Одеса – мама
У кожного міста, як відомо, свій настрій, своя тональність, своя аура і харизма! І це легко вловити. Достатньо пройтися десь велелюдними містами – центральними вулицями і парками, площами і магазинчиками, базарами, проїхати декілька зупинок у громадському транспорті і «вуаля!», як кажуть французи, ти вже більш-менш маєш уявлення, куди ти попав.
Одеса – це окремий, унікальний, багатонаціональний конгломерат (бо якось містом Одесу назвати – язик стає колом, а до мегаполісу вона ще ніби й не доросла?). Ми всі так чи інакше маємо певні уявлення про «перлину біля моря» (дослівний переклад відомої ідіоми), або «маму» (саме так ніжно називають одесити свою малу батьківщину, слід зазначити, що по всьому місту чимало білбордів із текстом «мама любит каждого!» і фотками простих городян різних періодів існування міста, або ж пейзажем Одеси і надписом «I love Odessa!»). Думаю, нема сенсу переповідати про прекрасну архітектуру середмістя, неповторну Дерибасівську, Приморський бульвар, Оперний театр чи Потьомкінські сходи – це все культові і впізнавані з багатьох листівок місця, котрі, якщо не побачив хоч раз у житті, вважай щось проминув! Також не варто спинятися на всім відомій історії становлення цього багатонаціонального, великого за мірками свого часу торгового центру (завдяки порту у затишній і глибокій бухті), до якого в усі часи стікалися вишукані і шляхетні (і не дуже)) злочинці у пошуках легкої і швидкої наживи. Скромно промовчу про літературний текст і контекст Одеси – від Пушкіна й Ахматової з Бабелем до сучасного українського поета Хромова. Це все легенди, міфи, історія, що ними можуть похвалитися всі більш-менш знані міста України.
А наразі про сьогодення Одеси, про те, якою вона постала ось у такому часовому промені – кінець липня – початок серпня 2014 року. Такі собі флеш-картинки. Те, що найбільше врізалося в пам’ять.
Злива, страшенна, схожа на ту саму, яку пережив колись біблійний Ной у далекі доісторичні часи… Вона змиває все навколо, робить невидимою дорогу. Їхати важко. Це таким є приїзд до славної Одеси, в якій подібне стихійне лихо не рідкість, але кожного разу викликає розпачливе «ой-вей!», бо деякими вулицями проїхатися неможливо (і тоді хідники перетворюються на проїжджу дорогу, а деякі сміливці-камікадзе застряють посеред неозорого моря, яке, на перший погляд, здавалося таким собі болітцем «по кісточки», а насправді...), і вже з місцевих новин дізнаюся, що нові тротуарні кахлі, постелені цього року на набережній в Аркадії (найбільш фешенебельному районі Одеси) упливли разом зі зливою у відкрите море (таки «ой-вей!»).
Основним місцем дислокації (що природно для відпустки) є міський пляж. Здебільшого це 13 – 17 фонтан (як тут називають пляжі – за колишніми криницями, з яких добували дефіцитну раніше в Одесі питну воду). Основним недоліком одеських пляжів є те, що сонечко там ловиться до 17-18 години (бо ж сонце сідає за пагорб, який нависає тут над кожним пляжем – ви, звісно, пам’ятаєте про 198 сходинок Потьомкіна!) і після цього можна вже просто насолоджуватися морським краєвидом (я скромно умовчу той факт, що переодягали і будиночки, позначені на карті буквами WC, є далеко не скрізь… це тут у дефіциті!). На пляжі нема жодного ажіотажу у цей сезон (із тих самих новин місцевого каналу скрутно зітхають про те, у яких Одеса мінусах через вкрай низький сезон) – тут або місцеві, або мешканці Донбасу, що повтікали сюди у статусі біженців. «Донецькі» (як зазвичай у нас називають мешканців сходу) мають велику потребу виговоритися. Підходять прямо на пірсі чи й у морі й заводять розмови.
- Чуєш, а ти звідки? Українською розмовляєш… Значить, не місцева… - зазвичай все починається так.
- Та я з Києва.
