Неволя той рай
Край дороги одна тополина
У ранковій туманній перині
Задивилась у даль на хвилину.
Проводжаючи серце за сином,
Залишилась сама, сиротина,
На промерзлій весняній землі…
Всі пожитки – в маленькій торбині…
Зморщок темні ряди на чолі…
Кожний слід від чобіт цілувала,
Все ховаючись в сиву свитину,
І повітря здавалось замало
Від тривоги, що билась в грудині:
На війну проводжала дитину.
Плоть від плоті її, одинак.
Очі – сльози, туман – павутина…
З поля зору зникає юнак…
Ген за обрієм сонечко сходить,
Край палає, а в матері – ніч…
Наступають «брати» вже зі Сходу.
Кажуть: на допомогу народу,
Та в словах чутно гнів протиріч…
Доля… Доля? Неволя той рай!
Лиш молитва між тисячі свіч
Лине з вуст материнських за край…
18 березня 2014 р.
