Як мало треба – лиш краплинку сонця, для того щоб усе було собою
« Як мало треба – лиш краплинку сонця
Лише тоненьку крихітку тепла
Для того щоб усе було собою…».
( з вірша Івана Андрусяка ).
Промінчик сонця, « окраєць» тепла, побачити, відчути, хіба ж багато потрібно людині? Таки слід цінувати те, що нам дається…
Між світанком і смерком знаходимо власні глибини, можливо нам так здається, відкриваємо сенс геть усього, провадимо пошуки істини, жадаємо здійснення сподівань. А вони, сподівання, подеколи здійснюються…
Що є радістю для людей, творчих і звичайних? Найкращу відповідь дасть поезія :
« Однак найвищою радістю
Є наше просте існування
В якому пересвідчуємось кожен окремо
У спливанні часу
У своїх видозмінах у ньому».
Вєслав Прастовський ( переклад з польської – Ю. Завгородній ).
У маленьких людей ( не за зростом) життя минає у великих клопотах і довжелезних чергах. Люди з великою душею, ( недарма кажуть – великодушні) а вони трапляються, живуть привабою незнаного, нового…
Справжня подорож, наповнена відкриттями, має за мету не пошук нових земель, а здобуття нових точок зору. Марсель Пруст писав: « Нове життя завжди краще старого». У цьому вислові криється мистецтво змінювати себе і те, що ти робиш. Позбувшись від прив’язки до минулого і неплідних мрій про майбутнє, відбувається набуття досвіду перебування в істинному сьогодні – єдиному часі, де можуть бути здійснені зміни себе.
Гори вічні. І тема ця вічна, у малярстві теж.І нерозгадана таїна потягу до українського Тибету – Карпат, також тема непроминальна. Митців з Центральної України і Східної ( не всіх звісно) Карпати притягують сильніше ніж магніт. Розгадок може бути безліч, у кожного – своя. Ростислав Чопик у книжці есеїв « Менталітети» ( чудовий твір!) почасти писав таке : « Якщо кохати – то всією душею, якщо погибати – то за святе діло, якщо мандрувати – то гірськими хребтами!». Анні ця висока думка буде до вподоби, ( так гадаю) бо вона кохається у мандрах, особливо – в Карпати. Вона вміє вслухатися і чути, як дихають і що мовлять гірські вершини, полонини, плаї. Хоча, тиша крокує довкола гірських вершин нечутно. Оригінально, небуденно промовляв великий поет Й. Бродський :
« Повсякчас, вчора і нині
По схилу рухаємось ми
Смерть – це тільки рівнини
Життя – це пагорби…».
( переклад мій, А. Б.)
Ніцшеанський Заратустра вважав, що «… у горах найкоротший шлях – від вершини до вершини». У мистецтві теж, та чи найкоротший?
Хоча, доволі, бо різних тлумачень щодо принад гірської місцевості, рахувати, не перелічити.
Анна Федоркова у своїй творчості наразі віддає перевагу натюрмортам, пейзажі і етюди пише зрідка. Слово натюрморт в перекладі з французької означає – мертва натура. У творах цього жанру зображуються речі, що оточують людину, предмети побуту, книжки, посуд, гарні тканини, і звичайно, - квіти, плоди, смачні наїдки. Коли митці малюють натюрморти, вони у своїх картинах намагаються передати красу речей, посуду, їх самоцінність. Пропонують помилуватися формою, кольорами, ніби торкнутися очима до їхньої фактури і якості. Щодо натюрмортів авторства Анни, то термін « мертва натура», недоречний. Художниця напрочуд природно, натурально передає на полотно – живу атмосферу помешкання, добрий дух житла; фрукти і овочі, ніби – то щойно з дерева зірвані, або з городу принесені, на них краплини роси, мо, дощу? Візьми, скуштуй, бо таку оскомину викликають! Скатертини на столах з елементами вишивання, до них торкалася ніжна рука полтавської майстрині, таке враження, що обрус – ворушиться… Світло – пастельна тональність кольорів наповнена мотивами казковості, з тих казок, що розповідають мудрі бабусі. Та й сама Анна так подібна до казкової феї.
В асоціативному вимірі картини Анни Федоркової живлять уяву глядача заувагами викладеними у ведійському трактаті « Чітрасутра» ( Зведення правил живопису).
« Показуючи осінь, потрібно зобразити:
Дерева, завішані плодами.
Землю, вкриту стиглими злаками.
Ставки, повні лотосів і гусей».
