КРАШАНКА. Русинам і Полякам на Великдень 1882 року

І.

Панове Русини, любі наші українські родичі, 

і ви, панове Поляки, не чужі нам Українцям

люди! ради сьвітлого сьвята, котре говорить нам, 

що наші предки воскресли в наших душах і ми

самі воскреснемо в душах наших потомків, по-

бесідуймо вкупі про те, що з нами діялось

і що з нами д!сть-ся нині.

"3 істориєю треба за все рахуватись", про-

мовив один із великих наших сучасників, слав-

ний чоловіколюбством пера свого, — рахуватись

аж поти, скажемо від себе, поки заспокоїмо в собі

невмірущого духа правди. Мусимо з нею раху-

ватись і за наші недомисли.

Тяжка і шкодлива темрява окривала наш

український розум із давнїх давен, що до нашого

народнього права, до нашої громадської правди, 

до нашої одвічальности перед судом культури, 

сим праведним ареопаґом народів.

Посердили нас із Ляхами люди богобоязливі, 

богоугодні, богоносні, богоподобні і мало-мало не

богорівні. Посердили вони нас із великої своєї

прихильности до наших неписьменних предків, 

з великої своєї ревності! не по розуму, і от, ми

аж і досі не перестаємо одно на дного важким

духом дихати.

Що задовго до татарського лихоліття, апо-

столи християнської любові і богословської не-

нависті поучали на Днїпрі, що всі латинці —

Божі вороги, грішнїйші кривою своєю вірою над

розбишак і харцизяк, непрощенно грішні перед

Богом і перед людьми, а на Вислї проповідували

з такою-ж самою християнською кротостю, що

"Русин тілько ляцькою кровю гасить свою бісну-

вату ненависть і застарілу жадобу помсти."

По татарському лихолітті, ще до настання

в Польщі їзуітства, Ляхи в наших владик-архи-

ереів були "бісові пекельвики", а Русь у рим-

ського прелатства не прекладалась над Жидову.

Навіть у поважних королівських грамотах руські

церкви іменовано синагогами; а посполитим

польським правом руських попів повернено в під-

данство на-рівнї з мужиками. Одіймати в нас

"духовні хліби" сяким чи таким робом уважали

благодушні прелати ділом спасенним і богоугодним.

За те-ж і наше попівство не мало собі за гріх

видумувати і про самих прелатів, і про їх ду-

ховних годованців, панів, такі речі, які тілько

була спромога видумати.

У ХVІ-ому столітті лютеранська та каль-

винська колотнеча за віру прибавила руським

попам завзяття, не прибавивши науки. Плескати

язиком, а потім писати неможебні речі й пером

— стало у них таким звичайним ділом, як і кле-

пати в монастирське било.

II.

Козаки, не даючи вдові києвського князя

Симеона Олельковича господарювати, змусили її

благати короля, що6 він узяв собі невпокійний

Київ і дав їй у заміну Пинськ із Кобрином та

Рогачевим, а ченці пишуть у своїх хронічках, 

що Ляхи силоміць зробили з руського княжества

польске воїводство.

Козаки нападають розбоєм на Межигорського

Спаса, граблить і манастир і церкву, завдають

"благочестивому" чи "православному" ігуменові

кріваві рани; а київські ченці тілько й знають, 

що зневажати перед своїм народом Ляхів, забу-

ваючи про те, що кривовірні Ляхи з великою

труднотою підняли Київ із останньої руїни після

Менгли-Гиреєвої пожежи і вдержували за хри-

стиянським монархом сей пограничний город одним

рицарським самопожертвованнєм первих воївод

своїх, котрі служила "кресову" службу не стілько

королеві, яко сановники, скілько християнству, 

яко воїни сьвятого креста.

Первий бунтовник против благочестивого

пана, князя Острозького, козацький гетьман Ко-

сінський, не поліг у них, як було справді, у на-

паді на другого благочестивого пана, князя Ви-

шневецького, в Черкасах. Ні! в чернечих хроніч-

ках записано, що Ляхи замурували його живцем

у стовп серед Варшави.

