05.04.2015 18:44
for all
204 views
    
rating 5 | 3 usr.
 © Маргарита Проніна

Амбіції у книжковому магазині

Нащо тобі це треба? – вже давно не ставлю собі таких питань. А надто не ставила їх собі у дитинстві. Життя пробігало, часом спікаючись, так, як собі хотіло, беручи за основу безапеляційні вказівки батьків. Ефект відмінниці? Але ж не відмінно закінчила усі свої заклади навчань вищі й нижчі. Ані те, чим ти займаєшся, як тобі ведеться, ані ким ти хочеш бути, анічогісінько ти не встигла продумати, нашльопавши плани з управління життям нашвидкуруч, у надії, що ще повернуся.

Якби мені зовсім не розбиратися у книжках, не думати про те, що треба «щось» читати, бо, кажуть, то є корисно для мозку, пам’яті, світосприйняття, саморозвитку, що треба цікавитись літературними класиками, щоб не згубити мови, історії, ментальності як такої, та, звісно ж, бути у тренді – знати всі нові перли письменників-сучасників, а ще також не завадило б регулярно знайомитись з тією критикою, що є в даному літературному процесі, на порталах, блогах, шпальтах віртуальних http. Наскільки простішим було б життя!

Десь би я втрачала, не знаючи, що можу сказати, коли б мене питалося: «Андруховича читала?» Або: «у Багряного було, пам’ятаєш…» Але, в цілому, мала б досить непогане життя. Без оцієї потреби наслідувати, тягтися з усієї сили у вищі космоси, клясти себе за недостатню працьовитість, недосконалу, спраглу до легких коротких дистанцій пам`ять, невміння зорганізувати своє читання до більш, ніж 100 книжок на рік, коли ти вже замість говорити – цитуєш наскрізно по тексту, провокуючи ув опонентів суцільне нерозуміння на кшталт «що ти верзеш».

Розуміти книгу, пам’ятати її, ловити автора на кожній думці й метафорі, що він їх виклав по тексту, як мозаїку, – шкарлупка до шкарлупки, лусочка до лусочки, коли врешті заграло і поповзло граційно, як королівська кобра, по-пластунськи, з мисливською напоготовною силуваною повільністю, коли от-от і тебе буде спіймано, як маленьку нехитру мишу, у капкан незримого інтересу – а що ж далі? – доволі складна робота, яку, крім тебе, ніхто не бачить, як твої нейрони трудяться, мов мурахи, докладаючи літеральне кліше на такий-то нерв, на інший, як завгодно дотично до твоїх глибинних струн, що зрештою переростає у майстерну гру на роялі твоєї голови. Yes.

Думаєш про все таке ліричне й літературно-зарозуміле, що тобі часом не під силу прекрасне, вічне, оспіване критиканами, виставлене на милування всьому світові під ніс: «На, заціни роботу майстра». І не вклинишся. А бодай тобі, ніяк... Що́ ти вважатимеш визначальним для твоєї творчості інший може ніколи не помітити. Тобі того наче й не треба. Але, навіщо ж так хотіти – бодай що вклинитися тонким чи товстим, м’яким чи твердим переплетом у нескінченні ряди інших маестро.

Як спосіб відзначити своє вартісне життя? Вартісне кому, як не особисто тобі? Як спосіб увіковічнити свій талант, та чи є такий? Тобі можуть не встигнути сказати, а ти ж обов’язково маєш підтвердити наявність таланту зі слів інших, бути визнаним перед Богом і перед людьми, нехай хоч і поміж своїх, але ж… Бога замало тобі; можливо, він і заглянув похапцем у твою колиску, поки ти спав і все проґавив, отямившись вже у дорослому віці, – «так, це ж моє, я можу!» Ти прагнеш все одно бути зрозумілим кимось ще, тут, на землі, поки ти знаєш точно про які виміри йдеться: оце невеличке життя, де я чую, де я бачу, де знатиму напевно, що можу рушити кудись у невідоме вже на скількись-то вирощеним кристалом, а не матерією, від якої не лишиться ні сенсу, ні цитати, ні найменшої згадки серед своїх чи чужих. Амбіції начебто не такі вже й далекоглядні в тебе, принаймні, пам’ятатимуть нащадки про писаку у такому-то своєму коліні, - має вистачити для початку. Ну може знайде якийсь відлюдькуватий непродвинутий чувак твою затріпану книгу на полиці місцевої бібліотеки по сусідству з мільйоном інших мертвих амбіційних «душ», відкриє на випадковій сторінці, охопить зором кілька речень з цікавості, звично не втямить – про що ти, і, насамкінець, (якщо вже тобі вкрай пощастить), поворожить на твоїй архаїчній жовтоз`їденій мишами книзі і поставить на поличку, смачно тиснучи «твої» боки вже не по алфавіту. Фух, приходьте ще. Відбувся.

Ні, точно не маєш далекоглядних амбіцій на вічність, для того є вся решта мега-мізків і талантищів, підхоплених вдало й вчасно хвилями кореспонденції, пам’яті людської, наслух впійманих чуток поміж іншим, видавцями, арсеналами і форумами, влучно підставленим плечем полиць бібліотек і магазинів. У них точно є на щось шанс. Але ж все одно залишається тобі нав’язливо оте єдине вперте «але» (має бути, хочу, варто, раптом).

Все ще сподіваєшся? Попри все бути поряд, нехай і затиснутим щільно, як часом у вечірній маршрутці, у своїй обкладинці-пальто: з виграним у долі написом назви творіння й прізвища, у якійсь незрозумілій чи навпаки у чітко визначеній кольоровій гаммі, у глянці чи матовим – але ти попри все хочеш також, як усі інші, – будь що заарендувати своїм нахальним чи сором’язливим «Я» кілька квадратних сантиметрів людської прихильності. Ти врешті вже нагадуєш собі у своєму відчаї дрібнокаліберний кліп невідомої зірки, один і єдиний, знятий на шалені кошти, аби навіщось і собі цвяшок уваги забити на незмірний екран до світу: «Агов, я тут, я є, гляньте, як я умію!»

Може ти й не можеш сформулювати однозначно причин – нащо тобі на ту останню верхню чи нижню полицю лізти, де тебе роками можуть не навідати чи, ще краще, взявши до рук, не вдовольнившись обкладинкою, так і поставити на місце, залишаючи ефект в тобі, як від покладеної абонентом слухавки на лету твого речення… О, ні… Тільки не це.

Може Бог тобі не встиг сказати, чому ти маєш цього прагнути, може Бог тобі взагалі нічого й не говорив, ні перед колискою, ні в проекті «тебе» твоїй мамці, ні в твоїх снах чи раптовоприйшлих розуміннях на голову у хвилю прозріння… Може ти фантазер, зрештою, і ніхто не надиктовує тобі у потоці інформативного порталу одкровення світу цього, в який ти, як талант, мусиш потрапити, якщо хочеш таки на полицю, якщо ти заносишся, як маестро. Облиш те заняття, ділом займись – казали Ви коли-небудь так собі, потайки, у думках, коли хочеться здатися, щоб не мучитися довго? Казали… Все, що можу я відповісти будь-кому, Вам, собі… - АЛЕ…

Публікації: Маргарита Проніна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 06.04.2015 08:05  Тетяна Ільніцька => © 

Зрозумілі відчуття. Всі, хто пише, хоч раз над цим замислювалися. Головне, не зациклюватися, йти вперед. 

Давно Вашого нового не читала. Пишуться новели чи романи? Із задоволенням щось би Ваше почитала))