Серце - гори!

Кожну хвилину триває процес становлення нової української літератури. Майже щодня долучаються до творення сучасного літературного процесу нові імена. Відкривати поетичний чи прозовий доробок молодих талановитих письменників – особлива приємність і відчуття, адже стикаєшся із унікальним світом автора, який ще вчора не існував, можливо, навіть і не підозрював про своє зародження десь у надрах єства свого творця, усвідомлюєш, що це лише початок-пошук чогось, може, значного й вагомого, справжню мистецьку вартість якого вкаже лише час.

Нещодавно у видавництві «Сімик» (м. Івано-Франківськ) побачила світ поетична збірка Наталії Бойко «Поки серце горить». Це перше вагоме видання у творчій біографії автора, але говорити про ознаки початківства чи недоліки римування немає жодних підстав. Книга засвідчує зрілий світогляд Наталії Бойко, вироблену поетичну концепцію, певні оригінальні прийоми й засоби, які можуть бути ідентифіковані як елементи ідіостилю.

Обсяг цього видання становить сто вісім сторінок, що структурно діляться на п’ять розділів, кожен із яких має свою назву. В основу поділу закладено тематично-ідейне тло поезій. Так, перший розділ збірки «Мої вогні» об’єднує переважно громадянську лірику. Сьогодні, коли далеко позаду лишилися настанови радянських літературознавства й критики, а також приписи цензури, які зобов’язували авторів уводити у свої твори ідейний підтекст й обов’язково вкладати дидактичний посил, все менше з них звертається до соціальних тем. Якщо ж сучасні письменники й зображають суспільні проблеми, то більше у іронічно-сатиричному ракурсі: серйозна розмова про суспільні виразки, недоліки соціального устрою не всім є близькою та й не всім дається у змалюванні – засоби сміхової культури видаються багатьом більш доречними.

Основні тематичні домінанти «Моїх вогнів» – окреслення суспільної нерівності й нерівноправності, моральних виразок, які не гірше соціального гніту руйнують особистість, а також національне питання. Справжньою поетичною знахідкою доробку Наталії Бойко є вірш «Шепотіло поле», у якому завдяки персоніфікації й антропоморфізму вустами природи вирікається те, про що забули люди:

«Шепотіло, шепотіло поле

Все про спокій і про благодать:

˝Вже, вкраїнці, ви діждали волі,

Тільки що ж із волі тої взять?˝» 1

Колоски у полі й буйні трави лук, верби й солов’ї, підпорядковані простим законам буття, дивуються тому, що люди не помічають і вже ніби призвичаїлися до свого напіврабського становища. Авторка звертається до сучасників, адресуючи їм ці риторичні питання від імені природного світу: «Може, люди, то в вас просто звичка з буди визирати, ніби пес?» 2. Фігура повтору, що має схему кола у цій поезії (кожен смисловий фрагмент починається з того самого слова), цілком не випадково побудована на дієслові «шепотіти». Справді, деякі речі не артикулюються на повний голос через традицію, що склалася у суспільстві, а промовляються пошепки. Водночас, оцей притишений голос природи ніби вказує на її другорядність у людському існуванні, підпорядкованість цілком утилітарним цілям сучасної цивілізації. Аби розчути, що шепоче колос, треба мати певний душевний настрой. Загалом, образ поля в українській літературі має свою традицію – «Скорбна мати» Павла Тичини, «І ось ляжу, - родючий гній» Євгена Плужника. Згадані твори, як і поезія Наталії Бойко, утверджують хліборобське поле як простір правди й виречення істини. І ця істина, справді, звучить наприкінці твору, оформлена у вигляді афористичного висновку. Таке підсумовування вірша, яке кристалізує думку, злютовує слова за змістом подібно до того, як поєднуються вони у фразеологічному вислові, - характерна риса творчості Наталії Бойко. Надалі читач буде постійно спостерігати за такими афористичними фіналами поезії, що увійшли у збірку.

