешся. Чотири роки стекли, як вода крізь дірки. Міжгір’я, порізані ущелинами і річищами, пливли під крилами. Там, під безлюдними вершинами ледь помітні цяточки саманних будинків тримали в собі життя і тривогу. Країна, в якій нема спокою, не втратила волю, прагнення до відновлення. Десятиліття втрачене, але афганці народжують дітей, на заздрість ситій Європі. На добро, чи на злидні – залежить не тільки від них. Афганістан міг би бути іншим, аби тільки держави-слони не казились від бажання наводити там лад під свої стандарти. Все, чого я зичу сучасному Афганістану – любові і миру. Хай у його небі літають тільки цивільні літаки.


    З далекого дитинства я мріяв полетіти. На 19-му році вперше здійснилось палке бажання і з тих пір… А тепер друге, таке ж нетерпеливе – полетіти до країни незабутніх спогадів з фотокамерою і записником. Невже це бажання аж надто фантастичне? Побачимо.





    Останню редакцію завершено 30 вересня 2011 року.


    За плідну співпрацю при створені оповідання уклінно дякую моїй найкращій подрузі, українській поетесі Тетяні Яровіциній.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    30 років - сумний ювілей

    Частина 1

    Тридцять років тому


    Чверть століття обмірковував одну тему, та все ніяк не наважувався викласти свої спогади. Яскраві вони, чи ні? Це моє, можливо нікому не потрібне. Може, я негарно пишу. І то є добре, що за цей строк не знайшлось часу та натхнення попсувати папір. Напевно, все мало б інше забарвлення. То могли бути високі матерії інтернаціоналізму, героїзму, військової звитяги, радянської слави. Як мислив, так і написав би тоді. А тридцять років проминули, як три дні. Світогляд зазнав певних змін. Тепер я готовий до першої, після школи, письмової роботи.

    Відлік починається наприкінці 1979 року – першого у історії радянсько-афганської війни. Перші чотири роки - не мої. Вони випали старшим за мене пацанам з наших радянських мікрорайонів, вулиць, селищ, кишлаків і таке інше. Наступні чотири – час моєї перевірки, коли я трошки краще почав розбиратись в собі; важкі і пам`ятні роки. І вже чверть століття тягнеться останній постафганський період - час ретельної переоцінки минулого.

    Тридцять років відділяють нас від подій, які почалися штурмом палацу на одній із сопок Кабулу. Хоча, ні, не те. Штурм – вже не початок. За пару днів до того на кабульському літовищі почало вирувати шалене життя. Вдень і вночі на посадку заходили військово-транспортні літаки, показуючи місцевим мешканцям червоні зірки. Кабул, Баграм – найбільша військово-повітряна база у 60 кілометрах від столиці, ще ніколи не бачили такого.

    У військових училищах Кабулу, у полках і окремих афганських частинах наші військові радники встановили особливий режим для курсантів, солдат, офіцерів титульного народу. Офіцери першими склали зброю на купи під ноги представників радянського командування. Її навіть не переписували перші пару днів, поки з цих куп не почали масово зникати раритетні зразки пістолетів, автоматів, тощо. Частину афганських командирів заарештували, дехто із спритних і далекоглядних встиг вислизнути, передчуваючи біду. Ніхто майже нікому не вірив, бо мало хто взагалі розумів, що сталося і як буде далі. Тяжкі години вагання. Хто хазяїн у країні? Та хто б не був керівником номінально, відчувалося, що Афганістаном керують не корінні афганці, а оті високі чини із слов’янським типом обличчя. Так, насправді, і було.

    Хтось наважився вистрілити першим, чи, може, віддав команду відкрити вогонь на ураження. Були вагання: натиснути на гачок і вбити того, хто вчора навчав мистецтву бою. Ви можете усвідомити, які протиріччя вирішував для себе кожен афганський воїн? Я почав думати про це тільки в останні кілька років. Тоді мої ми: я і мої політки, ще не вміли думати. А дехто з побратимів і тепер не навчився.

    Закінчуючи останні класи середньої школи, я не міг збагнути, як у наші мирні дні ровесники падають під кулями у далекій-далекій країні? Якою високою має бути місія визволителів з радянської країни – країни, яка посилає кращіх синів захищати бідного дехканина, простого афганського трударя, дитинку, стару людину. Так я собі думав. Так вчили думати. На початку 80-х років не було достовірної інформації, або наявних доказів бійні, у яку втягнуто мою, таку миролюбну, таку демократичну, найкращу країну. Правда, і до нашого невеличкого шахтарського містечка долітали чутки: «До Донецька прибув літак з-за «бугра» набитий «цинками»». Хтось повернувся додому обпечений, чи посічений осколками. Тільки коли у 1981-му від сусіда почали приходити листи, у яких він писав про війну, я усвідомив: десь там наші добряче воюють. Значить, це необхідно!?

    Тобто, у країни просто вибору не було і, відводячи небезпеку від своїх кордонів, вона довірила визвольну місію найвідданішим, випробуваним, таким, хто заслужив цю честь. А чим заслужив, то вже час покаже. Отаким наївним був я тоді. Кажіть – дурним, не ображатимусь. Мені теж кортіло бути героєм-захисником. Я уявляв себе переможцем, вцілілим після багатьох місяців поневірянь. Хоча, не було ніякого бажання занадто ризикувати, демонструючи свою силу та вправність. Власне, сили теж бракувало такої, аби її демонструвати. Проте, була витривалість, терплячість, наполегливість і нетерпимість до «поганців». Отаке мав виховання, чого вже приховувати?

    Тільки-но відсвяткував вісімнадцятиріччя, як через місяць отримав державний папірець: «1 жовтня прибути на...» Отакої! Тямущі люди казали, що у ранні строки до лав РА беруть тих, кого готуватимуть до служби у закордонних контингентах. Заманливо! І куди ж мене? Такий самий наказ мав на руках мій однокласник – Федір Єгурнов. Відтоді я почав аналізувати всілякі чутки і здогадки. До спортсменнів-розрядників ми не належали, значить десантура і Афган нам не світив. Куба? О, Кубо, омріяна карибська красуне! Лечу до тебе! Хтось вкинув оце слово і я переконав себе, що саме так і буде. Віват, Кубо! Чув, там солдати носили цивільне вбрання, жили, як коти у сметані. От і мені поперло. Хіба даремно я так старанно вчився у технікумі? Оцінили. Хоча, Федько... Той ніколи на навчання не налягав. Ледве подолавши, за допомогою запотиличників, вісім класів, та училище зв`язку. А може вимоги не такі суворі, як про те подейкували люди?

    Вранці 1 жовтня нас сяк-так вишикували перед Селидівським комісаріатом, порахували і автобусом відвезли до Донецьку, на територію збірного пункту. Важкі ворота зачинились і з тієї хвилини ми перестали вважати себе вільними. Серце стислося до розміру пін-понгової кульки. Домашня дитина – я не бажав змиритися з дійсністю, а «відкосити» не хотів і не міг. Почесний обов`язок! Сумління не дозволяло вдати з себе немічного або дурника, хоч дехто з моїх знайомих знаходив «тяги», відкараскуючись від призову. Я йшов, як та вівця, втішаючись думкою про швидкоплинність часу і свою витривалість. Слово «домашній» я краще заберу в лапки. Вітер авантюризму, бажання почати своє незалежне, цілком окреме життя мало місце. І ще страх, як хотілося на Кубу, аж усі, кого нагнали на збірний пункт ввижались кубинцями.

    Мрії мої, мрії! Куди вони носили мою уяву? Які картинки малювали? Думав, всього за два роки перебиратиму фотознімки, на яких стоятиму під пальмами, засмаглим красенем у темних окулярах, у моднявих джинсах.

    Щоправда, у мене такі фотки, є. Під пальмами, але на іншій півкулі Землі. У військовому є і у цивільному. Натомість, перша зупинка моєї закордонної епопеї носить назву – Кабул. Перестав літери, от тобі і Куба, та ще й «л» на додачу. А першим повідав велику військову таємницю майор з автобатівськими емблемами, якого ми швидко почали величати на «ти». Він доправляв нашу групу до пересилки під Новомосковськом.

    У перший вечір знайомства майор Микола (Кольок), скрививши жалісливу міну, заскиглив: «Жаль мені вас, пацани, скоро вам до Ташкенту, а звідтіля – у Афганістан. Чи не нашукаєте часом трохи грошей? Навряд вони стануть вам у пригоді.» Кілька хлопців насували йому у жменю м’ятих карбованців і вже до ранку Колька ми не бачили. А вранці він з`явився із слідами нічних «поминок». Мабуть, не жалів себе, обмиваючи наш призов – за власною його версією потенційне «гарматне м`ясо». Ми також виглядали кепсько внаслідок бурхливо проведеної ночі.

    На ніч всіх рекрутований, але ще нестрижених, заштовхали у тісну казарму з двоярусними тапчанами. Збуджений натовп насилу розлігся. На зсунені по двоє тапчани вкладались утрьох. Той, хто лежав по центру, мучився на стиковому заглибленні. Двоє крайніх чіплялися руками, аби не попадати додолу. Який там сон?

    Світло вимкнули, а гамір все наростав. Черговий офіцер спробував гримнути на балаган, але у відповідь почув таке огидне слово, яке я не повторю навіть під загрозою розстрілу. Спіймавши облизня, той пішов «плакати». І не було на нас методів впливу. Присягу ми не складали, виконувати накази командирів - не обіцяли. Не визнавали поки що хлоп’ята командирів. Тыльки один наглядач був, і того, наче водою спустили.

    Наступного дня невиспану юрбу транспортували до потягу. Там додали ще одну команду з Луганської (тоді Ворошиловградської) области, розсадили по двох вагонах, та й спекалися ледве керованого збіговиська вчорашніх шибеників. У сусідньому вагоні їхали лісічанські. Дорогою до Красноармійську то там, то сям виникали суперечки: хто тут у потязі крутіший. Дехто вже заздалегідь загрожував когось «зачмарити», коли вже служитимуть у частині, дехто провокував розібратись прямо там, на місці. Нависла загроза невеличкої війни. Новобранці дивились один на одного, як чужинці. Хтось постійно снував туди-сюди, у тамбурі грюкали двері і було так накурено, ніби з усіх вагонів пасажири збігались покурити саме у цей тамбур.

    Перед самим Красноармійськом рядами пустили капелюха. На станції потяг стояв двадцять хвилин. Народ хотів відзначити перший день похідного життя. Двоє хижооких з валізою чкурнули «по груші». Решта позирала на цивільне населення так, ніби ті заборгували, а вже час розрахуватись, тому перед нашим вагоном ніхто не зупинявся.

    Час вийшов. Потяг плавно рушив, а гінців – катма. Кмітливі рвонули стоп-кран. Відразу зчинилась метушня з залученням провідників і бригадира поїзда. Вагони знову повільно покотились, та вже у іншому тамбурі хтось відпрацював стоп-краном. Думали не про хлопців, які могли спізнитись у армію, а про горілку. Та ось вони, у шаленому герці наближалися до перегрітого вагону і ускочили, підхоплені дужими руками, своїх земляків. Почалося щось... Кожен гуляв востаннє, вкладаючи всю душу у ту гульню і всю силу легенів, доводячи тільки свою правоту, своє знання життя. Мама рідна! Оце їхало добірне поповнення виконувати інтернаціональний обов`язок.

    Скоро один, не менш ніж стодвадцятикілограмовий кабанець відключився між сидіннями, заблокувавши вихід другу, що сидів біля вікна. Його торсали, хряскали по пиці. Щоки драглисто тремтіли, вкриваючись зимовим густим рум`янцем, а реакції – нуль. Бесіди перейшли у одночасне перекрикування одразу всіх. Слина ляпала на підборіддя співрозмовників, очистки і недоїдки сипалися на підлогу. Все стало дуже схожим на сварку, тільки не було сваркою. Швидше, то був такий спосіб переконливо встановити свій авторитет інтонаційно. Лишень через кілька тижнів ці хлопці мали взяти до рук недитячу зброю, а у перший день, чи там другий, запросто могли поскручувати один одному в`язи за так, за здорово живеш, з дурости, та на п’яну голову. Ми їхали! І про це знала вся залізниця.


    Міжнародний переліт


    Я до армії за кордоном не бував. Практично всі мої товариші по службі теж, народившись у Союзі, думали, що там і трава іншого кольору. На ташкентському військовому аеродромі «Тузель» заправляли Ту-154. На борту синім кольором напис «Аерофлот» повідомляв пасажирів про буденність і мирний характер польоту. Звичайний рейс: цивільні пілоти, стюардеси, пасажири і... щойно випущені з навчального комбінату рядові – половина салону юних солдатиків.

    Чекаючи виліт на Кабул, тобто, на Кубу, тільки не так пишеться., побачили послідовну посадку двох військово-транспортних Іл-76. Хвиля голосів сколихнула повітря: «З Афгану!» Он вони які, героїчні наші соколи! А якраз туди. Є різниця ними і нами? У напрямку руху – так. У якомусь незбагненому для нас розумінні життя – можливо. А, як люди, ми були однаковісінькі. Вдома чекали мамка, батько, може, дівка. І вони зичили нам успішної служби, вчасного повернення, чоловічої дружби, взаємодопомоги, розуміння командирів, захисту від небезпеки, скорого перетворення на справжніх чоловіків, здатних на вчинок – на гідний прикладу вчинок. Може ті, з військових «бортів», вже перейшли на інший щабель людської гідности? Вони побачили біду, склали ціну життю, виросли, як ЛЮДИ… Скільки часу для цього потрібно? Ми готові були ступити у ріку, яка, на мій погляд, повинна була омити нас від намулів юнацького хизування один перед одним, намагань довести свою твердість, своє достоїнство. Час пішов!

    Наївних романтиків цей світ «любить» по своєму. За п`ять місяців навчання у Ташкенті я не знайшов підстав констатувати: «Ось, ми стали іншими». Вже невдовзі по прибуттю у групі чітко позначились задерикуваті лідери, та ті, кого цькують. Виокремились негідники, чи просто люди, які не можуть втримати себе у тісному просторі військової дисципліни. І «завелись» вони так, як заводяться таргани, раптом. Не іншого року, не іншого строку призову, у нашому ж підрозділі, де всі рівні, всі схожі, як два негри для білої людини. Коли на нас напосідали «діди» із сусіднього будбату, ми гуртувались і давали відсіч. У тих чесались п`ястуки від неактивованої люті. Неписаний закон армії, скорочений до трьох слів, звучав так: молодий має літати. Так то були «чужі діди», з іншої частини, не кажу вже – підрозділу. Але і їм хтось із сержантів одного разу зауважив: «Цих скоро «за бугор» кинуть, а там хтозна... Не чіпайте «щиглів»!»

    Я думав собі тоді, як добре було б вилетіти з Ташкенту. Мабуть там, в Афгані, де кулі літали, як ґедзі біля корів, було інше ставлення до людини з рідної землі. Тому не один я радів, відбуваючи назустріч невідомому. Тільки ніяк не доходило до мене – яким чином ота підлота, що разом з усіма розсідається салоном «тучки», може перекроїтися на воїнів-героїв, Чомусь наші компетентні органи разом з батьками-командирами не догледіли, не розпізнали серед молодих солдат типів, недостойних високої місії. Моїм пафосним думкам про зразкового радянського воїна дуже не вистачало реалізму.

    Літак легко відірвався від смуги, довернувши на Південь. Під час польоту внизу відкривались небачені ніколи краєвиди. Незабаром пішли гори. Та такі гори, що тільки милуватись ними. Як там можна воювати? Здавалось, на сотні кілометрів в усіх напрямках немає нічого, окрім гір. І щоб подолати такий простір, наземному мандрівнику потрібне ціле життя. За що можна битись серед непохитних стрімчаків? Чи хто питав себе: а нащо нам ота війна? Що вона вирішує для такого велета, як Радянський Союз? Той, хто бачив Афганістан тільки на карті, можливо собі думає, що у великої країни вистачить потуги підім’яти під себе малий клаптик землі, з архаїчним устроєм. Подивившись з висоти десяти тисяч метрів, можна засумніватись у своїй правоті.

    Лайнер подолав чималу відстань, але не збирався знижуватися. Я роздивлявся навкруги., розшифровуючи химерні візерунки вершин і ущелин. У таку погожу днину далеко було видно. Хто сидів коло ілюмінатора, побачив місто під нами, помережане артеріями вулиць. Раптом, літак глибоко занурився носом. Тіло втратило вагу. Щось не так? Там, іззовні все наче нормально. Але двигуни Ту-154 побачити не можна, бо вони знаходяться у хвостовій частині фюзеляжу. То що?

    На значній відстані ліворуч і вниз я відшукав поглядом два винищувачі. Чи, бува, не «пакі»(пакистанці) нас підбили? Така думка шугнула, аж скроні теплом обдало. Тільки паніки зараз не треба. За штурвалом, бодай, не діти сидять. Крила цілі, салон, наче, неушкоджений.

    Літак зробив коло, стрімко знижуючись над містом. Детально окреслились будинки і машини на вулицях. Навіть людей, які спокійно пересувалися у своїх справах і не звертали уваги на наш «Ту», я почав розрізняти на відкритих місцях – маленькі такі рухомі лялечки із східних казок. Пілоти поступово вирівняли машину. Бетонна смуга набігла конвеєрною стрічкою, наче ото хтось поспіхом підстелив її під літак. Легко струсонуло раз, два і пілот перевів двигуни на реверсний режим. Картинка іззовні почала помітно уповільнюватись. В ілюмінаторі другим дублем майнуло точно таке видовище, яке ми бачили два дні тому у нашому літньому військовому кінотеатрі, переглядаючи фільм «Спекотне літо у Кабулі». Ну просто, як повторний перегляд! Залюднений аеровокзал, диспетчерська вежа, напис латиницею «K A B U L». Потім – ліворуч і праворуч на стоянках десятки військових літаків, вертольотів. Списані і частково розібрані, чи розбиті фюзеляжі колишніх повітряних суден. «Салям, шураві!» Нас прийняв міжнародний аеропорт такої цікавої країни, у порівнянні з якою ніяка Куба, та що там Куба, найліпші острівні, чи материкові держави не зрівняються ніколи. Всякому бажанню я вмію дати раду, але велике бажання потрапити туди знову іноді просто нестерпне. Хтозна, може то якась інфекція, що викликає мало не наркотичну залежність від певної країни?

    Відлік «три роки за рік» пішов, починаючи від дня двадцять п’ятого, лютого, 1984 року.

    Для початку усіх новоприбулих вишикували в шеренгу. Вміст речові мішків, за наказом когось у військовому, вивернули на бетонку. Солдатські «сидори», видно, не радували очі офіцерів. Земних багатств ніхто з собою не прихопив. Цікаво, що такого можна було туди ввезти, чого там немає? Наркотики? Зброю? Ой, не смішно! Через багато місяців своєї достойної служби, коли під моїм ліжком накопичилась колекція не облікованих гранат і іншого вогнепального залізяччя, згадувати цей огляд, то просто, як чути старий, нецікавий анекдот. Відступаючи від хронології, повідаю, як колись у сусідській прапорській кімнаті уздрів гранатомета. На питання: «Чий?», відповіли без всякої загадковості у голосі: «Нічий. Бери, як хочеш». А дрібні набої до стрілецької зброї, здається, взагалі ніхто не лічив. Та до цього ще повернемось. Тут, на столичному літовищі, ми пройшли митний контроль без митників і взагалі без представників країни, до якої прибули. Перед афганцями не звітували, їм не подавали документи для контролю, їхнього дозволу не питали ніколи і ні про що. І нікому за це соромно не було, якось, навіть, у голову таке не приходило.

