Шеченкові роковини в Москві 28 лютого 1890 року
часопис "Правда" ч. IV, т. II, Львів, березень 1890 р
Навіть у самому серці кацапії не пройшли непомітно роковини смерті Тараса Шевченка. За одні сходини, на котрих святкували память нашого батька, хочу я росказати. Зібралося в однім місці над 25 осіб, переважно з учачоїся в Москві української молоді, бачити було і кількох панків. (Сї збори були улагоджені вперше межи нами). Був прочитаний життєпис Тараса, далі оцінка писань Шевченка, Мордовця, Костомарова, Куліша, кілька споминів про поета, росправа над значіннєм його для України. По сих відчитах перейшли до обговорювання, що таке сучасне українофільство (де-що було сказано після Пипіна), були промови в обороні прав нашої мови, про наукові виклади на ній (знов таки за Костомаровим); зачіплено було питання, чи справді Росія явилася для України джерелом просвіти в особі Петра І. і Катерини II., чи може ні, і чи маємо ми право ненавидіти Росію; дуже добре було сказано ще, що ми конечно мусимо бути народолюбцями, бо інакший українофіл смішний і неможливий. Багато з усїх тих речей було прочитано майже без зміни з „Основи", хоча, розуміється, співбесідники додавали сюди ще й свої уваги і погляди. Все це було казано по російськи. Тоді піднявся один с поміж слухачів і виказав свій подив і сум, що навіть ті патріотичні промови були читані по російськи (він говорив сам по українськи). „Як се не сумно, — казав він, — але інакше й не могло бути, бо що-ж робити, коли ніхто з нас не знає своєї рідної мови і мусить ще її вчитись? Нас виховують по російськи, нам не дозволяють друкувати на своїй мові нічого наукового, ставлять перешкоди навіть у видавництві беллєтристичних творів. Хто-ж винен в сему? Чи ми самі, як те говорить де хто? Далї він радив завше говорити між собою на українській мові, писати на ній все, що можна не по російські (н. пр. хоч би свої записки) і рівночасно вчитися її, хоч би з галицької „Зорі", де працюють таки-ж наші Українці. Казав він ще, яку вагу має для народовця знаття своєї рідної мови. „Не вже-ж, — казав він, — ми хочемо, що б справдилися Кулішеві слова, що наша мова вже захована в землї, „спочиває в нїмих гробовищах!" Нї, нї, сподіваймося, що сего не буде!“ Ще раз він вговорював усїх, не соромитися тої мішанини, якою вони, певно, з першого разу заговорять: крок за кроком, кожен говоритиме найчистішою своєю мовою. З вивчення мови треба починати, що б колись з`явилася завіщена Тарасом вільна нова сімья. В кінцї бесідник просив дарувати, коли і сам він, може, вжив деякого російського слова: „і я теж думаю по російськи".
Промова очевидячки сподобалася, але нікого ще не навчила говорити і про важнїйші речі по українськи, бо слідуючий відчит, дуже добрий, був прочитаний не по нашому. Але він не стратив своєї вартості через те.
В кінцї один з слухачів виказав дуже гарно свій погляд на весь сьогоднішній вечір, підвів щось, наче resume усьому говореному, і додав, що зовсім ніхто ані словом не згадав про „политическую подкладку" українофільства. Говорив, що ми конче мусимо направляти усї наші змагання до того, щоб у Росії була конституція, а Україна з Росією були не „союзомъ государствъ", але „союзнымъ государствомъ", наприклад як Сполучені Американські Держави. Перечив він думкам декого, буцім Київська і Полтавська або інші українські Губернії нічим не відрізняються в загальнім складі російської держави, н. пр. від Калужської Губернії. Все він казав дуже основно і докладно і, здається, що ця остання промова була найкраща з усього сказаного за цілий вечір.
Дуже його тїшило, що в далекій, ворожій Москві обізвалося кілька братерських українських голосів. Але й справді: чи-ж можна цим не втішатися?