31.08.2012 19:30
186 views
Rating 5 | 4 users
 © Тетяна Ільніцька

Ічері-Шехер – місто в місті

Записки подорожуючого Азербайджаном

Можна собі лишень уявити зараз, як все було. Спека – усі 40º, з-за рогу, роззираючись навсібіч, виходить актор Юрій Нікулін в обов’язковому для туристів із Союзу піджаку (бо ж «обліко моралє!»), його нога зслизається на зовсім невипадковій шкірці банану, звучить цілком щире «чорт забирай!» (та сама сакраментальна фраза, яка так зле пожартувала із героєм Нікуліна!), і одразу ж по тому лунає команда: «Стоп мотор! Знято!». Це Стамбул? Це не Стамбул! Це – Ічері-Шехер! Старовинна фортеця у самісінькому осерді сучасного Баку, точніше це і є Баку, лише давнє, або первісне, те, яким воно було тисячу років тому. Обнесене височенними міцними мурами із сторожовими вежами й бійницями (виконані і ці мури, і всі інші споруди Ічері-Шехеру із того самого бруднувато-жовтого каменя, який видобувають у горах, відразу біля Баку), це місто-фортеця є живою історією, яка може сама себе переповісти без жодного гіду чи провідника. Ось старовинні величні ворота, у які вступаєш ніби у міні-тунель і розумієш, як, певно, непросто було зводити стіни такої товщини й висоти без спеціальної техніки, і вже зовсім непросто було завоювати цю твердиню. А ось відразу біля входу фонтан, та зовсім це не те водограйне диво, яких є безліч там, за стінами, у сучасному місті – вода, яка була тут на вагу золота, поволі крапає у невеличкому, по-мистецькі оздобленому заглибленні в стіні, оповідає свій сумний життєпис: як довго вона вкривала гірські вершини льодовим панциром, поволі танула, збігала сотнею джерелець у долину, просочувалась крізь ґрунт, щоб наповнити криниці і дати всьому тут життя. Далі здіймаються до неба мінарети старовинних мечетей, палац Шірваншахів (колишніх тутешніх правителів), базарна площа (який же Схід без базару? тут навіть сьомий день тижня так і називається базар-джан!). Все є у цьому маленькому місті, яке можна обійти по периметру за дві години (можна заодно скласти уявлення про масштаби урбанізаційних процесів минулого). Окрасою ж і своєрідною візитівкою не лише Ічері-Шехера, а й Баку загалом, є башта Гіз Галасі (Дівоча вежа), із якою пов’язують багато легенд (ну просто як у старовинних казках – заточили прекрасну діву у високій вежі і вигадували різні завдання для її женихів).

Сьогодні Ічері-Шехер – це історичний музей під відкритим небом (тут діють багато справжніх музеїв, у деякі з яких вхід безкоштовний – такий собі бонус, аби трохи заохотити населення до культурного розвитку, та на жаль, у музей килимів не вдалося потрапити – якраз попали у вихідний!); тут постійно проводять реконструкції (ох і непросто тримати вкупі каміння, якому понад тисяча років!); на цій території розташовано безліч посольств, мистецьких майстерень, антикварних крамничок, які торгують різним мотлохом (справді, вивішують, наприклад, просто у вікнах килими, інколи такі давні, що дірок на них більше, ніж живої тканини – от купиш таке, і що з ним далі робити? до ужитку ж ніяк, та й на стіну таку «прикрасу» не повісиш…), ну й, звісно, ресторанчиків, як же без них?

А от за стінами Ічері-Шехер буяє зовсім інше життя. На початку дев’ятнадцятого століття на Каспії розпочали промисловий видобуток нафти, і Російська імперія (Азербайджан саме був відвойований у Російсько-Перських війнах і приєднаний до володінь царської Росії) починає вже активно порядкувати тут, забудовуючи Баку згідно із своїми архітектурними смаками: вулиці, які прилягають до мурів Ічері-Шехера із зовнішнього боку майже європейські – широкі мостовиці із хідниками, дво- і трьохповерхові споруди. Східні елементи, звісно присутні – це і арабески, аркоподібні багатоступеневі входи, як гроти, досить часто глухі (закладені) вікна навіть на фасадних стінах (пояснення просте – аби менше нестерпно-спекотного світла потрапляло досередини). Отак і зійшлися два світи – питомо мусульманський і світсько-європейський – розділені нерушимими мурами Ічері-Шехер.

Насамкінець хотілося б зауважити, що отой архетип «мій дім – моя фортеця» нікуди не подівся із колективного підсвідомого азербайджанців. Зараз, у двадцять першому століття, ви не знайдете тут, у сучасному Азербайджані приватної чи не приватної (не знаю, лікарня, школа – будь-який об’єкт, який володіє якоюсь територією навколо себе) садиби, не обнесеної високим (не менше двох метрів!) муром! Мур (непрозорий, викладений частіше за все із того самого жовтого місцевого каменя) визначає право власності не лише на всі об’єкти усередині загорожі, а й на погляди сусідів: якщо, до прикладу, ваші сусіди проти (а зазвичай вони проти!), щоб з ваших вікон, скажімо, на другому поверсі (вище їхнього паркану) проглядався їхній, сусідів, двір, то вам про це скажуть, а якщо ви необачно вже зробили вікна у той заказаний вам бік (ну от не спитавши нікого попередньо!) – доведеться закласти! Та тут ніхто й не робить вікон, які виходять у двір сусіда! Ось такі справи!


Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 05.09.2012 23:12  © ... 

Дякую всім за відгуки! 

 01.09.2012 11:19  Тетяна Чорновіл => © 

Знову було дуже цікаво читати! Колись у Баку жила наша далека рідня з боку чоловіка! Вже повиїжджали звідти. Та привезли були звідти якось в подарунок деревце айву. Тепер уже айва велика, плоди красиві. Варимо варення. Смачно! 

 01.09.2012 00:05  Деркач Олександр => © 

Цікаво, самі назви як східна поезія... 

 31.08.2012 22:50  Каранда Галина => © 

дуже гарно написано! як з літературної точки зору ( у якій я, в принципі, тямлю мало:), так і з пізнавальної. дуже цікаво!) продайте якійсьтуристичній агенції:))) 

Публікації автора Тетяна Ільніцька

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо