Спогад
Моя зірка погасла досвітньою,
Пам‘ятаю все до грамусечки.
Умирала сімнадцятилітньою
І просила їсти в мамусечки…
Нас підводою везли до вигону,
Яма стріла мертвих домівкою.
Мого синього тіла вигини
І чиясь рука над голівкою…
У роду розрослися вже пагони,
Їм болять мої гени змучені.
Колосяться хліби на пагорбі,
Їх коріння, мов руки скручені.
Нас хотіли приборкати голодом,
Ми відходили в засвіти селами.
Повертаємо зраненим спогадом,
Проростаємо генами-стеблами…
Київ, 24.11.2018
