Давати-брати, або цілюща магія...
Нещодавно, 10 листопада 2018 року, в столичному Палаці «Україна» відбувся концерт, а точніше дійство, у виконанні етно-гурту «ДахаБраха». І про це так радісно писати, бо зазвичай «дахабрахівці» гастролюють по заморських країнах, де давно здобули шалену славу і фанатичну прихильність поціновувачів якісного духовно-мистецького продукту, а ми з вами тим часом дивимося та слухаємо переважно сяке-таке «гмо» (читайте як традиційну абревіатуру, або ж як скорочення слова, яке виховані люди уникають для написання) і тішимося від того, але мова сьогодні про інше…
Хочу зазначити, що етно-гурт «ДахаБраха» працює в жанрі етно-хаос. Учасники гурту – це три миловидні, чарівні пані: Ірина Коваленко, Олена Цибульська, Ніна Гаренецька та харизматичний пан Марко Галаневич. Організатор та художній керівник – український театральний актор, режисер, драматург Владислав Троїцький. Писати тут про всі досягнення «ДахаБрахи» не бачу сенсу, бо вся ця численна інформація є у вільному доступі на теренах інтернету, а лише зазначу, що цей гурт – коштовна візитівка нашої країни, оздоблена вишуканими самородками мистецького світу. Тож є чим і ким пишатись!..
Ще на вході в Палац «Україна» у великому натовпі бажаючих подивитися «ДахаБраху», я помітила, вірніше почула, велику кількість іноземців. Мабуть, вони точно знають, бо начувані від своїх земляків, або ж ідуть не вперше, кого варто дивитись та слухати в Україні.
А потім була містерія… Я ніколи раніше не бачила, аби люди зривалися з місця і бігали між рядами – це більш притаманно стадіонам, але не Палацу «Україна», до речі, в залі годі було де голці впасти, бо аншлаг. Люди вставали і танцювали, співали, рухалися, обмінювалися доброзичливими поглядами, усмішками – таке собі масове блаженство. Те видиво, яке відбувалося на сцені, було схоже на незнаний раніше ритуал одухотворення люду: яскрава колористика з етнічними малюнками, вишукане, стилізоване, колоритне вбрання і врешті музика, пісні… Цей потужний струмінь цілющої магії!.. Потрапивши під вплив цього дійства, я не могла зрозуміти, що зі мною коїться – реабілітація, релаксація, лікувальна терапія, перезавантаження – можна як завгодно це обізвати, але результат був дуже дієвий, очевидний і однозначно позитивний.
Ще один момент про який я завжди знала, але він яскраво вималювався саме зараз – виступи по телебаченню і наживо дуже відрізняються. Що ж тут дивного, скажете ви, мовляв, це й так зрозуміло? Так то воно так, але я й гадки не мала, що в цьому випадку різниця буде такою разючою. Можливо, справа дійсно у взаємо обміні енергетикою між артистами і глядачами, який не можна суттєво відчути через екран чи монітор? Назва гурту «ДахаБраха», що староукраїнською мовою означає «давати» та «брати», стовідсотково відповідає своїй суті, діям, наповненню, тому продукту який виробляє, словом, є абсолютно гармонійним. І допоки я перебувала під дією вищезгаданої магії, то відчайдушно намагалася нишпорити в собі, шукаючи генокод, бо, мабуть, суть у ньому – почуття, яке важко пояснити, але ловиш себе на думці, що зустріла щось своє рідне та давно забуте, тому як нашароване генами сотні поколінь…
Не відаю, чи учасники гурту знають, (може хто вже їм казав… (сміюся), наскільки потужними є їх виступи і який заряд несуть у своїй віддачі («даха»), але впевнена, що відчувають, бо отримують («браха») у зворотному порядку цілющу, позитивну енергетику від вдячних глядачів. Відбувається взаємо процес, який хочеться назвати якимось новим словом, терміном, але залишу це науковцям, мистецтвознавцям майбутнього, прийдешнім поколінням, які вивчатимуть і досліджуватимуть «Дахабраху» як феномен. А наостанок скажу, що особисто мені невимовно повезло жити з цими людьми в одній добі, в одній країні, в одному місті і мати змогу доторкнутися до етно в хаосі…
Київ, 11.11.2018