Другого бунтовника, Наливайка, що чинив

розбишацькі похвалки на Краків, на всю шляхту

і на самого короля, козаки не видали коронному

гетьманові серед бойового свого коша, і не прий-

няв він заслуженоі кари від катової сокири

в Варшаві. Ні, ні! чернечі хронічки оповідують, 

що його спалено живцем у мідяному волу, за

його б то оборону віри благочестивої.

Минаючи інші такі видумки, і між ними по-

півське підпалюванне міждонароднього ворогування

в знаній кожному Львівській Літописі, спогадаймо

напасника на культурних людий, Острянина чи

Остряницю. Сей у лфтописних наших споминках

не покинув товаришів свого бунту серед гарячої

битви над Сулою і не наложив головою у домовій

бучі з козаками в ЧугуївщинІ, як се ми знаємо

з московських воєводських "отписок". О, ні! Із

мизерного легкодуха і зрадливого втікача зроблено

в нас мученика інквизіторськоі лютости Ляхів, 

котрі, мовляв, розтерзали серед Варшави навіть

і жінок і немовляток тих значніх козаків, що

похапано б то їх разом з Остряницею на бого-

міллі, як їздили козаки дякувати Богу за свою

велику побіду над Ляхами та за вимушені в Ля-

хів пакти.

Сього мало. У Літописі Величка, злосливі

предки переховали для легковірних потомків

універсал Остряниці про нелюдське тиранство

лядського ротмистра Геродовського. По сьому

широковіщательному универсалові, небувалий ні-

коли Геродовський вироблював таке, що поки ми

самі були неуками в історії, ми вважали довгом

своєї чести помститись хоть словом, коли не

ділом, над губителями наших предків. Як же то

почувались у серці своїм наші викохані в чер-

нечих бурсах прадіди, почитуючи сі брехні! Як

демонські палав іх дикий дух, загорівшись од

сього єхидного підпалу!

III.

От-же старосьвітські наші письменники не

вважали своєї пекельної роботи за вчинок, про-

тивний Христовій науці, і найдоказнійшими

тому свидітелями служать нам їх соперники, 

просьвічені далеко більше наших попів і ченців

латинські прелати. Як одні, так само й другі

працювали з великою енерґиєю над засівом уся-

ких видумок по темних головах, працювали

з спасенною думкою — перетягти добрих людий

на лоно справдешньої, як мовляли ті й другі, 

християнської церкви, на лоно єдиної, як певнили

ті й другі, спасаючої віри.

По церквах і по костьолах, по манастирях

і по кляшторах, по руських бурсах і латинських

коллеґиумах, по богобоязливих домах і всяких

зборищах, представлялась тогді зневажлива для

церкви ярмаркова сцена, ще гірша від тієї, котра

так возмутила Христа в єрусалимському храмі.

Взиваючи себе навзаєм Христовими противниками, 

обідві стороні хапають за полу усякого зустріч-

ного і поперічного, оббріхують своїх антаґоністів

і грубиянськими і найделікатнійшими виразами, 

лестять і насьміхаються, вговорюють і знуща-

ються, благають і погрожують, обманюють і ти-

ранять, підкуповують і вбивають на смерть, аби

тілько поперетягувати людий із чужої фабрики

суєвірства у свою власну.

Серед сього ярмаркового галасу і ґвалту

умственна темрява, безкритичность і легковір-

ность, під назвою побожності і благочестия, па-

нують над багатимп і вбогими, якої б ні були

вони віри, і в сій погибельній темряві, серед

поголовної непривички до якого небудь аналізу, 

до якої небудь провірки слова ділами і вещами, 

у напущеному богословами тумані видумок про

небо й землю, дві зовсім іншого покрою сили

роблять щиросердих, так само як і ницих, фа-

брикантів суєвірства своїми знаряддями до пану-

вання над людьми перевагою сили і спокуси.

Москва й Польща, царство одного і царство

многих царів, користуються незгодою порізненої

Русі, і ту смертельну ненависть, котрою духовні

люди надихали прихильників ґрецької і латин-

ської церкви, обертають у велике двигало люд-

ських сердець на підмогу самодержавнього або

многодержавнього панування.

IV.