За силою емоційного впливу на читацьку аудиторію близьким до поезії «Шепотіло поле» є твір «Сутеніє», у якому художні засоби персоніфікації та антропоморфізму так само допомагають віддзеркалити сьогодення: занепад і деградацію гідності й національної свідомості в людях, що вражає навіть природу. Так само основним формотворчим чинником тут виступає фігура повтору, побудована на дієслові «сутеніє», яка виконує не лише стилістичну, а й змістоутворюючу функцію. Сутінки – метафора суспільного занепаду, коли сонце істини вже не освітлює шлях для багатьох. І тоді автору не лишається нічого іншого, як звернутися до вечора, як до однодумця й помічника, і просити його не робити цей присмерк рятівною запоною для збайдужілих: «Вечоре, не вкрий, а оголи пустоту й байдужість сороміцьку.»3 У цій поезії    висновкове твердження про те, що «збайдужілі, мов бездушні речі», – теж звучить як афоризм.

У поезіях «Ти починай із себе зміни», «Ні!», «Чого навчили» звернення, адресоване сучасникам, промовляється автором без ремарок і зайвих художніх прикрас. Це – пряма мова Наталії Бойко, у якій звучить емоційний заклик до дії: почати зміни із себе, придивитися до моральної основи своїх вчинків, а потім оновленими очима поглянути на владну еліту й сказати рішуче «ні!» тим, хто руйнує, а не впорядковує сьогодення:

«˝Ні!˝ - безкарності і беззаконню.

˝Ні!˝ - виснажливій праці за гріш!

Серед нас вже немає сторонніх,

А байдужість – докучливий прищ.»4

Твори «Ти починай із себе зміни» і «Чого навчили» об’єднує своєрідність поетики – побудова за принципом антитези: «Ти проти злодіїв при владі – крадіжки власної не взрів»5, - або ж, - «˝Не бажай чужої жінки˝, - й все одно бажали»6. Таке протиставлення антиподів – ідеалу й абсурдної дійсності, яка висміюється і засуджується – є характерною ознакою сатиричного дискурсу: «Сатира актуальна у творах, в яких ідеться про шкідливі тенденції, які гальмують розвиток суспільства, стосуються будь-яких сфер людської діяльності»7. Викривальні інвективи цих поезій звучать відверто й прямолінійно. Проте Наталія Бойко не завжди обирає викривальний імператив основною текстовою стратегією у своїй «ліриці обурення». У її доробку цілий ряд творів-притч, алегоричних віршів, поезій, наближених до байок, в яких сатиричне змалювання набуває рис інакомовності. «Про Хіть», «Жадібність», «Заздрощі», «Темне ˝Я˝» - поетичні тексти притчового характеру, на авансцену яких винесено до розгляду вказані у назвах духовні ґанджі людини. У цих творах також відбувається дивне олюднення й персоніфікація зображуваних явищ, висновок набирає рис живого афоризму.

Такі вірші, як «Павуки», «Про хижаків і гігієну», «Наболіле», «Звернення олігарха до представника робочого класу», «В школі учиться дитина», «Ясне сонечко» розширюють межі сатиричного бачення сьогодення:

«Послухайте, як бреше ідеал,

Як воском теплим ллє слова брехливі.

У доповідь свою вложив весь шал

Бурхливої, мов шторм у морі зливи.»8

Ці рядки «Павуків» набирають розвінчального пафосу, а особливе обурення у читача викликає той факт, що павук-ідеал намагається вловити у свої тенета молодь – майбутнє нації. Тому зірвати маску із такого «діяча» виглядає особливо актуальним не лише із соціального кута зору, а й з позицій загальнолюдського бачення: «Висміюючи неадекватні авторитети, їх надмірні намагання, сатира керується естетичними настановами від протилежного: виявити сліди прекрасного, спрофанованого потворними діями (поширення шоу, лицемірства, подвійних стандартів поведінки, несумісних з ідеалом та природним життям), викликаючи у реципієнта відчуття огиди»9. Слід зазначити, що негативне метафоричне зображення удавника-павука в українській літературі має свою традицію – «Глитай, або ж павук» Марка Кропивницького: це явище перероджується, але не зникає із дійсності минувшої і сьогочасної України. Тому й закликає Наталія Бойко, у першу чергу, молодь, чий світогляд ще перебуває у стадії формування: «Не слухайте, як бреше ідеал!Хай посмішка його – його оскал – Нас, молодь, не поставить на коліна!»10.

А ось уже цей новітній глитай звертається до електорату із прямою мовою без маски зі «Зверненням олігарха до представника робочого класу»: «Ти – істота нижчого порядку і тому живи без нарікань. Я ж поки придумаю податки, які завтра сплатиш без вагань»11. Тут цинічний погляд на життя «діяча» не завуальований написаною заздалегідь промовою – це його думки у первозданному вигляді без ретушування вправних піар-менеджерів.