    Після деяких формальностей нас ескортували через усю столицю до гарнізону, головним об’єктом якого був штаб славетної сорокової армії. Багатьом відомо, що «серце» контингенту калатало у колишній резиденції покійного лідера країни Аміна. Наскільки вдалим виявилось розташування, ми оцінили вже першої ночі. Палац маячив над усіма військовими містечками, як Кіліманджаро на африканській рівнині. Треба визнати складність штурмової операції по захопленню цієї споруди у грудні сімдесят дев’ятого року. Круті схили пагорба, на верхівці якого маячить палац, не викликали ентузіазму у пішого воїна. Але викурювати довготривалою облогою і класти там солдатські життя було розкішшю неприпустимою. Завдання взірцево виконала спец група «Альфа», поклавши особисту охорону Аміна і його самого. І коли апартаменти передали штабу армії, вони стали головною мішенню у Кабулі на всі роки тієї злочинної війни. Ввечері у напрямку штабу коли-не-коли злітались трасуючі кулі. Стрільці били десь здалеку, не цілячись, щоб шураві ніколи не дрімали спокійно. Небо перехрещувалось кривими траєкторіями, а через кілька секунд долітало стишене торохкотіння кулемета. Бувальці казали: якщо тут трохи пожити, обов`язково побачиш бадьорий політ некерованого ересу (реактивного снаряда). Така-то афганська рулетка – різновид російської, вдосконалений моджахедами – кулю посилали вони, а ти тільки не ходи там, куди вона летить. За теорією вірогідности саме в тебе поцілити важко – може, один шанс на тисячі. Та що про теорію вірогідности розкаже той, чия надія не виправдалась?

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    30 років - сумний ювілей

    Частина 2

    Примарні зовнішні і невідворотні внутрішні загрози


    Перші враження – вони незабутні. Те, чого ніколи не сподівався побачити, матеріалізувалось перед ясні очі. Став на чужу землю. Десь у темряві ширяли дурні кулі. Далеко, нечутно, але часто. Невидимий партизан, як завзятий дачник, «поливав» ділянку «городу». Там «полив» і там «полив», і хто йому завадить «полити» ОТУТ, де стояв я? А хто такий я на ЙОГО «городі»? Визволитель, чи ненависний окупант, собака, невірний? Тільки на перший погляд відповідь зрозуміла. Усі розумні на свій лад. Два слова «я» і «окупант» не кожен може поєднати. А нікому і не треба доводити протилежне, бо не вдасться переконати все одно. Треба подивитись на справу з усіх боків, визначитись для самого себе. Що, якби нас там не було?

    Я летів туди не валізи трофейними годинниками пакувати. Про моє бажання-небажання не йшлося. І, як виявилось, не всі там нас чекали. «Не всі» вважайте дипломатичним терміном. Нас майже ніхто не чекав. Але хтось був, чиїм голосом, або підписом намагались легітимізувати просування іноземних військ від півночі до півдня, від сходу до заходу? Заради чийого бажання «утилізовано» без суду Аміна? Нам би у своїй країні вміти розібратись, а ми складаємо до купи всі більш-менш логічні пояснення, якусь дивовижну філософію, мовляв, радянська людина апріорі хороша, миролюбна. Вона ніколи не чинить шкоди, любить всіх, захищає пригноблених, у небезпеці – підставляє плече, жертвує собою. Все це могло бути чистою правдою. А ще додам: радянську людину вчили бути слухняним гвинтиком, її зрощували на спеціально звареному «бульйоні» з красивої брехні і вона – радянська людина, у більшости випадків, вірила сліпо всьому. Наївність від незнання правди. До нас, за залізну завісу, долітали тільки краплі правди, прориваючи її радіо-голосами, які саме і називали брехнею. І я вірив свято. Таким може бути окупант? Моя відповідь декого ошелешить: може.

    Хто знав відповіді на всі питання, той не пояснював, що на отому витонченому Сході споконвічно проживають ворогуючі клани. Вони між собою намагаються поділити інтереси, перехопити сфери впливу, взяти під контроль героїнові потоки, корисні копалини, мандаринові плантації. Врешті-решт, війна їх давно годує. А у війні переможцем може бути той, хто вчасно робить вдалу ставку.

    Так через яку халепу все розпочалося? Офіційною версією політичної верхівки СРСР був захист суверенної сусідньої держави від вторгнення американського війська. Могло статись таке? Могло. Тобто, сценарій правдоподібний, враховуючи, що Афганістан межує з СРСР, що великі стратегічні об’єкти, у вимірах сучасності, знаходились на відстані «плювка», а де кордони самих Сполучених Штатів? Та все ж! Яка різниця, з точки зору міжнародного права, чиї війська там розгорнули? Міжнародна практика, здається, не визнає слів «нам можна, бо ми хороші». Є воля народу країни. Де не враховують волю людей, то хоч повинні рахуватись з існуючою там владою. Значить, владу треба поміняти. Зробити цю ганебну річ один раз і швидко, щоб не встигли оговтатись. Потрібна така влада, яка дасть дозвіл. Ні – сама попросить: ідіть, допоможіть нам!

    У 1979-му Бабрак Кармаль поставив на Великого Друга – СРСР і зірвав банк. Він намацав тверде дно. Хотів він цього, чи його переконали, а може й підпоїли – не знаю. Спитати б сотню кабульців напередодні революційного перевороту: хто такий Кармаль? І хто б відповів? Тільки той, хто знав тонкощі політичної кухні тодішнього Афганістану, був посвячений в інтриги двору. На той час інтереси його партійного крила НДПА (Народно-Демократичної Партії Афганістану) і радянської КПРС збіглися. Бо якраз в умовах гонки озброєнь імперія робила широкі кроки у військовій сфері. Де випробувати ефективність нової зброї, як не у реальних бойових умовах? І хто, як не політичний вигнанець готовий вклонитись і лизнути чобіт пану, котрий пропонує на долоні найвищу посаду у країні, яку можна «доїти» і не бігати по світах у пошуках притулку.

    Амбітній людині в Афганістані нічого не досягнути без силової підтримки. Але, доскочивши влади, гріх забувати свого «спонсора». І небезпечно втрачати відчуття реальности. Не дай, Боже, «дах знесе» від успіху, та захочеться побільше реальної, непідконтрольної влади. Загримиш «бурбухайкою» (вантажівкою) шляхом свого попередника. Чим не догодив країні рад той самий Амін? Мабуть, хотів бути занадто самостійним, відірвавшись від своїх коренів, не став надійним партнером Радянському Союзові. Своїм він не довіряв. Навіть Амінова охорона складалась із громадян СРСР. То, виходить, під час штурму наші валили наших. Неадекватність новоспеченого диктатора стала кісткою поперек горла афганцям, особливо прогресивним політикам, яких той потроху розстрілював, винищуючи цвіт нації і могла дискредитувати Кремлю, бо той офіційно підтримував тісні і дружні стосунки з партією лівого толку.

    Дайте мені відповідь: чи може бути така війна справедливою? Коли у країні вождів міняють не її жителі, тоді у п’єсі під назвою «Життя» щось негаразд. Незабаром і Бабрака «поклали» назад, у шухляду з нафталіном. Тобто, він не дотримав дистанції і субординації із Старшим Братом: очі недостатньо світились, а руки помітно тремтіли від випитого алкоголю. Його крісло посів останній маріонетковий керівник ДРА – Наджиб (Наджибулла). Чи цей був виразником інтересів більшости населення країни? Аж ніяк. Його бог сидів у Кремлі, а більшість афганців вклоняються Аллахові. Відчуваєте, яка різниця курсів? І сам Наджибулла, як випасене КПРСівське теля, більше став нагадувати бая. Бачив я його одного разу у оточенні міцних охоронців, які прикривали велике тіло шефа під час його візиту до управління нашої п’ятої мотострілецької дивізії. Невеличкі автомати напоготові у руках «бодігардів», перестороги, яких ми до того не спостерігали. Та, мабуть, він сам міг би власноруч завалити кількох нападників – здоровий був чолов`яга. Не вберегли. А помер Наджибулла на шибениці. Таліби розуміються на цьому. Покиненому напризволяще державному і партійному лідеру ніхто не дав прихист. Лялькарі завершили спектакль, не зумівши дограти останній акт. Вийшло, як у прислів’ї: після нас – хоч потоп.

    І насувалася на Афганістан чорна хмара помсти. Після остаточного виводу обмеженого контингенту підручні прорадянського режиму пізнали що таке справжня загроза. Отут вже була повна визначеність для них: кого у в’язницю, кого на шнурок, кого камінням, а кого ножем. Не минулося їм вірне служіння Московії, як колись і вони прибирали з дороги, хай однопартійців, але опонентів. Вони унаслідували тривогу 1979 року від своїх політичних недругів і не тільки недругів, адже у 79-му зорієнтуватись у ситуації по країні взагалі було складно. Прості люди, далекі від політики, робили так, як підказувала совість і здоровий глузд.

    Я переглянув записи військового радника, підполковника Валерія Аблазова. З червня 1979 до липня 1981 років він допомагав служив у ВПС і ППО Афганістану. Це допомогло мені, принаймні, перейнятись протиріччями, які зароджувались у серцях молодих афганських офіцерів, курсантів і інших спеціалістів-авіаторів країни. Невизначеність у час, коли саме й треба було визначатись: як ставитись до військової присутности іноземців? Друзі вони, чи ні?

    У своїх записах В. Аблазов поринає ще далі – у перші місяці після, так званої, саурської революції. Ланцюг політичних репресій почав сковувати волю людей за життя Аміна. І ось я навожу витяги з робочих зошитів радника при начальнику штабу ВПС і ППО ДРА полковника Орлова з різницею у півроку. Вони ілюструють атмосферу у лавах збройних сил у той період, коли реальна влада відійшла від керівника країни і лідера НДПА Нур Мухаммеда Таракі до його соратника Аміна. У вересні 1987 року Таракі відвідував Гавану і Москву, а, тим часом, заколоти струшували Афганістан і Амін готувався підступом обійняти владу, яка, на його думку, знаходилась не у тих руках. Країну «зачищали» від заколотників. Слідкуйте за датами подій:


    Коли радники цікавились долею відсутніх на службі офіцерів, то їхні арешти маскувалися під формулювання «відсторонений від роботи», «ліг у госпіталь».

    «03.09.1978 р. Заарештовані: командир роти курсантів старший капітан Абдул Хамід і викладач по радіообладнанню літаків, колишній начальник кафедри РТЗ (радіо-технічного забезпечення), підполковник Гулям Хайдар (повернувся 16.10.1987 р.)

    05.09.1978 р. Арештований викладач радіотехніки, колишній начальник Авіаційного ремонтного заводу (АРЗ) у Баграмі Мір Абдул Самад.

    31.10.1978 р. Арештований викладач з технічного креслення і технічної механіки майор Абдул Азіз.»


    Тепер схожі записи, тільки зроблені через півроку. Нагадаю, влада вже перейшла від Таракі і сам він був страчений у в’язниці, а за офіційною версією, помер від складного захворювання 10 жовтня 1987 року. Тепер зачистки активістів з іншої «стайні» набули повального характеру.


    «13.03.1979 р. Арештований викладач з радіообладнання літаків майор Садруддін, працював у ЛТШ (льотно-технічній школі) 2 місяці, прибув із Баграму, (повернувся).

    31.03.1979 р. Арештований офіцер відділу планування, колишній льотчик майор Маару (повернувся 15.04.1979 р., звільнений 16.04.1979 р.)

    14.05.1979 р. Заарештовані: начальник КЕС (?) старший капітан Абдул мухам мед, начальник автопарку лейтенант Абдурахман, начальник тех. складу лейтенант Мухаммед Акбар, начальник тренажерів майор Абдул Халік, начальник відділу кадрів Абдула, офіцер планового відділу майор Абдул Фарук, начальник речової служби майор Гулям Фарук.»


    З часом ставало все складніше розібратись у внутрішній ситуації у країні. Наче, внутрішні справи чужої країни – не ті проблеми, що мали б впливати на побут і щоденну роботу радянських радників. Однак, не забуваймо, що на те вони і радники, щоб радити афганським колегам, як і проти кого діяти військам, як піднімати бойовий дух майбутніх офіцерів військових училищ. Далі розповідає полковник Кузнєцов Є.М. – радник начальника зв’язку ВПС і ППО ДРА.


    «05.08.1979. Заколот.

    В ніч с 4 на 5 серпня було розкрито найбільший заколот проти уряду. Арешти заколотників почали в ніч з 03.08 на 04.08. Згідно із планом реалізація заколоту повинна була початись о 3.00, в ніч з 04.08. на 05.08. Але це не вдалося і початок перенесли на 12.45 05.08 (час початку обіду, коли радники виїжджають з військових частин). У всіх полках і дивізіях були підготовлені групи із завданням знищити командування. До кожного танку були приставлені люди, які повинні були їх захопити. План оборони Кабулу повстанцям був відомий. Витік інформації відбувався з Генштабу (Міністерства Оборони). До всіх пунктів міста, куди виводились танки, направлялись групи з підкуплених колишніх танкістів. Після захоплення танків кожна група отримувала конкретне завдання. Однак, загальний сигнал не пройшов. Але 26 полк «Командос», що базувався у фортеці Балахісар, виступив частиною особового складу на боці бунтівників (1 батальйон і весь підрозділ зв’язку). Командири полку і 2 батальйону відмовились від виступу. Командира полку поранено. На той час у полку знаходились 6 наших радників. Придушення заколоту відбувалось неорганізовано. Танкісти стріляли у повітря, а не по цілях – батальйону, що відходив у гори, дали можливість бунтівникам піти. (вагання свідчать про невизначеність самих учасників тих подій: де їхнє місце, на чиєму боці?). Прицільно гатила тільки авіація. Нік Мамад подзвонив у штаб ВПС з Оперативної Групи Генштабу із вказівкою не наносити удар по штабу у Балахісарі. Під час придушення заколоту авіація зробила 81 виліт у тому числі 49 вильотів з бойовим застосуванням зброї (невже не вагались?). Керівництво заколоту – полковник з Міністерства Оборони (начальник відділу будівельного управління), організатори – парчамівці, маоісти, брати мусульмани.


    А ось свідчення того, що радянські військові радники на власний розсуд мусили діяти, щоб, принаймні, не стати жертвами непевних обставин. Запис генерал-майора Тутушкіна С.П., замполіта апарату радників.


    «Я підтримував зв’язок з 26-м полком протягом всіх подій. Питаю радників: «Що ви робите?» - «Стріляємо» - «Куди?» - «Не знаємо» - «Що бачите?» - «Нічого не бачимо, але стріляємо».


    Нормально? Куди стріляти? В кого? Але – «стріляємо». Додам до панорами подій ще кілька спогадів військових радників. Поставте себе на місце цих людей, може ви знаєте, що вони мали робити?


    «Госпіталь забитий пораненими з обох сторін (і де ж там «наші» і «не наші»?). Арештовано 539 чоловік. Зі штабу ВПС арештований Нік Мамад, котрий мав завдання розстріляти оперативну групу.Амін сказав, що це заколот з боку Ірану і Пакистану, а про парчамівців нічого не казав.

    У 26-му десантному полку всі події 5 серпня почалися під час обіду. Члени партії (хальківці) Рузу не дотримували і прийшли на обід. Їх зустріли і сказали, що у їдальню заходити зі зброєю неможна. Вони здали зброю, увійшли до зали. Чоловік, який їх зустрічав, почав їх косити з автомату і відразу поклав багатьох членів партії, у тому числі і замполіта.

    У батальйоні «Командос» йшла нарада офіцерів. До кабінету увійшов чоловік і розстріляв усіх 8 чи 9 осіб. Напилися двоє перекладачів: один на радощах, що лишився живим (він був у 26-му полку), другий – з ним за компанію.


    Ну як, розібралися у ситуації? Насправді, не так воно складно, як видається на перший погляд. Все було набагато складніше.


    Політична «температура» всередині Афганістану зростала. Крім того, що антикомуністичні сили організовували заколоти, як то у Гераті, та інших провінціях, так іще й всередині правлячої партії щось коїлося, від чого московські патрони генсеків НДПА не були у захваті. Єврейське побажання стосовно часів великих змін, у які жити не рекомендовано, в афганському варіанті слід посилити. То були нестерпні часи. І от, після понад дев’яти років радянсько-афганської війни, чергові зміни, страшні, як ракова пухлина, як СНІД. Відкрився сезон полювання на поплічників прорадянського режиму. Під ударом талібів опинились не тільки члени НДПА. Тут всякого роду комітетчики, старійшини кишлаків, які «зливали» інформацію командирам шураві, вчителі, офіцери народної армії, орденоносці, великий прошарок інтелігенції, діячів культури, мистецтв, засобів масової інформації.

    В результаті, найв`юнкіші лишились живими, але чи не назавжди втратили батьківщину. Менш спритна, але чисельніша частина потенційно відчувала себе… незручно перед реаліями буття. Отже, постійні загрози, які циклонами так і витали над Афганістаном, носили, не стільки зовнішній, скільки внутрішній характер. А що ж до нас – воїнів країни рад? Яка небезпека була «най-най»? Логічно і природно, вона мала походити від контрреволюції – головного ворога афганського народу, або тієї сили, яка нам (чи ми їй?) протистояла. Але…

    Почну з сумнівної статистики. Фахівці ніяк не зведуть рахунок душам людським, покладеним не знати за що. Доконечно не відомо (а може, відомо, та не оприлюднено), яку кількість «цинків» вивезено у СРСР. Відлік починається від офіційної чисельности загиблих у 13 300 осіб. Різні джерела додають відсотки, які не було враховано, бо вони йшли не по лінії Міноборони. Доречи, втрати протилежної сторони не піддаються обрахунку. Достеменно відомо, що їх понад мільйон. А коли число сягає цієї психологічної позначки, хто там обраховує ті тисячі? Війну виграно? Маю сміливість наполягати: в Афганістані ніколи не можна виграти війну. Вони битимуться до останньої людини і залишаться непереможеними. Таку істину доводили невеличкі гірські кишлачки, які «полірували» з вертольотів, літаків, але опір переносився в інші місця. Як не намагався Радянський Союз стати рідним батьком Афганістану – не виходило, хоча туди вгатили борошна, текстилю, будматеріалів, машин та різного реманенту на мільярди доларів. На виході мали запеклого ворога, зруйновану і неспокійну країну у Середній Азії, втрачений імідж на світовій арені, жахливі втрати, безногі, безрукі, з вибраними очима, з наслідками багатьох характерних захворювань, ушкодженою психікою, наркоманів, негідників, які отримані навички застосовують у повоєнні часи.

    Я хотів би, щоб створюваний штучно міф про гуманну наддержаву сяяв цнотливою чистотою. Справді, можна, як приклади брати щоденні моменти прекрасних людських стосунків, особливе ставлення до дітей, братання з афганськими солдатами, безкорисна допомога в усіх питаннях складного життя. А попри те, на іншому боці нашої блискучої медалі виходить не такий вже ідилічний відбиток. З обережністю я вживаю слово «звірства», бо воно десь не співвідноситься з образом радянської людини. Нормальної радянської людини, а не відморозків, про яких ми вдосталь начиталися у Солженіцина.

    Якщо відкинути вкраплення отієї братолюбної романтики, лишається суто чоловіча робота, ім’я якій – війна. Повірте, неестетичний вигляд споротого живота і відрізані кінцівки того, кого вчора плескали по плечу, називаючи Сашком, Мишком, …, іноді викликав неконтрольований спалах гніву. Тому якраз звірства – невід’ємний атрибут всякої війни. Звірства на звірства. Хто почав перший? Відповісти нереально.