- А я з Донецька (бувають варіації – Сніжне, Антрацит і тому подібне)
І ти розумієш, що маєш слухати уважно і намагатися не перебивати сповідь людини з Донбасу. Здебільшого розповідають про втрачену, або зруйновану власність. І стає очевидно, що нічим, окрім того, щоб вислухати, ти цій людині допомогти не можеш… і також зрозумілим є той факт, що за це зло, заподіяне конкретній людині чи й всім нам, ніхто не відповість… На жаль…
Коли наближаєшся до так званих фонтанів – зупинок громадського транспорту перед пляжною зоною, стає зрозуміло, чого ніколи не буде так, як мріє собі один товариш В.Пуйло, тобто, чого Одеса ніколи не стане Севастополем, містом «русскай баєвой слави і доблесті». Уся ця частина міста перед морем – приватний сектор, за виключенням може Аркадії, де багато фешенебельних санаторіїв, готелів, ресторанів, дискотек. І не просто собі приватний сектор різношерстих і різномастих будиночків (хто на яку справу майстер, як то кажуть). Ви були коли-небудь у Кончій-Заспі під Києвом? Не були? Може, ви дивилися таке цікаве кіно «Санта Барбара» чи «Беверлі-гілз»? Підключіть тоді уяву й візуалізуйте таку картинку: височезні суцільні паркани (може до трьох метрів), над камерами спостереження яких височіють башти шести – семи поверхових «приватних» хаток! Уявили? Тепер вам зрозуміло? Одеса аж ніяк не могла розчути заклики до сепаратизму товариша В.Пуйла не того, що тут більшість – свідомі українські патріоти (хоча буде несправедливим заперечувати, що таких тут нема! є! повно українських прапорів по балконах і в машинах, хоч української майже не почуєш, є у центрі, просто під пам’ятником Дюку, свій Майдан у гаслах – плакатах – відозвах і жодного вам триколору!)… Одеса не почула товариша В.Пуйла через те, що це місто комерції і золотої мрії про швидке збагачення! Родичі, які мешкають в Одесі, без кінця переповідають про – того – хлопця – що – мешкав – по сусідству – а тоді – взяв – корабель – під – заставу… і… і… як розбагатів! – живе в Аркадії тепер – як у Бога за пазухою! Тепер ви зрозуміли, яка колосальна різниця між голодними військовими моряками з Севастополя чи вічно засмаленими ланцями з шахт і хлопцем у білих штанях із мрією про Ріо-де-Жанейро? Там, де процвітає комерційна жилка і робиться ґешефт, нема зацікавлених у розв’язуванні конфлікту! І це добре! Це є добре! Хай і цинічно, а для когось і ницо…
І наостанок – одна пляжна замальовка для підтвердження власних слів і наочності, так би мовити. Вечір… Сонечко вже сідає десь за Одесу. Вся пляжна публіка помалу розходиться, демонструючи дива нетипового стриптизу, коли з під великого пляжного рушника спершу випадають на підстилку мокрі частини купального костюму, а потім туди ж треба спритно затягти майтки (або й бюстьє – це для жінок)), шорти, футболку, сарафан, словом, нехитрий гардероб пляжника. І все це на очах ошалілої публіки… У цей час торгаші, що носяться від рання пляжем і зазивають зичними голосами «сладкая – гарячая – кукурудза – пан «Садовник» – піво! – холодноє піво! – пірашкі!» роблять останні спроби розпродати свій товар. Мабуть, у цей час на одеських пляжах прийнято «збивати» ціну на продукти харчування…
Отже, картина маслом: дві тітки невизначеного віку із двома своїми кавалерами (явно місцеві). Повз них проходить старгань із лотком «вкусних – сладенькіх – трубочесасгущенкой».
- Гей, мужчина! – звертаються пані в один голос до торговця.
- Слухаю сюди! – відразу весело відгукується старенький.
- Ці мужчини (жест у бік власних кавалерів) хочуть купити у вас дві трубочки для нас!
- Та нема питань! – з готовністю відгукується дідок.
Мужички (ті, що кавалери) явно не очікували на такий власний прояв щедрості і в’яло переминаються.
- По чому продаєте? – врешті цікавиться один із них після невимовно довгої і тягучої паузи.
- Як всі! – чесно признається дідок, - Але для вас зроблю скидку – давайте по п’ятнадцять!
- Та ну, діду! Женете ви, чи як? – обурюється інший кавалер і робить геніальне припущення, - Може у ваших трубочках і згущенки нема! Так… тільки верх обмастили!
- Як? Щоб мені так жити! – ледь не вмирає від правдивого обурення дідок, - Та я зараз на ваших очах з’їм одну, аби ви пересвідчилися, скільки там багато згущенки!
Дідуля просто на очах потенційних покупців починає смачно чавкати трубочкою, після кожного відкушеного шматка демонструючи їм кількість згущенки всередині. Здається, крити нічим… опоненти переживають нокаут.
- Давайте дві трубочки за двадцять! І розійдемося, як чесні люди! – йде ва-банк один із «мужчин».
- Яке «дві по двадцять»! – знову робить спробу померти просто на робочому місті дідок, - Яке «дві по двадять»!!! Я зранку одну за двадцять продавав!
Не знаю, чим уже там діло завершилося: чи вдалося одеситам дійти згоди і порозумітися з ціною у такій серйозній оборудці, як купівля «трубачексасгущенкой», бо треба було вже йти і насильно відірвати себе від цього вкрай цікавого прояву типового торгу по-одеські. Сподіваюся також, що мій авторизований переклад діалогу нічого не втратив (бо ж усім відомо, що від зміни складників сума не міняється, тобто, мова змісту не завада). Все одно хочу відзначити, що жоден текст не здатен передати ту гру емоцій, жестів, і невербальних нюансів, якими іскрилися всі учасники вищенаведеного діалогу! Так що це лише сіль! Сіль від одеського моря!
Друзі! Ті, що були в Одесі, і ті, що ще ніколи не були там, запрошую вас туди! Поїдьте – ніколи про це не пошкодуєте!
Київ, 9 серпня 2014 року