Благочестиві попи, забезпечуючи собі ду-

ховні хліби, нахиляють козацтво до підданства

московському цареві. Качолицькі ксьонзи шко-

лами та костьолами припаюють козакувату руську

шляхту до шляхти польскої нерозділимо. Правда

з Неправдою ходять проміж миром обнявшись, 

і найлуччі люди віку свого помиляються, котору

з них як звати.

З одного боку преподобні посники та сьвяті

мовчальники горнуться до пяного козацтва, 

не вважаючи на те, що сі защитники справдеш-

ньої християнської церкви, воюючи мусульман, 

дерли християн і за гряницею й дома "більш, 

нїж би змогли вкупі Турки з Татарами". З дру-

гого боку король, серед з’ізуіченої своєї ради, 

ясує на сеймі, що лучче нехай згине з ним са-

мим Польща, нїж поступитись Грекам хоть ла-

тинськими недоїдками.

Розпочинаєть-ся нескінченна низка в’ору-

жених гарматами королівських коммиссій на

вгамуваннє козацтва, котре одну руку простягало

до Москви, де царював єдиний, мовляли їм

попи, сияющий під сонцем благочестивий монарха, 

а другу до Стамбула, де "повелитель чотирьох

копців сьвіту" настановляв їм за гроші восточ-

ного папу. Ходять коронні гетьмани по Вкра-

їні, обороняючи шляхетський, міщанський, му-

жицький ба і чернечий добробут од доморослої

орди; а з церковних та манастирських закутків

шириться глуха пропаганда против лядського

замаху на благочестиє, і від Києва до Львова

розходиться чутка, що на походах жовніре ви-

стинають зустрічну Русь у пень не за що інше, 

як тілько за те, що вона — Русь, і наступають

на Вкраїну для того, щоб вирізати благочестивих

до ноги по саму московську границю.

Серед сієї смути запорозькі чуприндирі то-

рочать по шинках, та по ярмарках готовим на

все обірванцям про наругу Жидів, панських при-

служників, над благочестивим християнством.

Про одного Жида оповідують, що в нього в льоху

образ Іисуса Христа прибито до землі чотирма

цьвяхами, очі йому повиколупувано, груди, руки

й ноги попробивано; про другого, що не дає ко-

закам і мужикам ключів од церкви, щоб охристити

дитину або звінчати молодих; про інших Жидів, 

що на одній милі становили по трі корчми; ще

про інших, що позарандовували всі "козацькі

ріки", загніздившись на Самарі, на Саксані, на

Гнилій, на Пробойній, на річці Кудесці, у таких

незнаних пустинях, на таких полувидуманих

урочищах, де й козакам-бурлакам не було при-

становища, де навіть Самуіл Зборовський помирав

з Низовцами від безхлібя і безвіддя. Сліпе коб-

зарство, спасаючи душу по монастирях і п`ян-

ствуючи з козаками по шинках, складує думи

про сю тяжку наругу, котрі й досі російська

істориоґрафия, цураючись критики, приймає a la

lettre за історичні свідєтєльства. Шкодливі ви-

думки католицького їзуітства знаходять собі wet

za wet у видумках запорозької голоти, котру

навіть найученіші і найпобожнійші українські

попи тогочасні іменують "преславним Військом

Запорозьким", — і шириться по всій Русі

крівава ненависть до лядського та до панського

імени осліп.

Немногі тілько (як і на всім сьвіті немногі, 

починаючи від часів Содома Й Гоморри) праведно

розумні душі стоять, кроткою вірою своєю і не-

засліпленою страстями правдою — з одного боку

против ласих на духовні руські хліби латинських

прелатів, з другого против зрадливости своїх

владик архиєреїв, з трейтього против любостя-

жання і безсердечности пишного панства, з че-

твертого против дикого в своїм нетямі і зане-

дбанні мужицтва. Та спасенне діло їх чистої

чоловчної жизни, серед мизерних діл людського

зьвірювання, зістається ледве видимі для

історика, мов ясна іскра в попелі, перехована

долею про далеку руську і польску будущину.

V.

