Поступ мови: «добре» і «погано»
Десь після 2000 року, порушуючи теми літератури й мови, багато хто з читачів, а то й літераторів, усе частіше говорить, що за радянських* часів українська мова й література не розвивались. А тому особливо немає чого там вивчати.
Це дуже дивно! Справляється враження, що таку думку штучно нав’язують недоброзичливці, білялітературні нудьгарі, вітровії й ледарі. Між тим саме за радянського періоду розвитку** вкраїнської мови та літератури з’явилися такі слова іншомовного походження і новотвори як траса, хайвей, автострада, естакада, віадук, пакгауз; мегаполіс; кондиціонер, сейф, екстреміст; крайсвіття, парусся, вітрилля; поетка, екскурсоводка; вимагач, розпитувач, нудьгач, руйнач; впередзорець; дикунчата, школярчата; безквартир’я; вітровійка; неохайник та багато інших. Й, до речі, треба зазначити, що деякі з них досі не занесені до словників. Однак, це не значить, що такі слова мають той чи той ґандж. Це значить, що словникова наука відстає у фізичному русі вперед. Хоча поступ науковий, звісно, є: пишуться наукові роботи й публікуються у відповідних наукових виданнях, оголошуються на семінарах, конференціях і диспутах.
Якщо торкатися теми внеску письменників у розвиток, точніше розширення словникового запасу мови, то справедливо було б назвати чи не половину з усіх тих, хто творив з 1917 до 1991 року. Навіть той, хто так чи інакше був «прив’язаний» до тодішньої партійної тематики і свято вірив у комуністичне майбуття, вишукував або створював нові ефективні й точні слова чи просто такі, що найповніше характеризують час, як то: естакада, кондиціонер, смог тощо.
Чи не найвагоміший внесок до словникового запасу української мови зробили В. Вінниченко, М. Хвильовий, А. Казка, О. Довженко, П.Тичина, М. Рильський, І. Світличний, брати Тютюнники, О. Гончар, Л. Костенко, Б. Харчук, М. Трайста…
Водночас видається, що такі слова як уїк-енд, хайвей (швидкісне шосе, якісна автострада), пакгауз (склад, комора), віадук (арочний міст у міжгір’ї) та подібні введені до української мови з допомогою ведмежої послуги журналістики і стали поганим прикладом необдуманого (з непатріотичним підтекстом!) пхання чужизмів, застосування їх нашвидкуруч. А потім вони, як не прикро, приживаються, зважаючи на те, що кількість засобів масової інформації неймовірно більша й розгалуженіша, ніж це було наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя.
Тут компетентні мовні заклади України явно відстають у швидкому творенні замінників, що ґрунтувались би на традиціях українського мовотворення (як приміром вітрилля, поетка, розпитувач), зокрема й тлумачного, або хоча б у нагадуванні питомо українських. Як це відбувається на наших очах зі словом свавілля. Через мовну невибагливість ЗМІ замість свавілля уживають слово «безпредел». А щоб його вважали неперекладним, і тому вартим першоприродного написання - з російської мови, то пишуть або у лапках російською («безпредел»), або українськими літерами (бєзпрєдєл), що взагалі треба вважати за безграмотність. Між тим, українське слово свавілля за своїм експресивним наповненням сильніше за згадане «безпредел»!
