Там, де нас нема
Записки подорожуючого Азербайджаном
Отак буває, коли ти за дві з половиною години перелітаєш тисячі кілометрів, виникає таке дивне відчуття: ось ти був майже щойно в одному географічному пункті, а тепер немовби віднесений вітром далеко-далеко. Ти був там, де тебе тепер немає! Але ти продовжуєш існувати в зовсім іншому віддаленому й у часі (дві години уперед на Схід), і в просторі вимірі! Тобто, там, де ти був зовсім нещодавно утворився певний вакуум, така собі порожнеча, а там, де ти з’явився, для тебе, твого існування має утворитися новий стільничок чи то пак аура, одним словом, новий енергетичний простір, у якому маєш існувати ти, принаймні деякий час.
Азербайджан не належить до популярних туристичних маршрутів. Принаймні, поки що не належить. Це відчуваєш ще у Борисполі, коли оголошують посадку на рейс «Київ – Баку», і пасажиропотік спрямовується до останніх, котрі, власне, розділяють летовище від аеровокзалу, шлюзів. Ти із подивом помічаєш, що сам-один (і декілька твоїх супутників) чи не єдиний тут, на борті літака, представник Неньки – України (і загалом представник – іноземець стосовно Азербайджану), а всі решта відлітаючих – це ті, які хочуть повернутися на свою історичну Батьківщину. По прильоті так само помічаєш, що інформації англійською майже немає (не зважаючи на досить недавнє Євробачення), але на щастя, російську тут ще не забули, тож жодних проблем на паспортному контролі не виникає. Спеціальної візи для перебування на території Азербайджану до тридцяти днів не потрібно, тож без жодних перешкод в’їжджаєш на Схід. Гей, Сходе, ми таки дісталися до тебе!
Останні двері з аеропорту безшумно розчахуються і … здраствуй, спеко! За бортом - + 38! (Командир аеробусу таки не збрехав!). І тільки тепер можна оцінити усю унікальну архітектуру Бакинського аеровокзалу! Це щось неповторне! Гігантська піраміда із затемненого скла, що височіє серед випаленого глинистого пейзажу! Та таким безжиттєвим цей пейзаж здається лише на перший погляд. Майже відразу зауважуєш живе зелене обрамлення під’їзної дороги із чудернацьких, із покрученими стовбурами сосен, струнких кипарисів, велетенських туй. А далі Схід дивує все більше – їхали ми в Азію, а потрапили в Європу! Виїжджаємо на шестисмуговий (в один бік!) автобан ідеальної рівноти без жодної вибоїнки із білесенькою розміточкою, із електронними табло через кожні сто метрів, на яких видається інформація про допустиму швидкість, температуру повітря й асфальтного покриття, назви населених пунктів, напрямки руху. Автобан цей, як і годиться, обнесений шумоізоляційним парканом, але якщо дорога підіймається на пагорб, то стає видно безкінечні вілли, що тягнуться від загорожі аж ген до синенької смужечки Каспію, що зливається із горизонтом.
- Це все нафта! – пояснюють нам швидке економічне зростання своєї країни наші ласкаві гіди і додають, - Дивіться! В Україні у вас такого немає і ще не скоро буде!
Вони, наші гіди, наїздами живуть в Україні (бізнес потребує!), вони знають, що кажуть. І перше захоплення від побаченого змінюється гіркотою від неприємного відчуття, яке хочеться якомога швидше прогнати: невже і справді – не скоро буде? Єдине, що розраює, це зловтішне затаєне спостереження: культури водіння тут жодної – вона просто не існує, як така! Виникає враження, що лінія розмітки існує для того, щоб таким собі путівцем бігти між правими й лівими колесами автівки (!), а що таке «поворотники», і як ними користуються, здається, тут і не здогадуються (у будь-який момент передній автомобіль може ріко взяти вправо чи вліво, і тоді вже – як карта ляже, тільки й залишається сподіватися, що гальма не підведуть…). Невідь звідки вигулькують пішоходи, що біжать через і всупереч усім високим парканам і відбійникам (слід зауважити, що пішохідних мостів тут набудовано ледь не через кожних сто метрів!).
- Так, страшне безкультур’я! – погоджуються супроводжуючі нас товариші, - У нас так: хто першим встигне – той і правий, і різниці немає – хто на головній, а хто на другорядній (прийде час, і ми ще не раз переконаємося, що це чистісінька правда!). Це у вас, в Україні, їздять за правилами, а тут правило одне – швидкість!
Це дещо відновлює баланс: хай ми бідні, та проте більш цивілізовані! Та так не хочеться порівнювати, прикидати, співставляти, тим більше у цей вечір, тим паче, коли на обрії вже замайоріли перші будівлі Баку! Але перед тим, як заїхати до міста, до бухти, вдовж якої, власне, виструнчилося місто, автобан наближається до моря, і нам показують декілька нафтових веж (старих, зужитих, можна сказати, бутафорних, бо ними вже давно не користуються – сучасні вежі розташовані щонайменше за п’ятдесят кілометрів від узбережжя, їх неможливо роздивитися просто так, як то кажуть, неозброєним оком) – це символ Баку, знак добробуту й процвітання. Це печатка чорного золота, благословення, дароване Всевишнім цьому народу!
Київ, 20 серпня 2012
