Вогняна чаша
Частина №24 з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Йшов уже восьмий день відтоді, як об`єднані війська Вальгарда перетнули хребет Охоронних пагорбів і вступили на похмурі землі Загубленого краю. Ліворуч тьмяно відблискувала свинцево-сіра поверхня Мертвого озера. Попереду в туманному мареві вгадувалася темна пляма Межиріччя, за яким було лігво Повелителя темряви.
Багатотисячне воїнство повільно просувалося вперед, оскільки праве крило ретельно прочісувало Сухий ліс. Тут дедалі частіше стали зустрічатися окремі чудовиська, а іноді навіть цілі зграї. Необхідно було їх усіх знищити, щоб у тилу не залишилося жодного.
Охоронні пагорби розкинулися далеко позаду. Геллі розпорядився виставити там загороджувальний загін, щоб ненароком прислужники темних сил не вдарили об`єднаній армії в спину. Крім того, уздовж усього хребта пагорбів було надіслано невеликі верхові загони, що складалися з чудових вершників - степових кочівників, які мали здалека стежити за пересуваннями військ супротивника і вчасно доповідати про будь-які зміни.
Тут, у Малурії людям було неспокійно і незатишно. Здавалося, на них звідусіль дивляться чаклунські очі прислужників Повелителя темряви. Одна справа була з лихою завзятістю розмахувати мечами і списами далеко від супротивника, і зовсім інша - рухатися в цілковитій невідомості клятою землею, щогодини очікуючи нападу невідомих страхіть, з якими належало незабаром битися не на життя, а на смерть. Однак - страх страхом, але всі розуміли: якщо не знищити гніздовище чорної сили, то нікому в усьому Вальгарді життя не буде. А тому й ішли добровільно на смертну битву і загартовані гвардійці-ветерани, і звичайні селяни, щоб захистити дітей своїх та онуків.
Праворуч, від висушеного підліска, долинув тривожний голос бойової сурми, але раптово, не встигнувши доспівати сигнал тривоги до кінця, замовк, немов вдавився.
- Що там сталося? - насупився герцог Хедмір.
- Зараз дізнаємося, - відгукнувся Геллі, повертаючи коня праворуч.
Однак не встиг він від`їхати й кілька кроків, як звістка про раптовий напад великої кількості чудовиськ на правий фланг долетіла до командирів.
- Хто в нас там керує? - стурбовано запитав герцог.
- Вільний хуторянин Ратон, ваша світлосте...
Хедмір із невдоволенням скривився.
- Невже не могли призначити досвідченого бойового офіцера?
- Не треба хвилюватися, - відповів Геллі. - Досвіду в ратній справі Ратону не позичати... Він свого часу керував штурмом Гірських баронств, і був правою рукою верховного жерця чау-гарців щодо військових операцій!
Герцог здивовано завмер.
- Ні, Ратон наш, - поспішив його заспокоїти Геллі. - Він давно вже на боці світлих сил.
- А чи можна йому довіряти?
- Ваша світлосте, адже він рідний брат Мандрівника. Чесно кажучи, я і сам про це лише нещодавно дізнався. Кажуть, начебто Ратон вирішив стати мирним хліборобом і завести сім`ю, але, коли дізнався про те, що збирається військо проти чорнокнижників, знову взявся за меч і очолив загін добровольців із Вільних поселень.
- Ну й діла... - розгублено пробурмотів Хедмір.
Тим часом на правому фланзі вирувала справжнісінька битва. Чудовиська, що таїлися до певного часу, вибиралися із сухостою і перли нескінченним потоком на людей. У їхньому узгодженому цілеспрямованому русі явно відчувалося чиєсь незриме керівництво. Цих потворних створінь було дуже багато, і воїни хитнулися, відкочуючись назад. Лише в самому центрі флангу залишилася стояти на місці група людей під штандартом Вільних поселень. Вони відчайдушно билися з тварюками, що насідали з усіх боків. Ця група стояла, немов непохитна скеля, розсікаючи хвилі ворожого воїнства.
- Треба надіслати туди підкріплення... - почав було розпоряджатися Геллі, але в цей момент під`їхав суворий барон Гофер.
- Я відправив панцирників із Кержей на допомогу Ратону! - вигукнув він. - Ці молодці за дві секунди піднімуть на свої списи тварюк чау-гарців, якщо тільки не втрутяться їхні чаклуни...
- Нічого, знайдеться і на них управа - у нашому війську теж є ті, хто володіє чарівництвом, - відгукнувся Геллі.
- Думаю, що і старці Затіненої діброви осторонь не залишаться, коли що... - додав Хедмір. - Але от із найголовнішим ворогом нам без Вогняної чаші не впоратися. Ех, де ж Мандрівник? Чи немає якихось звісток від нього?
Герцог з надією подивився на Геллі, але той лише мовчки похитав головою.
Справді - Мандрівник, немов у воду канув, про нього не було ні слуху, ані духу. Точно було відомо лише те, що пішов він у Північну пустелю із загоном альфарців-слідопитів - востаннє їх бачили в Беренграді. Але відтоді минуло вже багато часу, а звісток усе не було.
- Відправте на підмогу Ратону ще й гвардійців, - втомлено зітхнув Хедмір. - Здається мені, у нього там зараз неабияка бійка...
Тим часом на правому фланзі назрівав прорив ворожого війська і, якби не запеклий опір добровольців з Вільних поселень і панцирних списоносців Гірських баронств, то довелося б зле всьому об`єднаному війську.
Але, незважаючи на вміле керівництво Ратона і стійкість його воїнів, незліченні чудовиська перли й перли на людей, погрожуючи накрити їх лавиною. Здавалося, вони не звертали жодної уваги на відрубані кінцівки. Навіть безголові туші страховиськ продовжували загрібати землю лапами, не припиняючи рухатися вперед.
- Господи! Та що ж це таке?! - у розпачі вигукнув Гестам, продовжуючи кришити нечисть великою сокирою. - Невже немає на них ніякої управи?
