Про менталітет
На початку нульових я працював на «Херсонських комбайнах». І був у нашому відділі один провідний фахівець – вже доволі старий чолов’яга на прізвище ZWQ.У пообідню пору, коли випадав вільний час, він іноді розповідав нам деякі цікаві історії з власного життя. Бувало сяде за свій стіл, нависне над ним, наче скала, обіпреться на нього ліктями, та, втупившись очими кудись вдалечінь, починає пригадувати.
До речі, сам він був зі степного Криму. Пережив німецьку окупацію, а з часом перебрався до Херсона. Але мова зараз не про те.
Пам’ятаю, як одного разу тема післяобідньої бесіди торкнулася менталітету. Одне, друге, третє, і ось слово взяв ZWQ. На той час я ще того не знав, але виявляється в Криму були німецькі поселення. Вони з’явилися там десь приблизно на початку 19-го сторіччя. Виявилось, що ZWQ жив у селі, яке сусідувало з таким поселенням. Мені дуже запам’яталось, як він його описав: рівнесенькі доглянуті будиночки, палісаднички, розфарбовані паркани, ошатно одягнені люди.
–І навіть фіраночки на віконцях… у червоний горошок, – із таким болем у голосі додав ZWQ, що аж край. – І горщички з квіточками. А у нас: криві брудні вулиці, вічні та непрохідні калюжі, п’яні паркани, сірі хатинки… І люди, наче якісь бірюки. Злі, роздратовані… якісь суцільні голодранці.
Ми сидимо, мовчимо. І ZWQ сидить, мовчить. А потім повертається до нас та питає:
–А що нам заважає так жити? Начебто на одній землі знаходимось… у рівних умовах…
Не пам’ятаю, що всі тоді казали у відповідь. Мабуть мудрували, просторікували, філософствували. Але оці «фіраночки у червоний горошок» я запам`ятав надовго.
І ось, якось читаючи «Нариси Дніпра» Афанасьєва-Чужбинського, знову наштовхнувся на цю тему. Цей український етнограф описує свою зустріч з «одним дуже розумним селянином Катеринославської губернії». (Мова йде про події приблизно середини 19-го сторіччя).
До цього в інших главах Чужбинський описує свої враження від побачених на берегах Дніпра німецьких та шведських поселень. Тут дійсно немає ані кривих хат, ані похилившихся парканів. Все чітко. У колоністів навіть вози пристойні та коні відбірні. При тому, все робиться власною працею, ніхто мани з неба не очікує. Тому автор теж задається питанням, а що заважає і нам жити по-людські? Якщо приїжджі змогли почати з нуля, то може й іншим це до снаги.
І ось автор зустрічає отого самого «розумного селянина» та веде з ним розмову, стосовно колоністів. Чужбинський починає питати, чи подобається тому порядок, який заведений у сусідів – німців або шведів, які живуть на берегах Дніпра. (Для довідки: за часів царської Росії на півдні України було засновано чимало німецьких та шведських колоній, наприклад так як та ж Зміївка у Бериславському районі, що виникла на місці чотирьох сіл – Альтшведендорфа, Шлянґендорфа, Мюльгаузендорфа та Кльостердорфа). Отже, етнограф починає «наполягати на тому, що – чому б і іншим добрим людям не жити, як живуть німці»?
Нижче приведу окремі витяги з бесіди, яка сталася між Чужбинським та «простою людиною»
«–Ми ніколи не зможемо цього досягти (відповідає селянин): по-перше, їм дано дуже багато землі, а по-друге вони змалку привчаються до роботи і порядку, а по-третє, в них зовсім інше начальство.
–Так, любий друже, але ж й є німці безземельні, а подивися, як вони стараються: і в хаті, і біля хати в них – чистота і охайність, та й кожен одягнутий і взутий добре… а розкажи-но, чому ви не можете жити, як живуть німці?
–Я ж вам кажу, що вони усі письменні, у всіх є годинники, і всі роблять по годинах. Та й порядки у них мудруваті… Та ось хоча б їхня оранка: виїде орати – а то кіньми – на яке хочеш тверде поле. Дивишся, бісова німота ледь не тюпки бігає за плугом, і не встигнеш оком змигнути, як він і наорав десятину… Як його орати кіньми? Мій прадід, дід і батько орали волами…
–Мені здається, і волами можна наорати непогано… Я не кажу, щоб ви онімечувались, але чому б не перейняти дещо з хорошого? Подивися, наприклад, як у колоністів розрослися садочки біля кожної хати.
–Справді на це мило дивитися, але нам це не рука.
–Чого ж не рука? Варто захотіти.
–…Німець звик до порядку.
–Чого ж і вам не звикнути?
–Нас так навчили змалку.
–Так ви навчайте бодай своїх дітей… ти людина розумна; а не хочеш зрозуміти, що добра воля усьому початок…»
Врешті-решт, подальша розмова зійшла нанівець. Чужбинський відмічає, що його співбесідник все одно продовжував віднікуватись. Він повторював одні й ті ж самі відмовки: то начальство не таке, то навчені не так, то вчитися треба. Отже, ти йому хоч кіл на голові теши, а він все одно буде намагатися прослизнути вужем, щоб тільки не робити.
Як тут не згадати: «Чому дурні? Бо бідні!.. А чому бідні? Бо дурні!»
Проте Чужбинський все одно відмічає, що «близькість колоній і їхній квітучий стан тут хоч трохи впливають на мешканців». З часом у багатьох місцевих селян (на відміну від одноплемінників «з глибини Полтавської губернії») можна було побачити і «німецькі повозки», і млини, та і взагалі «багато хто навіть у побудові хат намагається наслідувати колоністів». Автор так і зазначає, що «прогрес… очевидніший», що чинять все «не за наказом начальства, а усвідомлюючи власну користь».
Отаке...
Висновки, любі друзі, робіть самі. (До речі, фото взято з Кримського Етнографічного музею, з комплексу «Німці».)
2019 р.
