02.01.2013 00:00
для всіх
4197
    
  7 | 10  
 © Тетяна Белімова

Літературна дискусія 1925-1927 років

Літературна дискусія 1925-1927 років

Про літературу - просто

Яким був літературний процес в Україні між двома світовими війнами? Уявіть собі бджолиний вулик у розквіті липневих днів: гул – праця – суєта – рух – хтось лише готується стартувати – хтось повертається вщерть повний нектару… Українська література 20-х років ХХ століття була таким схожим скупченням різних, іноді контраверсійних за своїми естетичними платформами та ідейною спрямованістю мистецьких угруповань. Література у той час не була індивідуальним вираженням особистості, як зараз. Кожен письменник знав, що художня творчість, – то справа громадська! Отже, перед тим, як розпочати віршувати чи приступити до написання роману, треба було визначитися із творчим об’єднанням, кожне з яких мало засадничі програму й маніфест, підтримувало чи заперечувало певну ідеологію. Гегемонами художньої дійсності, звісно ж, були такі величезні творчі спілки як «Плуг» (1922, найвідоміші представники – С.Пилипенко, А.Головко, Докія Гуменна, Григорій Епік) та «Гарт» (1923, найвідоміші представники – Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, В.Сосюра, М.Куліш, Майк Йогансен, П.Тичина), котрі нараховували сотні членів і втілювали тезу Партії про те, що у мистецтво повинні прийти представники селян (від плугу або, як тоді модно було казати, «має постати чорнозем») та робітників (від верстату, безпосередньо із заводу чи фабрики); Футуристи на чолі із Михайлем Семенком шукали втілення кверо-футуризму – рухового мистецтва майбутнього; «МАРС»-івці (Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Є.Плужник, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович), яких, попри розшифровку назви «Майстерня – літературного – слова», радянська критика охрестила «попутниками» і «запеклими песимістами» за те, що «неправильно» зображали «безконфліктну» й «високодуховну» радянську дійсність; «Неокласики» (названі так опонентами – «самоназва» гроно п’ятірне – М.Зеров, М.Рильський, О.Бургардт (Юрій Клен), М.Драй-Хмара, П.Филипович), які не утворювали жодного угрупування чи мистецької групи, а були просто друзями, котрі у своїх творах культивували класичні розміри й канони, античні сюжети, досить часто вуалюючи, таким чином, своє ставлення до радянської дійсності.

Пізніше, із майже 20-літньої відстані, цей небувалий розквіт культурного життя, отримав назву відродження, на жаль, уже з означником Розстріляне (Юрій Лавріненко – Париж, 1959 рік). Зараз це термінологічне визначення використовують для позначення культурного ренесансу, який відроджував не естетичні цінності античності, а вартість української нації в усіх її духовних проявах – освіті, науці, мистецтві.

У 20-х роках склалася така ситуація, що велика кількість часописів, видавництв, друкованих органів різних культурно-мистецьких організацій не здатна була вмістити творів усіх бажаючих надрукувати свої дописи. Все актуальнішою ставала потреба високохудожньої творчості, необхідно було якось протидіяти «шедеврам» типу «бомбу нам би – кинуть би і амба, а бабам би бублик!» тих, хто вчора закінчив курси ЛікНепу і, ледь навчившись писати, вже вирішив «писати». З іншого боку, автори-початківці скаржилися де тільки можна на засилля «олімпійців» - авторів, які вже стали відомими, досить часто були на керівних посадах у часописах і видавництвах і не хотіли пускати «халтуру» на сторінки своїх видань.

У цьому плані, показовим є роман В.Підмогильного «Місто». Якщо пригадуєте, автор зображає входження в літературу молодого прозаїка Степана Радченка, його митарювання у місті в пошуках літературного заробітку, відвідання видавництв і літературних збіговищ, «зустріч» із критиком Михайлом Свєтозаровим (мався на увазі Микола Зеров), на розгляд якого Степан намагався подати свої твори…

Отже, з одного боку – зарозумілі «олімпійці», які вимагають спершу навчитися, а вже потім писати, з іншого боку «плебеї», які спираючись на слово Партії, теж прагнуть потрапити до літератури, заявляючи, що їм також є що запропонувати читачу, хоч, може, за їхніми плечима і нема університетської освіти... Якщо дуже спростити, то можна стверджувати, що саме такою була розстановка сил перед початком літературної дискусії.

