Поетична творчість – незбагненний, не розтлумачений процес. Звідки приходить натхнення, чому, як і до кого? Усі ці питання хвилювали, хвилюють і хвилюватимуть завжди. Але чи будуть колись відповіді? Навряд… Проте в цьому, мабуть, і полягає чар поезії – у її таємничій, ірраціональній природі. І ось (мені б хотілося сказати «тримаю у руках», але ситуація така, що у нашу добу багато книг існують в електронному форматі))) переді мною дебютна збірка «Новітня історія» вже знаної київської поетеси Анни Коназюк, про поетичні тексти якої маю честь сказати декілька слів.

В українській літературі так уже історично склалося, що поет завжди був народним поводирем, провидцем, фіксатором і виразником народної думки (як би пафосно це не звучало, але це не змінює суті сказано), тобто, поет спершу був громадянином, а вже потім художником і чарівником слова. У наш час ця істина знову актуальна, бо не в простий час живемо. Відкладена лірика з пейзажистикою, і знову поетичний стилос дорівнює багнету. Саме такою вкрай зболеною, прив’язаною до непростих українських реалій 2013-2014 років, є поетична збірка «Новітня історія», відлік якої починається 22 листопада 2013 року:

«Прокинься, моя рідна Україно!

Збудись від сну і змий з очей брехню.

Ти витримала голод і знущання, 

Занепади, руїни і цькування, 

Загартувавшись, одягай броню!» («Прокинься, моя рідна Україно!»)

Поетеса звертається до Батьківщини цілком у Шевченківській традиції – як до жінки-страдниці, окраденої, одуреної, але ще спроможної дати відсіч своїм напасником. Закрутилося колесо історії – зазвучали, полилися вірші Ганни Коназюк. Це новітня історія. Історія України у поетичний текстах, кожен з яких зболений, написаний щиро, із акцентуванням на головному.

Однією з особливостей ідіостилю Анни Коназюк є конкретика образів. Поетеса по можливості уникає узагальнень, звіряючи власний поетичний часопис із реальними іменами і постатями. Таким собі «зухвальцем» з-під її пера випурхує іронічно-дошкульне звернення до колишнього президента України:

«Без пафосу і без надриву скронь, 

Без нарікань і доказів нервових, 

Коротку фразу кину у вогонь, 

У той вогонь, що гріє глузд здоровий:

- Дядя Вітя, па-па!

Ти так вчепився міцно за штурвал, 

Мов той реп`ях, що коле на сідницях.

І рило, і барило, аж рипить, 

А люд - у кулаці твоїм синиця.

- Мій народе, тримайсь!

Синиця слизькі пальці розігне

І журавлем підніметься до неба, 

Розправить крила, хвостиком махне, 

Комусь у пику ляпне - так і треба...

- Дядя Вітя, умийсь! («Без пафосу»)

Ця поезія унікальна як за силою звучання, так і за пошуком нового формального вираження, побудована на антитезі, у якій з одного боку тиран із його куценькою «правдою», а з іншого – увесь українській народ на розпутті великої історичної істини. Діалог, вплетений у цей твір, є не лише простою імітацією живого мовлення і своєрідним означенням його учасників через пряме звертання, а й авторським посилом до тих нескорених українців, які зібралися у грудні на Євромайдані.

Здається, пікові за емоційним наповненням і трагічною тональністю вірші припадають на 19-22 лютого 2014 року, коли відбулися страшні масові страти на вулиці Інституцькій столиці України. Це такі поезії, як «Кату», «Небесна сотня». Проте ми знаємо, що вслід цим прийшли ще важчі випробування у наш рідний дім. Тому кримська тема, потім східноукраїнські сюжети вносять свої корективи і переакцентовують трагічну наповненість текстів «Новітньої історії». І всі ці вірші вирізняються дуже особистісним, щирим «переплавленням» історичних подій у поетичні візії.

Серед поезій «Новітньої збірки» чутно різні голоси, обрамлені у різноманітні жанрові модифікації громадянської лірики – від поезії-звернення до поезії-реквіуму. Навіть є байка – ліро-епічний жанр алегоричного змісту, який поетеса наповнює новим історичним звучанням. Одним словом, «Новітня історія» Анни Коназюк дихаюча і жива, сповнена щирих слів і нетривіальних думок і, як на мене, цілком вкладається у парадигму «свій до свого по своє».

 © Ганна Коназюк

За двох

Дивитись в небо й дихати за двох,

Життя любити так як він любив.

