19.04.2023 00:53
18+
150
    
  2 | 2  
 © Каранда Галина

«Люксембург, Люксембург» - трагікомедія нашого життя

Play«Люксембург, Люксембург» - трагікомедія нашого життя

з рубрики / циклу «2023 рік»

"Кажуть, що родітєлі отвєствєнни за своїх дітєй. А должни лі деті за них нєсті отвєтствєнность? Я - хезе"

«Люксембург, Люксембург» — українська трагікомедія українського режисера Антоніо Лукіча,  знята кінокомпанією ForeFilms. В головних ролях Аміл Насиров та Раміль Насиров. Премʼєра фільму відбулась під час Венеційського міжнародного фестивалю у серпні 2022 року. У вересні 2022 фільм був представлений на Міжнародному кінофестивалі в Торонто. Перший показ в Україні влаштували у культурному центрі селища Близнюки, де народилися брати Насірови.

13 квітня фільм вийшов в широкий прокат в Україні.


Для мене історія фільму «Люксембург, Люксембург» режисера Антоніо Лукіча почалася у травні 2021 року, коли наше загалом тихе місто гуло новиною: у Лубнах знімають кіно! Причому до участі в «масовці» запрошують жителів міста.

Сама я не була свідком зйомок, але з цікавістю спостерігала за подіями в новинах та соцмережах. Перекриті дороги, дивні декорації в знайомих місцях, радісно збуджені земляки, загадкові й незрозумілі відповіді на питання «Чому саме Лубни?». Запам’яталося те, що більшість знімального часу була дощова погода, і той дощ був наче дуже недоречний і непотрібний, і аж ніяк не вписувався в сценарій. А ще – обіцянка, що прем’єра фільму обов’язково відбудеться в Лубнах.

І попри те, що війна зірвала всі плани і терміни, однак фільм на екрани вийшов, і лубенці були хоч і не найпершими, але таки одними з перших, хто його побачив.

Особисто я пішла до кінотеатру тільки для того, щоб побачити знайомі локації і обличчя. Знала, що фільм «на суржику», що начебто це комедія, і нічого особливого не очікувала.

АЛЕ.

Фільм мені не просто сподобався. Фільм захопив, вразив. Майстерно прописаний сценарій, чудова гра акторів – учасників гурту «Курган і Agregat», братів-близнюків Раміла та Аміла Насірових.

Це точно не комедія, хоч зал раз у раз вибухав реготом.

Можливо, трагікомедія. Можливо – драма. В деяких місцях, коли молодь найбільше сміялася, мені особисто хотілося плакати.

Короткий «поверховий» сюжет: історія про те, як два брати-близнюки, з діаметрально протилежними характерами і поглядами на життя, їдуть в Люксембург, щоб побачити свого хворого батька, який покинув родину багато років тому. До болю знайомі (і, часто, саме тому смішні!) сцени з життя пересічних людей пересічного провінційного міста, такий «рідний» суржик центральної частини України, нецензурна лексика, що додає достовірності (такі вже ми є, ніде правди діти!). Віковічні проблеми: батьки і діти, гроші і кохання, добро і зло, а також не менш віковічні: поліція і сімейне насилля, наркотики, погані дороги, пільговики і водії маршруток:)

Моє знання про те, що значна частину фільму знімалася в Лубнах, аж ніяк не підготувала мене до того, що фільм буде саме ПРО Лубни. Буквально. Головні герої народилися і живуть не в якомусь там умовному «уездном городе N», а в конкретних Лубнах. Назва міста рефреном проходить через увесь фільм, вона постійно звучить, неодноразово мелькає на дорожніх вказівниках. Історія про те, чому саме наші рідні Лубни стали усередненим образом провінційного містечка, в яке може спонукати поїхати жити хіба що велике кохання (перефразована репліка головного героя), зараз гаряче обговорюється місцевими активістами. І там дійсно є про що говорити. Я для себе досі не вирішила, яку саме рекламу, «хорошу» чи «погану», моєму рідному місту зробив цей фільм. Здається, лубенці все-таки могли б при бажанні в будь-якому разі обернути її на користь та розвиток міста.

Але я хочу зупинитися на іншому. На тому, що побачила я, що вразило саме мене, і чого я, собі на диво, не зустрічала ніде в обговореннях фільму.

Сам Антоніо Лукіч, автор і режисер, називає фільм дуже особистісною історією. Мені здалося, що він щосили намагається підказати глядачам, що насамперед хотів висловити цією стрічкою. Розмовляючи з глядачами перед сеансом, Антоніо сказав, що в кожному з нас живе дві протилежні половинки одного цілого. В останніх кадрах своєї картини розмістив присвяту рідному батькові, який зник з його життя ще в ранньому дитинстві. А в одному з інтерв’ю признався, що так і не зміг його пробачити.

Тож про що насправді цей фільм, якщо копнути глибше? Душа дитини, покинутої батьком, розривається на дві половинки (у фільмі це брати-близнюки). Одна любить батька і мріє про його повернення. Інша – ненавидить і не може пробачити. Одна частинка нізащо не хоче бути схожою на батька, прагне показати батькові і всьому світу, що вона – не така, вона хороша і правильна, і може багато чого досягти. А інша відчуває, що вона – покинута, а отже – нікчемна, нікому не потрібна, і «всім буде краще, якщо я просто зникну», тож можна поводитися із цим світом максимально погано. Яка жорстока боротьба відбувається в душі, який біль її роздирає, яким протестом проти всіх це іноді виривається назовні! А оточуючі, часто, замість зрозуміти, просто карають за «погану поведінку». І ці дві частинки душі борються між собою в середині однієї людини все життя, впливаючи на її ставлення до оточуючих, на поведінку, на долю.

Дорослому, талановитому, успішному Антоніо Лукічу досі болить ця рана в його душі, і він не приховує, що саме вона спонукала його до створення фільму. Глибоко філософського та драматичного, вдало замаскованого під комедію.


Фільм задумувався і був відзнятий до повномасштабного вторгнення росії в Україну. З одного боку, на фоні великої війни, коли гинуть тисячі людей і кожний день наповнений жахом, коли стоїть питання виживання нації, і сам фільм, і проблеми, які він піднімає, можуть здаються не суттєвими, не вартими уваги. А з іншого…

За даними Мінсоцполітики, в 2021 році в Україні майже 3 мільйони дітей виховувалися в неповних сім’ях, ще 69 тисяч мали статус дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. На той час це фактично становило приблизно ПОЛОВИНУ дитячого населення країни.

Відсоток таких дітей ПІСЛЯ війни (а я беззаперечно вірю в перемогу України) навіть уявити страшно. Тому проблема «безбатченківства», – головна проблема, піднята в фільмі, – навряд чи скоро стане неактуальною.


Висновку не буде. Всі дорослі і розумні. Любіть і бережіть своїх дітей!


P.S. Дякую режисеру та акторам за фільм та за автограф! Рекомендую «Люксембург, Люксембург» до перегляду усім (дорослим!), а особливо лубенцям!



Лубни, 19.04.2023

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 08.06.2023 23:40  Сашко Новік => © 

 08.06.2023 23:36  Сашко Новік => © 

Агрегат- це якраз близнюки, а Курган-це Євген Володченко, був у Кракені, а зараз наче десь в поліції, подобається його творчість