Недільним ранком
Для самогубства завжди повинна бути вагома причина. Не те що «кохання не існує» або «в мене не має сенсу життя». Треба завжди шукати вихід. Якщо не має сенсу життя, треба його віднайти. Якщо кохання не існує, треба ставитись до цього простіше. А ось коли все нібито як треба, і ти виходиш на двір, там сонце світить і вже весна, а ти не впізнаєш того двору – бачиш щось чуже, вороже – значить не впізнаєш не двір, а себе. І якщо це триває вже чотири місяці, значить у тебе депресія, треба трохи відпочити у лікарні, попити ліки, а потім стане краще. Принаймні так мені казав психіатр. До речі, не допомогло. А цей двір давить і давить, вже мозок розчавлює. Замість свіжого повітря завжди якісь парфуми або квіти, або бридкий запах сонця. Оце вагома причина. Тоді й можна вішатись прямо посеред цього двору. Обов’язково навесні. І краще в ніч на неділю.
Ось такі думки роїлись в голові одного сумнозвісного у композиторських кругах і зовсім невідомого мешканцям будинків того самого подвір’я. Слід зауважити, що подвір’я зовсім не було депресивним, звичайне таке. Весною воно зеленішало і заливалось свіжим сонячним світлом. Але таким воно було лише для ста сорока одного мешканця двох будинків того подвір’я. Для сто сорок другого мешканця, композитора, воно було живим і всесильним сто сорок третім мешканцем, що катував його кожної неділі.
Так думав маестро десятого квітня о п’ятій ранку, сидячи на підвіконні старого кухонного вікна і дивлячись у подвір’я. Давно його вже мучило безсоння, якщо щастило, міг подрімати лише дві-три години, як-от сьогодні. Прокинувся о четвертій і вже годину стирчав біля вікна. Потім зробив собі кави, простирчав біля другого вікна ще півгодини, потім знов випив кави, повернувся до першого вікна, і так ще кілька разів. О шостій він не витримав, витяг з футляру свою скрипку і заграв. І як заграв! Надто печальна для весняного ранку, що обіцяв бути сонячним, але невимовно красива безслівна пісня полилась крізь відчинену кватирку по стінах триповерхового будинку, заливаючи фарбу фасаду, заповнюючи кожну тріщинку і стікаючи на землю. Трава захлиналась у звуках, квіти тонули у музичних водах, а крони дерев, ніби жираф’ячі шиї, під тиском вітру нахилялись, намагаючись випити хоч трохи з дивної водойми. Невеличке подвір’я заповнилось сльозами скрипки вщерть.
І не дивно, що сусіди маестро не протестували проти таких-от ранкових експромтів. Більшість їх навіть не бачила того композитора, але знала, що він мешкає на третьому поверсі другого під’їзду будинку номер сорок. Скільки йому було років? Як він виглядав? Чим займався окрім гри на скрипці? І взагалі, як його звуть? На ці питання відповідей в простого люду не було.
Мелодія наповнювала будинки, а маестро аж вигинався, скручувався, морщив обличчя, ніби вселились у нього біси. Він увесь віддався тій мелодії, ще трохи – і скрипка б запалала. Він жив музикою, рятувався нею. Ті хвилини були для нього краще будь-яких дорогих ліків. І ось останні звуки, автор схилився, відкинув скрипку і впав навколішки, намагаючись відновити дихання. Концерт скінчено.
Як пережити цю неділю?
І він, на диво, якось пережив.
Понеділок пройшов як звичайний понеділок. А вівторок, звісно як і будь-який вівторок для будь-якої людини, був надважкий. Середа подарувала йому геніальну ідею, яку він намагався відтворити всю середу і весь четвер. Але не зміг, тому після обіду у п’ятницю він відмовився від задуму. У суботній ранок він придбав пляшку молока, тож мав можливість випити кави з молоком, але без цукру. Прощатись не було з ким, а грати на інструменті не було настрою, тож він вирішив трохи почитати. Тільки-но почало вечоріти, він вже був біля вікна, дивився, поки вулиці і подвір’я, які він мав можливість бачити з вікна, не спорожніють.
Десь о третій ночі маестро вийшов на подвір’я, зупинився подумав трохи, потім хитнув головою, перекинув зашморг через гілку горіхового дерева і повісився.
О шостій ранку сімнадцятого квітня ніхто не почув звичної для кожного недільного ранку печальної мелодії маестро.
с. Обарів, Рівненська обл., 3 серпня 2014
