На зламі
На горизонті чорніє далекий ліс. Спостерігаю пейзаж пізднього листопада, його німого прощання зі світом. Прощавай листопад 14 року. Все втратить сенс за твоїм тридцятим числом. Доля лежить на полях спаленої трави і будяччя. Сутінки з ранку до вечора, чи буває сонячно у листопаді? Голий світ найправдивіший. Холодний світ найпроникливіший. Сухоребрий світ наймасніше підкреслює наші сутності. До лісу веде доріжка з вичовганих коричневих трав - дві полоси від коліс коротко сховані за найближчими деревами. Шершаві сосни, чорні стовбурища нез’ясованих дерев, ясени, вільхи, дуби і клени. Все почалося у 4 класі з природознавства -дерева нашого краю, який не покинути, не оминути, не випарити з крові. Човгатимеш-кружлятимеш навколо рідних земель - скорше перетвориш їх на обмилок своєї любові. Порожні не пахані поля, чорні стрічки голореброго лісу на горизонті - втеча на Сейшели особистого.
Дорога до лісу виявилась єдиним вірним шляхом, який давно приходив у снах. Заблукати в тобі, затишне полісся, прислухатись, закинути голову назад і перетворитись у людину, завити, як виє вітер, тривожачи верхів’я мертвого листопаду. «Ааааа!» - кричатимеш небу, яке не поверне тобі належного ляпаса за марноту з марнот, що ти сієш щодня. «Ти на зламі понять» - приходить раптом у розчепірене блискавицею сумнівів серце - ламається твій світ, кришиться на запчастини, бо твої клітини біологічно схрещені з землею твого народу, припорошеними першим снігом могилами твоїх творців, про розташування яких ти не знаєш на око, але чуєш на серце. «Ти на зламі» - кажеш собі, щоб знати вихід - куди. Не матимеш скоро значення, бо злам устроїв життя, навіть що стався на протязі твого нетривкого животіння, провокує на гниття дошок, з яких монтовано твої опалубки світу, переходимо на бетон - дешево, швидко, модно, а майбутнє - за сталевими конструкціями, які зводити ще легше.
Довелося якось побувати на престижному Байковому кладовищі. Той, хто не хотів остаточно усвідомлювати, що нема до кого йти зі своїми болями й бідами, снами і розмовами, що не сталися, той зробив усе, заплатив усе у намаганні потіснити не говіркового сусіда - теж мальованого - потрібною таблицею з рідним обличчям. То ж точно його прах? Ну а чий, от і буде, де тебе згадати. Але ж повітря розчинило, підгативши кисню в дишло - чий попіл там є? Яка різниця - попіл до попелу...
Стояти посеред живого голого лісу - не вгадати й людини серед зарості, сухостою зі зріст, дерев із життя, мохів, які люблять лосі й олені. Загнані. Розчини мене, ліс, забери від життя подалі, розвиток? Навіщо так? Підошвами ступати м’яко й тихо, не тривожити предків, днк яких змішано навіки з цими землями, з оцим товстим пластом опалого гумусу тополиного листу - одне ціле. І я?
Піти у ліс назавжди, забути про злами і прогреси. Не платити за світло, щоб не дивитися телевізор. Пів світу розірваних доль, відшматованих сенсів, ампутованих сподівань. Чорне дуло пістолета - кватирка для змія перемін, що пропонує яблуко. Ліс - ти є Біблія, ніхто лиш не вміє читати. Не почули своїх, не розшифрував флюгер - куди вітер віє, зміряли до та після мізерним безгрошів’ям. Кинули на поталу історію - підпалили рукописом предків вогонь непорозуміння. Зреклися їх здобутого знання ціною сотень життів. Наш бій - тільки наш.
Кинулися виживати - торувати мільйони шалених буднів, втішившись кавалком перемоги - хліб насущний буде, бо є гривень п’ять на день. Життя вже є, воно було сьогодні. Чим задобрити каганець його хиткого полум’я завтра? Водонапірні башти, сільські зрадливі ради, правда кожного окремого господарства-обійстя, комерційні магазини, занюхані косметично підкуйовджені провінційні вокзали, замусолені круглі цистерни, вилиті на мордовських заводах, з оливами та зрідженим підлотним газом. Подався батько у зламі бідноти, на зламі двох тисяч років на мордовські землі варити цистерни з листків металу по шість метрів, казав, що виробництво таке брудне, що трохи погорбившись на той завод, виплюнеш легені. Майже так, як виплюнула безголова гігантела виробничого гонору наївне добросусідство вірного друга - йди, небого, вбийся об стіну. А тут маєш - виросла стіна з наївності Авеля.
Земле, болить тобі? Знаю, бо чую.
Каже дід-попутчик у телефонну слухавку:"…в Києві мене нема". Ловиш себе, дезертира, на солодкій думці про короткочасну втечу у ліси, картографічні нікому не відомі нетрі, кудись у невідслідковану сліпим мегаполісом зону небуття й відчуження - нема мене. «Об’єкт буде на точці, як пень, у понеділок» - докладає суворий виважений чоловічий голос вагонного диктора.
Самі товарняки у блідій розмитій жовчі вечірних залізнодорожніх переспектив. Знаю чиї. Віддячила за транзит.
Нема надій, структурно вернеш додому, начерпати з криниць, трохи сьорбнеш-таки крізь діряві долоні, закоркуєш у пластикову баклажку свої істини, своє «я», своє знання себе, свої дитячі ідеали "я буду".
Передостання станція мого маршруту домів. Ледь впізнаю - станція Терещенська у тьмяному вокзальному світлі. Раніше на цьому пероні мені на відстані мільйонів років видавалася столичня далечінь. Я помінялася місцями з собою малою. Тепер та мала - у бездіяльному вештанні провіційним зашарпаним пероном, легко піддавши камінчик носачком черевика і поплентавшись до мамки на іншу сторону вокзалу сумирно мерзнути й чекати сільський автобус, - далека від мене на відстань всіх моїх життів з реінкарнаціями. Майоріє над центральним прапор України, проглядає крізь вікна маленького вокзалу синьо-білий недоламаний Лаз, камінчик до камінчика - групуєш сили, монтуєш молекулярно розтріпані столичні нерви, зморені буремним дійством сучасного життя країни, радієш, що край тліє, світиться сумними вікнами покривлених хат, вогнем замріяних очей малих жителів нової країни, які одного дня теж полинуть у великий світ, принаймні, більший за їх сьогоденний.
Сипле з безвідмовного невимовного неба сніг спокою, спокій відгонить новорічними мандаринами, сніжинки тануть всесвітнью відповіддю на твої запитання прямісінько на яблуках зіниць - сигнал відсутній. Щойно знайдеш зворотню стежину намацальною інтуїцією з лісу своїх земель - чимдуж кинешся виживати, аби урвати з розкришеного бюджету свою копійку, яку віднесеш до того ж таки авосьчиного бюджету за право жити завтра. Життя є сьогодні.