    Звірства породили такі самі звірства у відповідь. Зауважу, ми там були не на своїй території. А коли тобі на голову падають камуфльовані чужинці і чоботиськами навчають життю, виникає бажання відповісти адекватно. Замислимось, нам з вами потрібні іноземні танки, з яких нам розтлумачуватимуть, кого слід любити? Важко любити, коли тобі це втовкмачують кованим носаком у щелепу. Це ми навчили їх катувати полонених. І про це - наступна розповідь.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    30 років - сумний ювілей

    Частина 3

    Школа катувань


    Заради справедливості, не подумайте, що катувати полонених, або мирних жителів у радянській армії навчали старші командири, ні, ні і ще раз ні, воно якось само... По-перше, вправлялись на молодому поповненні. Навіть армійська наша розмовна термінологія пропонувала однакове слово для позначення, як душманів, так і радянських солдатиків наймолодшого призову – «духи». До «духів» ставлення однакове, без градації на національні корені і громадянство. Полонені не завжди попадались під постійно гарячу руку ротного «дідугана», але молодший призов, як правило завжди у меншости, щохвилини під боком, до послуг його величности «діда» збройних сил. Старожили не тільки передавали бойовий досвід, а багато часу присвячували майстер-класам з рукопашного бою. Перше, ніде не записане, але незмінне правило – молодий мусить «літати». Перший період служби – найтяжча рутина, яку тільки можна уявити. «Польоти» тривали, щонайменше, по півроку, а тоді вже, з надходженням чергового поповнення, ота кормига трохи послаблювалась. Тобто, пресинг здійснювався за ознакою строку служби.

    По-друге, іноді національний склад окремих підрозділів давав поштовх міжетнічним суперечкам із застосуванням грубої сили. Слов’яни купчилися собі, кавказці – своїм угрупованням, середньоазійці, до яких тяжіли деякі представники уральських етносів, звісно, молдовани, та прибалти… Москвичі – щодо них панувала якась упередженість. Все це у різних варіаціях існувало, як явище. Воно не перекреслює іншої правди: все-таки, міжнаціональна дружба теж була по різних підрозділах, на бойових постах, точках, в екіпажах машин, але… Епітет «чурка» багатьом став відомий тільки в армії. Я не берусь «стерилізувати» цю сферу нашого життя. Коріння ненависти росли і звідти теж.

    Молодого воїна впізнавали легко. Не підігнана форма, перетягнута дерматиновим («діди» носили м`які шкіряні) ременем висіла мішком, ніяк не інакше. Ремінь на талії підганяли так, щоб неможливо було просунути палець між ним і кітелем. Скажімо, «черпаки» (від 1 року служби) такого носити собі вже не дозволяли. Прослуживши рік, ми мали деякі привілеї, як та дрібна шляхта на Заході України. Хоч небагато тих привілеїв, та гонору по самі вінця. Однорічкам вже не личило махати віником, перемивати посуд за весь батальйон, тощо. Перше, що робив новоспечений «черпачок» – благоговійно підганяв штани і кітель по тілу. Нерідко це виглядало гротескно, як казали: вшився аля презерватив. Даремно командири забороняли, а іноді самі розшивали оте страхіття. У вільну хвилину розшитий знову брав до рук голку, бо ходити батальйонним чуперадлом було сором перед своїм і молодшим призовами.

    Отже, «духів» впізнавали не тільки наші, але й афганці з легкістю неймовірною, бо він мав бути схожим на «чмо у ботах». Звісно, так «піднімався» авторитет Червоної Армії в очах народів світу. Капелюха молодий носив з опущеними донизу крисами. Очі – додолу, тільки б не зустрітись із поглядом представника вищої касти. Дивитись орлом можна було тільки в строю, щоб «дідусь», бува, не розцінив це, як виклик, зухвалість, або надлишок бадьорости і зайвий привід для тренажу. На ногах воїна першого періоду служби, за рідкісним виключенням, красувались порепані шкарбуни (нові чоботи відразу «вимінювали» діди). І скрізь це вважалося законним, беззаперечним правилом, хоча на словах велась безкомпромісна боротьба з позастатутними стосунками (ех, словеса, чого ви були варті?).

    Не стверджую, що таке явище процвітало скрізь. Дідівщина мала відмінности і це залежало від уміння, мудрости та волі офіцерів, які мали б цьому протиставляти статутні вимоги. Натомість, скільки не велась профілактика ганебної практики, дідівщина процвітала, як поля опійного маку в афганській глибинці. Дякувати Богу, не така вона нестерпна була у взводі охорони, куди мене приписали по прильоту до Шиндандського гарнізону. Можна сказати, дихалося нам значно легше, ніж «духам» із сусідніх підрозділів. Наскільки ж, у такому разі, мої слова відповідають дійсности?

    Яким могло бути життя і яким воно було у сотень інших молодих солдатів я побачив у найпершу ніч, тільки-но попав на «Кубу». Власне, особливою жорстокістю і запам`ятались мені «діди» тієї кабульської частини. Багато розмов на цю тему давали волю фантазіям, починаючи від першого дня призову. Наскільки жалюгідними бувають уявні баталії солдатських будень, я з жахом переконався, як тільки вечірні сутінки насунулись на дерев’яну солдатську казарму. І що там трасуючі кулі, які літали собі десь там, метрів за сто-двісті від нас? От де йшла війна. Точніше, не війна, бо на війні хоч як маєш можливість і шанс взяти гору над супротивником. Побачене скидалось швидше на приміщення, де безголосі жертви піддаються тортурам. А за який гріх? Та тільки через бажання завдати приниження, болю, відчути себе панівним класом у тій казармі. Їх була більшість. Переважна більшість «дідів, дідків і дідочків», інакше мало хто посмів би розкрити свого слинявого рота і заверещати: «Бажаючий! Сюди!!!»

    Нас – транзитників не чіпали. Навпаки, у багатьох знайшлись земляки серед бійців старших призовів. Ті були зайняті бесідами про хатні справи на батьківщині. Після відбою казарма бубоніла на різномовні голоси. А на тлі гомону розігрувались битви, так би мовити, локального масштабу. Діди за «законом» займали нижні яруси ліжок. Над ними селився молодняк. Але якщо «духи» і дрімали, то так, щоб не пропустити найтихішої команди. Після команди знятись із ліжка бажаючому, з другого поверху десантувались кілька зашуганих «духів» і постали перед ясновельможним. Той невдоволено проварнякав: «Я казав, – один бажаючий!». Почулося гупання важким тупим предметом. Коли покарання винуватців закінчилося і вони полізли під свої ковдри, той знизу знову голосом скаженого заревів: «Бажаючий!». Хто мав підскочити? Правильна відповідь – ніхто, або, якщо точніше, то треба було з першого разу встати всім і надавати по пиці… Що я кажу? Це хороша теорія, яка не спрацьовувала у армії. Якась нелюдська філософія: спочатку «літатиму» я, а тоді «літатимуть» інші, ще й як «літатимуть», бо моєї злості вистачить на всіх! – вона перетворювала людей на бездушних тварин.

    Встати мав один. Не встати – скинутись і прибігти на голос. Він все-одно бував битим: не так подивився, повільно падав, не радів при цьому… Хіба хто пішов би, та пожалівся офіцерові? Ні, такий втрачав авторитет серед свого призову. Тримати удар – вважалося ознакою справжнього пацана. Слабохарактерних цькували всі, старші, молодші. Тобто, неписаний «чорний» статут вимагав виконувати забаганки «дідів» до певної міри, яку треба було відчути, щоб не пасти на самісіньке дно ієрархії, де об тебе вже витиратимуть ноги. Коритись, але не плазувати, виконувати накази, але не принижуватись до того, щоб піти прати «дідові» його одяг.

    Дехто наважувався вирішувати проблему дідівщини за радянськими законами, звертаючись до командирів. Дивна річ, формально винний у нестатутному поводжені мав якісь неприємности, більші, чи менші, але життя жалібника ставало нестерпнішим. Глуха ізоляція, наче якогось прокаженого, торкалась його подальшої служби. І це назавжди перекреслювало перспективу щасливого «черпацтва» і «дідівства». Щасливого – не означає, що він міг когось принизити, та не давали. Неможливо бути одному серед тих, хто тебе не поважає. На жаль, люди втрачали все, що у них було від людини, перейнявшись цим загальним почуттям відрази до хлопця, який не встояв у двобою із жорстокістю. Армія не розуміла сентиментів.

    Командири. Якою була позиція офіцерів і прапорщиків відносно існування подвійної моралі у підрозділах? Якась їх частина, безумовно, засуджувала регулярні побиття одних іншими. Та хіба можна було не відреагувати, коли сліди нічних «польотів» деколи неможливо було не бачити? Найчастіше солдатик стояв на власній версії: послизнувся на милі, впав, забився. Далі – тупик, непроникна стіна. А, як розсудити, то ніякому командиру не був вигідний широкий розголос, бо треба буде пояснювати вищому начальству, – чому махровий мордобій процвітає у казармі?

    Лейтенантові, старшому за своїх підлеглих на три чи чотири роки, легше покласти всі обов’язки по нагляду за порядком на молодших командирів – сержантів, або на старший призов. Їм було байдуже, як організується лад і благодать у роті, хто кого гнобить, бо з таким устроєм апріорі згодні не тільки «діди», але й молоді бійці. Строк іде, наказ Міністра оборони наближає термін чергового призову, отже, «чобітна» дисципліна навіть вигідна, аби тільки тримати під контролем моральний стан своїх підлеглих, щоб, бува, хтось не перестріляв кривдників. Не всі офіцери брали на себе ще й обов’язки педагога. Вчити, виховувати, впливати, бодай не авторитетом, так владною рукою міг не кожен, а з тих, хто міг, може не всі й хотіли.

    Ризикую попасти під перехресний вогонь критики. Я вже скуштував її, переконуючи, ні, навіть не переконуючи, а просто викладаючи думки з приводу законности всієї афганської кампанії. Тепер ще ця нездорова тема. Тільки не зробіть неправильний висновок, що описані явища наскрізь просякнули кожний підрозділ, кожний маленький чи великий солдатський колектив. Вірю, було не так. Але протилежна думка, нав’язувана принципово налаштованими нашими учасниками тих подій, мовляв, нащо ворушити найгірше і псувати без того невисокий авторитет інтернаціоналістів? А я кажу – правду потрібно викласти такою, якою вона є. Наш світ не став більш гуманним від часів середньовіччя. Чи, скажете, він змінився на краще? У обговореннях на тему насильства багато людей не заперечують саму можливість існування насильства, а сперечаються між собою, які форми тероризму виправдані.

    Колишній солдат, хоча б у приватній розмові, готовий визнати – дідівщина була, іноді вона набувала страшних форм. Як ігнорувати це? Хто може не погодитись зі мною? Можливо, ті, хто не все бачили, не хотіли, або не могли бачити ретельно приховану щоденну, щонічну рутину. Ті, хто сам знімав з себе надмірне навантаження військової лямки? Визнаючи неохоче, можуть ще змусити пом’якшити формулювання: не треба узагальнювати, мовляв, бо ганебні побиття чинились не скрізь, не так масово, як отут пишеться.

    Я не узагальнюю окремі випадки. Але ми звикли читати про подвиги особового складу радянських військ. Делікатні теми нестатутних стосунків обходили, прямих відповідей уникали. На моїй пам’яті дехто з солдатів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу, в інтерв`ю для військової преси розповідали про принципову неможливість мордобою у контингенті. Та краще вже мовчати, ніж брехати. Замовчування вад системи – це приниження самих себе. Продовжуємо боятись покарання за правду? Дідівщина – не тільки нехлюйська практика командирів нижчої ланки. Вона підпиралася авторитетом командирів батальйонів і полків. Статистика випадків нестатутних відносин турбувала політпрацівників цих підрозділів. Почни боротись з явищем і матимеш погані цифри. А це не сприяло кар`єрному зростанню. Тільки от закони зони забирали щороку десятки життів – не бойових наших втрат. Жорстокість переставала бути чимось аномальним. Життя втрачало свою істину цінність. Ба, навіть володіння зброєю не було засторогою від зазіхань на право недоторканої гідности.

    Розмова ведеться не про поодинокі випадки. Наш невеликий взвод теж відзначився історією збройної помсти. Земляк мій з Донеччини – розумний, талановитий хлопець, прекрасний музика, вночі відкрив вогонь по зміні караулу. Може від хвилювання, а може через небажання зашкодити невинним, не влучив ні в кого. Хлопці залягли, провалявшись на землі до останнього пострілу. А той, відсалютувавши, застрелився сам. Винним військовий трибунал визнав єфрейтора М., мого року призову, гуцула з франківщини. Чи насправді він так позбиткувався над небіжчиком, безумством довівши до відчаю? Маю сумніви. Слідчий не опитував особовий склад, шукаючи докази. Може, головним аргументом стало те, що М. йшов розводящим, тобто, виконував певні командирські обов’язки зміни караулу, а тому вважався головним підозрюваним?

    Не таким звіром був єфрейтор М., як старший наш «бойовий товариш», сержант Василь Б. Він теж з України. Десь, може, застосовує навички побиття у цивільному житті, хоча навряд йому таке подарують прості громадяни. А за статусом він – воїн-інтернаціоналіст, точно такий, як усі, без додатків і винятків. Той міг припечатати за здорово живеш табуретом по голові. Було-таки, нахапавшись Василевих п’ястуків, кинувся один до зброї, бо не мав сили вже терпіти наругу над собою. Ну, Вася і гехнув його навідліг. Табурет – на друзки. А у хлопця голова дубова, вичухався швидко, тільки його від гріха подалі перевели на кухню. А так, може, покосив би нас як пшеницю, за компанію.

    Отак і жили постійно на межі. Хтось вбивав кривдників і відправлявся на зону, хтось потрапляв до дисбату, якщо наслідки виявлялись кричущими, але з проявами дідівщини покінчити не могли. Недорозвинена модель явища у нашому взводі пояснювалась не млявістю і малою чисельністю «дідусів», але жорсткою позицією заступника командира взводу старшого сержанта Єреся. Віддаючи належне, скажу, що при ньому ніхто не розшаркувався перед «вищою кастою», не прав чужих манаток. Звісно, молоді виконували всю брудну роботу по прибиранню, могли отримати добрячого стусана за різного роду недбалости, але так щоб у щелепу... Просто для тих, хто відбарабанив понад рік були окремі привілеї – можливости порушити статут караульної служби без усіляких наслідків. І цього їм вистачало, до певної пори. Згодом, коли помінялися кілька призовів, взаємини між старшими і молодшими піддалися змінам, відповідно неписаним традиціям.


    Епізод:


    Заступаю вдень на караульну вежу. Перед тим як піднятись, стаю під душ з автоматом, бронежилетом, у повному споряджені. Наостанок надіваю наповнений водою шолом, та лізу сходами на пост. Мушу стояти дві години, вдивляючись у одноманітну далечінь гірського плато. Вода випаровується за якісь хвилини, а літечко – на славу тепле. Спати хочеться немилосердно. За дві години бачу зміну караулу, яка жваво оминає мою вежу. І потекли наступні дві години «шкварчання» на тій «пательні».Я розумію, що хтось там захворів і мене не поміняли. Позачергово підняти «діда» не є можливим. Він мусить готуватись до переходу у «дембелі», а то знаєте, яка складна справа?


    Останні два роки (надстрокової) служби я мав можливість подорожувати гарнізонами. З приводу позитивних спогадів трохи врівноважу викладений негатив. У тому ж Кабулі стояв собі зразковий полк зв`язку. Чутки про нього доносились до Шинданду. Хто вірить чуткам? Треба на власні очі бачити, щоб мати думку. Переночувавши у тій частині, я не повірив, що такою може бути наша армія. На території полку військовослужбовці строкової служби чітко віддавали мені честь, як того вимагає Статут. В чому дивина? Є визначені законним чином порядки у війську, то чому дивуватись, якщо написане і наочне співпадають? Зазвичай, в усіх частинах контингенту ігнорували основні норми етикету, як то віддання честі. Молодші офіцери задовольнялись кивком голови у їх бік. Лише старшим офіцерам козиряли на їх великі зірки, та й то не всім. І я бачив, що, на диво, всі солдати у зв`язківців були однаково одягнені: форму підігнано, капелюхи тримали правильну геометрію. Виходить, можна всього досягнути! Чому ж тільки у зразковій частині солдат, якого посилали на побачення із смертю, міг відчувати себе людиною?

    Робіть висновки. Про яке гуманне поводження з корінним населенням країни може іти мова, коли свої до своїх ставилися не по-людськи? Я не спростовую факти постійної братерської допомоги. Звістки про відбудовані «шураві» лікарні, школи, фабрики – правдиві. Доброчинна справа робилась повсякчас. Цілі колони автомашин ввозили з СРСР борошно і цукор, м`ясо і медикаменти. Нашими літаками користувались біженці, повертаючись до домівок. Десь самі моджахеди поводились не досить чемно з місцевим населенням. А як же? Не міг бути друг ворога їхнім другом. Агітація – головний коник радянської політики. Тут контрреволюція поступалась нам, більше покладаючись на практичні заходи.

    Під кожну акцію радянських підводилась ідеологічна база. Крім суто військових в Афганістані працювала ціла армія політпрацівників. Не скажу, що вони їли свій хліб даремно. При політвідділах дивізій організовували агітаційні загони, що розвозили допомогу по кишлаках. Мій тезка, старший лейтенант Ігор Рогов, був перекладачем такого загону. Його БРДМ підірвався на міні по виїзду кишлаку. Як він казав потім: «Невдячні люди якісь. Я трендів, розпинаючись цілий день, а вони нас підірвали». Не завжди незалежність можна було розміняти на чувал борошна.

    Повертаюсь від високих матерій до суворого армійського буття. Мене виховували у повазі до всякої людини. Якої вона нації – не цікаво було. Таким я й лишився, хоча, свідомо сторонюся ідей інтернаціоналізму і космополітизму. Вони, як мильна булька, луснули у казармі. Армія допомогла стати націоналістом у тому значенні, як це розуміється світовою спільнотою. Це глибока повага до всіх націй. Але це також усвідомлення себе, як представника окремої, самодостатньої, унікальної нації, яку не можна «розчинити» у казані, де розвиваються інші народи. Однак, на службі я дізнався, що є «чурбани» і є... Не хочу!!! Це принизливо звучить. Для мене «Чурбанів» не існує. Є неповторні народи Середньої Азії. Так, з ними складно було знайти спільну мову, але ми не ідентичні, мусили б цьому навчитись. Є молдовани і гагаузи – етноси, що ділять спільну, а тепер вже спірну територію. Вони звикли зверхньо ставитись один до одного. Дивно, що нас у школах не навчили важливому. Воно полягає у наступному: кожна окрема народність доповнює і збагачує наш духовний стіл. Поставте перед собою варену бульбу і їжте її тричі на день, та сім днів у тижні. Надовго вистачить наснаги й апетиту? Бачте, у їжі ми розбираємось, а у питаннях розмаїття культур – не завжди.

    А земляки скрізь гуртувались за етнічною ознакою. «Дух»-українець шукав підтримку у «діда»-українця. Представники Кавказу, Середньої Азії, – вони забували про внутрішню ієрархію, коли поставало питання честі нації. Розшарування за так званим п’ятим пунктом було слабким місцем Радянської Армії. Хіба можна нівелювати особливости кожного етносу до стану середньо-радянського громадянина? Так, найбільш «просунуті» республіки, оті, що ближчі до Європи, давали висококваліфіковані кадри. Аргумент? На відміну від них середньоазійські, де не настільки переважає міське населення, ставили до строю чабанів та аграрієв, випускників селянських шкіл. Уявляєте порівняльну картину? Реальність інтерпретувалась, як нездатність представників деяких народів осягнути науку, а звідси й усталений міф про меншовартість одних перед іншими. Та, треба сказати, «елітні» нації продукували таких унікальних дебілів, що я розжалував би до рядових отих воєнкомів, які послали їх в Афганістан. Трошечки лячно бачити зброю у руках двадцятирічного йолопа з вусами, який скаже щось і сам з собою придуркувато гигикає. Не називатиму цього інфантильного типа на ім’я – забагато честі. Його «дембель», напевно, багатьом приніс полегшення, передавшись головним болем у чиюсь українську родину. Але лишилися й інші, по-своєму цікаві. Для когось він, все ж-таки, мужній воїн, фронтовик, приклад для майбутніх поколінь. Так, чи ні? Ви ж не знаєте історію його червоного посвідчення. Посвідчення дали всім однакові, а з ним почесті, чи зневагу, залежно від ставлення до «афганців», як до таких.

