Від уряду Скоропадського та Директорії до більшовиків в Україні

ВІД УРЯДУ СКОРОПАДСЬКОГО ДО РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ

Гетьман Павло Скоропадський був прикладом історичної аномалії, людиною, яка, ймовірно, належала до минулої епохи. Його рід виходив від гетьмана Івана Скоропадського, який між 1709 і 1722 рр. був очільником запорізького козацтва. До революції він встиг побувати на службі російської монархії, як ад`ютант царя Миколи II. Відновлене урядування гетьмана виявивлося недовгим і існувало лише до кінця 1918 року. З наближенням кінця Першої світової війни, німецька армія повільно почала виходити з України. Було очевидно, що без підтримки німців тривалість каденції Скоропадського є обмежена. Винниченко та інші політики боялися, що Скоропадський прагне відновити федеративні зв`язки з Радянською Росією, тому вони вирішили зробити ще одну спробу взяти владу в країні. Перший крок полягав у тому, щоб утворити п`ятиособову Директорію (певною мірою вона дійсно нагадувала наполеонівську Францію), що мала керувати революційним урядом, який замінив би гетьманську адміністрацію. Президент Винниченка (представник соціал-демократів) був призначений президентом, а Петлюра теж ввійшов в коло Директорії, командуючи січовими стрільцями. Підставою для того, щоб Дирекція взяла на себе владу, було створення гетьманського контрреволюційного реакційного режиму, який визнавав і підтримував великих землевласників.

Заради справедливості варто визнати, що хоча Скоропадський дійсно пригальмував багато суспільних реформ, головним чином аграрної реформи, але в той же час сприяв, як міг, розбудові української армії та адміністрації. За його правління розпочалася організація вищої та середньої освіти, почали створюватися наукові та культурні установи, такі як Українська академія наук, Національна бібліотека або Історичний музей. Втім велика кількість русофілів в його оточенні та політична залежність від німців, які швидко покинули Україну, нівелювали більшу частину цих досягнень.

Спочатку Директорія урядувала у Білій Церкві, але незабаром вирушила до Києва, який ще був окупований німцями. Німці з підозрою ставилися до Петлюри та його збройних сил, вважаючи його потенційним майбутнім диктатором. Доки вони повністю не покинули Україну, при владі де-юре залишався Скоропадський.

До 12 грудня німці зрозуміли, що причин для їхнього подальшого перебування в Україні залишилось небагато. Оголосивши свій нейтралітет у внутрішніх справах України, вони вийшли з Києва. Через два дні повстання, ініційоване соціал-демократами, завершилося формуванням військового уряду за підтримки підрозділів Євгена Коновальця. Скоропадський врятувався здійснивши ганебну втечу з столиці під виглядом німецького солдата. Він і його дружина поїхали до Німеччини. Причини падіння гетьманського уряду зрозумілі. Це був слабкий уряд, залежний від підтримки німецької армії, і в проголошеній українській державі йому не вистачало підтримки як українців, так і представників інших національностей.

В Україні було сформовано ще один уряд під управлінням Директорії. Хоча, як ми вказали раніше, вона складалася з п`яти осіб, фактично владу контролювали дві, діаметрально різні за своїми поглядами і цілями особистості. Винниченко був інтелектуалом і соціалістом, який багато уваги приділяв правам людини, а Петлюра ж, за яким стояли підрозділи січових стрільців, характеризувався сильним антиросійським ставленням і прагнув створити українську державу за будь-яку ціну. Наприклад, він зажадав, щоб всі назви російською мовою були замінені за три дні на українські. Ці антиросійські настрої виключали будь-яку можливість співпраці з Радянською Росією, але більшовики ще раніше вжили конкретних дій, спрямованих проти України.