Яскравий алегоричний образ Ясного сонечка у однойменній поезії, побудованій на стилістичній фігурі повтору, наслідуванні народнопісенної поетики (зменшувально-пестливі форми слів, вигуки, спарені дієслівні присудки), теж перебуває у своєрідній антитезі до зображеної у творі життєвої скрути: «Не ятри душі, ясне сонечко, та розрадь малу нашу донечку, поки матінка разом з таточком доживають дні до зарплаточки…»12

На окрему увагу заслуговує твір «Про хижаків і гігієну», який завдяки елементам сюжету, чітко прописаному моральному висновку, наближається до жанрового означення байки. Езопова мова цього вірша легко дешифрується, а закладені у ньому думки віддзеркалюються у сьогоденні.

«Мої вогні» цілком вписуються у контекст сатиричного дискурсу української літератури. «Шепотіло поле», «Павуки», «Ясне сонечко» та інші твори цього розділу-циклу мають повне право стояти поруч із байками Григорія Сковороди, сатиричними поемами Тараса Шевченка, викривальними поезіями Василя Симоненка, сатиричними мініатюрами Василя Стуса. Водночас, як на суб’єктивний погляд рецензента, тут трапляються поезії, в яких мають місце надмір публіцистичності, римовані дидактичні настанови й брак художньої образності. У деяких творах («Рідна мово моя», «Заспівай мені пісню») штамповані вирази й часто вживані ідіоми дещо применшують їхню художню вартість. Вказані недоліки жодною мірою не нівелюють вагу слова Наталії Бойко, його здатність окрилювати й надихати читача.

Наступні розділи збірки – «Храм для музи» і «Знову терен наснився» - об’єднують переважно інтимно-медитативну лірику. Наталія Бойко пізнає світ як творча особистість, жінка у всіх її традиційних ролях, кохана, котра переживає злети й падіння почуттів. Свій духовний досвід, роздуми й спостереження вона переливає в поезію, здійснюючи це не у межах інтровертивного відсторонення чи піднесення над дійсністю, а з позиції безпосереднього учасника описаного, з граничною емоційністю й співпереживанням у кожній відтвореній картині буття із її неповторністю й швидкоплинністю.

Поезії «Мій шлях», «Вечір опустився, ніби впав», «Годинник», «Сумує стежка в маминім дворі», «Мій хрест», «Доля», «З журбою» об’єднує символ шляху, у якому відчуття існування тут-і-сьогодні накладається на певне дистанціювання з метою оцінки власних здобутків, аналіз перемог і помилок, роздум над долею митця, її неподібністю до життя загалу: «Чи Богом даний шлях оцей мені, а чи сліпма сама його обрала, коли збирала, мов перлини сни, коли цілунки, ніби злодій, крала»13. Життєвий шлях не завжди стелиться рівним путівцем, а шлях поет й поготів. Так, у  поезії «Сумує стежка в маминім дворі» вже пройдені роки і ті, які лише постають на горизонті, оцінюються відверто, без зайвого пафосу, самосхвалення, із усвідомленням, що життєвий поступ має продовжуватися попри всі перешкоди. І тут метафора душевних мук із проекцією на тілесність – «пізнали ноги грубі мозолі, цинізм і біль не раз шмагали душу» – не лише вказує на тісний взаємозв’язок цих сфер буття, а й окреслює ті університети, навчання у яких наблизило усвідомлення істини.

  Ще один символ, культивований у поезії Наталії Бойко, це – символ долі, не сліпого фатуму, а Божественного промислу, у якому все враховано й обчислено, і кожному буде наділено за його діяннями й помислами –  нагороджено чи покарано. Призначення поета, дар поетичного слова теж розглядається як дар Всевишнього, ірраціональна даність, життєвий хрест – те, що підносить над буденністю. У творі притчового характеру «Доля», який перегукується на ідейно-проблематичному рівні із однойменною поезією Ліни Костенко, афористичний висновок, який вкладено у вуста Долі-розпорядниці, стверджує:

«І мовила, що біль – це нагорода

За дар писати і вбачати суть.

