13.09.2019 15:01
Без обмежень
19 views
Rating 5 | 2 users
 © Чарновський Ян

Історія козаків: Початки Козаччини на Русі. Перші поселення козаків

Розділ 1

Історія Козаків

Видання: Warszwa 1854, T.1

Частина Європи від Карпатських гір до Азовського моря та від Києва до Чорного моря з давніх часів була заселена слов`янськими племенами: Полян на Дніпрі, Сулічан на Сулі, Сіверці на Десні, Древлян над Словечною та Прип`ятью, Бужан над Бугом. Русини Аскольд і Дір, що прибули зі Скандинавії, підкорили полян, забрали їх місто Київ і дали початок Русі.

У 882 році великий князь руський Олег здійснив свою подорож на південь, зайняв Київ, назвав його матір`ю руських міст, завоював інші маленькі народи: Сулічів, Сіверців і Древлян. Об`єднавши їх землі, він надав цьому утворенню форму певного суспільного устрою під назвою Русь.

Після поділу Русі на округи зі смертю Володимира виникли внутрішні непорозуміння між князями, Київ зазнав постійних нападів, як від власних братів, так і від іноземних ворогів.

З року в рік внутрішні суперечки і кровопролиття збільшувалися, і, після ослаблення цим Русі, вона опинилася під контролем монголів.

У 1240 р. ці дикі орди, притягнуті жагою до здобичі, з глибини Азії вилилися на Європу. Ця катастрофа торкнулася більшу частину півдня Русі. Наїздними, зруйнувавши вогнем та мечем усі міста лівого берегу Дніпра, наклали ярмо неволі на окуповані народів.

Після того, як монголи зруйнували Київ, Чернігів, Галич та багато інших міст, більш шляхетні родини з кількох княжих сімей втекли до Литви та злилися там з місцевими князями та дворянами. Прості люди залишилися під ярмом завойовників, жменька мандрівників без постійного житла, але не бажаючих здатися ханові, втекла з руїн своєї батьківщини на дніпровські острови, вкриті непрохідними очеретами і ніким не заселені, або на землі Древлян, які сьогодні називають Поліссям. Там вони жили без дружин, їли рибу і впольованих тварин, мстилися ворогу віри та батьківщини, нападаючи на них зненацька.

Татари, мучені постійними та непередбачуваними нападами, називались їх Козаками, що означає їхньою мовою «спритний легкоозброєний вершник», назву яку з часом зберегли самі ж козаки.

Спочатку товариство козацьке був дуже мізерним, але коли звістка про їх притулок поширилася навколо, їхня кількість швидко почала зростала, бо люди, що або були пригноблені рабством татар, або уникали переслідувань і покарань, або притягувались надією на краще життя, з радістю бігли у ці сторони з усієї Русі, Польщі, Молдови та навіть Криму.

Перші мешканці вітали у себе всіх, хто приймав їхню віру та давав їм свідчення безстрашної мужності.

Враховуючи все, про що ми говорили до цього часу, нам буде легко зрозуміти, що козаки - це люди слов`янського походження, але не окреме первісне плем`я. Вони з`явилися через збіг нещасних обставин на Русі і не є первісними мешканцями своїх місць. Вони не були нацією чи племенем, тому вони привласнили назву від монголів із задоволення, бо вона якнайкраще підходила до їх характеру та способу життя, тобто Козацтва.

Ми бачили, що мова та віра була руська, це доводить, що народ походив з Русі, але одяг був дуже схожий на польський, а закони та звичаї, як ми згодом побачимо, були дуже схожі на закони інших войовничих релігійних товариств Західної Європи, і тому зрозуміло, що саме звідти до них вони могли дістатися через Польщу.

Незабаром з’явився воїн, який вирвав південну Русь з-під татарського ярма. Це був Гедимін (1275 – 1341). Спочатку конюший литовського князя, потім вбивця свого господаря, на кінець хоробрий і щасливий здобувця Пінського князівства і нарешті Великий князь литовський і руський.

Розгромивши татар у двох битвах, він втретє зустрівся з ними на річці Прип`ять. Перемога була на його боці. Два видатні татарські князі Тимар і Диват загинули в цій битві, а Гедимін став господарем південної Русі та Києва, де поставив за намісництві Міндогву.

