«Хронос», або Дещо з сьогодення української фантастики
з рубрики / циклу «БІОГРАФІЇ УКРЛІТПРОЦЕСУ»
Фантастичний дискурс у сучасній українській літературі – явище малодосліджене і досить часто приховане від широкого читацького загалу. Із популярними авторами так званого традиційного хронотопічного виміру більш-менш все зрозуміло – їх друкують відомі видавництва, про них пише сучасна критика, вони є об’єктом літературознавчих студій. А от із письменниками-фантастами все виглядає зовсім не так оптимістично. Традиційно прозаїків, котрі пишуть фантастичні тексти, відносять до масової розважальної літератури, яка потрапляє на другий план літературознавчих досліджень або не потрапляє туди взагалі. Це, звісно, не аксіома, і кожен оригінальний і талановитий автор заслуговує на фахове прочитання й безсторонню оцінку, але якось уже так повелося.
Про автора Тараса Антиповича, чий твір став об’єктом цього невеличкого літературознавчого есею, стало відомо у широких навкололітературних колах у 2011 році. Саме тоді в київському видавництві «А-ба-бага-ла-ма-га» вийшов його дебютний роман «Хронос. Історія одного винаходу». Не зважаючи на таку-сяку рекламу й «розкрутку», влаштовану силами видавця, твір не став епохальною подією в сучасному літературному процесі, хоча мав і має всі складникі для цього. Над причинами цього доцільно спинитися у фінальній частині цього критичного роздуму, поки що про сам роман.
Інтелектуальна фантастика, як літературний вимір, явище давно відоме. Вона породила безліч жанрів і жанрових різновидів, основною функцією яких було й залишається попередження людства про можливі загрози для його існування, що можуть виникнути внаслідок його ж таки діяльності. Саме таким романом – попередженням і є «Хронос», жанрове визначення якого, мабуть, буде найближчим до роману – параболи, роману-антиутопії, що у ньому притчевість поєднується із алегорією, творячи умовну й зриму метафору, котра, зазвичай, легко дешифрується. "Літературознавча енциклопедія" наголошує, що до цього жанру зверталися: «Е.А.По («Тінь»), Ф.Кафка («Процес»), Е.Хемінгуей («Старий і море»), Г.Гессе («Гра в бісер»), Ж.-П. Сартр («Диявол і Господь Бог»), Г.Гарсіа Маркес («Сто років самотності»), Кобо Абе («Жінка в пісках»)». Та й в українській літературі до цього жанру з певними засторогами тяжіють «Дім на горі» В. Шевчука, або, скажімо, «Самотній вовк» В. Дрозда.
Місце дії «Хроноса» абстрактно-умовне, чого не скажеш про час – тут автор дає конкретні дати, починаючи відлік дії із 2040 року і завершуючи у 2047 році. Зав’язка роману – оприлюднення вченим Койфманом власного винаходу хрономата, пристрою, який, зовні нагадуючи пістолет, здатен «витягнути» з людини весь час до «нуля» (фізичної смерті), або ж навпаки «впорснути» стільки живого часу, що «омолодження» триватиме хоч і до рівня немовляти. Як зазвичай трапляється в історії людства, розробник винаходу сповідує гуманістичні ідеали й свято вірить, що його винахід принесе світові визволення від багатьох бід, натомість відбувається щось прямо протилежне. Корумпована адміністративна система на чолі із диктатором Великим Магістром повністю привласнює право на володіння часом і розпочинається справжня вакханалія: масове «донорство» часу серед населення; викачування часу зі злочинців (дешево й непотрібно витрачатися на пенітенціарну систему – усього лишень викачати з осудженого дванадцять років «строку» і випустив на волю, доживати); створення Національного фонду часу, з якого крадуть всі без винятку чинуші; розробка хрономатичної Турбіни, здатної «зчищати» час у великих мас людей. На фоні такої державної «політики» кримінал і собі краде час, де і як тільки можна, полюючи, у першу чергу, на дітей і молодь, у яких ще є достатньо життєвого хроносу. Водночас експерименти з часом тварин ведуть до певних збочень: знаходяться такі, які бажають схрестити свій власний людський час із часом, до прикладу, коня, перетворившись таким чином на міфічного кентавра! Отже, експеримент із хроносом породив справжній хаос в країні, де на фоні немислимих збочень і розкошів сильних світу все очевиднішим стає загальне духовне зубожіння й моральна деградація. Є, звісно, й так званий рух опору – Грибниця, яка проте далека від ідеалів Робін Гуда і використовує підвладний їй людський ресурс знову ж таки для відбирання часу у багатих з метою збагачення власної грибницької верхівки (нічого не нагадує?). Народ поступово усвідомлює справжні цілі Грибниці і зараховує її у широкий ряд грабіжників.