БІЛЬШОВИКИ В УКРАЇНІ

Більшовики в Україні створили невеличку партію, невпеву у своїй політичній лінії. У квітні 1918 року в Таганрозі відбулася важлива партійна конференція. Саме там делегація київських більшовиків на чолі з Миколою Скрипником здобула перевагу над делегаціями з Росії і заснувала Комуністичну партію України (КПУ), як незалежну політичну партію, яка жодним чином не мала бути організаційно пов`язана з Російською компартією. Проте через два місяці у Москві відбувся 1-й з`їзд КПУ, і цей намір, що, мабуть, було неминуче з огляду на географічні умови, став неактуальним. Київська група вступила у відкритий конфлікт з іншими фракціями, серед яких найвідомішою була харківсько-катеринославська група. Зрештою, переважив проросійський вплив, хоча в Комуністичній партії України формувалася сильна опозиція з націоналістичними поглядами. Слід пам`ятати, що влітку 1918 року лише 7% членів цієї партії були корінними українцями.

У січні 1919 р. в Директорії відбувся розкол. А ще через місяць Київ потрапив у руки більшовиків. Винниченко втік за кордон, Петлюра взяла на себе управління Директорією Української Народної Республіки. Протягом наступних десяти місяців між націоналістами і комуністичними силами відбувався ряд битв і сутичок. Ситуацію ускладнив розклад сил у західній частині України. Саме там 1 листопада 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, українці з Галичини та Буковини оголосили про створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Її очолив Євген Петрушевич, а в її склад увійшли території Галичини на схід від річки Сан, області, заселені лемками, що простягнулися далеко на захід, а також райони Буковини і Закарпаття, населені українцями. Війська Західно-Української Народної Республіки воювали, як проти військ Червоної армії, так і проти Білої армії Росії, якою керував генерал Антон Денікін. Ситуацію додатково розхитувала наявність значних анархічних сил під проводом Нестора Махна, мальовничої постаті, що якби підтримував УНР, але траплялося, що час від часу переходити на іншу сторону барикади і бився на більшовицькому боці.

Зрештою, армія Української Народної Республіки опинилася в пастці між більшовицькими частинами на сході і польською армією на заході. Внаслідок цієї ситуації 4 грудня 1919 року українська армія припинила звичайні військові дії і розпочала партизанську війну. У квітні 1920 року поляки та Українська Народна Республіка об`єдналися і спільно виступили проти більшовиків. Петлюра запропонував підтримку вторгненню польських військ. 7 травня 1920 р. Київ був захоплений поляками та українцями. Воєнна операція, більш відома як польсько-радянська війна, пережила кілька драматичних поворотів. Більшовикам вдалося перегрупувати свою армію під командуванням генерала Семена Будьонного, а контрнаступ радянських військ пройшов через усю територію України аж до передмістя Варшави. В цей момент молодій польській державі прийшла на допомогу Франції і польська армія знову зайняла деякі частини України. 18 жовтня 1920 р. Було оголошено про припинення вогню між Польщею та Радянською Росією. Цей акт став поганою звісткою для Народної Республіки України та її Директорії, які знову опинилися в пастці між двома сильними супротивниками. 21 жовтня 1920 р. військові підрозділи Української Народної Республіки припинили свою боротьбу і були інтерновані в Польщу.

АНАЛІЗ ПОДІЙ

Деякі західні історики критично висловлюються про короткочасну владу Директорії. Річард Пайпс з Гарвардського університету, наприклад, стверджує, що коли Київ був захоплений у лютому 1919 року, Директорія втратила підтримку сільського населення, більшість з яких схилялася на бік більшовиків. Це також означало втрату підтримки отамана (козацький лідер - український термін, означає командувач і керівник козацьких поселень) і активізувало анархію в Україні. Члени Директорії не панували над подіями, що відбувалися. В зв`язку з цим мали місце у цей період безпрецедентні єврейські погроми. Деякі вчені звинувачують напряму Петлюру в цих інцидентах, але погроми, схоже, є лише ще одним свідченням слабкості Директорії, а не результатом спланованої політики. Директорія відштовхнула від себе міське населення видавши розпорядження про розпуск профспілок. Вона стала (трохи як і попередній гетьман, хоча і без допомоги іноземних окупаційних військ) у значній мірі військовим режим, який не мав достатньої підтримки серед широких мас суспільства.