Ратон і сам відчував, що тут щось не те. Хоч якими б міцними й не були породження темряви, але все ж не безсмертними - це він знав точно ще відтоді, коли був правою рукою верховного жерця Ярида. У всій цілеспрямованій навалі безмозких чудовиськ відчувалося чиєсь могутнє керівництво, і явно магічне. Ратон відчував, що в потилиці виник знайомий біль, наче туди встромили крижану голку - хтось із ворожих чародіїв намагався пролізти до його свідомості, щоб зломити волю і підпорядкувати собі.
"Ярид!" - промайнуло у свідомості.
І одразу нахлинув жар ненависті. Зрубавши могутнім ударом дворучника голову черговій тварюці, Ратон одним стрибком вскочив на тушу, котра ще тремтіла, і глянув уперед.
Там, на невисокому пагорбі в оточенні чорноплащових воїнів бойового крила жрецької касти стояв сам верховний жрець, простягаючи руки зі скорченими пальцями в бік війська людей. Його напівприкриті очі мерехтіли гарячковим блиском, а губи швидко ворушилися, бурмочучи чаклунські заклинання.
- Потрібно пробитися до того пагорба! - вигукнув Ратон, вказуючи мечем уперед.
- Та куди там пробиватися?! - здивувався Гестам. - Тут би на місці встояти, щоб не втоптали...
Але він не встиг закінчити, як із тилу приспіла підмога.
З гучними вигуками "Форван! Форван!" у ворожі ряди дружно вдерлися гвардійці-ветерани герцога Хедміра, на якийсь час додавши сум`яття в рух чудовиськ. Але чорна магія Ярида не відступила перед відважним напором людей. Безмозкі тварюки лізли суцільною стіною і, здавалося, їм немає кінця і краю.
- Всесильний Творець! - з гіркотою вигукнув один із воїнів. - Та чи є управа на цих потвор?!
І в цей момент несподівано прийшла допомога. За спиною Ратона пролунав неголосний спів. Він обернувся й побачив старців Затіненої діброви, які, розташувавшись дугою у формі лука, затягнули пісню невідомою мовою. Кожен із них тримав у руках дубову палицю, спрямовуючи її навершя в бік ворожого війська. У такт магічним словам на посохах набрякали бруньки, швидко проростаючи молодим листям. Навколо Ратона і його воїнів згустилося повітря, і виникла прозора смарагдова півсфера. Там, де вона торкалася чудовиськ, спалахувало зеленувате полум`я, в якому тварюки згорали, немов солом`яні.
Ратон зробив крок уперед, і півсфера пішла за ним, відкидаючи й спопеляючи безмозких породжень темряви.
Побачивши це, Ярид вибухнув прокльонами і спрямував усю міць своїх заклинань на захисний магічний купол, намагаючись розтрощити його. Однак магія старців витримала цей шалений тиск. Загін, очолюваний Ратоном, наблизився до основи пагорба. У цю мить спалахнув сліпучий спалах, розкидаючи найближчих монстрів, і захисний купол зник. Але разом із ним на певний час зникло і чаклунство верховного жерця чау-гарців. Його магічні сили виснажилися в боротьбі з чарами старців Затіненої діброви.
Швидко оцінивши ситуацію, Ратон гучно крикнув:
- За мною!
Не озираючись на всі боки, він кинувся вперед, кришачи мечем погань праворуч і ліворуч. Ревучи і лаючись, Гестам і ще з десяток відчайдушних хутірських чоловіків кинулися за ним, пробиваючись до вершини пагорба, на якому загніздився головний чаклун чау-гарців.
Не роздумуючи, списоносці Кержей кинулися в утворений пролом, наїжачившись важкими штурмовими списами. А слідом за ними і гвардійці пішли.
Усе це сталося настільки швидко, що Ярид навіть і не зміг до пуття зрозуміти, яким чином перед ним виник його колишній учень, а нині - смертельний ворог. Розкидавши чорноплащників, Ратон пробився до верховного жерця і став перед ним як демон помсти.
- Ну, ось ми й зустрілися...
Ратон впився поглядом у чорні колодязі очей Ярида і криво усміхнувся, побачивши, як у їхній глибині з`явився панічний переляк. Верховний жрець відскочив назад і, виставивши перед собою руки, квапливо завищав:
- Заклинаю тебе кров`ю мертвих...
- Не встигнеш! - видихнув Ратон, одним ударом відсікаючи руки чаклунові, а наступним зносячи з плечей його голову з виряченими від жаху очима.
Обезголовлене тіло верховного жерця касти Гру важко впало на землю і тут же було розтоптано безмозкими чудовиськами, які, втративши магічний контроль над своїм ватажком, повернули назад, чавлячи й калічачи тих тварюк, що дрібніше і слабкіше.
Важкий бій було виграно. Ламаючи зарості сухостою, чудовиська ринулися в Сухий ліс, намагаючись у ньому сховатися. Але їх наздоганяли арбалетні стріли, а чорношкірі воїни королівства Понго оточували і добивали довгими списами із зазубреними накінечниками поранених.
- Ну ось, - радісно видихнув Гестам, витираючи тильним боком долоні піт із чола. - Одним чаклуном менше стало!
Він по-хазяйськи озирнувся на всі боки і з прихованою надією в голосі додав:
- Ех, якби ось так до самого лігва Повелителя темряви дійти...
- Може, й дійдемо, - хмурячись, відгукнувся Ратон. - Цей жрець у чау-гарців був найголовнішим.
- У такому разі - нам інші чаклуни не страшні!
Ратон стурбовано похитав головою.
- Я б на це не сподівався... у чау-гарців на службі дуже багато магів і чарівників. Хоч Ярид і був наймогутнішим серед них, але якщо інші об`єднаються, то міць їхня багаторазово перевершуватиме його. До того ж не варто забувати, що залишається ще сам Володар темряви - його міць незрівнянна!
- Гм...
Гестам зніяковіло почухав потилицю і, вже було, зібрався щось запитати, але в цю мить під`їхав Геллі, який стримано привітав Ратона з перемогою і одразу ж запросив його на раду воєвод.
Залишивши командування загоном хуторян на Гестама, Ратон пішов за ветераном до штандарту герцога Хедміра, що виднівся неподалік на пагорбі.