Так закінчилося правління татарів на півдні Русі, яка злилася з Литвою.

Через чотири роки по злиттю князь Юрій (Георгій) Андрійович Галицький зійшов на князівство червоної Русі, він вперше почав називати себе князем Руським. У 1339 р. він помер без нащадків, а того ж року великий польський король Казимир забрав Галичину з містом Львовом і приєднав її до Польщі, розділивши на воєводства.

Варто зазначити, що коли одна частина Русі злилася з Литвою у 1320 році, а інша - з Польщею у 1339 році, обидва ці зв’язки здійснювались без кровопролиття, добровільно з дотриманням власних законів, релігій, звичаїв та обрядів.

З вдячністю за те, що визволилися з ярма татарів, русини під час усіх війн Литви озброювались їй на допомогу і воювали разом, а саме проти прусів, лівонців та тевтонських лицарів. Далі ми бачимо їх у експедиції проти Польщі: взяття Любліна та Сандомежа. Але коли Ягайло одружився з Ядвігою і був обраний польським королем, то Литва приєдналася до Польщі, а разом з нею під іменем Русь, на умовах (pacta conventa) як рівні до рівних і вільні до вільних.

Тоді для кожного з трьох об`єднаних народів було встановлено окремий гетьман, тобто коронний, литовський та руський.

Руський гетьман з правом намісника жив у Черкасах над Дніпром. Інша половина Русі Галичина не ввійшла до складу цього потрійного союзу, там ще за 40 років до цього було створено Руське воєводство і зрівняне воно було з іншими воєводствами королівства.

Тоді руські гетьмани були лише начальниками армії, бо намісниками на цих землях були князі визначені Великими князями литовськими від своїх родин. Якими були ці перші гетьмани (військові очільники), що вони робили до того, як влада намісника та управління країною перейшли до них від литовців, в історії не згадується і крім одного імені тих гетьманів, ми більше нічого не знаємо.

Wencesław Swietołdowicz, каже Jerzy Koniski, допомагав Ягайло в експедиції проти тевтонських рицарів, привів із собою 37 тис. війська у Даугавпілс і взяв участь у битві під Грунвальдом та Таненбергом. Руська піхота під командуванням Rogdaja обійшла через інший берег річку Двину і вдарила хрестоносців з боків і ззаду та дали поштовх до перемоги, і якщо вірити літопису, кількість загиблих ворогів сягала 50 000.

За надані послуги Венцеслав (Войцех) отримав для русинів новий привілей до старих прав, який був тим більше необхідним, оскільки Литва претендувала на зверхництво над Руссю, на права та владу над руським урядуванням, виходячи з того, що литовці звільнили Русь від татарського ярма.

Ця привілей звучить так:

"З божого провидіння та нашої доброї волі та наших держав, об`єднавши наше спадкове князівство Литву та наші підпорядковані руські князівства з народом та королівством Польським, ми створили і підписали достатній пакт союзу, і, здавалося було цього досить; але деякі литовські органи влади, як нас звинувачує руський гетьман, не припиняють заперечувати цілковитої єдності руських справ і місцевої знаті через їх визволення від татар, тому ми знову затверджуємо основні та уже затверджені пакти про зв’язки руського народу з польською та литовською націями, що повинні бути: рівні з рівними і вільні з вільними назавжди і безперечно, і зберігають свої руські закони недоторканими, якщо вони добрі і прийняті для цього в нашому князівстві Литовському разом з руським або слов`янським письмом; згідно з ними, вони повинні приймати всі судові рішення та вирішувати суперечки, а також керувати своїми спадковим та набутим добром і як вони хочуть їх використовують без перешкоди та без утисків інших законів. Руські лицарі з польськими та литовськими лицарями мають тримати єдність, як рівні з рівними, на усіх зібраннях та урядах без будь-якого спротиву чи перешкод, а претензії та всякі приниження з приводу колишнього визволення руського народу від татарського ярма заборонені та скасовані, оскільки ці справи були значно оплачені та відслужені руськими лицарями проти литовських ворогів, підступних ливонців, непорядних тевтонських лицарів та інших нападників на вітчизну, від яких русняки захищали нас і голови свої поклали; тому за приниження їх ми жорстоко будемо карати винних. "