А люди, що дала їм щастя й вроду,

Свій біль не пишуть, а в собі несуть.»14

Тема мистецтва, його сутності, таємниці народження художнього твору є центральною для поезії «Храм для музи». Тут знову утверджується думка, що природа творчості – ірраціональна, і натхнення не залежить лише від  бажання його викликати у зручний для творення час, так, мабуть, як і твори, написані на замовлення, поступаються естетичною вартістю на догоду відтворенню певних догм і постулатів.

Емоційна, схвильована мова вірша «Місяцю, не пий води з криниці» передає душевне сум’яття ліричної героїні, яка постала перед непростим життєвим вибором – доторкнутися до вічного й прекрасного чи залишитися звичайною, відмежуватися від творчих злетів й ідеалів. Сугестія, закладена у цьому творі, передається читачу завдяки стилістичній фігурі повтору, прямим зверненням, сповідальній тональності. Лірична героїня ділиться сокровенним – втраченим назавжди шансом: «Вчора я хотіла лиш напитись, а зуміла зірку утопить.»15

Поетичний дар Наталії Бойко, певно, найбільшою мірою розкривається в інтимній ліриці, де елементи автобіографізму, пережитий біль і страждання навічно злютовані із таким складним і водночас доступним усім почуттям кохання. Не завжди це почуття є прозорим і ясним, і досить часто разом із радістю приносить і смуток, а розлука інколи може стати смертельним розривом на життєвій лінії коханого. Між розпачливим вигуком «живи, благаю, тільки не вмирай…» і трагічною констатацією невідворотного «прощавай, ти, кажуть, вільним став, я ж нестиму далі свою ношу» – історія кохання, трагізм якої набув у житті ліричної героїні рокованого звучання, став одвічним знаком її непростої долі. Діахронія першого почуття подається ретроспективно, коли вже нічого спільного «окрім неба» не може бути, і та, яка ще вчора кохала, сьогодні вже тримається за «іншу руку», і лише трагічний фінал життя коханого стає ніби відправним пунктом описаної історії, шлюзом, який відкрив потік спогадів, вже давно віджитого й забутого, а тепер наново воскреслого в поезії. Такі твори як «Заростає горе лободою», «Не снись», «Пам’ятка», «Молюсь», «Не вмирай», «Не щезай», «Лист у вічність», «Дощами, літніми дощами…», «Усе зроблю», «Знову терен наснився» віддзеркалюють усю складність й багатогранність колишніх почуттів, будуються на бінарних опозиція любов-ненависть, провина-прощення, вина-спокута, пам’ять-забуття, що окреслюють основне семантичне поле пережитого.

Колізія цього кохання перенесена у химерний простір напівснів-напівмарень, де спогади минулого заступають реальні події. Лірична героїня перебуває в епіцентрі цієї паралельної дійсності, і тут цілком доречним і художньо вмотивованим є образ-символ терену як уособлення страждань, скорботи, мучинецького вінця, перепони між світом живих і мертвих:

«Знову терен наснився густий

На дорозі, дорозі до тебе.

Ти стоїш там такий молодий,

Там, де шлях мій єднається з небом.»16

Символи молитви, сну – словесного й навіяного порталу до душ рідних; голубки – уособлення чистоти й вірності кохання; дощу, води – оновлюючої, змиваючої гріхи благодатної рідини допомагають відтворити цей дивний світ померлого фізично, але не духовно кохання. Такий ірраціональний зв’язок, який єднає ліричну героїню із тим, хто вперше пробудив почуття, є центральною темою поезії «Дощами, літніми дощами…». Цей твір майстерно побудовано на чергуванні короткої й довгої строк у двовірші – «Липневу зливу тобі, милий | Несу, || Щоб не збирав ти натщесили | Росу ||». Такий темпоритм, прикрашений численними повторами, ніби перегукуються із минулим оцією коротенькою луною і водночас навіює незриму присутність цього минулого у сучасному. Символ води – водяної стихії, відбитої у дощах, зливах, сльозах – один із провідних знаків цього сюжету кохання; за його ж допомогою читачеві передається посил всепрощення й примирення з минулим:

«Я – краплина у світі безмежнім

І тому, похиливши чоло,

Йтиму кволо життям, обережно,

Відповівши прощенням на зло…»17

Поезії «Пташине щастя», «Твоя рука», «Вір мені», «Любов до програміста», «Мої благословенні вечори» репрезентують зовсім інший світ любові – спокійний і врівноважений, у якому взаємна турбота й взаєморозуміння, дружба й повага творять справжнє земне щастя. Це кохання теперішнього дня заступило минуле із його болем і розпачем, стало надією і очікуванням майбутнього.

