Хай буде дощ
Пити доступну каву і думати про наближення осені,
Смакувати літом, яке передує найбільш спокійній порі,
Коли одумуєшся, приходиш, знаєш напевне, чуєш себе і світ
Крізь дощ і сонце, вітер і діряві джинси.
Волосся відчуває дощ раніше, ніж він приходить,
Майже осінні краплі з низького неба
Падають рівно на ще гарячі ноги в босоніжках, -
Прозорий сироп на еклері засмаглої шкіри.
Навіть дощ може бути рідним, одним із своїх чуваків,
До якого тільки і тягне постійно,
Бо він знав тебе так давно,
Зустрічав з далеких поїздів,
і хуліганськи псував останню сигарету.
Інколи ти переходиш з ним на інтим,
Коли особливо у душі важко.
Коли нікого не треба і все ж..,
Ніби ти знов щось робиш не так.
Тоді цей дощ тобі такий рятівний, -
Він прощає тобі і прощається..,
Та ще досі тут, трохи буде з тобою,
Жаданий, як перша затяжка з ранку,
Як щойно відпитий пінистий ковток запропонованої кави,
Мовчазний, як риба, бо ви спілкуєтеся втраченою мовою,
Давно переведеною на санскрити душі.
Стабільність – от що ти найбільш любиш в ньому,
Але ніколи не знаєш про його найближчий візит.
Все найкраще - спонтанне, бо воно живе й правдиве.
Тихий шелест твого дитинства –
Дрібні торки щастя по цинковому даху, -
Трансовий навік блюз, рок-н-рол, Джаніс Джоплін,
Холєра мати і водостійка туш…
І коли мені обридне моя любов – моє місто гріхів,
Я сидітиму на захланному порозі
Покинутого 100 років тому
Будинку своїх предків і, як вперше, чутиму дощ,
Як колись, коли все ще було попереду,
У якомусь майбутньому великому житті, яке ще так далеко,
В якому я хоч би разок розіграю серйозну партію,
Та тільки все вже відвирує і вгомониться в мені…
Знаю, що буду чистим листком,
На якому не знатиму що малювати,
Тільки цей поріжок і дощ – будуть останнім пристанком,
Нарешті замкненим колом привида корабля.
Моя дипломна робота життя…
Я запитаю дощ – Захистила?
Ну що він мені відповість?
Хтозна…хтозна…хтозна.
