Оповідка про козаків, їх жінок та русалочок
Розповім про козаків, козаченьків,
Пішли якось до ріки веселенькі,
Потомились та й лягли спочивати
Під вербою, а було б не лягати –
Бо підкралися до них русалоньки,
Водяного темноокії доньки,
Очеретом козаків пов»язали,
В річне царство, що на дні, всіх забрали.
От проснулись козаки, козаченьки,
Наче б тільки що були ще живенькі,
А тепер лежать на дні, на пісочку,
Чути тільки дів річних голосочки –
- Будем, будемо весілля справляти,
Будем, будемо усі святкувати,
Женихи такі усі вже слухняні,
Мертві всі і не живі, будуть з нами…
Козаки мовчать та шаблі шукають,
Та на дні де шаблі взять полум»яні?
Не спитали ж їх – вони хочуть жити,
Як це дійство-непотребу спинити?
Злились-злились на жінок, що погані,
Вередливі, та глумкі, й не слухняні,
Тож зібрались козаки в ніч юрбою,
Та й гадали про жінок під вербою –
Як лишити їх одних – хай ця знають,
Та на себе лиш одних та зважають,
Нам потрібні лиш жінки, що смирненькі,
Лагідні такі завжди і гарненькі.
А тепер на дні ріки що робити?
Хочуть, хочуть козаки далі жити,
Видно, видно в вишині - місяць сяє,
Чию душу в путь забрать вибирає.
Козаки на дів річних подивились,
Та за серце як один всі схватились –
Галю! Ксано! Христя! Насте! Гей, Ганно! -
Закричали козаки. - Біда з нами!
І біжать вже до ріки жінки в гніві -
- Гей, де ви, чоловіки! Де ви, милі?
І побачили - на дні козаченьки,
І русалки навкруги чепурненькі.
Місяць високо вгорі – час ще мають!
Одяг скинули і в воду пірнають!
Ох, гарячі, ох, живі, нема страху,
Забирають козаків з смерті лапи.
Козаченьки знов живі, цілувались,
Ох, ви жінки чарівні!, милувались!
На руках понесли їх та на плечах
Аж до двору, де чека вже малеча…
Отаке було у нас на Вкраїні,
Де чарівні всі жінки, завжди милі,
А коли вони в вогні – то тікайте,
Не далеко, й знов в обійми стрибайте!!!
Київ, 2017р.