Але скоро Ягайло помер, залишивши польський престол своєму синові Władysławowi Warneńczyko­wi, і вище вказаний привілей був забутий. Русь знову була обтяжена несправедливими тягарями та шкодами. Zbigniew Oleśnicki отримав новий привілей у молодого короля (7 березня 1435 р.) такими словами:

«Ми постановляємо і підтверджуємо Руські воєводства з місцевими лицарями в тих привілеях та свободах, які були затверджені і надані для них нашим батьком добровільним союзом Русі та Литви з Польським королівством. І нехай ніхто не наважується в інших воєводствах від цих права та привілей відмовляються. У питаннях землі та лицарства, а також у вірі, отриманій від батьків, добра воля та свобода не будуть відібрані у них; нехай не буде суперечок між шляхетними руськими лицарями та шляхетними польськими та литовськими лицарями, і нехай ці народи єднаються, як рівні з рівними та вільні з вільними; тому що вони є одноплемінні, з доброї волі з’єднані і звільнені від татарського ярмо спільною руською та литовською арміями. Нехай русичі мають свободу у своїх володіннях та майні, не переслідувану волю, і нехай вони самі себе судять, а на земельних і міських суддів нехай обирають суддів та чиновників вільними голосами згідно із законами, статути які ми затверджуємо і подаємо зберігання та виконання, ручаючись за нас і за наших наступників на вічні часи."

Казимир, брат короля, та його сини – Ян Ольбрахт та Олександр, коли вступили на престол, присягнули на недоторканність цих пактів, і кожен наступник робив те саме.

Наступного року (1435 р.) руська армія брала участь у війні Сигізмунда Кейстутовича Великого князя Литовського з Свидригайлом.

У 1439 році Владислав, зайнявши сторону Угорщини, оголосив війну Порті. 43 700 русів боролися з ним в Трансільванії, а потім на березі Дунаю, де цар розбив самого султана. Як нагороду за цю війну Владислав подарував герби руським полковникам Блудичу, Далепі, Претичу, Станаю, Бурлію та Артаджему.

У 1444 р. вони воювали поряд із королем під Варною, і піддавшись загальній поразці, половина з них загинула, і друга половина сховалася до Болгарії, звідки вона таємними шляхами повернулася за Дунай.

Польські королі призначили до того намісників на Русі, останнім із них був Симеон Олелькович. За свідченнями литовських літописців, а саме Стрийковського, він був розумним і чесним чоловіком, любов і повага до нього не тільки русинів, але і до литовців була настільки великою, що коли Казимир воював у Прусії, то литовці пропонували Симеону статус Великого князя.

Після його смерті король, помстившись за прихильність русів до їхнього померлого урядника, усунув сина Симеона з намісництва і довірив владу з порушення прав та привілеїв, наданих Русі його попередниками і навіть ним же підтверджених, чоловіку чужому: литвинові Марціану Гастольду.

З винесенням на вершину влади Гастольда, князівське намісництво помирає на Русі і приходять на його місце воєводства. Стародуб та Мглін приєдналися до Смоленського воєводства, решту поділили на чотири воєводства: Подільське, Бельське, Руське та Київське. Пізніше цей поділ змінюється на Брацлавське, Київське та Волинське, а Сіверськ з Черніговом було названо (ducatus severiae) князівство Сіверське.

Незабаром князі Симеон Мозайський та Василь Шемякі, незадоволені владою царя Олександра, пішли до великого князя Івана з проханням врятувати їх від литовського ярма і великий князь Московський послав до свого зятя повідомлення, що Чернігів, Стародуб, Гомель, Любеч, Новгород-Сіверський та Рильськ приєдналися до Москви добровільно.

Цей випадок цілком закономірно спричинив війну між тестем і зятем.


Рекомендуємо також:

Видання: Warszwa 1854, T.1



Можливо Вас зацікавить:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 15.09.2019 07:48  Костенюк => © 

Дуже пізнавальна публікація. 

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза на теми: кохання, любов, життя тощо