Поступово поверталися загони, які переслідували монстрів, що розбігалися. За відомостями, що надходили від них, виходило, що лише мала частина війська ворога, яка атакувала людей біля Сухого лісу, змогла втекти. Решту воїни добили в хащах і ярах, де чудовиська намагалися сховатися.
Розпорядившись зібрати тіла людей, загиблих у запеклій сутичці, і поховати їх на землі з усіма почестями, Гестам попрямував до поранених - живим потрібні були слова підбадьорення і допомога.
* * *
Глухо рикаючи, Карг метався похмурою залою. Здавалося, навіть темне полум`я в кам`яних чашах злякано опадало і стискалося, коли Повелитель темряви проходив повз. Крім нього в залі більше нікого не було - за старих часів сюди мав доступ тільки верховний жрець Ярид, але його щойно не стало. Це Карг відчув миттєво. Десь там, на полі битви прийшов кінець найвірнішому слузі. Утім, як один за одним припинили своє існування й інші прислужники Повелителя. Де Гектон? Де Леприд? Де багато інших?! Карг у безсиллі вивергав страшні прокльони, бо йому нікому було віддавати накази. Там, за дверима залу юрмилися тільки могутні, але абсолютно безмозкі страховиська, які годилися лише на те, щоб гнати їх на забій під мечі та списи об`єднаного війська людей. Служителі-люди або загинули, або зникли безвісти. Напевно, деякі з них просто втекли, злякавшись невблаганно наближаючихся військ вальгардців. Щоправда, ще залишалися жерці, але їх Повелитель темряви не брав до уваги - ці фанатики здатні були тільки безперестанку славити його, та ще й були придатні в якості жертви, коли настане їхня черга.
Десь у найдальшому куточку свідомості причаївся Мерглу - колишній господар нинішнього тіла Карга. Але його Повелитель темряви вирішив поки що зберегти, щоб досхочу познущатися над ним, коли все буде закінчено. Цей Мерглу практично був знищений, майже зломлений, але все ж... ще залишалося щось, що зберігало в ньому іскру людського розуму, якийсь стрижень, який не давав змоги зламати його остаточно. Це бавило Карга і дратувало водночас. Він впивався майбутньою розправою над душею Мерглу, але спершу належало поставити на коліна всі народи Вальгарда і занурити їх у безодню темряви.
- Ну що ж, - громоподібно вигукнув Карг, зупиняючись у центрі залу. - Я сам вийду назустріч цим жалюгідним вбогим людцям, які намагаються протистояти мені! Жалюгідна комашня, - вони проклянуть той час, коли з`явилися на світ! Їхні муки будуть жахливі й нескінченні...
Володар темряви повільно схилив свою моторошну голову й уперився важким поглядом у мармурові плити підлоги. Кілька миттєвостей нічого не відбувалося. Але ось десь глибоко в земних надрах прокотився глухий гуркіт. Здригнувся весь палац дощенту, і кам`яні плити повільно розійшлися в сторони з натужним стогоном, відкриваючи чорний бездонний провал. Звідти потягнуло віковічною затхлістю і смертельним холодом. З глибокого мороку піднялася величезна крижана брила, оповита хмарою морозної пари. На цій брилі спочивав важкий чорний меч.
Карг упевнено простягнув руку, взяв клинок і підняв його над головою.
Морок у палацовій залі ще більше загус, а полум`я в кам`яних чашах припало, наче перелякані дворові пси, побачивши суворого господаря. На чорному лезі спалахнула багряна вогняна смуга і згасла, немов всмоктавшись у метал. Повелитель темряви відчув, як з руків`я чорного меча ринула в нього люта міць, яку надсилають із безодні хаосу одвічні сили мороку. Жахлива усмішка скривила його губи.
- Настав час помститися...
Карг з ненавистю подивився вгору. Здавалося, він спробував поглядом пропалити у склепіннях палацу величезну дірку й спопелити самі Небеса. І навіть камінь не витримав і вже почав розм`якшуватися, збираючись ось-ось бризнути на всі боки розплавленими краплями, але в цю мить Володар темряви відчув хвилю паніки, що прокотилася натовпами його безмозких слуг. Паніку породило чисте незамутнене світло, що вдарило на всі боки з центру об`єднаних військ Вальгарда. У потоках цього сліпучого сяйва виблискували тонкі смарагдові нитки. Карг надто добре пам`ятав їхній колір - колір магії лісів, силу і міць друїдів. Колись давним-давно в іншому житті юна лісова фея і старий маг за допомогою цих сил завадили йому піднятися на трон всевладдя, а юний воїн скинув у безодню жахливих мук. Був і ще дехто, про кого Карг до пори не наважався думати...
Скрегочучи зубами від люті, він попрямував до виходу з похмурого палацу.
* * *
У самий розпал військової наради полог штабного намету м`яко відкинувся, і всередину ступив білий, як лунь, старець. З-за його плеча визирав розгублений і дещо переляканий ординарець герцога, усім своїм виглядом висловлюючи готовність виконати будь-який наказ пана, але ось, мовляв, зі старцем якось не впорався...
Хедмір рухом руки заспокоїв його і відіслав, а сам із повагою звернувся до старця:
- Вітаю тебе, Голова старійшин Затіненої діброви. Сідай до столу - візьми участь у нашій нараді...
- Дякую тобі, благородний герцоге. Однак у військовому мистецтві я не сильний. Тому не відволікатиму доблесних мужів від справи даремно, лише скажу те, заради чого я сюди прийшов.
Усі присутні перезирнулися, не розуміючи, про що можна розмовляти на військовій нараді, окрім ратних справ, але старець одразу ж продовжив свою промову. І що далі він казав, то тривожніше ставало на душі бувалих воїнів.
- Ви повинні знати про те, що ворог здобув меч темряви, який з`явився до нього з безодень мороку, де зберігався багато століть. З цим мечем сила Повелителя темряви зростатиме багаторазово з кожним днем. Не можна зволікати і вичікувати! Настав час рішучої й останньої битви.
- Але ж ми повинні дочекатися Аргнара, - спробував заперечити Хедмір. - Без Вогняної чаші в нас немає майже жодних шансів впоратися з чорною силою.
