18.08.2019 18:12
Без обмежень
21 views
Rating 5 | 2 users
 © Суворий

Шеченкові роковини в Москві 28 лютого 1890 року

часопис "Правда" ч. IV, т. II, Львів, березень 1890 р

Навіть у самому серці кацапії не пройшли непомітно роковини смерті Тараса Шевченка. За одні сходини, на котрих святкували память нашого батька, хочу я росказати. Зібралося в однім місці над 25 осіб, пере­важно з учачоїся в Москві української молоді, бачити було і кількох панків. (Сї збори були улагоджені вперше межи нами). Був прочитаний життєпис Тараса, далі оцінка писань Шевченка, Мордовця, Костома­рова, Куліша, кілька споминів про поета, росправа над значіннєм його для України. По сих відчитах перейшли до обговорювання, що таке сучасне українофільство (де-що було сказано після Пипіна), були про­мови в обороні прав нашої мови, про наукові виклади на ній (знов та­ки за Костомаровим); зачіплено було питання, чи справді Росія явила­ся для України джерелом просвіти в особі Петра І. і Катери­ни II., чи може ні, і чи маємо ми право ненавидіти Росію; дуже до­бре було сказано ще, що ми конечно мусимо бути народолюбцями, бо інакший українофіл смішний і неможливий. Багато з усїх тих речей було прочитано майже без зміни з „Основи", хоча, розуміється, співбесід­ники додавали сюди ще й свої уваги і погляди. Все це було казано по російськи. Тоді піднявся один с поміж слухачів і виказав свій подив і сум, що навіть ті патріотичні промови були читані по російськи (він говорив сам по українськи). „Як се не сумно, — казав він, — але інакше й не могло бути, бо що-ж робити, коли ніхто з нас не знає своєї рідної мови і мусить ще її вчитись? Нас виховують по росій­ськи, нам не дозволяють друкувати на своїй мові нічого наукового, ставлять перешкоди навіть у видавництві беллєтристичних творів. Хто-ж винен в сему? Чи ми самі, як те говорить де хто? Далї він радив завше говорити між собою на українській мові, писати на ній все, що можна не по російські (н. пр. хоч би свої записки) і рівночасно вчи­тися її, хоч би з галицької „Зорі", де працюють таки-ж наші Українці. Казав він ще, яку вагу має для народовця знаття своєї рідної мови. „Не вже-ж, — казав він, — ми хочемо, що б справдилися Кулішеві слова, що наша мова вже захована в землї, „спочиває в нїмих гробо­вищах!" Нї, нї, сподіваймося, що сего не буде!“ Ще раз він вгово­рював усїх, не соромитися тої мішанини, якою вони, певно, з першого разу заговорять: крок за кроком, кожен говоритиме найчистішою сво­єю мовою. З вивчення мови треба починати, що б колись з`явилася завіщена Тарасом вільна нова сімья. В кінцї бесідник просив дарувати, коли і сам він, може, вжив деякого російського слова: „і я теж думаю по російськи".

Промова очевидячки сподобалася, але нікого ще не навчила гово­рити і про важнїйші речі по українськи, бо слідуючий відчит, дуже добрий, був прочитаний не по нашому. Але він не стратив своєї вар­тості через те.

В кінцї один з слухачів виказав дуже гарно свій погляд на весь сьогоднішній вечір, підвів щось, наче resume усьому говореному, і до­дав, що зовсім ніхто ані словом не згадав про „политическую подклад­ку" українофільства. Говорив, що ми конче мусимо направляти усї наші змагання до того, щоб у Росії була конституція, а Україна з Ро­сією були не „союзомъ государствъ", але „союзнымъ государствомъ", наприклад як Сполучені Американські Держави. Перечив він думкам де­кого, буцім Київська і Полтавська або інші українські Губернії нічим не відрізняються в загальнім складі російської держави, н. пр. від Калужської Губернії. Все він казав дуже основно і докладно і, здаєть­ся, що ця остання промова була найкраща з усього сказаного за ці­лий вечір.

Дуже його тїшило, що в далекій, ворожій Москві обізвалося кілька братерських українських голосів. Але й справді: чи-ж можна цим не втішатися?




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше