Геніальне передання сутності епохи у творчості «чарівника слова»
літературознавчий аналіз новели «Я (романтика)» Миколи Хвильового
У своїй творчості Микола Хвильовий показав усі найболючіші моменти української дійсності 20-х рр. минулого століття, усі найбільш актуальні її духовні проблеми, починаючи з проблем революції, що її він так пафосно і водночас лірично оспівував. Підсумковим твором авторського бачення революції стала новела «Я (романтика)», написана у 1924 р. Микола Хвильовий прозорливо помітив і описав тут не лише хвилю революційного піднесення — струмінь, що покликаний очистити суспільство, скерувати його до прекрасного прийдешнього, а й фанатичну жорстокість і жорстокосердість революційної стихії, ігнорування власне людського чинника на догоду ефемерним ідеям і гаслам. Буквальне втілення ленінської фрази про те, що «мільярди загинуть, але мільйон житиме при комунізмі» набирає тут своїх реальних обрисів: адже ті, хто заважає торувати шлях до «загірної комуни» — черниці, випадкові обивателі, які порушили комендантську годину, зрештою, матір героя — всі вони за невмолимим приписом чорного трибуналу мають бути страчені, як непотрібний баласт, анахронізм доби.
Не випадково твір присвячено «Цвітові яблуні». Обидві ці новели — і Михайла Коцюбинського, і Миколи Хвильового — присвячені висвітленню психологічного процесу втрати людиною гуманізму. Якщо в першій новелі після тривалої психологічної боротьби митець бере гору над батьком в особистості героя, то у другій — революціонер перемагає сина, жрець революції доходить найвищої межі «аскетизму», пересилює в собі останній прояв моралі. Дилема «я чекіст, але і людина» вирішується у змодельованій Миколою Хвильовим художній дійсності на користь першого її елемента.
Для поглиблення психологічних суперечностей в особі головного героя автор умовно зображає різні ділянки його психіки, внутрішнього «я» у вигляді окремих героїв. Так, безжальний інтелект, незворушний у своїх переконаннях розум уособлює доктор Тагабат; тваринний руйнівний інстинкт Танатас — дегенерат, «вірний вартовий на чатах»; залишки моральних настанов — «бідний Андрюша», «невеселий комунар», якого призначили в чека «проти його кволої волі». Такою пульсуючою між різними началами свідомістю закладається простий і надалі дуже плідно експлуатований механізм «класової чистки», базований на єзуїтському гаслі «хто не з нами, той проти нас». «Але який вихід?»… «Розстрілять»? ? ?» — питає сам себе герой у безкінечному внутрішньому діалозі і стверджує. — «Я думаю «так треба»». Поступово настає момент отупіння, своєрідного екстазу, коли свідомість перестає фіксувати смерть як реальний факт. Герой вже не здатен дати собі звіт у кількості жертв («і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті»), а лише усвідомлює, що він «купається в калюжах крові».
Цей діючий каральний механізм, заведений героєм Миколи Хвильового, заходить у своєрідний ступор, коли на конвеєр чекістської репресивної машини потрапляє «моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Наївність, тиха жура і добрість безмежна». І от настає мить істини: якщо увесь принцип відбору членів майбутньої «загірної комуни» є правильним, то, значить, і цей прообраз Богоматері, символ материнської любові й самовідданості, повинен бути відкинутий, фізично знищений як такий, що «кидає тінь» на ясний шлях до майбутнього. Водночас герой добре усвідомлює, що після акту страти матері покаяння й прощення не буде, не буде вороття до гуманного начала в собі — людська половина буде назавжди втрачена.
Отже, твір Миколи Хвильового є своєрідним мистецьким втіленням сутності революційного поступу. Успішно впоратись із цим далеко непростим завданням авторові допомагає низка образівсимволів твору: «маєток злетів на гору й царить над містом» — місце, де засідає новий «синедріон», зловісно височіє над приреченими; ніч як найбільш придатна частина доби для темних і жорстоких судилищ чорного трибуналу; годинник, що періодично відбиває час, символізує собою невблаганність поступу, невідворотність майбутнього.
Автор зображає регресивну зміну внутрішніх станів свого персонажа в нерозривній єдності з паралельними процесами у природі (передчуття бурі, затягнуте хмарами нічне небо, буря). Кульмінаційний момент страти матері головним героєм збігається у часі та просторі з епіцентром страшної зливи з розкотистим гуркотінням грому, блискавками. Так, неначебто природа не в силах витримати страшної наруги над законами буття, яким повинно, за вищою гармонією, бути підпорядковано все.
Ще на початку комуністичної ери письменник прозорливо угледів страшну невідповідність між проголошеним і здійсненим у радянському суспільстві.
