КАСЯ
Кася ― ім’я котика, який став безпритульним через безсердечність своїх господарів. Вони, придбавши нові меблі та килими, вигнали його на вулицю, вирішивши у такий спосіб позбутися зайвих клопотів. Не помічали ні підібганого хвостика свого колишнього улюбленця, ні його сумних очей, ні самотнього пухнастенького тільця, що сидить біля знайомих дверей.
Котик жив у багатоповерхівці, був довірливим і не боявся людей. Ходити східцями він не любив. І хоч на якому поверсі він не перебував би, навіть на другому, чекав, доки під’їде ліфт і відчиняться двері. Котик не звертав особливої уваги на те, заходять люди до ліфта чи виходять. Просто знав: ліфт привезе його на нове місце, де можна буде прогулятися, подивитися на людей, «поспілкуватися» зі своїми подружками-кицьками, які інколи виходять з осель своїх господарів.
Якщо це був найвищий поверх, Кася виходив аж на дах. А якщо ліфт віз його вниз, виходив надвір. Обходив свої володіння, залишав нові позначки і швиденько повертався до під’їзду, де він почувався затишніше. Інколи котик просто сидів біля дверей ліфта першого поверху і спостерігав за тим, як люди метушаться ― виходять, заходять, клацають кнопкою виклику, стукають дверцятами поштових скриньок.
Якось, іще до того, як відчинився ліфт, котик почув у ньому нявкання, однак швидко зрозумів, що це були дитячі голоси. За мить із ліфта вийшли дві дівчинки, які почергово нявчали і щось погладжували. Те «щось» міцно тримала одна з дівчаток. Вийшовши, вони зупинились і продовжували нявчати. Котик дуже здивувався ― можливо, вони кішечки?.. Підійшов трохи ближче і почав приглядатися до однієї з них: чи немає в тієї хвостика? Ні, немає. «Чому ж вона нявчить?» ― подумав котик. Інша дівчинка була у прозорій короткій спідничці, і котик вирішив подивитись, чи немає хвостика у неї ― такого ж довгого, біленького і пухнастенького, як у нього. Але й у другої дівчинки хвостика не було, не вірилось у те, що вона не кицька. Нявчить ― значить кицька. Кицька ― тож має бути з хвостиком. Інакше просто не може бути. Він підійшов ближче до дівчинки. Уважно розглядаючи її, але хвостика не побачив. Тоді зайшов наперед і зіп’явся на задні лапки. Та як він не приглядався, хвостика не побачив. У котика аж у голові запаморочилось. Він втратив рівновагу, і подушечки його передніх лапок ледь-ледь торкнулися колін дівчинки.
― Ой! ― зойкнула вона, ― ой-ой..
― Не бійся, Оксанко, ― заспокоїла її подружка. ― Це ― котик…
― Ходімо швидше, Наталю, щоб наше місце не зайняли.
― А він дуже гарний, дивись, ― сказала Наталя. ― Візьмемо його з собою побавитися?..
― Та не треба. В нього ж, напевно, блохи або якась хвороба шкіри… А наш от чистий, і в нього ніколи не з’являться блохи. Правда ж, нявчику? ― звернулась Оксана до тієї істоти, яку до цього моменту міцно тримала біля свої грудей. Вона опустила оте «щось» до рівня очей, і Кася зрозумів, що це іграшковий котик. Він був красивим. Таких Кася бачив декілька разів на екрані телевізора. Кася тоді намагався доторкнутися лапкою до таких котиків, але гладив тільки скло екрана.
Кася хотів сказати дівчаткам: «Але ж я живий, м’якенький і тепленький. Можу мурчати. Коли вам забажається, можу бавитися, не те, що ваша іграшка». Але насправді замість таких слів у нього вийшло лише: «Ня-а-в. Му-у-ур…» Він потерся об ноги дівчаток, сподіваючись хоч на мить зупинити їх. Можливо, вони візьмуть його з собою. Адже він так любить, коли його гладять. Кася побіг за дівчатками, сподіваючись на їхню прихильність і ласку.
Виходячи з під’їзду, дівчата ледь не зіштовхнулися з якимсь чоловіком, якого Кася не знав. Кася тільки звернув увагу на стоптані й запилені босоніжки чоловіка і на його непевну ходу.
