ЗАПОВІТ
з рубрики / циклу «ЛЕКЦІЇ ЮА»
У кожного народу є його духовний спадок – заповіт, у якому програмуються найбільш важливі й ключові для нього речі. Зазвичай це музичний твір, який можна виконувати усім разом, уже одним тим консолідуючись, відчуваючи єдність великого народного організму. Таким твором для України є «Заповіт» Тараса Шевченка, що виник задовго до українського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля» і тривалий час виконував ту саму роль об’єднавчого у горі і радощах, знаного усіма тексту. Музику до Шевченкового заповіту склав визначний український композитор Микола Лисенко.
Тарас Шевченко написав «Заповіт» 25 грудня 1845 року у Переяславі (тепер місто Переяслав-Хмельницький Київської області), гостюючи у свого давнього приятеля місцевого лікаря Андрія Козачківського (зараз у цьому невеличкому будиночку, який дивом зберігся, міститься Музей Заповіту). У цей час поет тяжко хворів. Думки про смерть, самотність і невизначеність подальшої долі… З-під пера поета постають зболені рядки:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій, щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий»
Пізніше так і станеться – земляки вшанують волю свого великого поета! По смерті його тіло відвезуть до України і поховають із урочистостями на Чернечій горі у Каневі. Але не лише про це просить у своєму «Заповіті» Тарас Шевченко! Передусім заповідає він українцям боротися за волю! Це єдине його бажання і тільки це уможливить його подальше позаземне існування (бо до цього він «не знає Бога», тобто не воскресне поет, якщо не вирветься з важких рабських пут Україна). Закінчується «Заповіт» оптимістично: поет змальовує візію нової вільної Батьківщини – «сім’ю велику», «сім’ю вольну, нову»! Єдине прохання залишається ще у поета до земляків, аби вони не забули його «пом’янути незлим тихим словом»… Тарас Шевченко, певно, не уявляв собі, наскільки все сказане ним стане пророчим для наступних поколінь українців!
Музика до «Заповіту» постала за сім років по смерті Тараса Шевченка – у 1868 році. Микола Лисенко створив партитуру для хорового співу на слова «Заповіту», виконуючи прохання Львівської громади, яка хотіла, аби цей твір прозвучав саме у музичному втіленні на концерті, присвяченому вшануванню пам’яті великого Кобзаря. Хорове виконання «Заповіту» починається із висхідних акордів, які сходяться в одній крапці, ніби зустрічаються, подолавши важкий і крутий підйом на гору. Домінує баритонова партія, яка надає твору могутнього, навіть органного звучання. Темп виконання є неспішним, урочистим. Тяжкі слова поета про необхідність боротьби линуть до слухача, утверджуючи його у правильності обраного шляху.
Композитор поділив твір на чотири частини, імітуючи куплети. Кожна із них має одну й ту саму музичну партитуру, але від цього «Заповіт» не виглядає одноманітним. Мінорна тональність цього твору є цілком зрозумілою і виправданою: адже заповіт зазвичай залишається нащадкам після смерті їх батька як дороговказ, як можливість правильно розпорядитися спадщиною, але, звісно ж, напряму пов’язаний із сумною подією життєвої втрати, тому й жодного мажору тут не передбачається.
«Заповіт» нерозривно пов’язаний із усіма Шевченковими датами. І сьогодні, у день 200-річного ювілею нашого поета, прослухаємо ще раз цей твір. Прослухаємо і замислимося. Це важливо! Сьогодні як ніколи!
Київ, 9 березня 2014 року