Старець повільно зітхнув і обвів пильним поглядом присутніх. З-під густих білосніжних брів на людей глянули чисті очі зі смарагдовим проблиском. Здавалося, цей погляд пронизує наскрізь, занурюючись у найпотаємніші глибини душі та читаючи там, ніби у відкритій книзі, а слова його лилися, наче струмені чистого джерела, западаючи в серця людей:
- Уже неодноразово з`являвся Повелитель темряви в різні світи, намагаючись згубити їх, але щоразу зазнавав поразки, коли на його шляху вставали сили світла. І щоразу знаходилися герої, які надовго скидали його в безодню мороку. Але герої поодинці не можуть впоратися з нищівними силами чорного чаклунства, тому завжди на боротьбу з одвічним злом піднімалися всі народи. Ось і цього разу перемога залежить не тільки від Мандрівника, а й від усіх нас.
- Але що можуть зробити списи й мечі проти чорної магії? - із сумнівом пробурмотів хтось.
- Так, я знаю, що страшно, - втомлено промовив Голова старійшин. - Однак вибору нема. Або ми йдемо на ворога з надією на перемогу, або - загибель усього живого на землях Вальгарда. А що стосується Аргнара, то його шлях відомий лише Всевишньому, і ми зі свого боку маємо сподіватися на вишню милість...
- То коли треба виступати, шановний? - обережно поцікавився барон Гофер.
- Зараз.
- Ну й діла... - крекнув Геллі. - Людям відпочинок потрібен, хоч який, адже тільки битва скінчилася.
- Що ж, вирішуйте, воєводи, я своє слово сказав. Та тільки пам`ятайте - кожна мить зволікання примножує міць Повелителя темряви.
- А де будуть старці Затіненої діброви? - поцікавився хтось із командирів. - Адже звичайною зброєю з чаклунством не впоратися, тож світла волшба лісів стала б у пригоді в битві з нечистю...
- Про це не турбуйтеся. Ми будемо з військом до кінця, що б не трапилося... адже не дарма сам Ейдар супроводжував Мандрівника до Джерела, і не дарма віддав своє життя у двобої з Хранителем. Про те добре відомо шляхетному барону Гоферу.
- Хто такий Ейдар? - не втримався Геллі.
- Один із нас...
Відчулося присутнім чи ні, але начебто в короткій відповіді старця-друїда пролунала гіркота. Кивнувши присутнім і не чекаючи відповіді, старець вийшов з намету, і завіса опустилася за ним.
- А що там за історія з Ейдаром і Мандрівником? - поцікавився герцог, звертаючись до Гофера.
- Була справа... після того, як відбили штурм Гірських баронств, невеликий загін добровольців на чолі з Аргнаром вирушив із Берта в Оманливі гори, щоб відшукати легендарне Джерело. У тому загоні був і друїд Ейдар, який єдиний міг впоратися з жахливим Хранителем Джерела, але в страшному двобої з ним загинув і сам. З того походу один лише Мандрівник і повернувся...
Запанувала напружена тиша, в якій виразно пролунав життєрадісний голос якогось воїна, що долетів зовні:
- Ну ось, відпочинемо день-другий, сили набудемо, ну а тоді вже поженемо нечисть аж до самого колишнього палацу Елабора Світлоликого!
Дружний схвальний гул безлічі голосів був йому відповіддю.
Воєводи похмуро перезирнулися й опустили очі. Ратон відтарабанив пальцями короткий дріб, потім щільно припечатав долоню до стільниці, немов ставлячи крапку у власних роздумах, і впритул глянув на герцога.
- Ваша світлосте, старці правильно кажуть. Якщо ми будемо зволікати, то темрява накриє Вальгард із краю в край. Потрібно вирішувати просто зараз.
Хедмір обвів пильним поглядом воєвод, але ніхто з них очей не опустив, хоча втомлені обличчя присутніх і висловлювали надзвичайну стурбованість.
- Ну що, отці командувачі, слово за вами, - виголосив герцог і сів на своє місце.
- Та чого там казати, ваша світлосте, вибору ж немає, а надія все ж таки залишилася, - за всіх відповів барон Гофер. - Знали, на що йдемо, тож годі й сумніватися!
Решта підтримали його схвальними вигуками. На підйом війська, і збори до виступу було дано всього лише одну годину.
* * *
Перед очима плавала якась смугаста каламуть, та й самі очі пекли так, немов їх піском засипали. На додачу до всього лихоманило і крутило кістки. А кров у жилах, здавалося, загусла, немов кисіль. Гіршого стану ще ніколи раніше не було.
Аргнар насилу розліпив розпухлі повіки й облизнув пересохлі губи. Звідкись збоку, немов із туману випливла стурбована фізіономія Одноокого. Він підніс до губ Аргнара відкорковану флягу зі словами:
- Нумо, Мандрівнику, випий цілющого відвару, що Філгор приготував, може, полегшає тобі трішечки...
Аргнар без особливого бажання зробив кілька ковтків гіркуватої рідини і пирхнув з огидою - питво виявилося не з приємних. Однак справу свою воно зробило. Спекотна хвиля пробігла тілом, проганяючи лихоманку і змушуючи серце битися швидше. Каламуть перед очима розвіявся. У голові прояснилося.
- Де ми? - хрипко запитав Аргнар, оглядаючи околиці.
- Під`їжджаємо до фортеці Асдар, - повідомив Філгор, торкнувшись руки Аргнара. - Тобі треба відпочити хоч трохи перед тим, як ми увійдемо в межі Загубленого краю.
- Дякую за турботу, - спробував усміхнутися Аргнар, однак замість цього губи його склалися у змучену гримасу. - Але я мушу поспішати. Як би й так не запізнитися. Чую, що там за Охоронними пагорбами ось-ось запалає остання битва.
Філгор хотів було щось заперечити, але Аргнар зупинив його рішучим жестом.
- Не потрібно нічого казати, друже мій, ми обоє чудово знаємо, що я маю рацію, тож не будемо гаяти даремно час...
- Час, час... - забурчав Одноокий. - Як би голову не втратити в такій метушні. Ти б, Мандрівнику, на себе подивився - он, як охляв, тільки що шкіра та кістки залишилися...