Не дбаючи про сей тихий невечерній сьвіт, 

байдужні на його животворне сяєво, козаки вер-

бують у свої купи молодіж, роздражнену деспот-

ством непорядних батьків своїх, виховану серед

хаосу середньовікового громадського життя, відо-

пхнену від "шкільної чаши" її зловредною гіркотою, 

зіпсовану в ремесничих цехах цеховою кривдою

і всякою розпустою. Своїм своєвольним буянням "по

світах", вони протестують против ледачого життя

в городовій Україні, і з-горда титулують себе

в своєму запорозькому сховищі "добрими мо-

лодцями". От-же й сі бунтовники против домашньої, 

громадянської і церковної опеки за все й про

все, щб їм не до вподоби на Вкраїні, винуватять

у-в один голос панські порядки, дарма що се були

єдині можебні порядки у тяжких обставинах

української нації. Видумують вони великі пан-

ські проти них кривди, іґноруючи свої дикі

против панів вибрики; розпростирають на всю

шляхту ледаче деспотство кількох поганців, гірких

перш усього самій шляхті; малюють панський по-

бут на Вкраїні раєм а мужицький пеклом, і втелю-

щують свої тенденційні видумки навіть захожим

на Вкраїну чужоземцям, навіть таким панським

офиціялистам, котрі хвалились перед земляками

своїми, що за 17 літ служби в українського

маґната осадили на татарських шляхах і диких

полях півсотні великих слобід, чи то воль, роз-

колонізувавшихся потім у тисячу сіл.

За городовим і сільским гультайством, за-

тягненим у запорозькі затяжці, цехові люди не

знають, що робити з своїми ремествами, крам-

ними коморями, винницями, броварями; а за

шляхетськими охочокомонниками, мало чим луч-

шими від козаків, за тими ротами та хоругвами, 

котрих посилано розганяти козацькі купи, купці

покидають биті шляхи, тиняються з возами по

манівцях, і платять важке промито замісь лег-

шого мита. Україна колотиться невгавущим

волотом п`яного бунту з одного боку і вповаж-

неного посполитим правом розбою з другого.

Благочестиві ченцї, швендяючи в Москву по

"милостиню на церковне строєння", мовчать перед

царем, ніби набравши в рот води, про козацьке

хижацтво та розбишацтво, і краснорічиво звер-

тають невгавущу українську колотнечу на панів

та на шляхту, що пійшли, мовляв, то в латин-

ство, то у всяке єретицтво, і тяжко тіснять

благочестивих християн, "найпаче ж козаків".

Тим-часом з’їзуічені прелати лазять по зам-

ках польских "королят", і перед їх такими-ж

високоми престолами, як і престол московського

самодержця, винуватять за все й про все кудла-

тих схизматиків. Не вважаючи на те, що Нали-

вайко грабив попівські дворі й церкви тав само, 

як міщанські коморі, панські замки і мужичі

оселі, взивають усе духовенство ґрецької віри

Наливаковою Сектою, взивають Наливайками

і Наливайковою Сектою навіть із костельних

казальниць, навіть устами таких проречистих

апостолів латинства, як Фабиян Бірковський.

А їх духовні годованці, такі поважні, заслужені

і письменні люди, як князь Криштоф Збаразький, 

заміоь того щоб запомогою та наукою підняти

руських попів із узаконеного польским правом

мужицтва і підданства, плямують перед королем

словами: genus sceleste hominum, все руське

духовенство поспіль.

Так-то дві гарні, найгарнійші в світі сла-

вянські народності, а в них дві рівновагові по-

ловині спасенної ассоціяції "капітала" з працею

і роботи розумової з роботою мускульною, на-

цьковані одна против однієї лукавими або слі-

пими вождями, готові були впитись одна в одну

зубами, на погибель землі, дорогої обом їм.

VI.