    Викликає повагу вчинок одного з тисяч українців мого призову. Служив він батальйонним поваром. Отож, вихідці братньої республіки, а за соціальним станом «черпаки» зраділи поповненню і нумо його повчати неписаним законам рекрутчини. Хлопцеві не дуже хотілось пів року харчуватись стусанами. Він по-іншому бачив ціль своєї служби. Та як перехопив ломаку двома руками! Та як заволав: «Повбиваю...............!!!..................!!!»(тут я навмисно скорочую пряму мову, бо вам того знати не треба). Якщо коротко: більше ні одна злісна мармиза не сунулась до нього, навіть до сплячого.

    Ми вміємо прощати. Сьогодні у одних спілках об`єднані ті, хто гамселив і ті, кого гамселили, а також ті, кого гамселили ті, кого вже відгамселили. Розтлумачувати накручене не стану. Десь є меридіан на планеті, перетинаючи який вчорашній звіроподібний «дід» ставав людиною. А чи ставав? Кажуть, хто пройшов Афган, став заґартованим поборником справедливости. О, люди! Чи справедливою була наша участь у тій війні? Чи зробили нас чутливішими і людянішими втрати друзів? У яких благородних справах карбувались наші «шляхетні» характери? Для прикладу пригадаймо вибух на московському цвинтарі наприкінці століття. То «афганці» цинічно нищили братів по зброї. Під час поминок. Через дурні гроші. То у нашому Донецьку один з побратимів вивозив чужі плити з будмайданчиків ветеранів Афгану. Він мав і посаду у Спілці, і можливости зачепити краном та десь покласти на своїй землі, виділеній йому державою, як благородному воїну-визволителю. Я впевнений у іншому: хто пішов служити людиною, той людиною залишився. Мерзотник вдосконалився саме, як мерзотник.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    30 років - сумний ювілей

    Частина 4

    Місцева рослинність і питво


    Є ще напластування, яких спочатку торкалися обережно, допоки не настали часи гласности. Це обіг наркотиків всередині контингенту і пияцтво. Зрозуміло, не всі, навіть з числа палких прихильників «зеленого змію» і сміхового зілля, були негідними людьми. Різне траплялося у житті. В ті роки про наркоманію на території СРСР не могло бути мови. Такі слова, як «кокаїн», «героїн», «гашиш», «марихуана» вживалися тільки радянською політичною періодикою у контексті способу життя на загниваючому Заході. Хоча, мої ровесники знали, як піти у відключку без традиційних «ста» грамів. Алкогольними напоями воєнторг, звісно, не торгував. Але Афганістан – країна, де солдатові жилося сутужно без алкоголю, просто вдвічі важче, ніж деінде на теренах батьківщини. І прапорщику, і офіцеру теж. Дехто на оковитій зробив маленький бізнес, знаходячи різні канали постачання. Ціни, скажу вам, нереальні. Та, незважаючи на це, товар швидко знаходив покупців.

    Коли у Союзі пляшка коштувала три з копійками рублі, за «бугром» правили 60 і більше чеків Зовнішпосилторгу. Один чек мінявся з рук у співвідношенні 1 до 2, навіть до 3. Валюта! Самогонка і спирт-ректифікат теж обертались, як самостійні, незалежні від наявности закусі напої. Навіть лосьйони і туалетна вода викликали підозру у командирів. Через те навіть накладали заборону продавати ці напої… тьху ти! – засоби гігієни у солдатські руки. Але купували, пили, блювали, знову купували і пили.

    Фасована «пайка» героїну коштувала дешевше пляшки горілки. А різноманітної «дурі» у маленьких пакетиках – хоч греблю гати! Надійно, дешево і практично хлопці пахкали по кутках оте, до чого, начебто, не було передумов. А ще були легкі наркотики: чарс, нас, анаша. Можливо, це одне й те саме, бо я на наркоті не знаюся – так і не спробував. Проте, аромат «травки» у щільній атмосфері казарми іноді давав знати причину того, чому хлопці так дивно сміялися.

    Начальник штабу батальйону казав: «Каратиму не за те, що вживали, а за те, що попались». Командири намагались не розголошувати факти вживання навіть важкої отрути. Стан дисципліни у війську – особлива звітність, від якої залежала кар’єра офіцерів. Наркоману, зазвичай, давали по пиці і відправляли на «губу» тарганів годувати.

    Аби стати «абонентом» наркомережі, треба було завести правильне знайомство. Все інше як у цивільному житті – «підключають» безкоштовно, але так, щоб користувач вже не «переключав канал». Пихнути на пробу міг запропонувати «дід» «духові», мовляв, як не курив, то й не служив. Таким чином, хто не шукав, того знаходили.

    Для багатьох наркотик був засобом позбутись тваринного страху. Думка про спороті животи полонених, про тяжкі поранення, заважала діяти без паніки. Епізодичне вживання під час рейду ставало потребою. На совісті «допінгу» багато людських життів. Кожен боєць носив на рукаві пакет із засобами першої допомоги при поранені. Комплект містив знеболююче у шприц-тюбику. Навіть на це єдине полегшення іноді накладали руку «діди», вилучаючи тюбик з промедолом у молодого. А той, кого могли врятувати, помирав від больового шоку. Війна однаково списує гідних і негідних. Для нас лишаються таємницею істині причини багатьох втрат. Ми кажемо: «Так сталося. Випадок, невдача.» Статистика війни не буває відкритою. Це – чорна бухгалтерія. Хто винен? Війна. Тобто, – ніхто. Давайте засудимо громадянку Війну до довічного ув`язненя. Але часто смертельні пас`янси розкладала рука, яка має хазяїна з іменем, прізвищем і навіть по-батькові. Це люди, які за миттю насолоди не бачили нікого навколо себе. Весела хвиля вдаряла у голову, а на виході – «вантаж 200» (загиблі).

    Розігрів – побутова сварка – образа – піф-паф!

    Знайшли що ділити старші прапорщики: командир мого взводу і секретник батальйону, бо перший з них, перебуваючи під «мухою», зайшов у кімнату до кривдника з АКСУ, випустив чергу, та пішов не розуміючи свого вчинку. На щастя постраждалого, дві кулі не зачепили життєво важливих органів. «Мисливець» поїхав на чотири роки кудись на Мангишлак. Казали, що там для «афганців» створили окрему «зону».

    Невдовзі інший епізод. Капітан П., п`ючи гірку, мабуть погано закусював. На думку спало відсалютувати на честь майбутнього похмілля. А чому ні? Навпроти офіцерського модулю стояв (поки не згорів) дерев`яний туалет на 8 «посадкових смуг». Його капітан і перекреслив довгою автоматною чергою. Хочеш жити? Пірнай!. Погодьтесь – то щастя, що на ту хвилину на «мішені» ніхто не «читав».

    Продовжую хроніку подій. Під час мого чергування по частині прискіпався до мене старший прапорщик Л.: «Дай автомат!» Оскільки з Л. ми були на приятельській нозі (з тверезим), скорочено моя відповідь прозвучала так: «Чеши, протверезись!» Я чув, як він порпався у своєму сейфі і перезаряджав пістолет. Саме час було робити ноги. Я дав по газам, а там почалася така розкішна стрілянина!!! Вистрілявши набої, Володя шукав мене у розташуванні роти і, напевно, поліз би у бійку. Як добре бути молодим, спритним і винахідливим. Іноді це не давало розвинутись ситуації за небажаним сценарієм.

    Крім нерухомого майна штабу від Вовчиної війнухи ніхто не постраждав. Наступного ранку він сам розшукав мене, щоб я вправив йому мізки, бо там у голові не лишилось і сліда від учорашніх походеньок. Як екскурсовод я провів прапора коридором, демонструючи прострілені плафони, дірки у стелі і стінах. Володимир полотнів, дивуючись, що ото за хмара накрила його свідомість. Доки крім мене ніхто не бачив розгардіяш, ми заходились маскувати нароблені зайві отвори, крутили ті пластикові плафони, повертаючи їх дірками з поля зору геть. Вибачення було прийнято. Проте, тепер ступінь довіри до особи цього хлопа опустився відповідно до вчиненого. І недаремно.

    Іншим разом, добряче хильнувши, Л. вправлявся у метанні гранати на території батальйону. Вважаєте це ненормальним? Ви – нормальна людина. А командування частини просто не звернуло уваги. З ким не буває? Якщо десь падає граната, значить це комусь потрібно? Можна бути майже впевненим, що почувши звуковий автограф Володимира Л., саме його образ сплив в уяві мешканців нашого містечка. Звичка! Законів, щоб укоськати дрібного хулігана Вовку Л. вистачало. Не було кому пред’явити «рахунок» за стривожений спокій, бо сам начальник штабу батальйону майор Т. пив, якщо не в одній кімнаті, так за перегородкою у сусідній. І, до речі, самого начальника штабу наш вартовий якось поклав на землю п`яного, коли той наблизився до нього серед ночі. Після того випадку всі зрозуміли – не надійся, що разом із майорською зірочкою у голові автоматично збільшується об’єм сірої речовини. Іноді прогресія очевидно була зворотною. Так що, мав з кого брати приклад скромний прапорщик, а інші сприймали це, як невідворотне зло. Пережити, та й потому.

    Маю нагоду запустити анекдот у тему:


    Вночі до вартового іде начальник штабу.

    - Стій! Хто іде?

    - Петренко, це я - начальник штабу.

    - Тоді проходьте, товаришу майоре.

    Офіцер підходить до вартового:

    - Петренко, чи ти Статут ніколи не читав? А якби я був американським диверсантом?

    Солдат, не вагаючись пересмикує затвор і розстрілює майора:

    - Ти ба, яка гадина? А казав: «начальник штабу, начальник штабу»!


    Ще один нічний «привид» у чині підполковника, чи то «білочку» вхопив, чи й справді, маленькі чортики накапостили йому на стіл, знервований, зі скаженим перегаром, наставивши на мене «Макарова», примусив супроводити його у штаб, бо він, бачте, чомусь боявся увійти до свого кабінету. От і думай: тріснути його по голові, щоб приспати неприродним методом, чи так ходити, підставивши спину чорній дірочці калібру 9 міліметрів? Варіант перший – практично доступний, з огляду на відсутність достатньої координації у п’яного підполковника. Але як гарантовано відбити пам’ять, щоб, прочухавшись, він не повів мене до військового прокурора? Ой, кепсько, кепсько! Хтозна, від якого подразника його вказівний палець міг смикнутись на гачку? Отак я здійснив вечірній моціон, ледве спекавшись небажаного «кавалера».

    Озираючи минуле, треба визнавати помилки. Не тільки чужі. Сказати б, що сам повністю чистий і що не вживав… Наркотики – ні, а всякі такі напої, які розум віднімають – було. Без наслідків, щоправда, якщо не вважати наслідком попадання під гарячу і (о чудо!) тверезу руку того ж начальника штабу батальйону. Так що, вже не зразок. І того не треба було. Виправдатись? Так, я Бога не знав. Але то не виправдання. Не сталося біди, але ж статись могла! Я от про що пишу: десятки випитих стаканів, які лишили тільки головний біль, для когось на сто перший раз, на тисячний раз поставили велику чорну крапку. Тут немає гіпотетичного припущення, що так могло бути. Мої історії мають імена, приховані під скороченнями.

    Останні два роки я служив при консульському відділі 5 мотострілецької дивізії, гарнізон Шинданд. Тут, на заході Афганістану, бойові дії не носили такого інтенсивного характеру, як на сході. Більшість втрат по нашому «кущу» зазнавали кандагарці. Маючи доступ до документів, я склав власну статистику. Вбитих за 1986 і 1987 роки приблизно однакова кількість – понад 300 осіб на рік. Але, саме бойових втрат, може, трохи більше половини. А решта? Здогадуєтесь. Про одну «бойову» (офіційно) втрату пишу окремо.


    Повертаючись з бойової операції, старший прапорщик Р., старшина комендантської роти, п`яний не втримався на броні. При падінні зазнав ушкоджень, не сумісних із життям. Крапка.


    Ви чули про обкурених душманів, що ходили у атаку на радянські позиції, але мало чули, або ніколи не чули про обкурених «шураві». Обкурених до такого стану, що то вже були не бійці, а страхопудла, небезпечні для своїх. Про героїзм списано паперу не на один вантажний потяг. Його не викреслиш, не заперечиш. Державні нагороди свідчать про мужність орденоносців і як не описати їх подвиги заради... не знаю чого. Виконання обов`язку? Обов`язку? Скоріше – бездумної реалізації злочинної державної політики.


    Реалізм, як він є


    Слово має вплив на людину. Екранізоване слово з «картинкою» вдвічі, втричі дієвіше. Бачили «Дев`яту роту»? Яке реалістичне полотно. Для режисера, що взяв незнайомий матеріал – відмінна праця. Як вона вплинула на свідомість глядача? Ви ж не вагались, визначаючи, хто у стрічці «погані хлопці»? Зрозуміло й дитині: ворог – бородань у чорному, хитрий, підлий, іншої віри. За сюжетом бойові генерали теж не янголи. Ну, забули передислокувати бойовий підрозділ... Та ці хоч «свої негідники». Збентежений фабулою глядач бажає помсти за «своїх». Випалити, знищити! Наші ж завжди праві? Більше вогню на ворога! Достойна штука –патріотизм. Та, мабуть, він доречний на рідній землиці.

    Обговорення «афганських» проблем на Інтернет-форумі… Розгул маргінесу і розважливі слова на противагу. Більшість учасників, вибачте за тавтологію – учасники тих подій. Люди, які занурили долоню у місиво війни. Одна із тем має назву: «Вивід військ – злочин! Горбачова – на палю!» Для мене це означає одне – війну там ще не скінчено. Є реально готові «мочити по сортирах» в Афганістані, у Чечні, деінде. І ніхто інший, тільки вони мають право вказати пальцем на ворога. Кого ж мочити? А головне, – за що?

    Кажуть, світ прогресує. У технологіях – так. Моральні принципи стають все більш розмиті. Право народів мати свою державу вирішується по закордонах на домашніх кухнях, за кабацькою стійкою, у тверезих, чи п’яних розмовах, серед політиків, сильних світу цього, серед людей близьких до міжнародних проблем і далеких, не тільки у професійному сенсі, а й далеких від здорового глузду. Куди не глянь, – всі готові дати пораду по облаштуванню порядку по всьому кожному кутку планети.

    Скажіть, народи Афганістану мають право на незайману батьківщину? Погодьтесь зі мною, заперечте мені, але не мовчіть. Чомусь ті, хто заперечують дане Богом право на самовизначення, відчувають за своєю спиною чи не одностайну підтримку. І моя думка серед них – маячня дивака. Як не начистити пики бородатим, якщо вони поводились нечемно? Якщо людей поклали кільканадцять тисяч, значить потрібна перемога. Повна перемога, щоб радянський, далебі, російський чобіт утвердився на афганській шиї надійно. Чи нам приховувати, звідки найбільш поширюються такі настрої?

    Легкі, як тополиний пух, аргументи про іноземне втручання з боку країн Заходу, перш за все, Америки, вони не міняють нічого. Логіка: якщо можна їм, то можна і нам – неповноцінна. Тоді я можу брехати, красти, вбивати на свій розсуд, адже комусь це сходить з рук.

    Так, у Афганістані воювали найманці з багатьох куточків планети, навіть негри. Значить, коли ми маємо за ворога рівного, а краще, слабшого за себе, тут принцип «один на один» діє. Для подолання сильнішого, звемо друга, сусіда, знайомих хлопців. І це, начебто, теж справедливо. А у поєдинку між Афганістаном і СРСР де ми бачимо двох рівних суперників? От і навчить благородству моджахеда, проти якого сусідня держава перекидає через кордон стільки озброєнь, що їх навіть уявити нереально. Вони були нашими суперниками, але я розумію їх. І те, що маленька відстала країна дев`ять років мордувала нас, і мордуватиме американців, європейців захищаючись до останнього подиху… Хіба це не героїзм?


    Дев`яності роки

    Початок дев`яностих минулого століття. Трамвай наповнюють медале- і орденоносці. Відчувається різний ступінь свідомости і вміння тримати себе у руках. Рушаємо, стиха ведучи свої розмови. Але декому вже здається, що його персоні приділено замало уваги. Він дивиться крізь скло соловими очима на дівчат, які аж нічим не гірші від інших. Йому здається, що вони занадто байдужі. Легковажні, як сміють вони не звертати уваги на молодого героя? Ось «рембо» у тільнику їде мимо і дивиться їм просто у душі.

    Дарма, що схожий на слимака. Слина тече з рота, ось-ось з нього виплеснеться поспіхом з’їдена ковбаса у блювоті. Він лупить по шибці і реве: «Це ж я за вас воював, тварюки!». Ой як соромно, люди добрі! "Воював за вас". То був останній захід воїнів-інтернаціоналістів, відвіданий мною після повернення на Україну. Я тепер пригадую ці слова щоразу, коли дістаю з кишені пільгове посвідчення. Ану, за кого тут я воював? Мої пільги забезпечені і проплачені працею моїх співгромадян. І мені соромно бути одним із отаких «героїв», хоча, давайте будемо справедливими, саме таких – одиниці. І будь хто з пасажирів трамваю міг спитати мене: «Якого дідька ти мені був потрібен ТАМ, у тому Афгані?». Згоден, наше місце було не далі радянських кордонів. Я летів ТУДИ переконаний, що захищатиму не стільки чужу, скільки свою країну від підступних американців і ТАМ на мене дуже-дуже чекають.

    Я не люблю пам`ятних заходів, які починаються чинно, а завершуються свинством. Перший тост: «За військову дружбу!». Другий: «За зустріч!». На третьому колі починається вистава, гідна режисерського таланту Ельдара Рязанова. Третій п`ють за загиблих. Закон! Частина тих, кому вже так хороше, що аж погано, стають на одне коліно. Берет (у кого він є) кладеться на ліве зап`ястя. Тулуби хитаються на всі сторони, залежно від того, з якого боку хвиля наляже. Хвилина мовчання. Гикавка, схожа на схлипування. Традиційну процедуру виконано, далі все іде поза сценарієм.

    Траплялося, ветеран сіяв у траві медаль. Як не прикро, а розкидатись бойовими нагородами – то є неподобство. Таку точно медаль можна купити на ринку, але у тім-то й справа, що то вже не твоя медаль. Важко заслужити нагороду. Ще важче гідно носити її. Що це означає: гідно? На мій погляд, у нашій свідомости повинно жити переконання: ніхто і нічим нам не зобов`язаний. Не за свою Україну ризикували, навіть не за Радянський Союз. Дякувати Богу, «афганців» вважають достойними ветеранських пільг, бо нас не питали, які ми маємо плани на життя, коли заносили до списків на відправку.

    Мирні часи. Іноді ми чуємо, як колишній воїн-інтераціоналіст, ризикуючи життям, врятував дитину з палаючого будинку, чи витягнув потопаючого. «Таким його зробив Афганістан.» – робить висновок журналіст. У іншій історії жорстоке серійне вбивство. «Нелюдем він став у Афганістані.» – констатує працівник пера. Так, тисячі колишніх «афганців» мають подвійне «хрещення»: бойове і кримінальне. Цікаво, яким було би суспільство, якби всі проходили школу війни?

