РАФАЕЛЛО
Біла смуга
Біла смуга біжить-зливається на обрії із ранковим літнім туманом. Цей легкий серпанок нічної вільгості, що за мить розтане під першими променями сонця, коливається над трасою, і машини, як примарні видива потойбіччя, жовтим світлом своїх люмінесцентних очей підсвічують цю його молочність до жовтуватої, як покаляний несвіжий сніг на доріжках міського парку, прілості.
Біла смуга, якщо зблизька до неї придивитися, не така вже й біла, тобто відносно біла, скажімо так, вона біла на сірувато-землистому асфальті і досить такі далека від сліпучо-сніжної ясності крейдяного паперу. Нанесена на заміське шосе ще за часів царя Горошка, вона, як візерунок долі, веде сумну оповідь незчисленним жертвам примарного світла фар – нічним нетлям, метеликам, комашні, пташкам та й навіть чотирилапим й хвостатим; зачовгана новою і старою, зимовою й літньою резиною, покреслена й розграфлена ромбами й квадратами, а іноді трикутниками й овалами, химерними ієрогліфами й піктограмами долі. Хто тільки не торкався її лише у момент створення білосніжної виструнченості! Чия тільки нога, колесо, шина не ступала по ній! Яких лишень історій не розгорталося в окружжі її видимості! Вона нескінченна, як сама дорога, і тільки на дорозі й може існувати: навіть якщо її не нанесли з економічних чи ще бозна яких міркувань, вона невидима, але уявна все ж присутня у всіх дорожніх маршрутах.
Біла смуга зовсім не схожа на пішохідну зебру, цей маленький перехід з одного берега життя на інший, в якому широко розмічені білі прямокутники є ніби кроками цього умовного порталу. Біла смуга – це стіна, відсутньо-присутня перепона: її немає, але кожен водій в ім’я свого життя має уявляти її, пам’ятати про неї, мати її на увазі, тримати її на відстані інтервалу, бути якомога правіше від неї, пропустити до крайньої межі зіткнення з нею лихого смертника, що несеться майже нею в чадному угарі, все додаючи й додаючи газу. Він несеться. – Ти несешся. – Я несуся. – Всі ми несемося, розділені білою смугою, віртуальною смугою, острівцем безпеки, відбійником, покресленим світловідбиваючими смугами, цією дорогою нашого життя.
Спокуса, чи радше в множині – спокуси. Щодень, щогодини, щосекунди. Всі сущі приречені відчувати спокусливість різних речей. То ж ми, ласуни, не гірші й не ліпші за інших, коли відчуваємо спокусливу радість солодкої лакоминки! Та й хто може прожити без солодкого, без почуття щастя, яке ніби за помахом чарівної палички виникає в серці, тільки-но в роті розтане шоколадна довершеність цукерки! Але сьогодні не про шоколад, какао чи каву. Ні, сьогодні про біло-кришталеву, сніжисто-хрумку довершеність Рафаелло. Народ наш вигадливий, на різні експерименти справжній мастак, і як тільки у продажу з’явились цукерки Рафаелло, відразу ж примислив собі присмачнющий рецепт однойменного торту, який і пропонується Вашій увазі.
Торт Рафаелло
Склад:
3 яйця;
1 склянка цукру + ванільний цукор;
3 склянки борошна;
1 пакетик розрихлювача (у крайньому разі можна додати соду з оцтом);
2 столові ложки сметани або вершкового масла.
Збиваємо яйця з цукром до крутої піни, додаємо починаючи з борошна інші інгредієнти. Тісто не повинно бути крутим! Але й не повинно сильно липнути до рук, бо незручно буде коржі розкочувати. Ставимо тісто на декілька годин у холодильник. У цей час можемо взяти кулінарний папір і ножиці й вирізати 10 шаблонів (бо коржів у нас буде 10) за розміром нашої форми для випікання, бажано круглої. Це полегшить нам подальший процес: поки буде пектися корж, а він печеться протягом 5-7 хвилин, ми будемо розкочувати наступний на паперовому шаблоні – безперервне виробництво.
Ось коржі випечені. Робимо крем.
Крем:
700 г сметани;
1 склянка цукру + ванільний цукор;
200 г очищеного мигдалю;
1 пакетик кокосової стружки.
Збиваємо сметану із цукром до утворення кремоподібної маси, але недовго, бо може утворитися масло, кінець тоді усім мріям поласувати тортиком! Починаємо перемащувати коржі, на 2, 5, 7 і 9 корж розкладаючи мигдаль та присипаючи кокосовою стружкою. Верх торту теж прикрашаємо кокосовою стружкою. От Вам і Рафаелло! Смачного.