Концерт хворого на апатію Енніо Морріконе
з рубрики / циклу «Критика»
У тринадцятитисячному Hallenstadion, що у Цюріху, відбувся концерт Енніо Морріконе. Про концерт згадали лише на початку березня, бо лютий був насичений надто яскравими подіями, тому хороші місця дісталися іншим. Купили квитки на гальорку і цьому були раді. 90 швейцарських франків за один квиток, 3, 10 F– за квиток у трамваї (різнокольоровий франк майже рівня долару – іноді дешевший, іноді дорожчий за зеленого брата) і от ми в Hallenstadion. Роззираюсь, бо цікаво, чи є вільні місця, око на такі натрапляє, але згодом, іноді навіть через двадцять п’ять хвилин від початку концерту, ці місця займають їхні тимчасові господарі, деякі з них з їжею в роті і пластиковими стаканами з пивом в руках.
На тридцятій хвилині концерту хочеться спати, і не лише мені одному. Морріконе диригує сидячи, це нормально з огляду на вік і велич його імені, але «маска небіжчика» на обличчі генія – це вже занадто. Музиканти так само, як і їхній поводир, супроводжують високохудожні музичні твори абсолютним мімічним спокоєм. Погляди теж нічого не виражають.
Музика без емоційного супроводу виконавців. Концерт депресивних музикантів.
Глядачі зустрічають аплодисментами мелодію із легендарного кінотвору «Якось в Америці» Серджіо Леоне, який, власне, і відкрив великому світу ім’я Енніо Морріконе. Музику для кінокартини «Професіонал» Жоржа Лотнера глядачі аплодисментами не підтримують, мабуть, у Швейцарії американському кіно нижче кланяються, ніж французькому – що далі, те й величніше.
Перше відділення триває сорок сім хвилин, плекаємо надію, що за кулісами музикантам скажуть чи дадуть щось таке, що хоч трохи оживить їхні погляди чи відновить роботу міміки обличчя, вони ж, мабуть, здатні хоч щось відчувати.
Після майже півгодинного антракту нічого не міняється. Заплющую очі, але мозок вже не обдурити. Перед очима скрипачка в рожевому із паризького метро (минулий тиждень), вона грала так чуттєво, що очі наповнювались сльозами, шкодую, що поклали в її футляр мало франків. Парижанка розуміла і відчувала музику, яку грала, а ці, мабуть, думають лише про те, як би швидше змінити положення тіла. До хористів, що знаходяться позаду музикантів, претензій немає, вони трохи рухають лицевими м’язами – і не лише тоді, коли співають. Згадався Національний Академічний Оркестр Народних Інструментів України, який востаннє чув і споглядав на сольному концерті Наталії Шелепницької, вони були на три голови вище, ніж Морріконе разом зі своєю бригадою хворих на апатію гастарбайтерів.
Але глядач чекав цього дійства, а крім того, заплатив за нього гроші, тому лупить в долоні що є сил і просить Морріконе, який розігрує банальний спектакль з закінченням концерту, щоб той повернувся і ще щось подав. Морріконе розкладає перед собою три «зошити» різного кольору, задумливо листає їх і врешті-решт знаходить те, що будуть витискати з інструментів музики.
Остання мелодія цього концерту! Музиканти повинні або зрадіти, або засмутитися, та «маску патологоанатома» ніхто, окрім флейтистки та солістки, яка виконала партію сопрано, так і не скинув. Диво не трапилось: і на біс вони грають так, немов їх силують дути в ту кляту дірку, дратувати так само натягнуті, як і нерви, струни тощо. На фоні такого дійства глядачі з їжею в роті та пивом в стакані око вже не ріжуть.
Депресивний концерт завершується, публіка аплодує стоячи. Один із глядачів на знак протесту щосили тричі кричить: «Ганьба!». На нього оглядаються, але правда на його боці, тому більшість не насмілюється дорікати меншості.
Вдома, щоб величне ім’я музичного генія не поклало на туше світлу думку, переглядаю інший концерт Морріконе, який він давав багато років тому – там і музиканти мають зовнішні прояви емоційних реакцій і сам Морріконе ще «живий». І та сама музика навіть звучить по-іншому.
Устер, кантон Цюріх, березень 2017 року
