ВІКТОРЬКА ЯК ОБИДЛЯЧЕНИЙ ОБРАЗ МЕНШОВАРТОСТІ УКРАЇНСЬКОМОВНОЇ ЛЮДИНИ
– Якось методом тику, я так завжди дивлюся ящик, забрів на якийсь телеканал, здається на «Там-не-тут». А там якраз дівчат гарненьких показували: як не зацікавитися?! Я ще ж молодий, тож очі самі на таких повертаються. Між тими дівчатками, як кавун між динями, дивлюся, розвалився якийсь кривляка у несуразному одязі й намагається зацікавити хоч одну з них перспективою дружби з ним. Прислухався, як він говорить… Ну – то знущання над українською мовою! Але найдивніше інше: дівчата відповідали йому достатньо пристойною російською мовою. Я спочатку думав, що то – якийсь тимчасовий епізод або необхідна сцена, щоб звернути увагу на героїнь з якогось російського міста, які приїхали до свого далекого привітного родича відпочити на деякий час в Україні…
Отак, наче трішки здалеку, почав розмову один знайомий. Таким вступом він дещо здивував мене через те, що не знаю найбільшого противника телебачення, ніж він. А тут:
– Нещодавно якось прихворів. Подибав до поліклініки. У черзі до лікаря чотирнадцятим був. Тож часу вистачило на слухався усіляких новин: радійних, газетних, інтернетних, телевізійних, із циклу бабця – бабці… Наситився! Ось так! О! Кумекаєш?!. О!
– Ще ні! О!
– А правда що… Що… А правду кажуть, що не відомо, хто над яким телеканалом зверху?..
– А від бабусь-усезнайок ви хіба не чули?
– Не знають, кляті…
– Та і я не знаю. Точніше, знаю те, що й інші люди: про деякі телеканали відкрито кажуть, що такого-то олігарха. Але у більшості випадків – то таємниця за сімома печатками, – відповідаю знайомому. А навіщо вам?
– Та я отому падлу в очі хотів би зазирнути і до вух його невмитих запитання гукнути: «Гей ти, «шановний» олігархе, господар телеканалу «Там-не-тут»! Ти що, справді мене вважаєш за бидло?! Я так смію думати, тому що ти – будяк тобі в дупу! – крутиш на своєму каналі серіал про такого собі Вікторька, який інакше говорити не може як тільки ламаною українсько-російсько-суржико-діалектною мовою та ще й пропускаючи крізь утрирувану манеру промовляння слів та пикокривляння?!.
– А не боєтесь, що до вас можуть прийти тітушки з йовбаками, щоб захистити честь і гідність телемагната?
– А я чув, що від якогось часу йовбакані тітушки і тітушковані йовбаки – великі патріоти України. От і нехай скажуть отому господарю «Там-не-туту», що, коли він шухарить в Україні, то нехай поважає нас, українців! Бодяжного бензину з пісочком би до мотора його крутої тачки!.. А то, бач, що вигадав: на тлі Вікторьком скаліченої мови, треба думати – української, усі інші персонажі розмовляють чистою російською. Це не тільки приниження нас, українців, а й ввігнання клину роздору й напруженості між українськомовними та російськомовними людьми. Йому, тому телемагнату – акулу б на нього під час купання в морі! – хіба невтямки, що він же на нас капітали свої заробляє?!.
– «…Заробляє». О! О-о!.. Якби його «Там-не-тушку» не дивилися, то і не заробляв би, - іронізую знайомому.
– А я постійно і не дивлюся. Будь воно неладне – таке телебачення. Про того Вікторька, як про обидлячений образ меншовартості українськомовної людини, я у поліклініці почув. Не повірив. Не повірив! Але згодом надумав перевірити. Хвилин двадцять слухав-дивився в одній серії, хвилин десять – в іншій якійсь. І мені стало все зрозуміло. Зрозуміло й сумно… Телевізор я знову запахторив подалі. Втім, то я так зробив, тому що не люблю його дивитися в принципі. Але ж багато людей, надто молодих, від телебачника не відвертаються. Ймовірно, що навіть шукають отой телеканал «Там-не-тут», гигочуть з Вікторька, як дурника, і з його мови, тобто, виходить з українців як з такої собі недолугої раси… Чи як?!. А молодь усе те сприймає як належне.
– Певно, не вся ж молодь… – заспокоюю співбесідника.
– Ее-ех!.. – він якось безсило махнув рукою, непомітно змахнув сльозу (щоб я не побачив) і подибав у своїх справах.
