Валентина Мастерова – майстер сюжету
Мабуть, була, є і буде ота дивна несправедливість, коли дуже часто гідні уваги твори талановитих авторів і письменників залишаються непоміченими, а, якщо й заміченими, то такими, що не здобули належної оцінки. Надто, коли йдеться про короткі форми прози.
Серед творів, що варті особливої уваги, а отже і пошани до автора, є оповідання «Сиродій»* Валентини Мастерової. Воно, – як, втім, і багато інших її оповідань – характерне гарно вибудованим сюжетом.
Розповідь ведеться від імені найменшої з трьох сестричок. Вона ще не усвідомлює всього трагізму її долі, яку уготували старіші: насамперед дід з бабою, а у них на поводу – і рідна матір. А все тому, що старші доньки є рідними і матері, і батькові (військовому), якого, як зятя, обожнюють її батьки. А молодшенька матір’ю нагуляна. Це навіть зовні видно: дві сестри – темнорусі, а наймолодша – білявка. Дід з бабою ненавидять її і постійно кпинять за неї свою доньку. Через це її мати боїться за своїм же дитям доглядати як слід. Тож і ходить наймолодшенька постійно обідраною. Одного разу, перебуваючи у відчаї, мати навіть хотіла її задушити. Дівчинка згадує: «…А вночі прокинулась і сама не знаю, може, того, що мама дуже низько наді мною нахилилась. Руки у неї були гарячі-гарячі. Як взялася за мою шию, я аж скрикнула, бо від них мені дихати не стало чим. Мама тоді впала на підлогу і билася об неї головою. А дід почув, вийшов і каже: «Перед чоловіком кайся, а тут нічого. Спать не даєш, скажена».
Жодним словом авторка не обмовилася, але, відчувається, що видиме благополуччя родини з трьох поколінь тримається тільки на дідові і бабі. І це, не зважаючи, що їхня рідна донька «скажена», що наймолодша онука – «байстрюк» (у чоловічому роді, щоб не дуже зрозуміло було дівчинці), яку треба ще й годувати. Це до двох її старших сестричок дід та баба прихильні, бо вони – від любимого їхнього зятя. Дарма що він приїздить додому, до своєї дружини та дітей лише раз на рік, і не недовго.
Дружина, мати трьох доньок, від того губиться, не знаходить місця, все валиться у неї з рук. Вочевидь вона не кохає свого чоловіка й удає (принаймні перед своїми батьками), що все гаразд.
Приїздові свого військового вельми раді, звісно, дід та баба, відтак – доньки. Наймолодшенька – в їх числі, тому що він для неї – справжній тато. От лише не розуміє, чому її тато під час обіду старшеньких сестер садовить собі на коліна, а її – ні?! Чому, коли він з ними грається чи дає подарунки, її відсилають на вулицю гуляти.
Наймолодшенька вдається до всього можливого, щоб тільки привернути увагу тата. Якось вона почула від сторонньої людини, що тільки-но здоєне коров’яче молоко, тобто сиродій, не всім подобається, бо часто має специфічний запах. І ось кульмінація жорстокості до дитини не забарилася. Її мати під час обіду запропонувала батькові, тобто своєму чоловікові, свіжого молочка. А наймолодшенька (ну треба ж на себе звернути увагу!) вирішила застерегти: «Пхе, який той вонючий сиродій. Я от не люблю сиродою».
Що тут сталося!... Замість того, щоб усе звести на жарт, батько пошпурив у неї тарілкою з борщем, хтось ще вдарив, хтось смикнув… Зрештою про це дізналися добрі люди, заявили міліції. Дівчинку відібрали у родини і поселили до дитбудинку. В ньому до неї ставляться добре. Хотіли було відрізати довгі коси. А потім вирішили залишити, тому що такого дива у їхньому дитбудинку ще не було. Дівчинку тут ніхто не ображає, вбрана вона завжди у чисте, і ніколи не голодує. Лише одна думка її муляє: хто б це татові переказав, що сиродій (тобто щойно здоєне молоко) вже їй подобається.
То справжня авторська майстерність, коли у малесенькому оповіданні переконливо змальовані характери головних осіб, перш за все, наймолодшенької доньки, її матері, діда та баби, батька (по суті вітчима), знайомих, сусідів і навіть директора дитбудинку.
В оповіданні наскрізно проходить опис великої жадоби дівчинки пізнати світ, розібратися у ньому. Вона шукає відповідей в усіх, хто її оточує. А замість цього, її ображають, принижують, відсилають на вулицю, щоб тільки не бачила гостинців, навіть задушити хочуть. Але вона, зважаючи на ще дуже молодий вік, все це сприймає як таку собі гру, хоча, на її здогадку, гру не завжди справедливу. Ось чому вона по-своєму чекає батька (вітчима), по-дитячому наївно сподіваючись, що він її не лише приголубить, засипле подарунками, а й захистить.
Оповідання виписане вправно і майстерно, але, так би мовити, не вичурно, без усіляких красивостей, так як живописець малює полотно точними соковитими мазками. «Баба чепурна» (хоча й жорстока до онуки, а чепурна – то на честь приїзду зятя), «мазати хату», «…у другій кімнаті – скриня, там лежить одяг баби й діда», баба сердиться: «Хоч би воно не перлося на очі», «А я йому всміхаюся. А тато встане і мамі: «Хоч би умили, а то ж гидко» - це лише деякі приклади, що яскраво характеризують мовно-стилістичну особливість оповідання «Сиродій», органічно підсилюють його художню вартість.