При таких обставинах, наступила татаро-

козацька чи козако-татарська Хмельниччина, ве-

дучи за собою рідну сестру татарського лихоліття

— Велику Руїну. Дарма що козаки побивали

руську благочестиву шляхту за одно з польскою

латинською, чи то-б то нечестивою, плюндрували

можновладних культурників і колонізаторів Укра-

їни за одно з дрібного шляхтою, котру сама

пісня народня зве хліборобами; дарма що ко-

зацька "таборщина" попрорізувала руську землю

безлюдними шляхами завширшки в пять і десять

миль; дарма що козацькі гетьмани розплачу-

вались із мусульманами одновірним народом своїм, 

своїми підпомошниками і потуживками, — за все

й про все винувачено на Вкраїні Ляхів. Дарма

що ся багата і людна тогді над саму Польщу

земля, текуча, мовляли, молоком і медом, за ко-

роткого козацького панування звелась ні на що, 

окрилась німими городищами та селищами, забі-

ліла людськими черепами та кістяками, — вина

падала на одних панів Ляхів, котрими попи

з козаками протурчали уші народові в нашої

сторони, так само, як з польскої ксьондзи з сво-

їми годованцями протурчали уші панам, панським

синам-коллеґиянтам і всім, мовляли, "добрим

католпкам" Налипайковою Сектою. Дарма на

останок, що Хмельницький був разом і турецьким

і московським підданим, що навіть народня

пісня проклинала його за розплату з Татарами

українськими парубками, дівчатами й молоди-

цями, імя "козацького батька" прославлялось на

Вкраїні, як Мойсееве.

Письменні українські люди не так хотіли, 

як мусили прославляти козацького батька і за

живота його і по смерти. Не говоримо вже про

козацьких архиєреїв, котрі "якоже риза в крови

намочена не будуть чисті в вєчное время". Спога-

даймо тілько те, що значна частина шляхти, навіть

людий добре вивчених по-за границями Польщи, 

обернулась під-час Руїни в козацтво. Тяжкі кри-

міналісти, безнадійні стратенці, легкодухі зрад-

ники культури європейської силкувались опа-

скуджені козацьким ремеством імена свої підняти

вгору до героїзму чести, віри і посполитого

добробуту; видумували великодушні прокламації

а posteriori козацьких бунтів, і сочиняли в під-

роблених літописах такі справдешні подвиги, як

на вербі груші, аби в темне потомство своє пе-

рейти не безчесними паливодами.

УІІ.

По Великій Руїнї роздерто Україну на-двоє

і перетято Дніпром. Татарський беріг Славутиці

під московським пануванням осіло козацтво, по-

займавши панські землі під свої займанщини.

Руський беріг, порожній і безлюдний, доставсь

надполовиненій Польщі.

Вважаючи по перекорах і нареваннях ко-

зацьких од Наливайка до Хмельницького, треба

було б сподіватись, що на татарському боці

Дніпра постане житте райське, а руський бік

зістанеться пекельного пусткою, з котрої всяка

жива душа втікатиме в московську Гетьманщину, 

до своїх, як у кобзарських думах утекали не-

вольники із землі турецької, із віри бусурмен-

ської.

Вважаючи по тому, що в переказах пись-

менників украінських пани жили на Вкраїні як

у раю, а мужики мучились як у пеклі; що, по

бабським росказням наших істориків, не було

міри людскій тісноті, неволі і нарузі під ляд-

ською кормигою у землі, текучій молоком і медом;

що, по кобзарським думам, панські підпомогачі, 

Жиди, мало того що глумились із Божих церков, 

та і в самого неборака старця одіймали випро-

хані по-під віконню яйця; вважаючи се все, 

треба б лоґічно думати, що не полізе чоловік

у ярмо, котре розбив серед кривавоі поводі, і не

вернеться в пекло, з котрого втік осмалений

і скалічений.

Ні! от-же бо ні!

Скоро забезпечено трактатами нову границю

московської Гетьманщини від польскої України, 

зараз починаються величезні втечі непіднево-

леного нікому козацького народу під шляхетське

пануванне... Ті самі люди, з котрих, по кобзар-

ським думам, так гірко знущались і по господах

і по церквах Ляхи та Жиди (і коли-ж, nota bene?