«Ранок народився» – це розділ-цикл, який об’єднав пейзажну лірику, такі поезії, як «Осіння Вись», «Пізня осінь», «Приходила весна», «Сп’яніла ніч». Тут можна спостерігати усі елементи ідеостилю Наталії Бойко: увагу до деталі, влучні, власне авторські метафори й епітети; схильність до художнього паралелізму, персоніфікації й антропоморфізму, антитез, повторів, звуконаслідування; автобіографізм, гранична емоційність і відвертість слова, яке набуває рвучкого й піднесеного звучання. Слід зазначити, що пейзажний опис, відтворення краєвидів рідного Новомиргорода, краси й неповторності річки Висі – постійний елемент авторських текстів, який то проступає на перший план, то виринає у контексті багатьох творів, не завжди виконуючи орнаментальну, а досить часто образо і сюжетотворчу функцію.

Завершує збірку розділ «На гриві у лошати», в який увійшли твори для дітей – загадки, лічилки, смішинки, вірші-застереження, присвячені власним доням і всім дітям, якім до рук потрапить ця книга.

Автобіографізм є сюжетно-композиційною основою багатьох поезій збірки і, без сумніву, розділу-циклу «Знову терен наснився». У деяких Наталія Бойко розповідає про своє дитинство й юність – ностальгічні нотки цих творів, описуючи минуле, проектуються на сьогодення. Чимало є й зворушливих віршів-присвят, написаних для найрідніших, продиктованих бажанням довірити їм най сокровенне, розділити із ними горе й радість.

Майстерність версифікації Наталії Бойко не викликає жодного критичного зауваження. Традиційно римований катрен дається їй легко й просто, його малюнок простий, не перевантажений складним синтаксисом чи маловживаною, книжною лексикою. Є у збірці декілька поезій, які демонструють авторське експериментаторство із формою. Такими, скажімо є поезія «Новомиргород», написана секстетом (шестивіршем), вже згадувана «Дощами, літніми дощами…», складена двовіршами. Справжнім поетичним шедевром є твір «Вір мені», який складається із трьох октетів (восьмивіршів), між котрими виник один септет (семивірш). Цей твір виняткової музичності, побудований на повторах і звуконаслідуванні, своїм силабо-тонічним малюнком, колоподібним розташуванням довгих і коротких рядків ніби відтворює приливи й відливи кохання:

«Квітами,

Чисто росами умитими,

Щедро сонечком облитими,

Я впаду до ніг тобі.

Подихом,

Ніжним, мов пелюстка, подихом,

Ледь відчутним, легким порухом

Я торкну тебе слабим.»18

Знайомлячись із новою творчою постаттю та її доробком, мимохіть задаєшся різними питаннями. До якого стилю тяжіють ці нові тексти? Поширюють традиціоналістичний чи новаторський дискурс української літератури? З кім із відомих письменників можна їх зіставити, аби визначити тяглість і неперервність традиції та підкреслити оригінальність власне авторського світобачення? Безумовно, що поетичний доробок Наталії Бойко поки що розгортається у цілком традиціоналістичному ракурсі, у межах психологічного неореалізму. Існує ряд підстав для порівняння її поезій із творчою спадщиною Володимира Сосюри – тут доцільно згадати про емоційну акцентуацію й провідність інтимно-ліричного струменю; небезпідставною буде розмова про спільні риси із поезіями Василя Симоненка, які доцільно буде шукати в публіцистичних віршах-відозвах до сучасників; звичайно ж, ведучи мову про спорідненість доль, вплив життєвих обставин на формування мистецького канону, цілком доречно згадати про Олену Телігу, перегук із життєписом і поетичною візією якої є більш, ніж очевидним, і звичайно ж, не можна промовчати творчість Ліни Костенко, чиї віршовані афоризми й неперевершені зразки любовної лірики є близькими й зрозумілими всім.

Не має жодного сумніву, що «Поки серце горить» знайде свого читача. Залишається побажати авторові цієї поетичної збірки творчої наснаги і праці над новими текстами!