Український менталітет
або Самі винні!
Була собі така країна,
Країна сонця і тепла,
Що не стояла на колінах,
Робила все собі сама.
Та тут прийшла орда, навала,
Їх там, як мух. Летять на мед.
Якби ж країна була знала,
Усі діла їх наперед.
То в руки б взяла кулемет,
І розстріляла би поганців.
Від них лишила б лиш скелет,
Прогнала б, наче стадо зайців.
Та було пізно вже, на жаль,
Орда в сурми вже засурмила.
До влади сів уже москаль,
А Україна зажурилась.
Несила бідній це стерпіть,
Бо це її земля і люди.
«Ідіть, поганії! Ідіть!,
Без вас усім нам краще буде!».
А їм би тільки жирувати,
На українські, наші, гроші.
Ох, тії кляті "депутати",
Лиш олігархи та вельможі.
Все тільки б війни починали,
І користалися людьми.
Вони вночі спокійно спали,
Коли вмирали усі ми.
І в них людського вже нічого,
Не залишилося, на жаль.
"Та побоялися б ви Бога,
Бо не врятує вас москаль!".
Якби ж усе було лиш в грошах,
Усі проблеми та жалі.
Вони же ж винні в наших сльозах,
Оті прокляті москалі.
Вбивали дух, вбивали волю,
Прикладом нищили тіла.
Та скільки ж можна уже болю?
Усе палили б лиш дотла.
І катафалки вже в дорозі,
Везуть у трунах майбуття.
У матерів вкраїнських сльози,
А в них ні краплі співчуття.
Вже інші б були відступили,
Від гріху далі, в небуття.
Ворожі надто дужі сили,
І в них немає каяття.
А депутати наші сіли,
Чекають все біля казни,
Коли відсотки за могили,
Ділити будуть вже вони.
****
А ми лиш плачем на колінах,
Чекаєм, кінчиться війна.
Та, наче краю їй нема.
Лише чекаємо на зміни.
Хотілось, аби, як колись,
Усе було, перемінилось,
Щоб Україна відродилась,
Щоб москалюги ті здали́сь.
Та скільки б ми не сподівались,
Що хтось до нас у дім прийде,
І лад в нас в хаті наведе,
Аби ми збоку милувались,
Не буде цього. Не буде́!
Від нас самих усе залежить,
Бо тільки нам усім належить,
Задля вкраїнських всіх людей,
Робити лад, вести порядок,
І будувати майбуття,
Бо, як чекати каяття,
Від цих кабанячих горлянок,
Не дочекаємось нічого,
Окрім погіршень і біди.
Бо ж, аби добрі жать плоди,
Потрібно дати вкладу свого.
****
І депутатів виховання,
Це наша справа, наша роль.
Нам відіслати б їх в заслання,
Десь у Сибір, як бандероль.
Отам би кара їх дістала,
І покарала би за нас,
Урок хороший би їм дала:
«Ось вам ікра і ананас!».
На місце б мізки повернула,
Щоб керували, а не крали.
І у в’язниці би замкнула,
Де не існує п’єдисталів.
А потім нам би їх віддала,
Таких слухняних бідолах.
Що нещодавно заробляли,
На бідах людських і сльозах.
Ми самосуд би їм вчинили,
Помстились їм за весь би люд.
Та самосуд – то підле діло,
Нехай їх судить Бог і суд.
А ми подивимось десь збоку,
Та поблизу, а не здаля.
Щоб «порошенкам», «тягнибокам»,
«Яценюкам» і москалям,
Нас не хотілось обікрасти,
Усіх до нитки, до кінця.
А як захочуть – зразу класти,
У бандероль на заслання.
І так по колу все, допоки,
Не схаменуться врешті решт,
І як повернуться у строки,
То їх чекатиме арешт…
****
І Українонька маленька,
Така щаслива і миленька,
Тоді радітиме тихенько,
Що вже не плачуть любі неньки,
****
Бо їх сини сидять поблизу,
Живі-здорові, зверху й знизу.
І заробляють на родину,
У своїй рідній Україні.
Не треба більш на заробітки,
Лишати жінку й малі дітки,
І їхать там лиш гарувати,
На чужині десь заробляти.
****
Усе це думи, не реальність.
А так хотілось би… Так жаль,
Що наша людськая ментальність,
Така ж є прикра, як москаль.
В усіх лиш «Хата моя скраю!»,
Усі байдужі. Все одно.
Відтак, не знать Вкраїні раю!
Хіба що в мріях чи в кіно…
Україна, 26.10.2015 р.
