Писати першою

Що таке знання?

Якби я могла дати особисте трактування цьому слову, я б сказала, що це "абстракція, яка варта грошей та уваги".

І за логікою розвитку (логікою, якою має послуговуватись будь-яка розвинена держава) саме знання мають залишатися безцінними (тобто, дуже, дуже значущими з матеріальної точки зору).

Маючи складний неуточнений неврологічний діагноз, я не хочу, щоб мої знання з гуманітарних та соціальних наук оцінювались нижче, ніж аналогічні знання інших моїх колег у перекладацькій та суміжній областях. В принципі, навіть "факт" постановки цього діагнозу я вважаю помилковим та неправомірним. Довго пояснювати, чому.

Не знаю, чи маю миротворчий талант, але певний рівень творчих та аналітичних навичок доводиться собі створювати. Створювати їх самостійно.

Я не відчуваю страху, коли йдеться про складні перемовини.

Я не жахаюся, коли йдеться про обробку великого об`єму інформації.

Коли людина концентрується на кінцевій точці своїх досягнень, важливим стає все.

Та небезпека полягає ось у чому:

тотальна необачність медичних працівників призводить до значно складніших наслідків, ніж "ненормальна/підозріла активність" людей, які попри все будують кар`єру. Людей з іншої, немедичної галузі. Людей, які представляють нові, неортодоксальні медіа. 

Кому дійсно потрібні неоднозначні погляди на життя людини, яка досить багато знає про міжнародні відносини та європейські цінності та готова розвиватися далі, якщо ця людина читає приблизно в 4 рази швидше, ніж друкує?

Доведеться згадати дещо з сімейної історії.

"Ніколи та ні з ким не говори про гроші" - це настанова від мого батька-лікаря. Він дуже прагнув, щоб я слідувала його шляхом.

Добре, в який спосіб та кому саме з уповноважених осіб пояснювати важливість фінансування гуманітарної галузі? Які слова для цього знайти?

І що робити саме мені, якщо речі, які роблять мене щасливою (міжнародні медії) на теренах України частково заборонені законом?

Законом, який частково та опосередковано писав агресор, загарбник української землі?

Чому та як, присвятивши спеціалізованій журналістській підготовці в сумі 10 (хай і нелінійно) років життя, я маю стикатися з прикрими непорозуміннями?

Чого потребують українські та світові виші?

Вони потребують ясності.

Ясності та сміливості в усьому.

І вони потребують не тільки книжок.

Вони потребують технічної реновації.

Навіть зараз. Особливо зараз.

Слово "агресор" виринає не з трибун Парламенту.

Агресія до етнічних меншин - ця болюча тема охоплює суспільства, роблячи їх залежними від стереотипів.

Агресія по відношенню до журналістів (о, скільки прикрих випадків ще не розв`язані!) - це ознака часу.

Дифамаційні випадки в сфері шоубізу по всій планеті - коли телевізійна медійність "перетискає" судини живої елітарної творчості, 

і ганебне проникнення патопсихологічної лексики в суспільний дискурс - темний бік панпсихізації суспільства.

Добре, що медична практика, що її проваджував мій батько, ставала все менш інвазивною.

Та зараз переді мною стоїть дилема -

далі ховатися в вигадані світи релігійних та мистецьких текстів, що я їх досить вправно українізую, 

чи присвятити себе на 100% розкриттю зловживань на міжнародній арені (без гарантій особистої безпеки).

Приблизне розкриття однієї загадкової справи - це 2, 5 років життя та хибне враження моєї "неадекватності" в інших.

Дівчата ж бо, цим не займаються.

Я не знаю, куди мене приведе "компас довіри".

Як завжди, to those in charge - ті, хто мають пряме відношення до кошторису українських вишів (журналістських, правничих, економічних), принесуть чималу користь собі та іншим, збережуть багато імен та життів, придбавши на рахунок вишів апарат Hushme. Це і для перекладачів, і для викладачів, і для бізнесу, і для складних перемовин - знахідка.

У когось бачила. Нібито працює.

Одеса, 17.12.2017