    Один хороший офіцер пожартував: «У нас тут не школа демократії.» В цьому щось є. Адже вчили нас не мистецтву співу, хоч ми й горланили стройові марші. Солдат мусить швидко цілитись і натискати на гачок, не картаючись докорами сумління. І, не роздумуючи, виконувати накази. Не роздумуючи! Ми були різними, але нам тицьнули до рук «калаша», не досліджуючи внутрішній світ кожного. Треба було шинкувати м`ясо на чужій території. Ось ми і повернулись додому з «дипломами» тієї вищої школи. І тут нас намагаються зробити бойовим загоном чи то партії, чи то сумнівного бізнесу. Помиляєтесь, панове, ми граємось у різних «пісочницях». На чужині єдиним спільним завданням було – повернутись додому. А так, кожен із власною свідомістю, совістю і досвідом. Дивіться на колишнього солдата обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані, як на звичайну людину, бо ви не гірші і ваш мирний досвід теж унікальний. Шануймося!


    Сухий залишок. Епілог

    Тридцять років промайнули. А скільки ж це тоді мені? Та невже так багато? А я й не помітив. Як добре, що на вулицях наших міст не грякають снаряди. Нелегко нам жити, але маємо мир на своїй землі. Для нас тридцять років летять швидше, ніж дев`ять років радянської окупації для афганців. Вони звикли воювати. Майже десятиліття мочалили північного монстра. У 1989-му стомлений монстр відпустив жертву, бо не зміг проковтнути, а через три весни і літо ґиґнув сам.

    Якщо маєте хорошу уяву, проживіть наступні дев`ять літ (починаючи з 29 грудня), як на війні. Стережіться ходити дорогами, нашпигованими мінами. Особливо бійтеся ночі. Вночі приходять неждані гості. Лякайтесь чути політ літака. Можливо, пілот бачить у прицілі саме ваш будинок. Зітхнути з полегшенням ви зможете лише у лютому 2019-го.


    Я не наважуюсь назвати себе окупантом. Але я служив у армії, яка виконувала окупаційну місію. Повернулись додому троє моїх однокласників. Федір Єгурнов відслужив телефоністом у Кабулі. Микола Суханов – мотострілецький полк, Шинданд. Анатолій Береговий – десантура, Баракі.

    Не без пригод обійшлося з трьома моїми товаришами по технікуму. Анатолій Паляніцин повернувся ще у 1982 році із слідами заліза на обличчі і тілі. Володимир Німіц звільнений достроково. Додому приїхав без одного ока. Валерій Калінін – інженерно-саперний батальйон, Адраскан. Наприкінці служби контужений при підриві БТРу на фугасі. Життя врятував бронежилет, на якому Валерій сидів.

    Хочеться вірити, що всі мої побратими, які пішли служити людьми, лишились людьми дотепер. Світ, переповнений зброєю потребує очищення. Війна не буває справедливою. Ми живемо не в ті часи, коли ворог подавав супротивнику шпагу, щоб з`ясувати стосунки у чесному поєдинку.

    Убити людину – не таке велике задоволення, коли це доводиться робити вперше. І я не став би присипляти совість, навіть граючись у війну. Прагніть миру попри все! Це головне, що я хотів сказати. От і кінець!

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    Замріяні гурмани

    Частина 1

    Чи й не тема для читання


    Після чотирьох з половиною років проведених мною поза домівкою маю законне право стверджувати, що якість життя суттєво залежить від якости харчування. Не кількісні показники, а саме наявність або відсутність у меню тієї смакоти, до якої звикли вдома. Мені досі здається, що я у їжі невибагливий. Але хвилину тому я подумав, що кажучи так, безсовісно брешу. Ні, не безсовісно – трошки прибріхую. Ні, ще м’якше – я не до кінця відвертий перед самим собою. Уточнюю: коли є чим перекусити, то й невибагливий. При скромному асортименті, доступному для середнього споживача, не бідуватиму.

    Тепер не тільки про себе, бо виходить до непристойности егоїстично – все «я», та «мені». Головним словом цього оповідання є слово «ми» – мої товариші, армійські побратими і…, ну і я серед них. Разом терпіли, разом вчились жити, користуючись мінімумом можливостей. А ви чули таке: людина є тим, чим вона харчується? То ж, давайте про хороше і погане на війні у контексті шлункових відчуттів.

    І ще! Перші дні служби (уточнюю: перші після перших), коли смак останнього маминого пиріжка, достатньо пригнічений невміло приготованою солдатськими руками баландою, отой ніжний смак тіста, що тануло на язиці, не був забутим, психологічний дискомфорт наростав з критичною динамікою. Саме тоді ми пізнали різницю між змістом слів «хавчик» і «їжа».


    Організаційні питання у пошуках «хавчику»


    Ви знаєте, яким небезпечним може бути коротке слово „борщ” в умовах військової частини, де його не могли зварити за багатьох об’єктивних причин? Скажи „борщ” перед строєм – і з шеренги випадуть знепритомнілі українці. З нами можна було воювати, пригнічуючи психологічно. Просто партизани цього не знали. Уявіть, перед нападом на колону над горами гучно лунає плямкання і сьорбання. Пара речень про сметану та вареники з компотом – от і все. Українці деморалізовані. Тепер узбецькою про лагман і манти, татарською – про бешбармак, російською – не знаю, що там у них викликає потік слини… Звісно, це жарти, грубі армійські жарти. Проте, не скажу, що подолати бажання поїсти від пуза домашнього було просто. Коли боїшся навіть згадати оте небезпечне слово «борщ», воно само приходить на згадку.

    Не сказати, що ми голодували. Недоїдання на початку – нормальне явище, адже ритм життя змінився кардинально від моменту, коли сержанти почали вичавлювати з нас солону юшку. З часом організм перебудувався (куди йому було подітись?). Всередину попадав менший об’єм поживи. Через те наші шлунки поменшали. Де бралася сила в ногах? Не знаю. Чесно кажучи, не думав, що резервів організму на екстремальні випадки стільки багато. А іноді навіть доходило до переїдання. Проте, нечасто буденні дні і місяці строкової служби приносили моральне задоволення від спожитого. Багато – не те ж саме, що смачно, як для душі. Воістину, набитий консервованою картоплею кендюх не рятував від дратівливих спогадів про смачнючі макарони по-флотськи, голубці, з яких, бувало, здирав капустяне листя, а їв тільки серединку, про звичайний помідор з куща. Вірите, я не з’їв жодного свіжого помідора в Афгані, ані, бодай зеленої, черешні. Тож, як би правильно не були пораховані кілокалорії солдатського пайка, мозок лишався голодним. У шлунку повно, аж діафрагма проривається, а в голові тоскно.

    Вам кенгурятину їсти не доводилось? А ми їли. Жилавеньке м’ясце, зварене так, аби не сире, – воно завозилося великими партіями на армійські продсклади. Треба було туди попасти, щоб переконатись у правдивости слів кухаря, якого я про себе назвав брехлом, хай він мені пробачить. Посміхнувшись у душі, я оцінив його слова, як посередній жарт. Хороші жарти завжди були у ціні. Але, забувши розмову з кашоваром, одного разу звернув увагу на купу «баранячих» туш, які ми з хлопцями оминали на складі. Великі сині штампи видавали далеке заморське походження продукту під назвою «kangaroo». І ноги, чи що там у тварини? Ні, то ніяк не баранячі, а такі справжні олімпійські ноги спринтерів бушу. Після такого шоку я не поспішав вішати на людей ярлики. По складах лежало чимало небачених нами раніше продуктів, або звичайних, тільки законсервованих у неприродній для Союзу спосіб. Відкриття тільки починалися.

    Продовольчі склади – то цікаві приміщення. Цікаві з пізнавальної точки зору – то само собою, а ще і з огляду на заклопотаність невгамовним бажанням почефанити. Поясню. Слово «чефан» ніколи не вживалося ні до ні після Афганістану. Там воно означало їжу. Їжу не таку звичайну, що давали у їдальні, а якусь святкову, або солодощі, і все, що викликало у нас задоволення. Чефанити – означало їсти із задоволенням. Багато хто хотів попасти в рабство до начальника продовольчого складу хоч на півдня. Він теж людина розуміюча. Ти йому коробки та мішки перетягаєш, він тобі – безкоштовну екскурсію по закутках і матеріально-продовольчу винагороду: «Їж, солдатику! Ой, який ти ненажерливий!».

    Той, хто мав земляка на складі, або іншого штибу блат, той розумівся, на різниці між продовольчим кошиком солдата і офіцерським пайком. Як на мене, похід на продсклад міг замінити перегляд цікавого кінофільму. Я заздрив щурам. Вони, не розвинені духовно, не підковані політично надгризали хрусткі галети, печиво і сири. А солдатик, бувало, витисне з ока скупу сльозину і тільки крізь її мінливу структуру побачить фантастичну уявну картину – цілу миску салату зі сметаною, кавалочки ковбаси, оселедець під цибулькою, сир, якого середній швейцарець на рік з’їдає до 12 кілограмів. Нарешті, крізь ту сльозину ввижалися і заварні тістечка, до цих пір мною шановані, кульочок цукерок, скибка дині…

    Якось звикли існували без того, дістаючи час від часу картопельку не з металевої бляшанки, а живу. Консервована віддавала металевим присмаком і йшла у спільний котел. А справжня, неочищена, яку ми із задоволенням пантрали, через що наші пальці ставали чорними від лушпиння, її ми здобували з-під землі. Як? То не хитра справа. Михайло Жванецький казав: „Хто що охороняє, той оте й має”. Овочевий склад знаходився поруч з нашим караульним приміщенням. Власне, він був підземним. Назовні стирчав тільки шиферний дах. Тим самим, у сховищі підтримувалася, трохи нижча від вуличної, температура влітку і однозначно було тепліше зимою. Вночі, за командою старших товаришів, пара молодих воїнів знімала шиферину і... Починався бенкет для всього караулу. Головне, щоб начальник штабу не застукав особовий склад над бачком смаженої картоплі. Ну та хто б йому показав? Голос вартового було добре чути всередині приміщення і, на крайній випадок, все, чого не треба бачити командуванню, полетіло би у вікно.

    Кілька хлопців сідали нарізати бульби тоне-е-енькими напівпрозорими скибочками. Я ж кажу, що смажили картоплю у бачку, щоб вистачило на всіх, а любили її хрусткою, а не пропареною власними соками. І от, спеціально для нашого випадку, якісь попередні призови винайшли спеціальний рецепт приготування. Звичайно, морально легше було невиспаному юнакові заступати на добове чергування з передчуттям скорого чефану. І, уявіть, нікого не мучили докори сумління.

    Все ж-таки, стан задоволення диктує модель поведінки у багатьох випадках нашого життя. Хто там думав про начальника складу, крадучи у нього картоплю? Знали – війна спише ті пару-трійку сот кілограмів. Авжеж, совість є у кожної людини. Якщо нам дуже добре, то ми і інших повчаємо жити. А в умовах скрутних, коли їсиш, а воно, як трава і хочеться плакати від того, що колись пиріжок з повидлом за п’ятак, не доївши, кидали собаці.

    Можна дискутувати на тему, чия армія мала вищу боєготовність і моральний стан. Дискусія навряд чи розставить усі акценти, бо ми, попри всі наші специфічні труднощі військового буття, лишалися відданими державі, яка не дуже дбала про нас. Лаємо «америкосів», а їхній солдат з давніх давен і нагодований, і під кондиціонером, і мав час на всілякі там танцюльки, отримуючи при тому високу грошову винагороду. Якщо подивитись на нас – ото і був зразок ідейних бійців. А за спалену у нічних крадіжках совість вибачайте. Не думаю, що моральний дух солдата будь якої країни встояв би. Місяць полушпенив би по плацу і заскиглив би: «Ну якої?».

    Радянська людина проявляла надзвичайну винахідливість, особливо коли справа стосувалася шлунку. Організм шукав того, чого йму бракувало, блокуючи внутрішні заборони. В один з таких щасливих днів мені обломились два-три яйця. Не думайте, що я поніс їх на кухню. Там однозначно зраділи би, але вони і без моєї допомоги знайшли би чим підживитись. Мені страшно кортіло яєшні. І це, даруйте, не примха. Вітаміни, мікроелементи потрібні нам, незалежно від того, знаємо ми про них, чи ніколи не чули. Побачивши яйця, я просто взяв їх. Не зумів не взяти.

    Влітку не було часу на роздуми – спека вбивча і, маючи делікатний продукт, я почав діяти негайно. До рук потрапив важкий солдатський чайничок. У солдата кухонного начиння не водилося, хіба тільки ложка – бойова подруга на всі часи. Десь дістав олії, не пам’ятаю. Чи може, надибавши яйця, побачив, та й відбатував шмат масла? Не важливо. Головне, в моїх руках були всі основні компоненти скромної солдатської яєчні. І якби таке багатство хоч раз на рік! Ні. Легше знайти золоту монету, пірнаючи у болото, ніж повторити щасливий збіг обставин. Тепер, вдома, підсмажуючи яєчню, моя дружина додає молока та перцю, а ще й приправи. Але цінність усіх речей пізнається у порівнянні: що було і що є. А я мав тільки нагрівача на цеглині – звичайний ТЕН. Мав чайника. Мав смачну мрію, котра несподівано втілювалася у гарячу реальність. Коли яйця зашкварчали на дні чайника, мені запаморочилось в голові. І треба було записати, коли це сталось, бо така подія варта щорічного відзначення. День Курячого Яйця – так я назвав би своє свято.

    На споді сосуду сформувався жовтий місяць із кратерами повітряних бульбашок. Це було прекрасно! Засмаживши вишукану поживу, я стикнувся з делікатною проблемою, яку теж іноді слід обдумувати заздалегідь, але це стало наукою на майбутнє – як її спожити? Отвір у чайника зробили невеличкий. Конструктори нехитрого армійського атрибуту гадки не мали про можливість використання чайника у якости пательні. Згадавши кмітливого Васю Тьоркіна, я почав ложкою відокремлювати від „місяця” ласі ділянки і обережно діставати їх через отвір. Вийшло, ніби я смакую. І навіть тепер, записуючи ці рядки, я їм яєшню з гречкою, вдячний дружині за смачне приготування; вдячний курці за її нелегку справу; вдячний всьому народові, який дотримується старих кулінарних традицій і, нарешті, керівництву країни, що ніяк не доб’є наше птахівництво. Бо поки галузь хоч якось животіє, ми можемо дозволити собі іноді святкувати День Курячого Яйця.

    Передбачливі телевізійники, знімаючи рідкісні кадри, пов’язані з ризиком для здоров’я, попереджають у титрах, що деяких речей повторювати не варто. Попереджаю, наступна історія згадана не для того, щоб ви вдома проводили подібні експерименти. Не хотів би також, щоб якісь несвідомі елементи використали витяг з моїх мемуарів для поганих жартів. А не розповісти не можу, бо то була майже бойова ситуація.

    Поставили ми з Андрієм Кравченко (нашого роду людинка) бляшанку каші на розігрів. Поставили і призабули. А вона за нашими спинами розігрівалася, роздувалася. Від дії внутрішнього тиску циліндрична ємність ставала все більше схожою на м’яч. І коли ми побачили, що зараз її розірве, паніка була не театральна: що напишуть у свідотстві про смерть? Численні мінно-вибухові поранення і опіки не сумісні з життям? Сховатись і перечекати? А що буде із службовим приміщенням, де мій товариш доклав чимало зусиль, щоб воно виглядало пристойно? Андрій сволодів ситуацією, схопивши через рушник гречану бомбу і поставив її на стіл.

    Сумніви ще лишалися. Всередині йшов процес перетворення рідини на пару. Треба було рішуче зменшити тиск у ємності. Вістрям консервного ножа мій товариш тільки наколов опуклу кришку. З дірочки у стелю вистрілив фонтан перегрітої каші з парою. Візуальний ефект нагадував спрацювання паровозного свистка. Витиснутий струмінь рідкої каші черкнув Андрія по гімнастерці і забарабанив у стелю. Над нами нависли зернисті бурульки, а сосуд ще свистів пронизливо і довго. Коли припинився свист, ми ще нервово, до болю в животах, реготали.

    День міг закінчитись безглуздими неприємностями. До столу ми мали половину від первинної кількости продукту, але були абсолютно впевнені, що жоден шкідливий мікроб, якщо він і був, тепер нам не загрожує.


    Ми і паразити, яких ми їли


    Теплий клімат подобався бактеріям, вірусам і мікробам. Вони були місцеві, а ми – прибульці, незвиклі до набору невідомих мікроорганізмів. Аборигени, мабуть, надбали за сотні літ імунітет, призвичаїлися жити разом, не помічаючи існування «братів» менших. А наш народ падав, як та пшениця. І неважливо, скільки разів вимиті руки, зараза жила на посуді, чекала у котлах. Тарілки, ложки, кружки мили люди, точніше – солдати. Якби вони мали до того інтерес, то результат міг бути іншим, але… ми всі знаємо, як у спільній їдальні можуть ставитись до чужого здоров’я. Отак сидиш, бувало, і думаєш: або пронесе, або «пронесе».

    Двозначність слова „пронесе” вимагає покаламбурити і розповісти історію, коли чужа біда, хоча вона і біда, а сміху спричинила... Я дуже вдячний Богу, що мій організм склепано на совість. За період від 6 жовтня 1983 по 12 лютого 1988 року він мене не підводив. А таке бувало, що хлопці, з якими однією ложкою сьорбав юшку, через кілька днів жовтіли. Ку-ку, Гриня! Маєте, друзі, гепатит. Ні, мене проносило тільки по хорошому. А от щодо другого значення… тут я вже пишу, як свідок про те, що бачив і навіть чув однієї темної ночі.

    Так от, охороняв собі караульне містечко – окремо винесена територія всередині розташування частини, на яку мали доступ тільки чинний наряд, та окремі командири. Ніякої тобі романтики. Основні маршрути по батальйону прекрасно освітлені прожекторами. Праворуч розташовані казарми. Ліворуч – туалет. Але ж – ніч і мало хто тинявся туди-сюди, намотавшись за день. Крім вартових всі поснули. Коли, бачу, летить щось велике і біле. Файно біжить, потужно, аж білизна на ньому напинається вітрилом. Добіжить, думаю, чи ні? Не добіг. На половині дистанції, там де схрещуються промені прожекторів, страшно гальмує. Пилова хмара рухається далі, в бік туалету, а людина... Йому вже не треба було спішити. На тому місці на ранок лишилась відмітка про нічне досягнення хворого воїна. Виснажений і знесилений він сурганився до казарми. А може варто було б додрімати ніч у туалеті?

    Сміх сміхом, але інфекційні хвороби іноді добивали хворих. Скажімо, потрапивши у госпіталь з дизентерією, чи гепатитом, боєць чіпляв там паратиф, малярію і таке інше. Висока температура тіла, солідний атмосферний «плюс», обезводнення, лихоманка – все складалося до купи, аж лікарі не знали, від чого лікувати. Так військо втрачало «багнети», а рідня, здавалося б, кріпкого колись сина. Невдовзі після потрапляння в Афганістан помер Чапа – кандидат у майстри спорту з боротьби. Хто б подумав? Треновані, фізично сильні хлопці першими піддавалися хворобам, а миршаві та недолугі від першого до останнього дня тягнули солдатську лямку справно. Світ перевернувся з ніг на голову. І хоч я сам себе не записую ні до спортсменів, ні до протилежного табору млявих «ботанів», тенденцію таку підмітив і відношу це явище на рахунок підірваного серйозним спортом імунітету.