Аргнар нічого на це не відповів. Він повернув голову ліворуч, намагаючись побачити, де Ріп. Вовк був на місці. Він біг поруч із лівим стременом і негайно підвів голову вгору, немов відчувши, що Аргнар дивиться на нього. Їхні погляди зустрілися, і Мандрівник вловив в очах вовка розуміння, якийсь відчужений сум, а ще остаточно ухвалене рішення.
"Адже він напевно дуже чітко розуміє, на що йде, " - з подивом подумав воїн.
Ріп злегка прикрив очі і знову нахилив голову, продовжуючи рухатися поруч зі стременом.
Фортеця Асдар невідворотно насувалася на подорожніх. Ось уже й арка брами з напівзгнилими залишками дубових стулок. Розтріскані й обвалені дозорні вежі з ворожою мовчазністю дивилися холодними порожніми бійницями на загін, що наближався. Збоку з-за високих чагарників на дорогу виметнувся десяток верхових лучників. Вони різко зупинили коней. Командир пильно подивився на тих, хто наближався до фортеці, і, щось наказавши своїм, повільно рушив до загону Аргнара. Не доїхавши кілька кроків, він зупинився і підняв руку в вітальному жесті. Щось у цьому вершнику здалося Мандрівникові дуже знайомим, і він злегка подався вперед, намагаючись розгледіти його обличчя крізь каламутну пелену, що вкривала очі.
- Зупиніться, і скажіть, куди ви прямуєте? - вигукнув командир лучників.
- А відколи це у вільному Вальгарді подорожні зобов`язані звітувати першому зустрічному? - задерикувато відповів Одноокий, рішуче висуваючись уперед.
Але Аргнар встиг схопити його за руку і заспокоїти:
- Зачекай, я знаю цю людину...
Тим часом вершники насторожено перезирнулися і взяли напоготові луки.
- Зупини своїх молодців, Зінбар, адже ми не вороги! - окликнув Аргнар ватажка лучників.
Той уважно придивився і здивовано вигукнув:
- Ніяк, Мандрівник! Ось уже зустріч так зустріч. Слава Творцю, ти живий! А ми вже зачекалися на тебе. Об`єднане військо зараз на підході до Межиріччя - всі тільки на тебе й чекають. А ми тут ходимо дозором уздовж Охоронних пагорбів, нечисть стережемо...
Зінбар махнув рукою своїм воїнам і ті слухняно опустили луки, з повагою дивлячись на прославленого мечника. Тим часом їхній ватажок під`їхав упритул до Аргнара й обмінявся з ним і його супутниками рукопотисканнями.
- Хто на чолі війська? - поцікавився Аргнар.
- Герцог Хедмір. А крім нього - барон Гофер та інші воєводи Гірських баронств. Та чого там казати, весь Вальгард піднявся від малого до великого, навіть ми, кочівники і жителі Вільних поселень на чолі з доблесним Ратоном.
При цих словах Аргнар мимоволі посміхнувся і тихо вимовив:
- Отже, я не помилився...
- Якщо вже ти тут, - продовжив Зінбар. - То зараз прямо й вирушимо до війська, от радості буде!
- Ні, Зінбаре, мій шлях лежить до колишнього палацу Елабора Світлоликого. І краще буде, якщо я вирушу туди один.
- Але ти не зможеш потрапити туди непоміченим! - спробував заперечити командир лучників. - За пагорбами повнісінько всяких тварюк, які вмить тебе розпізнають. Та й хіба ти впораєшся один із полчищами тварюк, якими так і повниться Сухий ліс?!
- І справді, Мандрівнику, - підтримав Філгор. - Нам потрібно з`єднатися з військом...
- Послухай, Філгоре, - похмуро перервав його Аргнар. - Сперечатися ми не будемо, на те немає ні часу, ні бажання, та й я вже давним-давно все вирішив. А ось допомогти мені ви можете.
- Ось це справа! - підхопив Одноокий. - Якщо ми всі разом вдаримо, то, дивись, і проб`ємося за Охоронні пагорби...
Аргнар із сумнівом похитав головою і заперечив:
- Ні, йдеться не про це. Усім загоном ми не зможемо пробитися, а тільки даремно загинемо в нерівній сутичці. А ось самотній воїн зможе непомітно прослизнути, якщо всі інші відвернуть на себе увагу ворога.
- Але...
- Не намагайся заперечувати. Я знаю, що роблю. Ви вдарите по ворогу південніше і відвернете на себе увагу. Усі ці безмозкі чудовиська кинуться до вас, а я в цей час потайки перейду за пагорби. У рукопашну сутичку з чудовиськами не лізьте - наші сили занадто малі. Ваше головне завдання - тільки відвернути на себе їхню увагу. Щойно ворог попрямує до вас, одразу йдіть на південь, а потім з`єднуйтеся з військом - там справи вистачить на всіх, і тобі вдасться досхочу помахати мечем...
- А як же ти? - тихо запитав Філгор.
- Про мене не хвилюйся...
Одноокий відчув, що Аргнар не хоче більше обговорювати цю тему. Знаючи твердий характер свого давнього товариша, він тільки крекнув і відвернувся, намагаючись приховати вираз тривоги на обличчі. Філгор та інші альфарці під`їхали ближче, щоб обмінятися з Аргнаром прощальними рукостисканнями.
Розмовляли мало - все було зрозуміло й так.
Аргнар зліз з коня і, погладивши його, передав поводи одному з альфарців. Там, куди він прямував, простіше і непомітніше було рухатися пішки. Із собою воїн узяв лише Вогняну чашу і флягу з цілющим відваром, який йому приготував Філгор.
- Що ж, друзі, прощавайте... - промовив він, і попрямував до арки брами фортеці в супроводі вовка.
Жодного разу не озирнувшись, вони увійшли всередину і розчинилися в похмурій тіні стародавньої фортеці.
- Командуй, Зінбаре, - звернувся Філгор до ватажка загону кочівників. - Ви тут краще знаєте, що та як...
Зінбар змахнув рукою, і воїни поскакали вздовж Охоронних пагорбів на південь. Їхали мовчки, кожен думав про своє, і лише коли Асдарська фортеця віддалилася на достатню відстань, командир зупинився і змахнув рукою, вказуючи на похилу ущелину між двох пагорбів.
