Жовтнева революція, Незалежність УНР та російсько-українська війна

УКРАЇНА ТА ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Більшовицьке захоплення влади викликало серйозні наслідки, особливо в тих частинах колишньої Російської імперії, які населяли неросійські національності. Україна не стала винятком і на короткий час здавалося, що Центральна Рада може приєднатися до київських більшовиків (які ніколи не були великою партією) у спільному вітанні Жовтневої революції та для захисту її здобутків. 8 листопада було створено територіальний комітет порятунку революції в Україні. Багато українців побоювалися, що повернення монархії може стати альтернативою урядуванню Леніна, хоча насправді жодне угрупування в Росії або де-небудь ще не виступало за такий крок. Єврейський БУНД та Київська рада делегатів також були включені до складу Комітету захисту. Проте в Україні підтримка революції в Петрограді виявилася недовгою. В самій Центральній Раді багато депутатів виступили проти того, що вже вважалося переворотом в Росії, і незабаром більшістю голосів Рада прийняла заяву, яка засуджувала Жовтневу революцію. Тому більшовики залишили Комітет порятунку, і на вулицях Києва незабаром відбулися зіткнення між прихильниками і противниками революції. Частково під впливом сильного тиску з боку українських військовослужбовців, які тоді брали участь у військовому з`їзді в Києві, Центральна Рада на чолі з Генеральним секретаріатом здійснила кроки, що надали їй статус вищої цивільної та військової влади в Україні.

Менш ніж за два тижні після більшовицької революції в Петрограді, 20 листопада Рада оголосила III Універсал, уточнюючи позицію Києва щодо останніх подій. Спрямований до української нації і всіх народів, що населяли Україну, він зазначав, що в Росії зламано право та порядок і що центральна влада перестала існувати. Саме тому Рада проголосила Українську Народну Республіку (УНР). Коротше кажучи, Рада прийняла постанову про автономію України і зробила це для того, щоб включити в свої кордони ті чотири провінції, які російський Тимчасовий уряд вважав етнічно неоднорідними. Тільки Крим, Кубанська область (яка прагнула власної незалежності) і частини деяких областей, які були етнічно українськими (наприклад, Курськ і Воронеж), були виключені з юрисдикції нового українського уряду. III Універсал наголосив на негайній аграрній реформі в Україні (наслідуючи приклад Леніна в Росії), амністію для політичних в`язнів, а також свободу слова, преси та зборів.

Поки що діяльність Центральної Ради нагадувала діяльність петроградських більшовиків. Але чи існувала можливість співпраці між двома урядами? Відповідь - однозначно ні: Ленін і Троцький очікували, що після Жовтневої революції в знак солідарності з новою радянською владою відбудуться збройні повстання робітничого класу в Середній і Західній Європі. Було вельми сумнівно, що радянська держава виживе без робітничих повстань. Російський промисловий пролетаріат, основа марксистської держави, був найслабшим і найменш чисельним серед високорозвинених західних країн. Крім того, більшовицькі лідери, особливо Троцький, проявляли все більшу нетерплячість щодо України. Те, що раніше відбувалося в Україні, в кращому випадку вважалося останньою відчайдушною спробою буржуазного уряду зберегти владу (і, крім того, ще й уряду, який сам себе сформував). Незабаром Петлюра, український міністр війни, наказав своїм військам не виконувати накази більшовиків. Українці також були обурені тим, що в Брест-Литовську під час переговорів з Німеччиною щодо виходу росіян з участі у Першій світовій війні більшовицька делегація стверджувала, що має право представляти не тільки Росію, а й Україну. Троцький затято виступав проти відправлення власної делегації українцями, хоча німці (які за своїм становищем могли диктувати умови) не звертали на нього уваги. Для генерала Хоффмана і його підлеглих Україна була корисним активом у переговорах з росіянами.

Теоретично українці не повинні були боятися національної політика більшовиків, сформульованої в 1912-1913 роках Леніним і Сталіним, що підтримувала принцип самовизначення народів, що колись належали Російській імперії, і тепер були в цьому самовизначенні зацікавлені. Проте цей принцип ніколи не формулювався стосовно України, яка була надто важлива з економічної точки зору для більшовиків, щоб дозволити їй від`єднатися. Україна була сільськогосподарським регіоном, який мав відносно добре розвинений промисловий сектор і важливі комунікації. На виборах до Установчих зборів у Києві, що відбулися після Жовтневої революції в Росії, селянська Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР, есери) розгромила своєю переважною більшістю як своїх російських, так і українських опонентів. Тому уряд Радянської Росії вирішив внести свій внесок у створення "корінного" руху українських більшовиків в надії, що він буде прийнятий населенням, і почав вимагати скликати в Києві з`їзд робітників, солдатів і селян, який мав замінити Центральну Раду і бути під контролем соціал-демократів з великих українських міст, таких як Харків, Київ та Одеса. Жителі Харкова та Одеси, на відміну від киян, не вітали проект створення «національної» української держави. Більшість соціал-демократів зі східної частини України визнали вимогу українців про автономію як контрреволюційний крок.