Десь посередині цієї осені наша героїня здійснила цікаву, пізнавальну подорож до Західної України. Епізод перший з монологу мисткині : « Все почалося з Брюховичів. Це передмістя Львова, яке відоме своєю духовною семінарією, належить УГКЦ, чину отців – василиян і музеєм модерної скульптури Михайла Дзиндри. Замешкала я у семінарії греко – католиків, де мене оточили турботою і гостинністю. Запам’яталося спілкування з настоятелем, отцем Йосафатом Хаймиком, людиною великої віри, гострого розуму, широких поглядів і гарного почуття гумору, чого я ніяк не очікувала».
Далі паломницько – мистецький шлях Анни пролягав до Жовкви. Це старовинне містечко, розташоване за 25 кілометрів від Львова. Велика кількість храмів, монастирів, історичних пам’яток сконцентровано у місті, яке заснував Станіслав Жолкевський, як ідеальне місто для життя, доби Ренесансу.
Епізод другий. Враження. « Головні споруди розташовано як основні органи людського тіла; замок – то голова, площа Ринок ( тепер – Вічева) – легені, Ратуша – шлунок, міські брами – руки і ноги, серце – костел святого Лаврентія і церква Пресвятого Серця Христового. Донині ( не реставрують) збереглася синагога оборонного типу, рідкісна архітектурна споруда. Загалом, дуже незвичайний підхід до розбудови. Жовква володіла і Магдебурзьким правом. При монастирі отців – василиян діяла друкарня, нині це видавництво», - із захопленням продовжує розповідь мандрівниця.
Епізод спогадів третій. « Жовква покликала мене ще двічі, не відгукнутися я не могла… З церквою Святої Трійці мене познайомив парох, отець Василь Батюк. Це справжній народний священник, він встигає зробити безліч справ за короткий проміжок часу. Храму 294 роки, він зберігся у автентичному вигляді, окрім заміненої гонти ( покрівлі). Церква включена у список світової спадщини ЮНЕСКО, у ній знаходиться дивовижний іконостас п’яти – ярусний, створений Іваном Рутковичем і його учнями».
Думаю, в цю мить доречними будуть рядки поезії, такі суголосні з настроєм художниці від побаченого:
« Сотні кадильниць
Запаморочливо сповіщають осінь.
А в туманному храмі
Дерева відправляють парастас.
Я перехрестилась і зітхнула».
( з вірша Ліди Палій ).
Четвертий епізод. Анна згадує, а спогади не просто приємні, знакові… « Зі мною час від часу трапляються дива. Одним із таких, стало несподіване знайомство поблизу церкви св.муч. Йосафата з молодою пані, котра розповіла чимало цікавих фактів з історії Жовкви.Мене вразила обізнаність, відкритість, доброзичливість панянки, яка приділила стільки уваги незнайомій людині, під час дощу сховала мене під своєю парасолею…».
П’ятий епізод свіжих споминів. « Неможливо не відвідати Крехів, знаменитий своїм греко – католицьким монастирем Святого Миколая (ЧСВВ). Заснували монастир ченці Йов і Сильвестр, вони жили у вапнякових печерах, прийшли у ці місця з Києво – Печерської Лаври. Розписи всередині церкви сліпуче – грандіозні, я фотографувала без упину..».
Епізод спогадів шостий. « Нарешті я в Ужгороді, головному місті Закарпаття. Він по темпу і насиченості життя справив враження – мегаполіса у мініатюрі. Невеличкі вулички з красивими старовинними будинками, велика кількість затишних кав’ярень, магазинчиків. Неймовірна кількість квітів осінніх, створює враження квіткового саду. Я побувала у музеї імені Й. Бокшая, де відкрила для себе роботи – А. Ерделі, Й. Бокшая, Г. Глюка, інших видатних митців.Згодом примандрувала до етнографічного музею, відвідала виставку картин Наталки Сіми. На завершення моєї подорожі відбулося знайомство із заслуженим художником Укоаїни – Іваном Ільком, він разом з сином Михайлом заснував мистецький центр « Галерея Ілько», де проходять не лише художні виставки, а й освітні заходи. Роботи закарпатських художників не мають аналогів.. А Іван Іванович – то прямий учень і послідовник А. Ерделі і Й. Бокшая, засновників закарпатської школи живопису».
Епізод сьомий, він дорівнює епілогу. « Ми маємо багатющу історичну спадщину, та найбільший скарб України – це наші люди. Після таких поїздок і знайомств, хочеться працювати ще більше і вдосконалюватися. Життя моє перемінилось і наповнилось новим змістом…».
Хай творчість і життя( а у митців ці категорії нероздільні) Анни Федоркової будуть подібними до цих віршованих рядків :
« Плине ріка поволі
Неквапом
Аби не розчинити свою неповторність
У морі…».
( з вірша Юрія Завгороднього ).