Формальним приводом дискусійної суперечки стала стаття Михайла Биковця «Дискусія на літературному фронті»  («Знання». – 1925. - №214) і написана на підтримку стаття Григорія Яковенка «Про критиків і критику в літературі» («Культура і побут». – 1925. – 30 квітня). У своїх відозвах автори вимагали літератури, зрозумілої кожному, «про комуну й трактори», а також розпікали «сивих дідусів-олімпійців», які заступають дорогу «молодняку». Як приклад «олімпійського текстотворення» наводилася новела «Я (романтика)» Миколи Хвильового, яка, на думку критиків, пересічному загалу була не зрозумілою, а деякім могла навіяти і цілком хибне уявлення про пролетарську революцію, у зв’язку із чим пропонувалося запровадити органи цензури при кожному видавництві і часописі.

Відповідь не забарилася. Як завжди прямий і відвертий Микола Хвильовий відразу ж виступив із памфлетом «Про «сатану в бочці» або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян». Тези цього памфлету:

-          Гасло «Європа чи Просвіта?» - між цими двома поняттями мав обирати молодий автор: чи піти шляхом освіти, неухильно споживаючи і перетравлюючи культурну спадщину Європи, чи влитися у просвітянський цех/оранжерею поетів – «навчився писати – пиши!».

-          Загроза масовізму й графоманства у письменстві.

-          Небезпека цензури!

-          Вульгарна соціологія – однобічне тлумачення положень марксизму-ленінізму про природу мистецтва, що може призвести до деформації історико-літературного процесу (як ми знаємо, так воно й сталося…).

Далі будуть й інші памфлети, найвідоміші із них «Камо грядеш?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» і, звичайно ж, найважливіший - заборонений радянською владою "Україна чи Малоросія?". У цих творах Микола Хвильовий обґрунтував поняття Азіятського ренесансу, передумови й етапи його просування, сформував бачення романтики вітаїзму (не тільки стилю, а й способу написання художніх творів), пояснив, чому він закликає молодих авторів вчитися в Європі, у Фауста й Гете… Врешті, в памфлеті «Україна чи Малоросія?» автор закликав українців «геть від Москви», маючи на увазі, що Україна не лише формально має бути «окремою республікою», а й буквально… Цього йому не подарували…

Опоненти Миколи Хвильового ніби чекали, щоб він подав голос – зусібіч на засновника «ВАПЛІТЕ» і автора «Синього листопаду» посипалися «критичні стріли», суть яких зводилася, як це не низько було з боку «критиків», до розбору біографії і до вульгарного витлумачення творів самого письменника. Аргументів «апологетам писаризму» явно не вистачало, тож в хід пішло все, що першим висвічувалося у «ясних головах» при імені Микола Хвильовий.

Несподівано, мабуть, і для самого Миколи Хвильового на захист його мистецької та ідеологічної позиції виступив «неокласик» Микола Зеров, далекий від романтики вітаїзму, не сприйнявший пролетарську революцію, проте цілком поділяючий заклики Хвильового вчитися й звертатися до загальноєвропейського культурного надбання.

Травень 1925 року. Хвильового цькують всі, кому не лінь. Кожна шавка від літератури вважає своїм обов’язком і собі його «обгавкати». У будинку Академії наук в Києві (зараз – Будинок вчителя на Володимирській) відбувається диспут. На порядок денний винесені ті самі питання. Всі, хто небайдужий до літератури, вщерть забили зал. На сцені – Микола Зеров. Він читає свій памфлет «Європа – Просвіта – Освіта – ЛікНеп». Всі вражені! Пізніше очевидці згадували, що це було схоже на те, що у кімнаті зі спертим повітрям раптом розчахнули вікна, й усім стало враз легше дихати... Після цього несподіваний союзник Хвильового видасть ще «Європейський ренесанс і пошехонські сосни».