Проте, коли в Києві в грудні почалися обговорення на з`їзді, більшовики виявилися невеликою групою в порівнянні з натовпами інших делегатів (наприклад, співвідношення селянських депутатів до більшовиків було 20:1, і багато хто з перших виступали за збереження Центральної Ради). У цій ситуації більшовики вийшли з актового залу під час другої сесії, стверджуючи, що з`їзд не задовільняє вимог трудящих. Натомість, вони зібрали власні збори в Харкові, де до них приєдналися делегати Рад Кривого Рогу і Донецька. Цей конкурентний з`їзд Східної України незабаром оголосив себе Українською Радянською Республікою, єдиною легальною владою в Україні. Проте в пробільшовицькому таборі практично не було єдності, і незабаром він почав розпадатися на різні фракції довкола ключових міст, які відірвалися від Харківської Української Республіки та утворили власні міні-уряди. Так, зокрема, в січні 1918 р. група з Катеринослава заснувала свою державу, в той час, як делегати з Донецька і Кривого Рога утворили Донецько-Криворізьку Республіку. Всього в період з грудня 1917 р. по січень 1918 р. в Україні сформувалися п`ять окремих радянських урядів. Більшовики з Петрограду вважали легальним тільки уряд Харкова (хоча деякий час інші не скидали). В середині грудня Ленін оголосив київському уряду ультиматум, в якому він зазначив, що, хоча більшовики підтримують автономію України, Центральна Рада фактично є буржуазним органом, що роззброює радянську армію і підтримує російських кадетів (Спочатку ліберальна партія, але потім через поляризацію політичних сил найбільш реакційна політична партія в країні. Так кадетську партію означували більшовики, тоді як вона виступала за демократичні реформи, а активісти цієї партії рішуче протидіяли узурпації влади комуністичною партією.).

Ленін дав Центральній Раді два дні на зміну своєї політики; після цієї дати, за його словами, у разі невиконання цих вимог, відбудеться війна між Росією та Україною. У відповідь українці повторили лише свої попередні постулати про те, що Україна має право вирішувати свої внутрішні справи та мати адекватне представництво в рамках російської федеративної держави. Таким чином, українське питання стало для більшовиків першим справжнім випробуванням їхньої політики по відношенню до інших національностей.

Наприкінці 1917 р. російсько-українські відносини зайшли в глухий кут. В III Універсалі було проголошено створення незалежної української держави, але з більшовицьким режимом не було досягнуто жодного порозуміння щодо майбутніх відносин між двома державами. З точки зору більшовиків, автономію можна толерувати лише в межах більшовицького режиму (інше питання, як це мало виглядати на практиці), тому принципова різниця між радянським і буржуазним режимами було в даний час ключовим питанням. Центральна рада, що складається переважно з київської інтелігенції, українських військових командирів і націоналістів, була неприйнятна для Росії. Крім того, позицію Росії зміцнював той факт, що народ України не повністю підтримав цей уряд. Проте майбутнє було невизначеним, оскільки українська більшовицька партія стала слабкою і роздробленою, а тому не могла взяти на себе владу без зовнішньої підтримки.

29 грудня 1917 р. радянський уряд офіційно визнав режим в Харкові за Українську Радянську Республіку, що було рівнозначно оголошенню Центральній Раді війни. Радянська армія увійшла до України. Під час конфлікту 22 січня 1918 року Центральна Рада проголосила 4-й Універсал, який визнав Українську Народну Республіку незалежною і суверенною державою.

Цю декларацію було оголошено в той час, коли існування Центральної Ради було під загрозою. Саме тому незалежний український уряд був змушений перенести свою столицю в інше місто. Менш ніж через три тижні, протягом якого більшість великих українських міст були захоплені військами Радянської Армії, включаючи Катеринослав (10 січня), Одеса (30 січня) та Київ (9 лютого 1918 р.), Центральна рада переїхала на захід до Житомира.