ДЕ СХОВАВСЯ ФУТБОЛЬНИЙ М`ЯЧ?
Ви знаєте, що таке футбольний м’яч? Гадаєте, просто м’яч ― круглий такий, по якому буцають футболісти, щоб загнати його до футбольних воріт.
А от і ні! Без нього ― яка гра?!
Футбольний м’яч ― це двадцять третій гравець на футбольному полі. Про це він, Кмітливий Летун, сам сказав.
― Дивні ці гравці, яких називають футболістами, тому що весь час бігають за мною, наче не знають, куди я можу покотитися чи полетіти. Удають, що то від них, талановитих, залежить напрямок мого руху. Ага! Стали та й поспостерігали б, куди я ляжу перепочити або подрімати, ― якось поділився він своїми думками з таким же товаришем. ― Нещодавно кочусь я знічев’я полем. Травичка гарна така, зелена, лоскоче мені боки. Так неспішно й закотивсь би до воріт. Але тут, бачу, воротар з перекошеним обличчям розчепірив руки, та ще й перчатки на них надів, мабуть, гадав, що я ― колючий, на мне дивиться як на якогось ворога. Я звернувся до нього. Мовляв, ти що, з глузду з’їхав? Дивись: я ― не їжак, а гладенький м’ячик. Чо ти перчатки нап’ялив?.. Тільки ми хотіли піти на мирову ― я вкотитися у ворота, а воротар ― зробити вигляд, що не помітив мене, ― як один, так званий захисник, мені підніжку підставив і я втратив усілякі просторові й життєві орієнтири. А коли зі мною таке трапляється, я стаю злий і починаю грати за справжніми футбольними правилами ― моїми. То тільки двадцять два телепня на футбольному полі думають, що грають за своїми правилами. Ну-ну, нехай думають, схоже, що ногами, а головами вони не здатні. Як кажуть, за дурною головою і ногам нема покою. Гарна приказка, якраз про них, футболістів. Недарма ж, щоб хоч якось утихомирити їх, поем весь час гасає сюрчальник. Його ще суддею, а декотрі арбітром називають. Якби на полі грала одна команда, то він і не потрібен би був. Але, щоб забезпечити таких сюрчальників роботою, вирішено було розділити двадцять двох гравців однієї команди навпіл ― по одинадцять ― і кожній виділити ворота. Мене, коли я про це дізнався, такий псих взяв. Значить, виходить, команд ― дві, воріт ― двоє, а я ― один! Це ж яка несправедливість. Ну, думаю, ладно! Хто на полі господар?! Арбітр-суддя гадає, що він. Во, дивак! Та він ― лише сюрчальник! Ну ще, буває, руку піднімає з кольоровою карткою і показує якомусь гравцю. А той дивиться на неї як баран на нові ворота. Соромиться зізнатися, що дальтоник. Що мені залишається робити? Качаюсь і заливаюсь зо сміху, тому що на полі господар ― я!.. Отак нещодавно я сміявся-сміявся та й вирішив покотитися, тому що сонечко пригріло, засліпилот очі, аж чхати захотілося, а т равка ― така шовковиста, чув, з-за кордону привезена разом з дерном і дбайливо укладена. Я вмію качатися і по сапоришу, і по іншій якійсь рідній. Але спориш мені по секрету за всіх сказав, що не дозволить його та інші лікувальні трави, щоб топтали шиповані бутси та ще й буцали тебе, шановний м’яче! Тобто мене! Я аж розчулився... Отож я покотився, наспівуючи пісеньку, гуляю собі, дихаю свіжим повітрям. Аж от краєм ока помічаю, що біжать прямо на мене якісь ноги. Я ухилився: нехай біжать собі повз. Кочусь-гуляю далі. Знову бачу ноги ― пруть на мене. А я, вже досвідчений, знову ухилився. Краєм ока помітив, як ті ноги набули горизонтального положення, відтак переплелися, розскочилися, деякі здійнялися у повітря. І сміх, і гріх! Задивився я на них і не зчувся як мене хтось ― хвать руками! ― підкинув руками і... А-а, немає дурних! Той воротар думав, що мене буцонув?! Х’хе! Наївний! Я сам, улучивши момент, відштовхнувся від носка його бутса і полетів... Лечу над воротарським майданчиком, над центром поля, піднімаюсь вище, далеко внизу залишаю поглядом ворота іншої команди, парю над трибунами... А глядачі-уболівальники гукають: як же гра без мене?! А мені що, хай усі знають, хто на полі господар, найголовніший гравець! Отак летів я, мов птах, та милувався нашими краями. Ох, і мальовничі вони! Аж, раптом, примітив хлопчаків на околиці цього села. Вийшли вони на імпровізоване футбольне поле, споришем укрите і немов тиняються, тому що м’яча у них не було. Ну я ― гепсь! ― і звалився з неба прямо поблизу їхніх ніг і покотився, позіхаючи. Мовляв, ну що, пограємось?! Ох, і ганялися вони за мною. Але я завжди випереджав юних футболістів. А, щоб їм не було образливо, я заскочив тричі в одні ворота і торичі ― у протилежні. А потім, оце втік, заховався у ці кущі й тебе побачив. А чо ти тут робиш? Чому не з хлопчаками?
― Я хочу на велике футбольне поле з гарно вбраними футболістами, професійним сюрчальником і численними глядачами, ― відповів м’яч-утікач.
― Дивак ти! Там ― грають, а тут у гру ― душу вкладають! Вибирай, що тобі дорожче, ― відповів м’яч Кмітливий Літун.
І вони разом викотилися до хлопчаків.
