«Лицарка корони» - це про цікаву сучасну прозу
з рубрики / циклу «РЕЦЕНЗІЇ ЮА»
Як налагодити діалог із читачем? Це питання, що вже перетворилося на мантру, чуєш постійно: від видавців, бібліотекарів, авторів, викладачів, студентів. Справді, як? Може, просто купувати і читати книжки сучасних українських письменників? Рецепт дієвий, як на мене. Тож хочу розказати про авторку, із якою я познайомилася минулого року, і яка стрімко ввірвалася у сучасний літературний процес в Україні з кількома романами водночас. Це – Ганна Гороженко, котра паралельно із журналістикою захопилася художнім письмом, і йтиметься про її роман «Лицарка корони» (Фоліо, 2020).
«Лицарка корони» - це про цікаву сучасну прозу. Більше того, це про роман, який захоплює з першої сторінки і не відпускає до останньої. Скажу по секрету, що в найбільш напружений момент оповіді (осада Красного – родинної фортеці Анни Сокольської), зловила себе на тому, що почну гризти нігті від хвилювання))) Але про все своєю чергою. Отже, жанр? Я б визначила як історичний роман із елементами екшену і шпигунського роману. Час, зображений у творів, – доба XVI століття. Місце – Луцьк, загалом Волинь, а якщо ширше Русь-Україна, що входила до складу Польсько-Литовського королівства. Головна героїня роману – Анна Сокольська-Борзобагата, уроджена княжна, що пішла з міркувань кар’єрного поступу на прикрий мезальянс і вийшла заміж за неродовитого шляхтича Василя Борзобагатого, у родині якого, втім, водилися значні статки. Волею долі, Анна Сокольська опиняється в епіцентрі політичних інтриг і стає спершу сліпим інструментом сильних світу, а пізніше й сама веде тонку й продуману гру. До того ж письменниця прагне подати у своєму романі найширше тло епохи, зокрема зображує монастирі й замки Волині, побут заможних українсько-русинських шляхтичів, показує двір некоронованого українського володаря Костянтина Острозького, зображує двір Анни Ягелонки у Вільні (сучасному Вільнюсі), палаци Варшави і Кракова. А вбрання заможних панночок і панн... О! Тут є де розгулятися уяві)))) Усе це вельми захоплює й навіть заворожує. Імпонує, що Ганна Гороженко утверджує читача в думці, що попри значні світоглядні й релігійні відмінності, українська шляхта не почувалася підкореною польськими володарями, а почувалася рівноправною із великими магнатами Речі Посполитої, зокрема брала участь у виборах короля, користувалася судочинством і законами королівства на правах рівних. Також письменниця зображує типовий для української еліти розбрат і чвари, що завершується великим кровопролиттям у Красному, втім, достеменно доводить, що найчастіше такі баталії влаштовували іноземці (у творі – московити), що виконували таємну місію своїх панів на українських землях. Словом, «Лицарка корони» – захоплива й інтгригуюча оповідь, написана легко й смачно. Мені здається, найбільше книжка зайде дівчатам, адже в центрі оповіді сильна й вольова героїня, яку слухали й поважали могутні й владні чоловіки, і це достеменний, документально підтверджений факт
Загалом, коли чую, що в сучасній українській літературі нема чого почитати і все не те, розумію, що скоріше за все такий читач не має зеленого поняття про новітній літпроцес, бо ж у ньому, як у Греції, є все – на будь-який смак і гаманець. Було б бажання Раджу собі (передусім) і вам, друзі, читати сучасних українських письменників. Нових і цікавих відкриттів усім нам