    Коли була можливість розкошувати «чефаном», я не ходив до їдальні. Зберегти себе для мирного життя підказувала інтуїція. Технологія приготування їжі на велику кількість людей сама собою довіри не викликала. Іноді ми – їдці, так чи інакше попадали до зали приготування і ставали свідками форс-мажорних випадків. На наших очах армійські кулінари, не червоніючи і не соромлячись відповідальности перед Богом, чаклували над котлами. Не розрахувавши, наприклад, вихід кінцевого продукту, та побачивши, що страви не вистачить на всі підрозділи, кухарі відкривали воду. Так, сиру воду і просто у котел. Перемішали і – смачного! Та ще через сумнівну якість продуктів смак готових «шедеврів» не завжди був приємним. Мій язик ще пам’ятає металевий присмак вершкового масла, законсервованого, як шпроти. Жах! Кавовий напій, яким ми бавились, був з простроченим 17 (сімнадцять, щоб не вважали моєю помилкою) разів терміном. Консервованим могло бути все: картопля, капуста, морква, буряк. Тому, якщо щастило добути нормальної картоплі, я нарізав її кубиками і варив у трилітровій банці. Коли картопля ставала м’якою, висипав туди сардини у маслі. Виходила юшка.

    Але, запитаєте, як можна зварити картоплю у скляній банці? За допомогою саморобного кип’ятильника. Між двома лезами клалися сірники. Двох було достатньо, щоб між двома пластинами утворити зазор. Все це перев’язувалося ниткою. До кожного леза методом загинання кінчиків прикріплювалися дроти і виходив потужний водонагрівач. От і все. Якщо частина забезпечена електрикою, які проблеми? Два протилежні кінці дроту втикалися у розетку і вода у банці відразу починала виділяти бульбашки. Трошки терпіння, трошки обережности – в результаті отримували крутий окріп. Чим масивнішими були робочі поверхні нагрівача, тим більшу потужність він видавав. Вода закипала швидше. З часом я навчився робити такі агрегати, що повна банка сунулась по рівній поверхні, тільки-но вмикався струм.

    Таким чином, безцеремонно порушувались не тільки правила безпеки, але й швидко занепадав стан всієї електромережі частини. Лінії передачі перегрівалися понад норми. Що могло бути із дерев’яним модулем, станься коротке замикання? На це я перефразую відомий вислів: «Якщо не годуватимеш належним чином власну армію, то… розгрібатимеш багато попелу».

    Примітивні електроприлади доводилось переробляти часто, бо вони, з’їдені корозією, швидко ставали непридатними. Щоб довше користуватись кип’ятильником, в хід йшли товсті пластинки високовольтних запобіжників, та всяке залізяччя, яке валялося під ногами. На кип’ятіння трьох літрів води, за наявности масивного «агрегату», витрачалося менше хвилини часу. Але власником найпотужнішого за всю історію частини нагрівача був все-таки не я. Завзяті хлопці, зрозумівши пряму пропорційність номінальної продуктивності від площі робочої поверхні, шукали спосіб нагріти діжку води, та так, щоб швидко і без диму. Вони зметикували розрізати дві бляшанки з-під згущеного молока, встромили між двома розгортками палички і… Либонь, вся енергосистема була змонтована через відоме місце на тілі. Жоден запобіжник не спрацював, ніде нічого не перегоріло – стала дизельна станція. Двигун завив і заглух. Шкандаль!

    Дизелісти застрибали навколо хазяйства, а там все у нормі. Чухаючи потилиці, знову запустили електростанцію. Мотор розкрутив генератор і струм закрутив кондиціонери офіцерських помешкань, засвітив згаслі лампочки. Але і солдати не дрімали біля діжки. Друга спроба увімкнути нагрівач знову закінчилась зупинкою двигуна. З цього разу вони допетрали, чому разом із встромлянням вільних кінців у розетку припиняється таке звичне для всіх торохкотіння ДЕС. І я собі подумав: а будь там дизель побільше! Когось підучили б основам електротехніки через трибунал.

    До речі, конструюючи кип’ятильники, я сам був одного разу спантеличений. Хотілося чаю. А на той час серед майна не знайшлось підходящих деталей для приладу. Взяв хромовані елементи від замка, ну і зліпив їх докупи. Увімкнув – система працює, вода гріється. Що там відбувається у банці, не бачив. Повернув голову лише коли вода забулькотіла. У це неможливо було повірити: я побачив розчин кольору міцної кави. Що за чудеса? Кого я зварив? Чи не каракатицю? Ледве стримуючи рух волосся короткої солдатської зачіски, я стояв, заклякши на місці, не в змозі дати собі раду. Поруч нікого не було – так? Так! Воду наливав абсолютно прозору – так? Так! Містика якась. Ну, то пити, чи не пити? А виявилось, не містика, а чиста

    хімія і фізика. Потягнувши за дроти, я дістав геть облізлий нагрівач. Ключове слово мого оповідання – «хромовані». Напевно, ви збагнули це раніше, ніж я тоді. Так от, кажу вам, вчить у школі все, що вам викладають, бо колись знадобиться.

    От, наприклад, як в умовах спекотного літа охолодити флягу з водою? Ми навчились це робити. Обшивали ємність шинельним сукном, намочували флягу іззовні і «холодильник» починав працювати. Випаровуючись, тканина віддавала з парою і тепло. І не сказати, що мудро – прості, відомі із шкільної парти закони, але як доречно їх використовували. Особливо водії масово користувались цими знаннями, знаходячись у постійному русі. Дверцята їх машин прикрашали не тільки бронежилети від куль, але й ворсисті фляги, які вони чіпляли на кронштейн дзеркала. Тепла вода не давала померти, а прохолодна давала жити на повну.

    Полковнику Геннадію Попову хтось дуже здогадливий подарував великий афганський глек, у якому вода охолоджувалася сама. Я тільки і визирав, щоб воєначальник кудись подався, щоб перехилити скляночку, та й повторити. Секрет – у технології виробництва. Спочатку майстер зробив тонкостінний сосуд, обліпивши його поверхню кінським волосом. Поверх того він наніс зовнішній шар глини. У печі волос вигорів, утворивши мережу капілярів. Крім того, що вода поступово охолоджується, вона ще набуває приємного присмаку. Бачите? Елементарні знання, та вони суттєво полегшували життя.

    Що вода? Завдяки цьому фізичному явищу охолоджували повітря казарми. На вікнах робили каркаси, всередину клали оберемки верблюжої колючки і поливали водою. Скільки вікон – стільки живих кондиціонерів.

    Колючка, крім раціону верблюдів, надходила і до нашого столу, тільки в іншому вигляді. Ні, салат з неї ніякий. Зате відвар рослини добре втамовував спрагу, хоч не можу сказати про її приємний смак. До незнайомих смаків треба було звикати. Звикати, щоб були сили, звикати, щоб перемагати невидимих нападників, які атакували і перемагали багатьох здорованів. Служба тилу дбала про наше здоров’я, як могла. Не вистачало свіжих овочів і фруктів – подавали сушені, прострочені, консервовані, вирощені самосадом у пустелі.

    Асортимент напоїв, які нам пропонувались у війську, цікавий. Медична служба додала до нього складові, яких не зустрінеш деінде. Я писав про відсутність або обмеженість багатьох натуральних складових із вітамінами. Авітамінізований солдат далеко у гори не піде. Для вирішення проблем служба тилу завозила на продовольчі склади великі бляшанки із знайомими нам кульками „Ревіту”, „Гексавіту”, „Ундевіту”. Тільки не подумайте, що старшини поштучно видавали кожному бійцеві жовту кульку до сніданку. З них варили „компот”. Вода і вітаміни – нехитрий рецепт пійла. Передати смак проблематично – нема з чим порівняти. Спробуйте самі. Розведіть у склянці окропу з десяток кульок і випийте. Тільки спочатку порадьтесь з лікарем, чи можна таке робити з живим організмом?

    Далі за рейтингом популярности йшов узвар, тобто, компот із сухофруктів. Завдяки майже достовірним солдатським чуткам, ми знаємо, що за розпорядженням начальника медслужби в нього додавали бром. Як вам відомо, бром не входить до переліку вітамінів. Цим препаратом намагались пригнічувати делікатну потребу солдатів у особах протилежної статі. Але я чомусь не дуже вірю в ефективність такої „хіміотерапії”, бо випадки вагітности представниць прекрасної половини людства були якимись системними, щоб не казати – стабільними. Отже, компот ми пили беззастережно. Він був трохи кращим за «чай» (без лапок писати – не піднімається рука), невідомо чиїми руками зметений, невідомо у яких стайнях.

    Беру на себе відповідальність описати рецепт одного напою, який готували, так би мовити, у приватному порядку. Все-одно, повторити результат ви не зможете, та й не захочете – клімат не той. Для початку, треба взяти великий вогнегасник, відірвавши його за допомогою лому, чи обценьок від стіни. Потім є сенс випустити отой непотріб, яким його заправлено. Далі частини вогнегасника слід ретельно вимити (ми ж, наче, не свині). Всередину слід залити воду, бо то, хоч і не головна, але найоб’ємніша складова. Туди ж вкидається кілька пакетиків льодяників, додаються дріжджі кришка щільно загвинчується. За добу під розпеченим дахом вогнегасник „дозріває”. А ховати таке знаряддя треба дуже-дуже хитро, бо утвореною рідиною не гребували ні офіцери, ні цивільні службовці.

    Коли я був наївним молодим рядовим, то побачивши повний ящик цукерок у кімнаті командира взводу, подумав: „Який ласунчик!” Насправді, він не любив солодке, а полюбляв міцне. Ну все, алкогольну тему закрито. Оповідати про способи захмеління не є логічним для мене – противника спиртного. Уявіть, майже всі вірили у всемогутність «вогняної води» у боротьбі з мікроорганізмами. А пройтись по інфекційних палатах – так де вони ті, що не пили? Як до хвороби робили «профілактику», так і під час її «лікувалися», наскільки вистачало грошей. Ну, не всі, але…

    Нескладно здогадатись, що стіл солдата відрізнявся від розмаїття на столі командирів. Спрощено можна намалювати піраміду. Широка основа – це саме найчисельніша категорій військовослужбовців, рядові, єфрейтори, сержанти і старшини строкової служби. Трохи вище у «зграї» командири середньої ланки: сержанти і старшини надстрокової служби, прапорщики, молодші офіцери і цивільні особи. Далі піраміда звужується до сегменту старших офіцерів, від майора і до полковника. На вістрі піраміди – одноосібно бовваніє постать генерала, але заступники, напевно, столувалися разом з комдивом. Не секрет, що кухарі і начальство, причетне до служб тилу – окрема категорія, по за пірамідою. «Діди» і «дембелі», можна сказати, теж явище не від того світу. Хто міг побудувати незалежну систему харчування, той був щасливішим.

    Військо було розкидане по різних гарнізонах, а кожна частина, як окрема держава, мала різний ступінь розвитку їдалень, починаючи від асортименту і аж до добору кухарських кадрів. Десь, читаю, навіть офіцери страждали від іншого роду поживи, не такої, до якої звикли у Союзі. Раіс Аблазов, командир вертольоту з ескадрілії у Баграмі записав: «Про хороше годування можна було тільки мріяти. Запам’яталося, як щоразу на вечерю подавали манну кашу. За рік з’їли, мабуть, всю сушену картоплю з НЗ нашої держави, яка зберігалася на складах ще з війни (Великої Вітчизняної), – така вона була несмачна, погано розварювалася. Оскільки ми із собою взяли примуси, то іноді самі, по черзі, готували на ланку. Продукти міняли на льотні талони у їдальні в кухарок.»

    Так це ідеться про льотну столову, де взагалі норми відрізнялись від норм наземного війська у кращий бік. І, знаєте, під час своєї надстрокової служби я не жалівся на манну кашу, а їв її щодня з превеликим задоволенням. Може пан Раіс – гурман, до якого мені далеко?

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    Замріяні гурмани

    Частина 2

    Гостинність


    Людина, яка подорожує світом, напевно цікавиться місцевими предметами вжитку, побутом туземців, на території котрих перебуває. Обов’язково хочеться залишити собі сувенір на згадку з певними асоціаціями. І, звичайно ж, більшість людей готові «продати» себе на дружній обід з особливостями місцевих смакових уподобань.

    Передати враження від споживання страв – не вийде. Варто обмежитись загальними епітетами: поживно, більше, ніж смачно, з несподіваними смаковими сюрпризами. Я не вмію дегустувати, а потім описувати незнайоме зрозумілими словами, ніхто з читачів з моєї розповіді не відчує смаку на язиці. І тепер, щоб ви не подумали, нібито я вчащав до афганців, та знаюся на їхніх кулінарних секретах – ні. Але одного разу попав вдало, переконавшись у непорушности законів гостинности.

    У кожного з учасників радянсько-афганського конфлікту, хто мав таку ж нагоду, свої враження, відмінні одне від одного. Ми із старший лейтенантом Анікєєвим потрапили до друзів, або ж до умовних друзів, як тоді можна було охарактеризувати стосунки між представниками радянської і афганської армій. Нижче я наведу мемуари офіцерів про їхні візити до лігва збройних формувань моджахедів. Бували й такі. Кожна подібна поїздка була досягненням особистої дипломатії.

    Тепер про обставини зустрічі: організатори і хазяї – підполковник афганської армії, та й ще один офіцер, цілий полковник, літня людина ще того старого королівського загартування, тобто, за молодих років починав служити в армії короля Дауда. Мав він високу посаду, чи ні, по погонах не судять. Афганським офіцерам приходили чергові звання, незалежно від посади, по календарному строку. Гості – я, тоді рядовий і жодним чином не особливий якийсь хлопець і мій візаві – старший лейтенант інженерних військ. Водія нашого «бобіка» можна не вважати учасником обіду, оскільки він весь час крутився біля машини, ледве відганяючи навалу малих капосників від дзеркал і номерних знаків.

    Наважитись на поїздку до самого Шинданду допомогла юнацька цікавість. Неспокійні хвилі лоскотали нерви, накочуючись і відступаючи. Ми намагалися не допустити тривожних думок глибоко в серце, однак, розслабитись теж собі не дозволяли. Надворі бовваніла наша машина, навколо якої гасав розпашілий водій. А ми самі увійшли до будинку, усвідомлюючи, наскільки ж далеко знаходяться наші бойові пости і хто нас тут шукатиме до кінця дня?

    Великий вентилятор на підставці ганяв повітря кімнатою. На столі белькотів японський приймач, присипляючи нас то протяжними східними акордами, то незрозумілою персидською мовою. До компанії приєднався тарджоман – перекладач, один з молодших офіцерів, який свого часу навчався на території СРСР інженерній справі. Все, про що ми говорили, не варте пам’яті у порівнянні з обідом, який нам замовила приймаюча сторона. Та і про що ми могли говорити? Загальний зміст бесіди: ми вам, а ви – нам, тому між нами завжди все буде добре. Сказавши речення, ми терпляче чекали, доки слова перетлумачать на фарсі, складуть пару речень у відповідь і відпасують нам. Сплітаючи словесні реверанси, я непокоївся, що мого запалу витримати все у стилі інтелігентів вікторіанської епохи надовго не вистачить.

    Чорний, як земля, сорбоз поставив перед учасниками тарелі з пловом. Шматки баранячого м’яса лисніли у великих зернинах рису. Давно не бачив стільки м’яса і такого добірного рису. Безкінечна розмова почала подобатись. Додому ще треба було доїхати, але до людей, які сиділи перед нами, прокинулася повна довіра. То був єдиний день, коли критичне навантаження шлунку співпало з повним моральним задоволенням від спожитого. Сам собою розв’язався язик, віднайшовши потрібні слова наостанок. Ніхто не хотів лишатися боржником у красномовстві. Через те ми ледве вмостилися до УАЗіка, хвилюючись, не стільки про те, як безпечніше проскочити до гарнізону, скільки про машину, яка могла знадобитись її хазяїну під час нашого бенкету.

    Іншого рівня зустріч описана колишнім командиром 101-го піхотного полку Володимиров Невєровим у його нарисі «Чесна угода». Слід сказати, що полковник Невєров не переймався бажанням перекусити, а планував провести плідні перемовини з керівником, як він сам пише, бандугруповання. Ось що з цього вийшло.


    «Це був 1983 рік! Багато чільників банд були готові до мирних переговорів з урядом Афганістану, а на місцях з губернаторами провінцій, міст. Але, на жаль, ані афганська сторона, а, тим більш, радянська, цього моменту не відчула, або не хотіла. Погодившись на зустріч, я запропонував провести її на території полку. Однак, наступного дня зв’язковий (Фейзбулла) прибув і передав побажання свого командира зустрітись на нейтральній території. Та для кого вона була нейтральною, якщо кожна висота, кожна п’ядь землі – афганська. І тоді я наважився на зустріч, розуміючи, що то могли бути мої останні години життя. Доповівши ситуацію командиру дивізії, , я спитав дозволу, але отримав відповідь: «Тільки після мого рапорту командувачу армією». Я навіть не міг припустити, наскільки це виявилось складним процесом. Мені довелося переконувати не тільки командувача 40-ю армією, але й командувача військами округу. Отримавши, все ж, дозвіл (вочевидь, це був перший випадок, коли особисто командир полку вів переговори з душманами без представників афганської влади), я почав готуватись до спілкування. Я настільки хвилювався, що у магазин до ПМ (пістолет Макарова)почав вставляти дев’ятий набій (при місткости 8 набоїв), хоч прекрасно розумів, що скористатись ним не доведеться.

    24 лютого взяв із собою перекладача і майора А.Казанцева на БТР-60ПБ, я виїхав до стану зверхника. Не доїжджаючи метрів 50, мене зупинили і рухом показали, що до намету мені і перекладачеві необхідно йти пішки. Навколо намету було розставлено охорону чоловік 10-12. Увійшовши до намету, я побачив (вперше) голову банди Сайд Амір Ахмада. На око йому було років 30. Виглядав вельми пристойно.

    У ході переговорів він відзначив, що розуміє наше становище і хотів би жити у мирі з нами. Такий порядок мене повністю влаштовував. Розмова тривала близько 6 годин з перервою на обід. Коли нам подали їжу, я не починав трапезу. Якесь внутрішнє почуття було про отруєння їжі. Помітивши мою тривогу, Сайд Ахмад посміхнувся і, сьорбнувши вміст із своєї тарілки, передав її мені, а у мене взяв мою. Такий хід вплинув на мене обнадійливо. Але… Схід є Схід.

    Після обіду Ахмад розгорнув мапу і почав показувати розташування складів, баз, кишлаків, у яких мешкають душмани і навіть маршрути, якими з Ірану доправляють зброю і боєприпаси. Але хто після цього лишить живим командира полку? Так, нагодували мене добре перед смертю, майнуло у голові. А тут ще перекладач мимохіть прошепотів: Товаришу полковник, а Вас стратити хочуть».

    Переговори ще тривали близько півтори години. А в мене думки про близькість моєї смерти. Почав уже подумки прощатись з усіма.

    Минули роки. І коли пишу ці рядки, я не можу пригадати, чим саме зміг переконати командира банди у відтермінуванні моєї смерти. У результаті переговорів ми уклали без протокольний мир. Я обіцяв не проводити операцій проти моджахедів його банди, а він запевнив, що його люди не нападатимуть на наші транспортні колони, пости та інші об’єкти.

    – А гарантія? – спитав я.

    – Моє слово – найтвердіша гарантія, – відповів він.

    – Але у районі діють інші загони.

    – Я забезпечу порядок на своїй території, – відповів Ахмад.

    І, як показали подальші події, слово він своє тримав твердо. На довгий час у районі Герату встановився мир.


    Як не важко радянському полковнику переосмислити вагу епітетів, якими він нагородив сардара Ахмада, слід віддати належне взаємній повазі до суперника. Лише один раз його загін названо в оповіданні моджахедами. І то вже прогрес, бо коли це відбувалося, крім як найманцями і бандитами партизанів не прийнято було іменувати.

    Наведена історія переповідає обставини, коли один із наших воєначальників їв, маючи внутрішній спротив до того. Смачно і страшно водночас. Пішло на користь таке бенкетування, чи ні? Думаю, не пішло. А наступний витяг з оповідання борттехніка Фролова, відомого вам з попередніх частин мого циклу, теж підтверджує таку мою думку. Інтерес там був схожий, тільки іншого рангу виконавці. Надаю слово Ігору Фролову.