― Мурло, ― так охарактеризувала чоловіка Наталя..
― Авжеж, ― погодилась Оксанка.
«Мурло ― це великий мурчик», ― подумав Кася і подріботів за власником запиленого взуття, зрозумівши, що дівчатка живими котиками не цікавляться.
Кася ускочив до ліфта разом з «мурлом». Дивно, але від нього неприємно пахло, ліфт трохи проїхав і зупинився між поверхами. Кася приготувався, було, вийти, але двері не відчинялись. Він відійшов у куточок і глянув на «мурло». «Точно кіт, ― подумав Кася, побачивши, що отой викидає якесь сміття в куток ліфта. Мітить свої володіння, певно, претендуючи на одноосібного володаря ліфта» ― вирішив Кася, зі всіх сил занявчавши, зашипівши і вигнувши спину.
Ліфт знову рушив… А коли його двері почали відчинятися, Кася миттю вискочив геть. На майданчику того поверху на ліфт чекала жінка. Та, побачивши, що там брудно, рушила пішки.
А «мурло», хитаючись, вийшов із ліфта і почав кричати про те, що проганяти треба безпритульних котів, бо вони ліфтах гадять, просто місця чистого немає, щоб нормально стати. А потім сильно вдарив Касю ногою.
Після цього в Касі довгенько болів бік, а на голові з’явилась велика гуля. Котикові треба було відлежатись, і він знайшов більш-менш тихе місце, де його ніхто не турбував.
Одного разу, коли Кася вирішив трохи пожувати потрібної для повного одужання травички, його побачив хлопчик і почав із ним лагідно розмовляти, частуючи морозивом. Котик одразу зрозумів, що хлопчик хороший і любить тварин. Хлопчик узяв його на руки і приніс додому. Ні батьки, ні брат хлопчика не були проти котика.
― Ох-хо-хо! ― раптом вигукнув тато. ― Бачу, що твоїй знахідці потрібна допомога. Синку, ти хочеш, щоб ми вилікували котика?
― Хочу, ― відповів хлопчик.
― Неси йод, вату і бинт.
Тато змастив йодом ранку, що утворилася на місці гулі, потім прочистив, промив її і забинтував.
Хлопчик увесь час був поруч і сильно переживав за котика.
― Котику, потерпи трохи, тобі стане легше, не болітиме голівка, ― промовляв маленький господар до пухнастої істоти.
І котик, справді, чи то від слів хлопчика, чи від того, що йому стає легше, сидів тихенько, затамувавши подих.
Хлопчик звик до котика і часто приносив його до помешкання, аж поки котик сам, захотівши надвір, не починав підходити до дверей, очікуючи, коли їх хтось відчинить.
Його довірливість часто висміювали злі, недоброзичливі люди, били, ганяли, цькували собаками. Через те котик часто мав покалічені лапки чи поламані ребра. Тато хлопчика нерідко ставав йому і за терапевта, і за хірурга, і за костоправа. От у цей час котика назвали Касею ― на честь відомого лікаря і народного цілителя. Хоч було б справедливіше так назвати тата. Але назвали котика через те, що він любив дивитись телепередачі, особливо про тварин. Також йому подобались передачі на медичні теми. А коли дивився передачу про лікаря, то аж нявкав. Таке траплялося з ним дуже рідко. Цей котячий «вигук» і став поштовхом до ідеї присвоїти йому таку почесну кличку.
Остаточно звикнувши до квартири і господарів, Кася почав виробляти таке, до чого й люди не додумались би.
Заходить одного разу хлопчик до кухні і чує: «Мур-р-р!» хлопчик глянув на крісло, потім ― під стіл. Але котика ні там, ні там не було.
Через хвилину знову: «Мур-р-р!» Хлопчик уважно подивився скрізь, але котика не побачив.
― Касю, де ти?
― Му-урр!
Але хлопчик так і не побачив Касі.
Іншого разу приходив до кухні й тато. Та вони разом не змогли побачити котика, хоча й чули його неодноразове «мур-р».