Сто кілометрів – сотні перемог,

Де кожна над собою у надрив.

Пульсує кров, хоч стомлена душа.

Яке «інь янь»?.. Натомість лише «інь»

Бозна куди тремтяче поспіша -

Далеко в затінок, у закуток, у тінь.

Колись – не зараз, в серці, у думках

У тебе, певно, буде знову день.

А там де він – там чорнокрилий птах,

Війна, багнюка, люди як мішень.

Дивитись в небо й дихати за двох –

Це ніби як довічний заповіт.

Його присягу вже засвідчив Бог.

Так є, так буде, сотню тисяч літ.

 © Ганна Коназюк

Якби

Я заховала би

Твої небесні очі

В русяве своє волосся, 

Аби

не бачив смерті на війні.

Коли не знала би, 

Що знайдуться охочі

Безжально зжати колосся

Щоби

Встелити днище у багні…

І через три доби

Острижена прокинусь, 

Погладжу стерню убогу.

От би

На Рапунцель схожа була…

Знецінені скарби, 

Сльози вкотре на винос.

І знову тобі в дорогу.

Якби

сльозою зцілити змогла…

 © Ганна Коназюк

Там де він і вона

Там де він і вона

нема місця для смутку й розлуки.

Там де він і вона

одягла пишний цвіт купина.

То чому ж тоді так

затремтіла душа від розпуки,

Так жорстоко й зухвало

втручається в щастя війна?

Вона руки складе

у спокійній і тихій молитві

І Всевишній Господь

не залишить його у бою.

Дехто час витрачає

за щастям незримим в гонитві,

А воно у цю мить

під прицілом стоїть на краю.

Там де двоє зійшлись

не повинна печаль панувати –

Має вічно бриніти

кохання щаслива струна.

Хай пощезнуть всі війни

І в’їдливі звуки гармати!

Хай народяться діти

Отам, де є він і вона…

 © Ганна Коназюк

Жіноче

Відколи світ – відтоді ніч і ранок

І людство було здатне до війни.

Що полонить, немов покірних бранок.

Душа на злеті – спробуй упійми…

Жіноча доля – проводжать-чекати, 

А часом, брати зброю теж до рук.

І йти у бій, щоб волю захищати.

Без пафосу, без слів, без запорук…

Іти у бій. Хоч мати і дружина.

Заради них, заради їх життя!..

І що до того, що цвіте ожина, 

А в серці закипіли почуття…

 © Ганна Коназюк

Замість кави

Темна ніч не відпускає солодкі сни

І сердита на осінній ранок.

Вчора як зима, а сьогодні подих весни

І ліниво мружиться світанок.

Найзапекліший кавоман заварить чай,

Так йому потрібно час-від-часу…

Добрий ранок тобі, Україно, рідний край.

Від відібраного Криму до розбомбленого Донбасу.

Добрий ранок, чийсь дорослий маленький син,

Той що спав-не спав ніч у окопі.

Твоїй мамі снились тривожні сни,

Що в тебе збиті колінця й болить животик.

Що у тебе випав перший молочний зуб,

А ще - навчився гарно читати.

Випий зранку, хлопче, кварту води

Замість кави. Як мати.

 © Ганна Коназюк

Новітня історія

Ми живемо сьогодні в середині книжки з історії...

Хронологія дат і подій і незмінність часу.

Та немає у світі такої ще лабораторії,

Де всі рани загоять і всі корективи внесуть.

Де загиблі воскреснуть і прийдуть додому з усмішкою,

А утрачені сльози повернуться чистим дощем.

І кривавий тиран обернеться маленькою мишкою,

Тричі пікне, як в казці, та в нірку швиденько втече...

 © Ганна Коназюк

Прокинься, моя рідна Україно

Прокинься, моя рідна Україно!

Збудись від сну і змий з очей брехню.

Ти витримала голод і знущання,

Занепади, руїни і цькування,

Загартувавшись, одягай броню!

Прокинься, Славная!

Повір у власні сили!

У тебе ж в генах пращурів могуть!

Розправ свої жовтоблакитні крила,

Яка б тебе мерзота не косила,

Та із душі твоєї голос правди чуть.

Прокинься, Любая!

Пора вже підійматись!

Ти довго простояла у кутку.

Прийшов час личеньком до світу повертатись

І вийти з урвища по свіжому містку.

Крокуй вперед, моя славетна Нене!

І хай сидять по норах пацюки!

Твоїх дітей палкі серця вогненні

Підхоплять знамено твоє священне

І вирвуть із злочинної руки!