Скельця безтурботності?!
Окуляри?! Хм… А може й справді, взяти оті свої, які що не є найрожевіші окуляри і… – хай увесь світ зачекає? Хоча, якщо добре подумати, то світ залишиться не змінним. А я, прагнучи сховати від світу за рожевими скельцями окуляр свій погляд, цим самим змушуючи себе думати про нього інакше, насправді ж по суті нічого змінити не зможу. На жаль… А добре було б отак взяти і все змінити навколо себе на так, як хочеться.
Цей крилатий вислів «рожеві окуляри» вже давно вкоренився у суспільстві. Людина часто його вживає, намагаючись дивитися на речі, які її турбують, крізь оці «скельця безтурботності», хоча й прекрасно розуміє, що це всього лиш самонавіювання. Але ж.., вірити у щось треба, щоб не з‘їхати з глузду.
Усвідомлюючи абсолютну безглуздість, я все ж одіну оті рожеві окуляри…
Не раз намагався носити їх так, щоби ніхто не помічав. Я їм навіть назву дав: мої «Віртуальні рожеві окуляри». Але тоді мене стали називати «пофігістом». Ха-ха! Мені звісно ж це було не дуже приємно. І тоді я знайшов цьому пояснення, водночас виправдовуючись тим, що це ніякий не пофігізм, а звичайнісіньке абстрагування від негативу. Я й справді так вважав і продовжую вважати. Ну от уявити тільки: якби я дійсно пропускав крізь свою свідомість усі негаразди, котрі певна річ (бо я ж себе знаю) накопичувалися б камінь за каменем на серці, то я б точно пішов на дно свого божевілля. А тут, ось вони – мої справжні, які що не є найрожевіші окуляри. Тепер є на що сперти всю оту візуалізацію пофігізму. Тепер, віртуально відгородившись від поганого, мені, як зазвичай я це роблю, все ж вдасться налаштуватись на вирішення тих чи інших проблем. Бачачи у всьому позтив, депресія і близько не підійде до дверей моєї свідомості, хоч вони і скляні, хоч вони і прозорі, бо вони які що не є найрожевіші. І... – хай весь світ зачекає…