Лише третього чи четвертого разу котика таки знайшли. Хлопчик зрадів, засміявся і погукав тата:
― Дивись, ось де він!.. ― вигукнув хлопчик.
З однієї з навісних шаф у кухні крізь щілини між посудом за ними спостерігав Кася і наче сміявся. Так-так, сміявся! Це було помітно з його очей, кумедних і в той момент хитруватих. Мовляв, подивіться, куди я заліз; певно, думали, що я не зможу такого зробити, а я зміг…
Після цього Кася неодноразово своєрідно жартував. Коли він муркотів, побачивши когось із господарів на кухні, вони поглядали на вже знайоме місце ― на шафу. Та згодом з’ясовувалося, що Кася лежить то на телевізорі, то на холодильнику, то на якійсь поличці. А одного разу упродовж кількох спекотних днів він залазив до великого горщика із живими квітами і звідти муркав. Кася у такий спосіб рятувався від немилосердної спеки.
У Касі було декілька улюблених занять. Він любив спостерігати за тим, як смажиться на сковорідці м’ясо. Сяде на стіл поряд із плитою і поглинає пахощі, що лигнуть від страв. У такі моменти спостерігати за його поведінкою було дуже цікаво. Він не просто нюхав чи виявляв тваринний інстинкт до м’яса. Ні! Він любив спостерігати за самим дійством на сковорідці чи в каструлі. З дуже розумним виглядом вдивлявся в місце, де починало найбільше булькотіти або шипіти. Сусіди в такі моменти думали, що котик навчений, і нізащо не вірили господарям, коли вони розповідали про його природні здібності, його витівки.
А все можна було пояснити дуже просто: Кася, зрозумівши порядність і щедрість господарів, довірився їм, розкрив свою душу і робив усе, за що, на його погляд, лаяти не можна. Він розумів, що йому пробачать усі витівки. Одна з них була доволі оригінальною. Кася ніколи не стрибав і не лягав на стіл, коли був наодинці. Зате, коли маленький господар квартири сідав учити уроки, Кася швиденько вискакував на стіл і розлягався на розгорнутий підручник або на зошит, наче даючи зрозуміти хлопчикові, що він, як котик, ― найважливіший предмет для вивчення. Хлопчик брав його на руки і відносив на диван, укладав на спину в жолобок, в якому Кася любив лежати, наче загіпнотизований, доволі довго, звісивши передні лапки на животик, а задні простягнувши.
…Одного разу ліфт не працював, і Касі довелось підніматися пішки на сьомий поверх. Дорогою він зустрів кицьку, яку теж господарі, натішившись, виставили за двері. Невідомо, що котик розповідав киці, але до вхідних дверей помешкання, в якому він жив, підійшла й вона. Кицька була недовірливою й полохливою. Тому, коли Кася зайшов до квартири, вона залишилась у коридорі. Кицька ніяк не наважувалась зайти разом з Касею, аж поки до неї обережно не підійшов маленький господар помешкання і не заніс її до вітальні, показав у дзеркало. Її одразу назвали Муранькою. Вона швидко звикла до квартири і до свого друга-котика. Киця допомагала йому у всьому за те, що він дозволив їй жити в його апартаментах.
Після того, як Кася потоваришував з Муранькою, він довго не просиджував під дверима, бо його подружка віднайшла оригінальний спосіб сповіщати господарів про те, що вона прийшла, ― піднімала гумовий килимок лапкою і відразу відпускала. Виходив гучний звук, який чули господарі, тож відчиняли двері.
Кася, проживши декілька років у доброї родини, відчув свій останній день. Прийшов із прогулянки додому, трохи поїв і попив водички, недовго полежав, відтак пройшовся кухнею, кімнатами, зазирнув на балкон, потім підійшов до дверей…
Господар квартири відчув, що все це Кася робить якось не так, як досі.
Кася, трохи постоявши біля дверей, попросився надвір.
У пам’яті господаря на все життя залишився епізод, коли Кася переступив поріг і повільно вийшов. У господаря все похололо: він відчув, що бачить Касю востаннє, його розумні очі, біленьке худеньке тільце із чорними цяточками, його не дуже впевнену ходу, а ще ― білий хвостик із чорною свічечкою на кінці.