тогді, як у кожного в руках була шаблюка а пе-

ред очима тисячостежковий шлях за Пороги!);

ті самі люди, котрим безбожне, беззаконне і лю-

дожерне панство завдавало Неронівські інквизі-

ційні муки і диявольскі кривди; ті люди, котрі, 

з попівського надпху, галасували, що лучче жити

в турецькій неволі, ніж під лядським пануванням, 

— тепер тиснулись ва землі тих самих Конець-

польских, Потоцьких, Каліновських, Вишневецьких, 

Любомирських і т. д. і т. д, котрих силкувались

ізмести з лиця землі, вирізати до ноги, видушити

по Вкраїні, по всій Русі, ба і по всій Польщі, 

тав щоб і духу їх нігде не пахло.

За малий час, на вдивовижу історикові, по-

рожне поприще Великої Руїни зробилось вельми

людним, веселим, розкішним, і зацьвіло такими

достатками, що самі дідичі, сини і внуки козаць-

ких недобитків, сидячи в Варшаві, питали в своїх

осадчих та Губернаторів: "3відкіля се ви бе-

рете такі гроші? Чи не познаходили ви швед-

ських скарбів, що шлете нам стілько золота

й срібла з України?"

Чим же подякували панам Ляхам козацькі

та московські втікачі за розкішне пристановище

і за ту вольну волю в купецтві, реместві, 

господарстві і громадянстві, котра на залитій

ляцькою і козацькою кровю землі виростила пишно-

барвистий, співучий і танцюристий рай? Се знов

така загадка, що ключа до неї треба шукати аж

у преподобного Феодосія Печорського, аж у сьвя-

того Кадлубка Надвислянського.

По старій памяті, українське гультайство

(таке саме гультайство, яке повлазило тепер

з обох сторін у міждонародню прессу) знюхалось

із Запорожцями; по старій памяті, українська

темнота наставляла ухо своїм диким пастирям

душ (в дича сих благочестивих пастирів ще по-

більшала після Хмельнищини); по старій памяті, 

викохана віками злоба на панів Ляхів опанувала

невпотужнений осьвітою розум упечатливої, меч-

тательної, завзятої по своїй природі масси, та

й поновила під корогвами Залізняка й Гонти ту, 

мовляв, "честь-славу, військову справу, що сама

себе на сміх не давала, непрпятеля під ноги

топтала".

Як перше єхидні люди двигали до своєї

мети пяне гультайство і дурне (бо не осьвічене

здорового наукою) мужицтво то грізними то при-

надними видумками, то на останок татарським

террором, так і тепер підняли його видуманого

Золотою Грамотою і видуманими сьвяченими но-

жами, обнадежливими якоби дарами царпцї Ка-

терини.

Знана по всьому сьвіту Уманська Різанина

1768-го року кинула своє кріваве сяєво на про-

славлену козацьку завірюху, на ту постидну для

нас пору народньої жизні, коли, замість людий, 

просвічених європейським гуманизмом (котрих

могли б ми мати, та не мали, між своїми вла-

диками й панами), проповідниками нашими були

темні на очі і на розум кобзарі, викохані в корч-

мах та в козацьких кошах наші Гомери, що

восторгались навіть і походами в православну

Волощину, де козаки (вкупі з Татарами), мовляли

вони, волоську кров із жовтим піском у полі

мішали, волоською кровю річки й озера випов-

нювали, волоським трупом гатки й байраки ви-

мощували.

VIII.

Затемнене підробляними документами і фаль-

шованими літописами діло Великої Руїни після

її возхваленої (о сором!) українською музою

імитаціі в Уманщині і Черкасчині, зробилось

ясним, — тілько не для нас, не для козацьких

правнуків, котрих московська пропаґанда одур-

манила ще більш, ніж одурманила ізуітська на-

ших антаґоністів, панів Ляхів.

Ми прислухались жадним ухом до гайда-

мацьких пісень, до запорозьких традицій, до кра-

сомовних сеймових докорів "можним панам, зем-

ним богам", за їх безумний надмір, робили собі

з уривочних виразів скрижалі завіту, і не мали

очей на той добробут України, головне джерело

нашої проречистої мови, нашої голосної і правдивої

як Господнє слово пісні, котрий козацтво двійчі

знівечило по пословицї: "3ла іскра і поле спа-

лить і сама згасне."