- Тут полоскочемо підчерев`я нечисті, а коли тварюки кинуться до нас, відтягнемося до Обхідного шляху і на рисях підемо на південь. У рукопашну сутичку не вплутуватися - бити тільки стрілами здалеку. Усім зрозуміло?
Воїни мовчки кивнули і попрямували до ущелини.
У цей час Аргнар сидів на замшілому камені біля західної бійниці фортеці й крадькома спостерігав за кількома важкими чудовиськами, що неквапливо повзли за зовнішньою стіною вздовж рову. Далі в заростях сухостою, мабуть, вовтузилися ще кілька їхніх родичів - звідси не можна було розгледіти, але добре було чути тріск гілок хиткого чагарнику.
Бійниця була густо заплетена сухими гілками дикої винної лози, тому Аргнар не боявся бути поміченим. Поклавши руку на загривок Ріпа, він терпляче чекав. Зрадницька слабкість намагалася заволодіти його тілом, туманячи думки, нашіптуючи про солодкий сон і байдужий спокій. Аргнар розумів, що отрута чаклунського амулета все глибше й глибше заглиблюється в його тіло. І, хоча цілющий відвар Філгора частково стримував це проникнення, все ж наближалася мить, коли отрута потрапить у серце. До цього моменту потрібно було виконати те, заради чого полягло в битвах стільки соратників.
Аргнар витягнув з нагрудної кишені перстень, подарований Гілбером, і від нічого робити взявся його уважно роздивлятися. Темний камінь здавався абсолютно млявим, проте воїн дедалі виразніше відчував, що звідти, з неймовірної далечини на нього дивиться якась безмірно могутня сила, немов оцінюючи. Аргнар не міг зрозуміти, що собою являє ця сила - вона не була доброю чи злою. Раптово, підкоряючись якомусь неусвідомленому пориву, воїн рішуче надягнув перстень на середній палець лівої руки і завмер, заплющивши очі. Його внутрішньому погляду відкрився безмежний простір діамантових зоряних розсипів, серед яких розгорталася сяюча дорога в звабливу нескінченність.
Перериваючи дивовижне видіння, з-за недалекого пагорба зметнулося несамовите ревіння, яке перейшло в захлинаючийся вереск. Пролунав бойовий клич кочівників. І негайно Сухий ліс сповнився гарчанням і тріском. Усі тварюки, що перебували біля занедбаної фортеці, рушили на звуки спалахнувшої битви, і за мить біля зовнішньої стіни нікого не залишилося.
Почекавши ще трохи, Аргнар просунувся крізь широку щілину в стіні, скотився до рову і, видершись протилежним схилом, обережно визирнув. Навколо не було видно жодного ворога. Перезирнувшись із Ріпом, Мандрівник зігнувся і, швидко перебігши відкритий простір, зупинився на краю мертвого підліску. Він обернувся на звуки запеклої сутички, що вирувала за південним схилом пагорба, мовчки підняв руку, немов прощаючись із друзями, що відволікали зараз на себе всіх тварюк Володаря темряви, а потім пірнув у зарості. Вовк сірою тінню кинувся за ним.
* * *
Карг стояв на вершині кургану, спираючись на величезний чорний меч і спрямувавши важкий погляд на південь, звідки мала з`явитися армія об`єднаних народів Вальгарда. Усе своє воїнство Повелитель темряви відправив назустріч супротивникові, залишивши біля себе лише жерців. Він нікого і нічого не побоювався, впевнений у власній могутності. Жерці в уклінних позах застигли біля підніжжя кургану, побоюючись підвести погляди на свого жахливого господаря. Усе йшло за планом, але якась неусвідомлена тривога шкреблася у свідомості.
Карг злісно озирнувся на всі боки і ледь не впустив меч від несподіванки - з боку Сухого лісу до кургану відкрито і, як здавалося, абсолютно спокійно йшов якийсь чоловік у супроводі великого вовка. У його зовнішності було щось таке, що відразу насторожило Повелителя темряви. Він спробував пробитися у свідомість цієї людини і негайно відсахнувся, немов обпікшись - свідомість цього воїна огортала сяюча захисна сфера. І тоді Карг нарешті зрозумів, що перед ним той самий - із пророцтва.
У підніжжя кургану виникло безладдя. Помітивши воїна, що наближався, жерці злякано забурмотіли і почали відповзати в сторони, відкриваючи людині хід на вершину. Навіть страх перед власним повелителем не зміг утримати їх на місцях.
Аргнар, не зупиняючись, почав підніматися схилом, твердо стискаючи руків`я вірного меча, що тьмяно виблискував сріблом. Його похідний плащ здувся, немов наповнюваний магічним вітром. Ріп ішов слідом, насторожено спостерігаючи за жерцями.
Карг занепокоївся. Ця людина виглядала хворою, її обличчя було виснаженим, і лише в очах читалася непохитна рішучість. І хоча невідомий воїн не був чарівником (це Карг відчув одразу), його оточувала захисною стіною могутня магія. Вірніше навіть кілька магічних сил слугували йому щитом. Повелитель темряви бачив чаклунським поглядом силові потоки, що оточували того, хто прийшов, - там були сонячні й смарагдові гілки магії живої природи, рубінове покривало магії часу. Карг здригнувся від несподіванки: серед сплетіння сил світлої магії, він вловив потужний темний потік! Як, яким чином магія темряви стала на бік світлих сил?!
- Хто ти, мерзенний? - глухо проричав Карг, впиваючись поглядом в обличчя підійшовшого воїна. - Як ти наважився з`явитися сюди?!
Аргнар зупинився за два кроки і підняв Шер.
- Я прийшов, щоб знищити тебе, породження темряви, і покласти край царству зла! - відповів він.
- Дурень! - криво посміхнувся Повелитель темряви. - Дізнайся ж перед смертю, що велике насіння зла таємно спочиває до пори до часу в Мертвому місті, що поховане під глиняними пагорбами. Істинний Володар темряви повстане там!
- А хто ж ти? - не втримався від запитання Аргнар.
- Я лише його учень.