Основна заслуга памфлетів М.Зерова була у тому, що він зумів переключити емоційний градус напруги, спрямувати розбурхану й емоційну мову Хвильового у академічне русло спокійного і безстороннього викладу. Так, він підсумував вимоги до молодих письменників, загалом до літературного й навколо літературного процесу:

-          Ґрунтовна літературна освіта.

-          Періодизація й вивчення української класики, переоцінка літературних надбань.

-          Мистецька вибагливість авторів і критиків.

-          Зростання технічної вправності авторів-початківців.

26 квітня 1926 року Сталін у спеціальному листі до Л.Кагановича (очолював КП(б)У) просив звернути його увагу на помилки комуніста Миколи Хвильового, вказував на загрозу «боротьби проти Москви взагалі, проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення – ленінізму».

Червень 1926 – відбувся Пленум ЦК КП(б)У, на якому зачитували «Тези про підсумки українізації», фактично ж критикували Миколу Хвильового (без імені - по-радянськи)… Це був початок кінця… Фінальна сцена цього затягнутого фарсу відбулася 13 травня 1933 року… У Харкові, в письменницькому будинку «Слово» (побудованому радянської владою для українських літераторів, спустошеному радянською владою у 30-х роках…) пролунав трагічний постріл із револьверу…

Взаємодія різних літературно-мистецьких напрямків – обов’язкова умова всебічного розвитку будь-якої національної літератури, мистецтва загалом. Лише у боротьбі різних мистецьких сил може народитися твір/текст/дискурс високої художньої якості. На жаль, радянська влада думала й діяла інакше. Тому на початку 30-х рр. ХХ ст. було проголошено соцреалізм як єдиний можливий метод і спосіб художнього відображення дійсності в радянському мистецтві. Тим самим повноцінний усебічний розвиток творчості було згорнуто…


 

*На фото обкладинки - Микола Хвильовий

*На фото всередині публікації - Микола Зеров



Київ, 2 січня 2013

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 10.06.2017 18:19  Борис Костинський => © 

Дуже глибоке дослідження, пані Тетяно! Українська література періоду СРСР - це, з-дебільшого, вихваляння комунізму у суміші з шароварщиною. Істинно українська література з`явилася в Україні тільки із появою дисидентського руху.

 17.12.2015 21:22  тетяна => © 

Я й навіть незнаю що сказати тобто дуже велике

 20.05.2013 13:15  Наталія Сидорак => © 

Отими пострілами соціалізм розстріляв Україну в голову...

 18.03.2013 23:10  Юдов => © 

Я тобі вірю, Тетяно! Уявляєш, яка на тобі відповідальність: мені ніколи займатися пошуковою аналітикою, тому все що ти пишеш, я сприймаю за золоту монету і буду використовувати як отримані зовні знання в своїх викладках...
Ось приблизно так і живе література - кожен займається своєю справою "а разом виконуємо загальне діло"...)))
Десь такі за вагою треба робити блоки "пам`яті" - читаються легко, не перенапружені позицією автора.
Добре діло получається!

 04.01.2013 17:24  Каранда Галина => © 

нарешті і я прочитала. Звісно, екстраполювала на нас усіх ТУТ. Я досі навіть сама собі не можу дати ради з цим питанням: що є література, а що графоманство. З одного боку, сама назва - ПробаПера говорить за себе. ТУТ люди пробують... а з іншого - як один з найдревніших мамонтів ТУТ іноді просто обурююся неграмотними творами і явною халтурою... Я дуже ревно ставлюся до Порталу і просто не хочеться, щоб його захаращували... хоч час від часу ловлю себе на думці, що я теж його захаращую... так що не знаю, що сказати. Я вже Вам казала, що ТУТ є люди, яким я прощаю всі помилки за їх неординарні думки і своєрідність, а є такі, які пишуть бездоганно і залишаються мені нецікавими.

 03.01.2013 12:24  Сашко Новік => © 

прочитав. дякую

 03.01.2013 01:34  Ірина Затинейко-Михалевич 

читатиму вже завтра, Тетянко)...до завтра)

 02.01.2013 22:11  Каранда Галина => © 

ой-ой-ой... Таню, це вже як вдома буду... зараз це мені не під силу, таке довге і серйозне))))))