Широка наша письменність, втерявши ключ

розуміння через продажність наших архиєреїв

і ренеґатство наших дуків-срібляників, не привела

нас до мудрого правила: audiatur altera pars.

Вона задовольняла тілько наше азіатське само-

хвальство в виду європейської культури, котру

козаки припинили своїми еґоістичними, анти-

патріотичними войнами не тілько в Польщі, та

і в самій Московщині.

Перебравши в памятї всі польскі кривди

й хиби, від Волеслава Хороброго, що гостював

силоміць у Києві, до останнього Ляха-жовніра, 

що підкочувавсь під козацьких жінок на Вкраїні;

од первого хліба духовного, однятого в Русина, 

до останнього переману русинського бурсачка

в латинство, — ми не дивуємось великій нена-

висті до лядського кодла, котра не в одного

Русина-Українця сталась нечистим джерелом

умственної енерґії. Ляхи бо мусили мститись

і мстились над Руссю за свою надвереджеву

славу, за свою погублену отчизну, за своїх

батьків, матірок, братів, сестер, дітей і внучаток, 

на останок і за свої маєтності на Вкраїні, набуті

не одним побратимством із висшою й низшою

шляхтою, ні! бо сі маєтності відкуплені у Татарви

найблагороднійшою польскою кровю; а помста

і крівава кара, яким би ми правом Іі ні вповаж-

нювали, ще ніколи не сповняла души винуватого

іншими чувствами, опріч звірячих.

IX.

Коли ж Русини признають на суді своєі

совісти, що було з чого їм поробитись роздрато-

ваними звірятами до проклятого лядського кодла, 

то мусять признати й те, що Ляхам було з чого

поробитись лютими пекельниками і Драконами

суддями до ядовитого кодла руського З обох

боків накоїли ми стілько єхидного і кривавого, 

стілько дурного і пагубного, що нема вже на

землі й трибуналу, котрий здолів би нас розсу-

дити; а ми, замісь води з річки Лети, жадаємо

по давньому, по варварському, по звірячому

"свою біснувату ненависть і застарілу жадобу

помсти", як мовляв підпалюючи ляцькі серця

Кадлубек, гасити кровю свого нещасливого анта-

гоніста. Так само й Ляхи, замісь того, щоб заго-

їти тисячолітні руські рани братерською підмогою

в непідневоленій нікому просьвіті темного люду, 

силкуються по давньому і правдою і кривдою

наробити нових Поляків із старої Русі, і в слі-

поті своій оддають руську темноту та бідоту на

поталу чужоядникам...

Тайні і явні двигателі взаімного нашого

ворогування з обох боків давно вже втеряли

своі чари над вашими серцями і свою зверхність

над нашими умами; а наслідки іх погибельної

роботи, сказивши в нашій українській душі образ

нашої старосьвітчини, затуманюють перед нами

й тропу до нашої будущини. Повбезпечували

себе наші сліпії вождї, мов ті сови, пристано-

вищем у розкішних церковних руїнах на Заході

й на Сході; а Русин із Ляхом, гарячосерді зна-

ряддя попівської зажерливості, холодної і довго-

вічньої, як полярна крига, — з ласки добродіїв, 

що готові по всяк час рятувати чужі душі, не

вміючи спасти своєї власної, опинились за заліз-

ними штабами потужного деспотства, за некру-

шимими кратами безнадійної неволі.

Сидить завзятий Русин із своїм лютим, 

тисячолітнім ворогом, Ляхом, у тісній тісняві між

двома Морями, і надихана століттями омани

ярость робить обох їх біснуватими. Мов два леви, 

перед котрими тремтів колись грізний для всього

християнства Босфор, — з великого жалю про

те, що було та й минуло, з великої розпуки перед

тим, щ6 мусить певно бути, роздирають вони

тепер один одному груди до самого серця, і по-

зирають кривавими очима злости на ту втіху, 

котрою втішають спільних ворогів своїх. На сю

мерзену боротьбу тратять вони останні сили, 

останні свої засоби, і мов ті ґладіятори перед

римським соборищем народів, обоюдно готують

собі смерть, котрою не хвалитиметься ні один

з їх потомків.