- Знайдеться і на нього управа, а зараз настав твій смертний час!
- Ну що ж, спробуй здолати мене, нікчемний смертний! - заревів Карг і кинувся на воїна.
Зіткнулися могутні клинки, розсипаючи розпечені іскри. Аргнар і Повелитель темряви закружляли в смертоносному танці, не поступаючись один одному. Меч Карга огорнула темна хмара, всередині якої палахкотіли багряні сполохи. Клинок Аргнара засяяв сонячним світлом.
У цей час жерці, підкоряючись безмовному наказу свого господаря, кинулися з тилу до людини, розмахуючи жертовними ножами. Але не тут-то було. З хрипким риком їм назустріч стрибнув Ріп. Його потужні щелепи з хрускотом зімкнулися на шиї переднього жерця, і той з розпачливим криком покотився схилом вниз. А вовк уже рвав наступного, не звертаючи уваги на удари ножів, що посипалися на нього з усіх боків.
Аргнар не бачив цього, він бився, зібравши докупи вміння і волю до перемоги. Але ніколи ще в нього не було такого потужного й умілого супротивника. Воїн відчував, як сили стрімко залишають його. Зрадницька слабкість почала заповнювати все тіло. А Карг дедалі прискорював і прискорював випади, завдаючи один за одним могутні удари, кожен з яких просто збив би з ніг будь-якого іншого воїна.
Черговий нищівний удар ледь не вибив меч із руки Аргнара. Він зі стогоном впав на одне коліно, неусвідомленим рухом підносячи ліву руку до небес. І тоді ожив перстень. З його темного каменю вдарили на всі боки рубінові промені, утворюючи іскристу півсферу.
Карг відчув, що його немов би огорнули пружні нитки, сковуючи рухи. Повелитель темряви заричав від люті - він упізнав магію Повелителя часу. Ця магія сковувала всіх, крім власника персня, даючи йому перевагу в часі перед усіма іншими. Але Карг був не простим смертним і, хоча магія часу подіяла на нього, все ж не змогла зупинити повністю. Немов розриваючи невидимі пута, Повелитель темряви з натугою підняв меч для останнього удару. І тут несподівано відчув опір усередині самого себе. Це збунтувалася душа Мерглу. Відкинувши страх, Мерглу спробував перехопити контроль над рукою з мечем. Він утримував його силою волі, даючи невідомому воїну можливість встати на ноги. Меч у руці Карга тремтів від напруги.
Поки тривала безмовна боротьба Мерглу і Карга, Аргнар прийшов до тями і побачив занесений над собою меч. Останні сили стрімко залишали тіло воїна, поглинуті магічним перснем, який черпав енергію з життєвих сил свого власника.
"Шкода, що я так і не зміг виконати визначене..." - промайнуло у свідомості.
Перед уявним поглядом постали всі ті, кого він знав, і на очі навернулися непрохані сльози відчаю. Але в цю мить чітко пролунав чистий і спокійний голос Вчителя:
- Вогняна чаша має бути знищена клинком темряви!
Підкоряючись цьому голосу, Аргнар поклав на землю меч, вихопив з-під плаща Вогняну чашу і з останніх сил підніс її обома руками над головою назустріч мечу темряви.
І обірвалася магія часу.
І Карг зломив опір Мерглу.
І меч темряви впав на Вогняну чашу, розколюючи її на дрібні частини. Жахлива сила вирвалася на волю, безжально спалюючи все навколо себе. У могутньому вогняному вихорі миттєво зникли Арґнар, Ріп, жерці Карґа і сам Повелитель темряви - наче й не було їх нікого. Курган поплавився і провалився, утворюючи чорну киплячу вирву. А в небо вдарив стовп лютого вогню…
* * *
Здавалося, від краю і до краю долину заполонила темна маса, наїжачена густим лісом списів. У похмурому світлі багряного сонця, вже притиснутого до землі щільною пеленою Віковічної імли, пробігали криваві спалахи по кольчужних латах і щитах. Гуркітливий гул, немов хвилі прибою, проносився по рядах ратників з боку в бік.
Армія Темряви судорожно корчилася, здиблюючись страхітливими кінцівками. Обидва воїнства завмерли одне проти одного на відстані польоту стріли, немов очікуючи сигналу.
Звідкись спершу непомітно, а потім, стаючи дедалі гучнішим і гучнішим, виник важкий гул упереміж із низьким утробним виттям. Він швидко посилювався, поступово перекриваючи гомін двох армій. Цей грізний звук виповзав з-за Гиблого кряжу.
Погляди тисяч очей мимоволі звернулися в бік Загубленого краю. Там, над зубчастими вершинами ворушилася сама чорнота, розпорювана зловісними ліловими спалахами безладних блискавок. Гучний гуркіт грому стрясав землю.
Щось відбувалося зараз у самому серці колишньої Малурії. Щось таке, від чого залежала доля всього Вальгарда. Шум у долині змовк, пригнічений важким гулом. Усі затамували подих у тривожному очікуванні.
І грянув грім! Здригнулася земля від жахливого удару, здибилася величезним камінням, що піднялося з надр на поверхню. Глибокі тріщини на мить з гуркотом розійшлися і знову зімкнулися, заглушаючи відчайдушні крики нещасних, що потрапили в ці провали. Ніхто не встояв на ногах. Але вороже військо згинуло без залишку - величезний провал відкрився, подібно до гігантської пащі, на тому місці, де стояла армія Пітьми. Його краї обсипалися всередину, тягнучи за собою монстрів, що вили, гарчали і верещали, а потім м`яко зійшлися. І лише тільки глибокий яр уздовж підніжжя Гиблого кряжу залишився там, де стояло військо Повелителя темряви. Через багато років назвуть нащадки цей яр Загибельним...
А над Загубленим краєм вдарив у небо сліпуче-білий стовп світла, пронизуючи наскрізь і випалюючи вщент похмуру завісу Вічної імли, закручуючи її протуберанцями й роздираючи на шматки. Наступної миті налетів потужний порив вітру, валячи на землю тих, хто встиг піднятися на ноги після нищівного удару.
Слідом за цим настала оглушлива тиша.