Гостро-сатирична домінанта роману, який писався протягом 2010 – 2011 року, вільно проектується на українське політичне життя. Так, в умовній країні майбутнього два керманичі – слабкий і безвольний Президент і фактичний керівник Великий Магістр, жорстокий, деспотичний, не знаючий жодної межі у власному збагаченні, який насправді керує всім і всіма. Президент потрібен як певна ширма або громовідвід для народного гніву. Ось як описує Тарас Антипович головного й фактичного очільника держави: «Виходець із кримінального середовища, Великій Магістр був надто злим клоуном, щоб сміятися з його трюків». Або, скажімо, ситуація із «розслідуванням» витоку часу, яке відбувається у найвищому ешелоні:
«ВМ писнув – Станом на сьогодні зафіксовано падіння рівня наповнення резерву. А якщо бути ще точнішим, це було банальне розкрадання. Ваші версії, будь ласка.
- Повстанці, - гаряче вигукнув Генпрокурор.
- Так, це повстанці, - нетвердо потвердив Секретар Ради Безпеки.
- Справді? – скривився Великий Магістр. – А може, ваші засрані внуки і правнуки забагато пудрять носи казеним часом???
Магістри опустили очі під стіл, хоча кожен із них знав, що найбільше крав із держрезерву сам ВМ» (знову питаю, чи нічого це не нагадує?).
«Хронос», як і будь-який інтелектуальний роман, проектується на декілька площин, і той Содом, що постав у суспільстві, є лише верхівкою айсбергу. Насправді, людство у своїх безумних експериментах забуло основне: життя дароване всьому сущому на Землі Богом, і лише Бог вправі вирішувати, що створити з пороху, і коли порох має повернутися у земну твердь і знову стати порохом. Найбільшим увиразненням цієї думки, звісно, є тема смерті, вірніше її багатократного відсунення – за наявності грошей можна постійно купляти дозу часу і омолоджувати себе до безкінечності. Зримою алегорією тут є оповідь глави «Яма», в якій директор цвинтаря і гробар лягають разом у свіжовириту могилу, «клієнт» якої відмовився вмирати, купивши черговий термін життя. Вони не в силі вже переносити власну відкинутість і непотрібність у суспільстві завжди живого часу.
Сакральний простір «Хроносу» репрезентує оновлену ідею Божественного Промислу: Господь дозволяє людині опуститися в гріхах на дно страшної і, здавалося, неозорої прірви, але він же, як Всемилостивий і Чоловіколюбний, посилає Пророка, дає надію на воскресіння для нового життя. Наблизився час, і переповнена чаша народного гніву. Очолює цей спонтанний вияв непокори старенький, ледь живий священик – Отець Теодор (саме він зберіг віру й душевну чистоту, не спокусився на часові експерименти). Перед ним безсилі хрономати, і весь вкрадений час повертається назад до своїх власників, і навіть диво – хроно-Турбіна безсила над священиком і простором добра навколо нього.
Цілком зрозуміло, що такий твір за нинішньої політичної ситуації аж ніяк не міг би опинитися на перших шпальтах газет і очолити топи продажів – надто прозорим й недвозначним є його метафоричний посил, а оптимістичний фінал сподобався б кому завгодно, лише не представникам владних структур...
Написаний «Хронос» попри складність теми і деякі терміни, що ними автор не зловживає, легко й доступно. Фабула інтригує, захоплює читача, хоча Тарас Антипович далекий від того, щоб використовувати для цього моделі популярної літератури. Він скоріше заохочує читача до роздумів, співпраці. Є надія, що цей твір все ж не залишиться на маргінесі сучасної української літератури!
