Баку-Бачі – місто нічних вогнів
Записки подорожуючого Азербайджаном
І коли сонце, що рано-вранці підіймалося над Каспієм і цілісінький день сушило - в’ялило – духоплетило – виморювало усе до найменшого камінчика, не прикритого воістину благословенною тут тінню, врешті опускається за руді голі гори, благодать Господня розливається навколо! Воно й не дивно – температура поступово опускається до позначки +30, мине ще декілька годин і вона опуститься ще максимум на два ділення. Ось така нічна прохолода! Насамперед слід зазначити, що азербайджанські +40, це як українські +28 - +30, тому що тут панує клімат напівпустель, коли протягом спекотного літа не випадає жодного дощу, і тому низька вологість дозволяє досить легко переносити високі температури, а якщо під час полуденного накату сонця сидиш під накриттям на березі моря, насолоджуючись рятівним вітром, то загалом почуваєшся досить комфортно.
Так, сонце зайшло, але ж навколо не стало темно, бо все довкруж спалахнуло – засвітилося – засяяло мільярдами вогників різних кольорів, відтінків й різного призначення. Насамперед спалахують усі без виключення будинки центральних вулиць, бульварів, майданів. Вони, ці будівлі центру, майже всі зведені із місцевого жовтого каменю, що його за якихось 50 км - 60 км добувають у горах. Гарно відшліфований, цей жовтувато-піщаний камінь виглядає вдень як дорогий пожовтілий від часу мармур, а вночі, підсвічений правильними квадратами скерованих у спеціально визначених напрямках прожекторів (їх встановлюють симетричними крапками над, під, з обох сторін вікна і спрямовують їхнє світло таким чином, що на стіні утворюється ніби правильний квадрат зі світлових смуг), відбиває своєю світлою поверхнею це фосфорично-жовте світло, створюючи ефект сяяння.
- Ні! Це світло нікому не заважає! – відповіли твердим запереченням на моє питання наші гостинні бакинці і про всяк випадок додали, - А кому заважає, нехай фіранками затулюється!
Ці підсвітка будинків рівними фосфоричними квадратами спершу надзвичайно вразила мене. Здалеку це нагадувало фігурку, ніби зроблену із дитячого конструктора «Магнестика» (такий є у моєї дочки – це тоненькі біленькі магнітні палички, з яких можна складати у поєднанні з металевими кульками будь-які геометричні фігури, а весь фокус у тому, що якщо ввечері вимикаєш у кімнаті світло, то фігурки із «Магнестика» світяться жовто-фосфоричним світлом). Їдучи в автівці і спостерігаючи це фосфоричне диво, мені спершу здалося, що це такі довгі жовті лампи розміщені на фасадах будинків, і тільки вже зблизька роздивилася, що це прожектори відкидають ці жовтуваті, ніби накреслені, смуги.
Ось височіє гігантський, викладений із світових діодів, національний прапор Азербайджану. Вдень ми проїхали повз нього, не звернувши жодної уваги, аж ось зараз, коли сутінки оповіли Баку, він не лише засвітився на металевій щоглі, а й ніби затріпотів від нічного прохолодного вітерцю. Звісно, видно й здалеку, що це гра електричного світла, але почуття рукотворного дива ще довго не полишає.
Спалахують один за одним усі незліченні фонтани Баку. Одні світяться простим жовтим світлом, тим самим, що й будинку із «Магнестику», інші міняться усіма барвами, чергуючи не лише кольори, а й ділянки освітлення. Деякі фонтани на Центральному бульварі (так у Баку називається набережна, що тягнеться на добрі 8 км вздовж моря у центральній частині міста) по суботам – неділям «грають»: деякі виконують класичні увертюри – Баха, Шуберта, Чайковського, інші звеселяють перехожих сумними й загадковими національними мелодіями, у яких звуки незнаних і ніколи небачених інструментів зливаються із високими жіночими голосами (якимись ніби аж писклявими, не знаю, як кому, а мені цей хор жалібниць не припав до душі).
Усі численні мости (а майже всі розв’язки у центральній частині Баку являють собою мости) підсвічені гігантськими кольоровими смугами, які міняться кожні дві – три хвилини (їдеш до цього зеленого мосту, який при безпосередній близькості виявляється яскраво-рожевим!), а «животи» цих самих різнокольорових мостів мають уже традиційну жовту підсвітку, точечну, як зазвичай у тунелях.
Спалахує різнокольоровими, відбитими у хвилях теплого Каспію, гірляндами «Крістал Сарай» (той самий «Крістал Хол», збудований на бакинській набережній за рік спеціально для Євробачення), міниться фосфорично-яскравими кольорами Телевежа із кулею ресторану, що обертається навколо своєї вісі – Баку не поринуло у сон. Ні! Це місто лише розпочинає своє нічне існування!
Кіч – воронячий смак – стилістичний перебір – естетичне пересичення – стилізація під Дубаї? Все так і не так водночас. Це – Схід, і будь-яка надмірність (надмірність і пересиченість з точки зору європейця) – тут не лише норма, а й бажана заданість життя. Вразити – оглушити – ошелешити – здивувати – зачудувати – ось те єдине правдиве бажання, яке визначає естетичну парадигму бакинського нічного пейзажу. Ми, і я, як жінка, у першу чергу, - вражені! Нас, як кажуть у народі, НАКРИЛО!
Київ, 21 серпня 2012