І тоді в гігантському стовпі світла повільно і страхітливо велично піднявся і розкрився сліпуче яскравий вогненний бутон.
З німим жахом люди дивилися на це грізне видовище, прикриваючи руками очі, що сльозилися від нестерпно яскравого світла.
- Врятуй і змилуйся, Всевишній! - прохрипів хтось. - Це ж Квітка смерті!
І одразу ж вдарила щільна хвиля жару, немов із розпеченого ковальського горна. Люди закричали від болю, намагаючись закрити обличчя плащами. У деяких задимилося волосся. Але хвиля спеки вже помчала далі, поступаючись місцем прохолодному повітрю, що хлинуло слідом за нею.
Розгублено озираючись на всі боки, люди підводились. Поступово погляди всіх знову звернулися в бік Гиблого кряжу, над яким повільно згасала вогняна куля Квітки смерті. А ще вище над нею почали збиратися важкі грозові хмари, знижуючись і придавлюючи її своєю вагою. Впали перші великі краплі дощу, остуджуючи розпалені обличчя і прибиваючи пил, а потім хлинула злива, та така щедра, що за два кроки вже нічого не можна було розгледіти.
Немов схаменувшись, воїни кинулися спішно споруджувати з довгих списів навіси і курені, обтягуючи їх плащами і шкірами, щоб сховатися від зливи. Невдовзі всі поховалися під навіси і завмерли, перечікуючи зливу. Однак дощ не припинявся і лив як з відра, утворюючи численні струмки, що зливалися в каламутні потоки.
Лише надвечір наступного дня злива почала поступово слабшати, поки не вичерпалася зовсім. Важкі грозові хмари поповзли кудись за далекий північний обрій, відкриваючи поглядам людей вечірнє висвітлене небо.
І було дивне видіння над землями Вальгарда. Немов невідомий майстер зіткав на призахідному небосхилі від краю й до краю величний гобелен, на якому жінка неземної краси в сліпучо-білосніжному одязі повільно йшла скорботним полем битви, обережно схиляючись над загиблими й вдивляючись у їхні обличчя. Стільки смутку і співчуття було в її сумному погляді, що здавалося, ось-ось небеса проллють на затихлі рівнини свої чисті вічні сльози...
Мовчазно, немов служники, за жінкою йшли дві безликі крилаті сутності, чиї імена - Забуття і Спокій. За їхніми широко розпростертими крилами слідували сиві сутінки, вкриваючи тіла полеглих морозним саваном. А замикала свиту ніч - за нею згасав захід, і тьмяніло чудове видіння, поступаючись місцем вічним зіркам...
Якби Мандрівник це бачив, він би одразу визнав у прекрасній жінці Господиню Місячного озера. Але, на жаль, не міг він цього бачити. Можливо, лише звідкись із далеких і невідомих світів, безкрайніми дорогами яких йому судилося мандрувати - на те він і Мандрівник, обраний Небесами... можливо, але нам вже про це не дізнатися...
Епілог
П`ятнадцять разів приходила зима, огортаючи землі Вальгарда білосніжною ковдрою, і п`ятнадцять разів весняне сонце виганяло її за межі північного узбережжя, відтоді, як був переможений самозваний Володар темряви. Поступово життя увійшло в звичайне річище, і нові турботи оволоділи людьми. Але щороку в день Великої битви в усіх великих містах і селищах збираються на бійцівські турніри молоді воїни, щоб узяти участь у змаганнях на звання найвправнішого і найбезстрашнішого воїна, який зможе протягом року до наступного турніру носити почесне звання Мандрівника.
Юна Хельга, донька травниці Ольми та Ратона - господаря одного з нових хуторів Вільних поселень, збирала ягоди семисильника на краю лісової галявини, осяяної теплим сонцем. Десь неподалік гомоніли хутірські чоловіки, які на чолі з Ратоном заготовляли поліна для нового хліва. Увечері мали вирушати додому, тож Хельга поспішала назбирати якнайбільше ягід, з яких мати готувала взимку цілющий відвар для малечі. Ці рідкісні ягоди можна було зібрати тільки тут, у Безіменній пущі.
Дівчина нахилилася, щоб підібрати ягоди, що впали на землю, а коли випросталася, то позадкувала від несподіванки - просто перед нею стояв незнайомий засмаглий юнак. На плечі в нього висів великий лук, а з-за плеча визирало руків`я меча, закріпленого на спині. Плащ скріплювала гарна срібна застібка у формі легендарного дракона зі смарагдовими очима. Його крила були розкриті, немов у польоті.
Юнак з`явився абсолютно тихо і так несподівано, що дівчина злякалася.
- Не бійся мене, незнайомко, - м`яко промовив він і посміхнувся. - Хто ти і як тебе звати?
Хельга з настороженістю зсунула брови.
- А ти сам хто будеш?
- Аргнар я, з Лісового уділу.
- А тут що робиш? - продовжувала допитуватися дівчина.
Юнак усміхнувся і знизав плечима.
- Я тут полюю, а от ти як у лісі опинилася? Адже Вільні поселення звідси далеченько... та й чому ти все випитуєш, а про себе ще жодного слова не сказала?
Хельга зніяковіла.
- Я тут із батьком і хуторянами. Вони за колодами для нового хліву приїхали, а я ось по ягоди...
- А ім`я-то в тебе є?
- Хельгою мене звуть...
Дівчина чомусь зніяковіла ще більше, а потім, підкоряючись якомусь неусвідомленому пориву, запитала:
- А що означає твоя застібка на плащі у формі крилатого змія? Я таких раніше ніколи не бачила.
Обличчям юнака промайнула ледь помітна тінь. Він дбайливо провів долонею по застібці й тихо відповів:
- Це пам`ять про мого батька. Цю застібку він дуже давно подарував моїй матінці, а вона передала її мені...
- А ким був твій батько?
- Він був видатним воїном, але про це я розповім тобі якось іншим разом.
- Добре, я згодна, - посміхнулася Хельга, - А зараз йдемо зі мною, я тебе з нашими хуторянами познайомлю...
Вона взяла Аргнара за руку і повела на гомін голосів, ще не знаючи про те, що йде пліч-о-пліч зі своїм братом.
КІНЕЦЬ