    «ДЕНЬ ДУРНЯ

    Перше квітня 1987 року. Пара Мі-8 у супроводі пари Мі-24 летить до іранського кордону, у район соляних озер. Летять у дружню банду, везуть матеріальне свідчення дружби – великий телевізор "Sony”. У вождя вже є дизельний генератор, відеомагнітофон, набір відеокасет з індійськими фільмами – телевізор має увінчати собою цю піраміду добробуту. В обмін вождь обіцявся інформувати про плани недружніх банд.

    Проскочили Герат, повернули перед хребтом на Захід. «Двадцять четвірки», у яких, зазвичай, не вистачало пального для великих перельотів, побажали на все добре, і пішли назад, на гератський аеродром, пообіцявши зустріти на зворотному шляху. «Вісімки», знизившись до трьох метрів, летіли над дорогою, наздоганяючи поодинокі танки і бетеери, тішачись тим, що лякали своїх сухопутних колег. Ті, хто стирчав з люків або сидів на броні чули тільки гуркіт своїх двигунів, – і, раптом над самою головою, дихнувши гасовим вітром, закривши на мить сонце, ширяє голубе, у брунатних патьоках мастила червонозоряне днище, - і гвинт окрила машина, заглушивши ревом, проноситься далі, доброзичливо хитнувши фермами з ракетними блоками.

    Відійшли від дороги, довго летіли порохнявим степом, нарешті, дісталися. Пару зустрічав натовп суворих чорнобородих чолов’яг з автоматами і гвинтівками на плечах. Очікуючи, доки борттехнік загальмує лопаті, командир пожартував:

    – А нащо їм довбаний "Sony”, якщо вони можуть забрати два вертольоти і шість льотчиків? Грошей до кінця життя вистачить.

    Взявши автомати, вийшли. Вдалині, з боку іранського кордону, блищала і здригалася біла смужка – озера, чи просто міраж. Командир помахав тим представникам банд формування, що стояли оподалік, показав на борт, окреслив руками квадрат. Підійшли три афганці, винесли коробку з телевізором. Вийшов вперед вождь – похмурий товстий велетень у чорній накидці – жестом запросив іти за ним. Льотчики рушили у щільному оточенні мужиків з автоматами. Борттехнік Ф. докурив цигарку, хотів кинути недопалок, але подумав – чи можна ображати землю у присутности народу, що її замешкує – хтозна, як відреагують. Випотрошивши пальцями залишки тютюну, він сунув фільтр у кишеню.

    У глиняному будиночку із сферичною стелею було прохолодно. Уздовж стіни лежали подушки, на які льотчикам запропонували сідати. У центрі поставили телевізор. Гості і хазяї розсілися навколо. Над борттехніком Ф. було віконце – він навіть розміркував, що через нього можна стукнути його по голові. Праворуч сидів жилавий «дух», і борттехнік непомітно намотав на ступню ремінь автомату, що лежав у нього на колінах – на той випадок, якщо сусід забажає схопити автомат. Ліву нагрудну кишеню-кобуру відтягував пістолет, праву – граната – перед тим, як вийти з вертольота, екіпажі, розуміючи, що шансів проти такого натовпу немає, прихопили кожен по «лимонці». Гості тут, звичайно, – свята справа, але всяке буває. Тим більш, першого квітня…

    Принесли чай – кожному по маленькому металевому чайничку, скляні кружки – маленьку подобу пивних, білі і бежеві кубики рахат-лукуму, зацукровані горішки у надтріснутих шкаралупках, схожі на вустриці. Вождь, скупо посміхаючись, показав рукою на гостину. Льотчики тягнули час, оглядаючи з робленою цікавістю стелю. Пити і їсти першими не хотілося – невідомо, що там налито і підсипано. Почали тільки після того, як вождь підніс кружку до бороди.

    Гостювали недовго і напружено. Попивши чаю, встали, незграбно притиснувши руки до грудей, вклонилися, жестом дали зрозуміти, що проводжати не треба, потисли руки всім по черзі, взулися біля порогу, і умисно не поспішаючи, пішли до вертольотів. Беззахисність спин була, як ніколи, відчутна. Від чаю чи від страху, усі шестеро змокли. Кілька мужиків з автоматами повільно йшли за ними. Їхні погляди тиснули на лопатки.

    Діставшись до вертольотів, скоса глипнули, непомітно заглянули під днища у пошуках підвішених гранат, через те ж оглянули амортизаційні стійки шасі – зручне місце для розтяжки гранати – вертоліт злітає, стійка вивільняється, кільце висмикує чеку…

    Запустились, помахали з кабін вождю, який все ж вийшов проводжати. Він підняв руку, прикриваючи очі від піщаного вітру гвинтів. Злетіли, розвернулися, ще очікуючи пострілу, і пішли, пішли – все далі, все спокійніше, ховаючись за пиловою завісою… Пішли.

    – До-о-обре! – зітхнув командир, майор Г. – Ще одне таке чаювання, і я посивію.

    Через півгодини вискочили на дорогу, підскочили, запросили «двадцять четвірок»: «Йдемо, зустрічайте».

    – Теж мені, супровід, - мовив командир, – … вони мені тут потрібні – мали б поруч крутитися, доки ми отой страшний чай пили.

    Мі-24 зустріли їх вже на підльоті до Герату. Пристроїлися попереду і ззаду, спитали, чи не подарував вождь баранця.

    – А як же, кожному – по барану, – сказав командир. – Просив кістки вам віддати.»



    Ну як вам таке? Велика і серйозна дипломатія не завжди давала очікуваний ефект. Політика примирення, оголошена у 1987 році практично нічого не змінила, окрім того, що радянські війська не мали права відповідати на провокації і тоді вівся односторонній відстріл, і цинкові труни перетинали кордон з тією ж інтенсивністю. А мала самодіяльна дипломатія, практикована на свій страх, з величезним ризиком, зберегла багато життів. На територіях, підпорядкованих умасленим сардарам, припинялася війна, джентльменська угода діяла, а, якщо порушувалася, то не афганською стороною. Один раз нашим могли повірити. Другого шансу попити чаю і лишитись живим не було.


    Кулінарні знахідки


    Солдатське буття треба прикрашати, робити маленькі свята і не за казенним столом. Армія США не тим сильна, що тримається на професіоналах, – бути «янкі» престижно. Вони ситі, вони задоволені, тому й готові зранку до вечора гарувати, як…, вибачте, афроамериканці на плантаціях. Німецька армія – до кінця минулого століття формувалася за принципом набору на строкову службу. І що? «Зольдати»ситі і задоволені. Наша їдальня не задовольняла наших смакових звичок, а ще більше – естетичних. Чого нам не давали, те ми намагалися організувати на наші мізерні грошенятка.

    Наші гарнізонні крамниці пропонували товари, яких у Союзі навіть ніхто не бачив: голландська шинка, натуральні грецькі соки, всіляка смакота. Та й такі звичні тепер продукти, як згущене молоко в широкому асортименті, ікра, консервовані краби (справжні камчатські), печиво вітчизняне і імпортне. Хто жив у Союзі, той розуміє. З усього розмаїття краму солдат обирав, зазвичай, дешеве, рідко – дорожче. І ми робили собі „Наполеон” з простого харківського печива, викладаючи його шарами і поливаючи згущеним молоком. Ту ж таки згущенку можна було продути вуглецем на компресорній і отримати подобу морозива. Так що, ситі мої читачі, війна війною, а мозком керують не тільки доцільність, рефлекси самозбереження, але і шлунок, великою мірою, теж.

    Як уже було сказано, позапланові чаювання з печивом називалися спеціальним терміном «чефан». Натомість, не віталося таємне вживання прихованого хліба, або бридкої каші з батальйонної їдальні. Це називалося зневажливо словом «парашничати». До «парашництва» були схильні молоді солдати, за рідкісними винятками. Попастись на цьому на другому році служби – ганьба смертна. Один з наших «дідів», з підходящим прізвищем Дєдух, уважно стежив, як молодий черпає кашу, щоб подати йому і не забував попередити: «Кам-кам!», тобто, «Трошки!». І доки я сам не дослужився до почесного строку, ніяк не міг зрозуміти, як йому, Дєдуху, вистачає сили жити? А що там довго міркувати? На скажених забігах у бронежилеті його не бувало, на прибиранні казарми – тільки, як контролюючий орган. Там – почефанив, там переспав. То так і шматок хліба з маслом – неабияка їжа. Додати до чаю трохи (кам-кам) згущеного молока, та вже й до прадіда можна служити!

    Коли-не-коли «діди» генерували ідеї, які молодий побоявся б озвучити: з’їсти караульного пса.

    Собака європейцю, слов’янину хто? У першу чергу, – друг. За яких обставин корейці почали їсти собак? У якій армії вони служили? Але наші (на другому році служби) показилися. Було у нас два барбоси. Не дурні і не вундеркінди серед своєї породи. До речі, якої ж породи вони були? Якоїсь мішаної. Ніхто не знав, коли вони попали до караульного вол’єру і хто перший почав водити їх на нічну варту. Командам їх ніхто не навчав. Цілий день вони, закриті у вол’єрі, відсипалися. Але щоб насмітити під себе – такого не бувало. Зате ввечері, коли вартовий відкривав дверцята, вони могли перед нарядом на етапі спорядження автоматів зливати по п’ять хвилин (от терплячі тварини!). І перші хвилини не солдат водив чотирилапого, а навпаки, той гарцював маршрутом так, що доводилося грубо смикати пасок на себе, щоб не забігти ненароком у сусідню провінцію.

    Собак мені жаль. Чому хлопці підняли руку на своїх партнерів по службі? Спочатку «почефанили» одним гавкуном, а, незабаром, з’їли його товариша. У тих «вечірках» я участи не брав. Про те, що сталося, дізнався, коли заступив у караульний наряд. Бенкетувала ж інша зміна. Відтоді я не почувався вночі настільки безпечно, як із голосистим помічником.


    Нове життя


    Строкова служба навчила жити за принципом: не все так погано, як могло би бути. Справді, не хочу казати, і не маю на те підстав, що цей складний період відбувся, як чорна смуга у житті. Нарешті я міг вирішувати подальшу долю так, як мені хотілося. Або їхати додому, пірнати з головою у сметану (бо хотілося), чи все-таки ще раз переконатися і затвердитися, і дати відповідь на питання: хто я є? Одна справа, коли за тебе думають старші, вказуючи напрямки руху, порядок дій, та межі дозволеного. Недобровільно, примусово, не питаючи про стан душі, не переймаючись чиїмось емоціями. Граничні режими організму вже були визначені, а що до того, чи зможу я триматися приблизно у такому ж ритмі, маючи вибір: іти далі військовою стезею, чи повернути на цивільні рейки? Військова людина у Союзі – повноцінний громадянин, який має свою специфічну роботу, але ввечері він кладе голову на плече дружини, а вранці лізе до свого холодильника. Та по «гарячих точках» тисячі людей у погонах вели філософську розмову самі із собою: наскільки вистачить пороху в моїх порохівницях? Зараз спало на думку таке – це ж типу військове чернецтво. Нехай не всі офіцери добровільно обирали свій складний шлях, але мені – солдату, який відслужив належне, виконав, як кажуть, громадянський обов’язок, зовсім не потрібно було питати у батьківщини, чого вона ще вимагає від мене. Спонтанна думка, підкинута одним із друзів, швидко переросла у остаточне рішення: лишаюся.

    Отже, прослуживши останні півроку у Гератському гарнізоні, я знову перемістився на шиндандщину, в управління 5-ї Гвардійської Зимовниківської, орденів…, мотострілецької дивізії. Твою дивізію!!! Чи не погарячкував? А домашні вареники? А борщі?

    Переполошилися домашні, пішли в атаку родичі, посипалися листи, почалися умовляння. Але заднього ходу вже не було. Я виписав на складі новий комплект польової форми і вперше увійшов до офіцерської їдальні на законних правах. Так це ж зовсім інша справа! Відтоді можна було казати вголос: я – людина.

    Швидко минув період притирання до нових начальників і ознайомлення з колом обов’язків. Скоро оточення зрозуміло – цей буде літати. Після дебютного перельоту відбувся наступний, а там ще і ще, і ще. Гарнізони і військові частини, короткі, проте, змістовні візити прикрасили життя. Ні, ченцем військового аскетичного ордену я себе вже не почував, розвідавши поступово «зірковість» їдалень по різних закутках контингенту, коли-не-коли вгамовував там основну потребу організму. Тураґунді, Кандагар, Кабул, Баграм, Джелалабад. Така собі географія подорожей, чи, інакше кажучи, весь світ на тарілці.

    Незабаром при дивізійному управлінні відкрили воєнторгівську кав’ярню. І одночасно з цим народився ритуал „відвальної”. Мої друзі – геніальні автори чорного гумору, проводжаючи мене в дорогу, казали: „Тебе не сьогодні – завтра зіб’ють, то ми разом і сосисок не поїмо?” Я замовляв сосиски, ми ґелґотали до пізньої години, бо зрання я вже їхав на аеродром. А якщо з якихось причин не відлітав, ввечері процедура „відвальної” неодмінно повторювалась. Найгучніші проводи, пам’ятаю, тривали кілька днів поспіль.

    Найбільше подобалося літати до штабу 40-ї армії. Коли всі службові справи бували влаштовані, я на деякий час ставав цивільною людиною. Виймав комплект перемінного одягу і виходив на вечірню прогулянку, не оминаючи столичної кав’ярні, у порівнянні з якою наша дивізійна тягнула на жалюгідну помийницю. Коли водилися чеки, ввечері гріх було відмовити собі у смаженому курчаті. А вранці я любив робити рейди по офіцерських їдальнях різних військових частин. Переглянувши меню, лишався, або рухався далі – було куди піти. При штабі армії їжу готували цивільні кухарі і ставлення до обов’язків вони мали відповідне своєму високому інвалютному заробітку. На час відрядження, за військовими правилами, слід було виписувати продовольчій атестат і ставати на облік для отримання харчового забезпечення. І не там, де заманеться, а у тій частині, куди належало прибути для виконання завдання. Та такого, щоб колись виконати всю процедуру належним чином, не велося й мови. Дівчата у фартушках завжди чемненько подавали все до столу, не питаючи, звідки така незнайома фізіономія.

    Одного ранку я встиг натрамбуватися у трьох частинах. Їдальні військових будівельників оминав, не маючи нічого проти самих бійців будбату, але не покладаючись на майстерність їхніх кухарів. Сумний досвід минулого підказував, що у цьому роду військ хлопці однаково вправні біля бетономішалки і біля котла. А тому їх могли переставляти за нагальною потребою. Ну то так, здогадки. Найкращі спогади збереглися від закладів харчування льотчиків і десантників. Але головне, нещодавня болюча проблема постійного недоотримання задовільного поживного продукту, геть перестала тривожити. Навіть тимчасові затримки на пересильному кабульському пункті, коли попутного літака доводилось чекати по кілька днів, не доводили до відчаю. А то єдине місце у Кабулі, де не слід було казати «поїв». Емоційно точніший вислів – «отруївся». Та коли були у наявности гроші – було з чим до туалету іти навіть там. Якоїсь неситної днини від голодної кволости мене врятував кілограм яблук, куплений на останні 70 копійок.

    Обговорити...



  •  © Ігор Рубцов

    Замріяні гурмани

    Частина 3

    Апельсиновий рейс


    У субтропічних широтах Афганістану, де гори не такі високі, а долини зеленіють, омиті водами широкої річки Кабул, знаходиться цитрусовий рай. Там, у раю, обережно літали, ні, не Янголи, а гвинтокрилі машини. І звідти, з-під листя, назустріч їм летіли крупнокаліберні кулі і зенітні ракети. Тому вони – вертольоти, носилися не менш, як парами, хижо маневруючи на максимальній швидкости. Частина машин не поверталася на базу, перекресливши небо траурно-чорною стрічкою диму. Так що, пілоти не відчували себе курортниками у небі над містом з красивою назвою Джелалабад.

    Дякувати моєму шефові, підполковнику Крупнову, і я на добу залетів туди подивитись на рясніючи мандаринові та апельсинові плантації. Ціль відрядження насправді була унікальною. Офіційно, тобто у документі, написали: супровід особового складу. Реально ж я мав завдання зустрітися з колишнім однополчанином і другом Валерія Крупнова, і вивезти до Шинданду чималий гостинець стиглих мандаринів, в’язанку евкаліптових віників, а, на палке прохання майора Суслова – мавпочку. Так, теоретично (і ми це знали, бо у нашій частині один прапор вже був власником макаки) примати жили на деревах, які вкривали джелалабадські схили. Я тоді не дуже замислювався, як ловити тварину, чим її налигати, щоб доправити на шиндандщину, але якась моя і майора Суслова дитяча довіра давала підставу сподіватися, що його план цілком реальний.

    У далекому 1570-му році імператор моголів Джелаладин Акбар заклав місто у цих благодатних краях, але ще до нього буддисти понаставляли там свої культові споруди, датовані аж першим століттям. Номінально встановлена революційна прокомуністична влада так і не впоралася, навіть за допомоги двох бригад «шураві» і радянського вертолітного полку, з великою кількістю повстанських угруповань. Близькість пакистанського кордону грала на руку моджахедам, які проходили підготовку у таборах по той бік, а відпрацьовували науку у джелалабадських заростях. До основних баз зброї – рукою подати і знаходились вони на території іншої суверенної держави, куди не могли літати на бомбометання радянські бомбардувальники.

    Головною сільськогосподарською культурою адмінцентру провінції Нангархар до недавнього можна було вважати… мак. Саме так, опійний мак, від якого залежав добробут селян. Через запровадження програми знищення посівів опіуму багато фермерів і простих землеробів сіли на голодний пай. Дійшло до того, що боржники змушені були наркодилерам віддавати своїх дітей.

    Чому не цитруси, а мак був основною комерційно вигідною продукцією селян? Причина у нестачі води. Неподалік від річки, там де вологи вдосталь, вирощують фрукти й овочі, а у віддалених районах на незрошуваних площах гарно росте тільки мак. Не цинічна байдужість до поламаних життів, а безпросвітна бідність змушувала дехкан вирощувати надзвичайно красиві квіточки, які збирали у своїх маленьких коморках білий смертельний сік.

    У цю красу мене і відправили, не жаліючи міноборонівських валютних коштів, адже за перевіз кожного пасажира гроші переганялися з рахунка на рахунок. Відправляючись в далеку путь, я навіть не здогадувався, наскільки далекою стане дорога. Прямого сполучення Шинданду-Джелалабад не існувало. Усі рейси – через Кабул. Мій Ан-12 робив великий трикутник, зробивши першу посадку у Кандагарі. Побачити залюднені кабульські вулиці після стриманого аскетизму Кандагару було просто приємно. Однак, у місто я не поїхав. Вночі у потрібному напрямку відлітав Ан-26, тому кілька годин чекання ледве-ледве дотягнув на пересилці коло аеропорту.


    Напівтемний салон Ан-26. Поруч – група молодих офіцерів тільки-но з Союзу. Дивилися на мене, старшого сержанта, як на батька рідного. Я нікому не сказав, що лечу у Джелалабад вперше. Глупа ж ніч навколо, а екскурсовод забарився. Де ночувати і як шукати десантну бригаду – задача з кількома невідомими. Але я був щасливий польоту. Зсередини розпирає хвиля почуття, як би його визначити, марнославство, чи що? Та ні, наче воно не моє, але ж приємно бути головним пацаном серед приголомшених невідомістю лейтенантиків. «Визначимось!» - запевнив я їх. Язик у голові не тільки, щоб поштові марки слинявими.

    Недовго летіли, перестрибнувши через гірське сідло і у повній темряві впали на долину. Бортач опустив рампу. Розгерметизований відсік шумно впустив оточуюче повітря. «Хух!» - дихнула на нас субтропічна ніч. «Йо!» - відказав внутрішній голос. Таким відпаром земля ще ніколи мене не приймала. Задушлива спека увірвалася, наповнивши кожну шпарину ароматами невідомих рослин, а може самих гір, вперемішку зі спаленим гасом. А на Україні в ті дні вже бачили перший сніг.

    Вийшли назовні. Вогке гаряче повітря накотило на нас щільною хвилею. Чи буває тут зима? Напевно, як ми її розуміємо, не буває. І стало так цікаво все побачити, а у небі – тільки квасолини зірок, і зовсім не видно місяця. А темна земля, вкрита рослинністю, робила ніч ще темнішою. І всі зрозуміли, що попали в інший світ, абсолютно не знайомий ні сочінцям, ні кримчанам, ні душанбінцям. У повітрі зависло питання: і що далі?

    Тільки пілоти могли зорієнтуватись у своїй аеродромній стихії. Отже, я до них, а за мною мої необстріляні супутники. Екіпаж крутився під стійками шасі, не вмикаючи ліхтариків. Знали, на кожну блискітку, навіть на коротке кліпання засмаленої цигарки, моментально могли відреагувати вогнем на ураження. Льотчик рубонув долонею простір, вказавши азимут і додав, що там ми побачимо високу пальму, а вже хтось, та якось скерує нас.

    – За мною! – розкомандувався я ступивши у пітьму. – По зорях вийдемо.

    Офіцери розібрали валізи і задріботіли услід. Тільки-но проминули пальму, як із темряви вигукнули: „Стій! Хто іде?” Нас зустрів прапорщик. Переконавшись, що це не кінь у пальті гуляє аеродромом, а живі радянські люди, він завів нас до приміщення блок-посту. Тільки там увімкнули ліхтарик і оглянули кількість прибулих. Все підпорядковувалося вимогам безпеки. Пост, обкладений тугими мішками з піском, бронежилети і шоломи, обтягнуті маскувальною сіткою. І наша група – кашкетики, повсякденні лейтенантські кітелі, кілька валіз манаття. Хіба тільки я не схожий на курортника військового санаторію.

    По телефону викликали бронемашини із бригади і тут виявляється, що всередині, під захистом панциру, поїдуть речі, а люди із рештою поклажі – вершки. Отож, обклавши водія пожитками, усі попричіплялися навколо башт. Старший машин подав сигнал, увімкнулись бортові прожектори і ми понеслися. Незалежна підвіска восьмиколісного чуда рахувала вищербини битої часом дороги, а назустріч летіла всіляка крилата живність, нагадуючи мені трасуючі кулі. Напружену атмосферу тропічної ночі розривав рев двигунів. Дивлячись убік, щоб мухами не повибивало очі, я їхав по мандарини. А всі інші – на війну свою першу війну.

    Вранці моїм питанням зайнялися «аборигени». На якусь заставу дали команду „накосити” цитрусів і нав’язати віників, як я зрозумів, виконати стандартну процедуру. Цим самим мене лишили можливости побачити, як ростуть мандарини на деревах. З іншого боку, з’явилась можливість не робити нічого цілий день, тиняючись містечком, розбудованим уздовж берега річки. Прокинувшись, я роздивився навколо: «Ой леле! А справді таки рай!». Стільки зелені, куди не кинь оком. Пальми! Та такі пальми, яких не виростили у Криму. А на них…! У «розпальцьованій» кроні я побачив важкі грона фініків. Яка краса! Разом з тим і жаль, бо до мого прильоту плоди висіли недозрілі. Великі, але ще світлі, не набравши кольору, не «засмагнувши» до тієї товарної кондиції, що ми бачимо на торгу.

    А як не пальми, то великі-великі, листям схожі на вербу, евкаліпти. Я спеціально перевіряв, розтерши пальцями листок. Аромат евкаліпту – не верби. Ну нащо моєму шефу полковничі зірки, коли він ставав володарем найкращих у Афганістані віників? Навіть наш дивізійний гуру у мистецтві пропарки тіла – Іван Алексєєв, втратив кілька балів зі своїм дубовим деркачем. І інші спеціалісти лазні, що попривозили з Союзу цінніші за Почесну грамоту віники, – чим тепер вони могли виділитись у масі плебеїв? Мовчи нікчемна душа, замовкай жалюгідний теоретик, коли у парну входитиме Валерій Сергійович. Мрій тільки про те, щоби він довірив поляскати його по спині, може колись і до тебе дійде черга успадкувати залишки облізлої розкоші, коли черговий сержант зганяє до Джелалабаду за свіжими віниками.

    Попереду я мав вільний день, яким міг розпорядитись на власний розсуд. Перший вельми позитивний висновок на адресу кухарів офіцерської їдальні десантників я зробив. Воно хоч і не головне у житті, але запам’ятовується. Перше враження сильне. Відчуття комфорту, задоволення, ситости, так-так, її самої – ситости, як і враження від чистих, або навпаки, від сирих і драних простирадл у провінційних готелях, лишається у пам’яті візиткою, приємною, або ж поганою.

    Я вийшов з-за столу задоволений, переключивши увагу на огляд військового містечка. Щось місцеві категорично не рекомендували їздити до міста. Не нариваючись на неприємності, я блукав берегом річки під наглядом замаскованої бойової машини. По той бік земля потопала у зелені. Хотілося туди. Та тверезі голоси радили милуватися смарагдовим покривалом здаля. На нічний рейс записувались бажаючі летіти до Кабулу. Не маючи близьких знайомих тут, мені не резон було лишатись на довший час. І плоди, відняті у мамки-дерева доставили, упакованими, готовими на відправку. Значить, на те вища воля.

    На моє просте запитання: «А чи бувають літаки вдень?» – «комсомолець» із журналом реєстрації так подивився, мовляв, хто тут у нас такий недалекий? Ні, здається, він не тільки подивився, як на припудреного, а щось таке промовив вголос, на кшталт: «Чи ти з глузду з’їхав?» Не знав я, що для них це таке болюче питання. А ми, шиндандські, такі собі розслаблені, аж незручно перед хлопцями, літаємо вдень, коли хочемо, як хочемо, та ще й бажаємо оглянути місцевість з екскурсоводом. Ну правда, була така думка хоч проїхатись тією ж нічною дорогою і подивитись, де були, які серпантини накручували і що то за вода шуміла, та які хащі ховали своїх мешканців обабіч бетонки. Не думаючи про погане, кортіло злетіти, доки сонце не втомилося підсвічувати краєвиди немислимої краси. Скучив за новими естетичними враженнями. Так буває. Але бойові товариші вправно поставили мене на місце, обламали крила романтика і акуратно повернули на землю. Виліт – о першій ночі.

    Відпрацьовуючи довіру командування, поцікавився на предмет вивозу макаки. Історія співіснування людей з мавпами не пішла з пам’яті аборигенів, проте, на час мого відрядження лягла в архів спогадів. Харчів вистачало всім. Чого примати не добирали на дереві, їм кидали люди, а ні, то вони самі відбирали. Примхливі тварини чомусь не любили наших жінок. Бійцям жінки подобалися. Конфлікт переростав у бунт. Бувало, стрибне з пальми напівдике створіння, вкусить і знову на пальму. Ніяк вони не хотіли вчитись хорошим манерам. За це їх постріляли безпорадні воїни. Не позбавляти ж себе через любов до фауни гріховної втіхи?

    Якби макаки мали більше розуму, їхнє вціліле плем’я втішалося би видами на чисельні кістяки бойових машин, вантажівок, – обвуглений метал з вибитоми на ньому написами: „Зроблено в СРСР”. Саму дорогу від Кабулу до Джелалабаду красномовно названо дорогою життя. Вона несла життя у гарнізон, водночас роздаючи чорні мітки солдатам іноземної армії.

    Вночі я припхався на аеродром, наче з ринку. Та ніхто й не бачив мого вітамінного вантажу, бо ми як кроти, на звук, відшукали літак. Злітні вогні увімкнули лише на короткі секунди розбігу. Тільки Ан-26 відірвався від смуги, усе померкло, крім зірок, що відділяли морок долішній від темряви космічної.

    На кабульській пересилці, попоївши пісної січки, морально розчавлений після щедрого джелалабадського «вкидання», поліз до баулу з мандаринами. Ще зелені і кислі, вони залишили смак у роті. Прикинувши, скільки вітамінних плодів доведеться згризти, заїдаючи пересильну тирсу, подумав: підполковник Крупнов скаже, що беру завеликий відкат. А що вдієш?

    Літак прилетів швидше, ніж мішок схуднув до непристойного розміру. До Джелалабаду більше ніколи літати не довелося. Дарма. Якби вдалося поласувати фініками…


    Кулінарний майстер-клас від сержантів


    На літературний десерт подаю два епізоди. Між ними відстань невелика. Період дії – приблизно між літом 1986-го і літом наступного року. Суть у тім, що чоловіки вміють готувати не гірше за жінок, застосовуючи творчий підхід до діла, навіть якщо раніше не доводилося смажити нічого, крім яєчні. Інтуїтивно я і мій друг Віктор Міроненко відчували в собі хист до куховарства. Не раз бачивши, як з-під материних рук вискакують вареники, хто утримається, щоб не повторити, а, можливо, і перевершити свою вчительку? Коли ми ще жили по домівках, нам того не треба було. З печі само якось стрибало усе до рота. Аж ось вона, армія, довела вояків до нестерпного бажання хоч чогось із домашнього меню. До звільнення так далеко! Дивізійне меню набридло, нема куди далі.

    Прорвало нас тоді, коли Вікторові знайомі дівчата з політвідділу змісили колобок тіста. Замісили, а далі – самі. Він – до мене: «Вареники можеш ліпити?» Та що там їх ліпити? Колись отак стаканом робив матері крильця. Вона клала всередину ложечкою сиру, чи вишні і чік-чік-чік, готово!

    Зорієнтувалися по ресурсах. Попервах питань не виникало, Вітя покладався на банку вишень, яка, як він думав, ще досі стоїть у шафі. Від цього моменту почалися „але”. Друг поліз у шафу, але... Ще вранці зі шпиталю приїжджав майор Борєвський (він мешкав у одній кімнаті з другом). Вишні сусідик, хворий на гепатит, зараза, прихопив із собою. Була надія купити вишні у воєнторзі, але... Того дня консервованих ягід у крамниці не виявилось. Придбали джем. Що до вареників з повидлом, то це був мій шкільний прикол, на кшталт сала у шоколаді. Тепер юнацький гумор втілювався предметно. Ну, джем, то і джем.

    Взялися дружно. Я – катав млинчики к кавалочків, братчик намагався робити «чік-чік-чік». Перше зауваження на мою адресу – треба робити круглі заготовки. Подивився – правда, форма більше схожа на амебу з підручника біології. Врахував побажання. Почав розкатувати тісто тоншим шаром, а безформні нарости обрізав ножем. Мав вийти злагоджений конвеєр. Вітька щось там сопів, кректав, збирав навколо себе мої вироби, а готових напівфабрикатів так і не видав. «Не ліпиться, туди його!»

    Я відклав пляшку-качалку. Як же то мати, граючись, загортала стулені подвійно половинки а трьома перстами накручувала гребінець? У чотири руки в нас нічого путнього не виходило. Пробували втирати краї, «вальцювати», підсипати борошна. Ледь-ледь зліплений перший вареник почав розклеюватись, коли кипіла робота над другим. Зате вода не кипіла. Нагрівач не грів на совість. Низки тоненьких намистин-бульбашок тягнулися до поверхні, а справжнього кипіння не було.

    Висолопивши язики, стікаючи голодною слиною, ми порпалися з тістом. Щось, наче, почало виходити, натомість, перші вареники геть порозкривалися. Погодилися, що краще буде обгорнути їх ще одним шаром тіста. Вареники по афганськи, у бронежилетах. Реготали, як ті коні. Ми завжди багато сміялися з Вітькою. Очевидно, сміх і зморив мого друга.

    Партія різних за формою і розмірами вареників була готова до занурення. Деякі, схожі на динозаврів, просто лякали. Вітя куняв і помітно втрачав оптимізм. Не здаватися! Вкидаємо! Не обпікаючи рук, у воду, що так і не заграла ключем, полетіли наші фугаси. Гаряче сирим не буває. Куди вони дінуться? Зваряться! З цією дією на поверхні перестали підстрибувати, без того нечасті, бульбашки. Попливли клапті джему. Не страшно, на війні без втрат не буває.

    А другана «вбили». Він тяжко гепнувся головою на подушку… Хоча, ні, солодке сопіння показало, що він тільки «поранений». Однією рукою я помішував водно-джемовий розчин, а лівицею термосив бійця за плече: «Не покидай мене! Розмовляй зі мною!»

    Вода трошки рухалась, але не сказати, щоб вона нуртувала. Пам’ятаючи як мати виймала шумівкою спливаючі вареники, я чекав. Процес приготування здавався нескінченим. Друг безсоромно заснув. Я вже й сам подумував податися у мандри, передавшись фантазіям стомленого мозку. Але ж, третього серед нас не було. Хто би довів справу до кінця?

    Бовтаючи ложкою у каструлі, я підштовхував „динозаврів” наверх. «Та спливайте, нелюди!» Нарешті один знехотя, самим кінчиком, став виринати. Як шарпну Віктора за руку і в крик: „Готово!”, а сам, щоб він знову не потонув, під зад його, під зад!

    Виловивши вареник, ми розчавили його навпіл. Ганьба нації. Так можна охарактеризувати «щось» на тарілці. Сире, безформне. Друг поремигав трохи, аварійно відключившись до ранку.

    Кортіло плюнути у каструлю і припинити знущання над собою, над тістом і джемом, але на справу ми вже поклали кілька годин часу. Тож, поморочившись ще, я довів кілька одиниць продукту до кондиції не сире, але й не готове, поглинув їх і… Далі не дуже чітко пам’ятаю.

    Вранці під паркан ми вихлюпнули з пів-каструльки червоного солодкого розчину із шматтям того, що називалося «… у бронежилетах». Наступні чверть століття я їм тільки материні вареники, або куплені в магазині.


    Остання історія пов’язана з дружнім візитом Радіка Ковальова. Родіон Родіонич – мій друг з гератського полку, іноді робив несподівані наїзди у справах своєї частини. Я радів друзям. А коли когось любиш, то хочеться бути привітним. Герат запам’ятався непоганим, в цілому, харчуванням. Принаймні, горохова каша була смачною. Хотілося перевершити сподівання товариша, хай би він похвалився нашою фірмовою гостинністю. І я подав ідею не ходити до їдальні, а насмажити (підкреслюю – насмажити) картоплі. Самому давно хотілося чогось простенького, як колись робив вдома – із засмаженим на пательні помідорчиком.

    Ага! Значить, із помідором? А де ми брали помідори? Їх же не було апріорі. Та ні, купити томати в афганців у разі потреби я міг. Стерігся. Чесно, нас спочатку так нашугали історіями про отруєні овочі, що я ніколи не думав про це. Але підсолені, у банках, продавалися в нашому воєнторзі. Яка різниця? Ми все-одно підсолюємо страви. Заходився готувати, розважаючи Родіона теревенями.

    Тепер слідкуйте за логікою. Для друзів (і заради себе теж) не жаль нічого. Пательня здалася не настільки містким об’ємом для вшанування побратима. Значить – геть сковорідку і – слава солдатському бачку (на десять осіб – що треба). Розігрів олію, поклав помідори. Вони віддали розсіл. Мені б здогадатися вибрати зайву рідину. Ні, подумав, хай картопля просочиться, стане ніжнішою. Ну, логіка! З поправкою на апетит бараболі начистив на трьох (а шо, не з’їмо?). Порився у шафі. Опа! Ціла бляшанка плавленого сиру. От і буде ще тверда маса. Натер з половину бляшанки, перемішав. Овва! Рівень усіх складових досягнув половини посудини. Родіоша сидів веселий і спокійний – хіба друг не знає, що робить? При перемішуванні картопля розчавилася з помідорами. Тепер не можна було казати, що це смажена картопля. Вийшла якась каша.

    А мій побратим виявився людиною тактовною. Почалося все з підбадьорливого: «Не переймайся, все класно!». З кожною наступною ложкою хотілося бути відвертішими один з одним. Нарешті, з’ївши трохи менше дитячої порції, Радік оголосив вирок: «Знаєш, як називається ця страва? Детектор брехні.” Який влучний постріл! Та ні, я не образився. Їсти таке і хвалити могла тільки безсовісна людина, до того ж з організмом, знайденим на смітнику. Тому я не наважився вимагати пояснень: ах ти ж, брехлива твоя пика, казав же: „Класно!”. Наклавши повну літрову банку моєї картоплі, ми закинули її до баку з відходами і пішли у їдальню. Унікальна, свого роду, вечеря не зашкодила здоров’ю через те, що наші шлунки були загартовані. І не думайте про мене як про недолугого кухаря! Просто я сміливий експериментатор. А буде нагода зустрітись, довіртесь моїй інтуїції, голодними я вас не відпущу.


    Резюме


    Друзі мої, я витратив багато годин часу, щоб пригадати і записати ось ці історії. Може комусь спаде на думку написати мені листа і сказати вашу правду, наприклад: «Це не оповідання, це… Хріну в ньому не вистачає». Випереджаючи критику, поспішаю виправдатись – писав чисто для себе, але, відчувши інтерес своїх друзів до невигаданих подій, наважився викласти на загал. Ріжте і їжте на здоров’я! Якщо вас спіткала проблема у житті, яка не вирішувалася протягом довгого періоду часу, ви навчилися цінувати всім, що набули: статками, досвідом, навіть тією силою, яка іноді прокидалася у немічі тілесній. Мені, колись юній людині, дісталася доля вимушено бути позбавленим того, що вважалося природнім, самим собою зрозумілим. І після всього, на щастя, я не лишився з думкою, що головне у житті – смачно пожерти. Світ, сповнений егоїзму, нерідко повертається до нас тилом. Наших потреб не помічають. Навпаки, нас утискають. Тоді – щоб боялися, щоб не думали, щоб інтереси держави стояли над інтересами її громадян. Сьогодні – щоб відрізати кращий шматок собі, а крихти струсити зі столу на поживу «плебеям».

    Коли ви сідаєте до столу, пам’ятайте, що ближній – така ж людина. Якщо від вас залежить доля хоч однієї душечки, дайте їй жити достойно. Бо людина створена Богом за Його подобою.



    * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *





    У ЦИХ МОЇХ СПОГАДАХ ВЕЛИКА ДОЛЯ ПРАЦІ ТЕТЯНИ ЯРОВІЦИНОЇ, ЯКА ВИКОНАЛА КОРЕКТУРУ ТЕКСТУ. БЕЗМЕЖНО ВДЯЧНИЙ ТОБІ, ТАНЮ!

    Обговорити...



Анотація до «Афганські спогади»

Війна – страшне слово, які б означення його не супроводжували: «звитяжна», «визвольна», «священна», «справедлива»… Війна – це зрима межа між життям і смертю, страшне горе, слід по якому не заросте довгі роки, а може, й ніколи. Чи настане у майбутньому такий час, коли людство нарешті переживе цей страшний, анахронізм, який вбиває все навколо? Над причинами, перебігом і наслідками однієї з останніх воєн радянської імперії розмірковує у своїй книзі Ігор Рубцов. Письменник знає про радянсько-афганську війну не з чужих слів, бо сам пройшов її пекельними колами. Чужий, віддалений у часі воєнний досвід допоможе читачеві краще розібратися у нашому непростому сьогоденні, зробити вкотре висновок про імперську загарбницьку політику сусідньої держави не з сухої документалістики, а з художньо оброблених живих спогадів.