30.11.2019 14:55
Без обмежень
17 views
Rating 5 | 2 users
 © Мій світогляд (Бібліотечка)

Природній добір

Дарвінізм | Частина 2

Всім відомо, що людина вміє виплекати, користаючись в основному законом спадковості, часто найдивовижніші види рослин і тварин. Природа робить те саме — бо виживають лише ті істоти, які мали якусь корисну для них прикмету і цю прикмету передають нащадкам.

1) Штучний добір. Добрий скотар із тіла тва­рини може, як із воску, ліпити, що захоче. Так напр. Добантон виплекав у Кот-д’Ор з русільонських баранів, що мали вовну завдовшки 16 см. і бургундських овець, у яких вовна має 8 см., але дуже густа, новий вид. У восьмому поколінні він витворив породу, що мала вовну завдовшки у 58 см. Руно першого барана важило 1 кг, а восьмого — 6 кг.

2) Природний добір. Те, що людина осягнула свідомою, плановою діяльністю, для своїх цілей, природа за допомогою властивостей перерахованих ра­ніше законів, осягає протягом більш довгого часу. Припустимо, що певна порода вовків живилася різними звірами, отже, їм були корисні й хитрість і сила, і прудкість, і моторність. Однак, коли б з яких-небудь причин у тій місцевості лишились самі олені — виживали б нащадки прудконогих і дужих вовків, а оскільки в іншій місцевості вовки могли б годуватися переважно худобою, то там би переважили інших хитрі й дужі вовки і ця перевага однаково ж передалася б нащадкам. Так витворило­ся б дві породи вовків. І дійсно, в Катскільських горах живуть дві породи вовків: одна схожа на хортів — живиться дикими звірами, а друга — важкої, кремезної будови тіла — нападає на чере­ди й табуни.

3) Різниця між штучним і природним добо­ром. Людина дбає про власний інтерес і тому не лише не дозволяє найдужчим самцям володіти са­мицями, або слабим гинути, а навпаки намагається зберегти кожну тварину, що б ніщо в господар­стві не змарнувалося. Виплекає ж часто добрих для своїх цілей, але абсолютно не здатних до само­стійного існування чудернацьких потвор. Приро­да ж забезпечує майбутнє формам більш присто­сованим до тих умов, у яких вони живуть, і дбає, так би мовити, тільки про добро тих істот. Крім того, коротке життя й короткотривалі інтереси не дають змоги людині провести таких глибоких змін, які, хоча значно повільнішим темпом, про­тягом величезних періодів часу, дуже ступнево і тому непомітно, виконує природа. Кожне най­менше корисне ухилення, природа закріпляє і плекає в нащадках, все непотрібне потроху зникає, а геологічні періоди часу, які має до розпоряд­ження природа, дають їй змогу змінювати рослинність і звірину до непізнання!

 

ЧИННИКИ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ

 

1. Підсоння й оточення. Діючі стало і неухиль­но підсоння й грунт впливають на рослини дуже сильно. Масний ґрунт, тінь і вогкість витворює в кожному виді тіньову відміну буйну на ріст і листя. Піскуватий, сухий ґрунт, та палюче сонце викликає зменшення зросту, волохатість і сухість тканини. Брак тепла й вітри відтворюють відміну альпійську, низеньку, зі скупеньким листям і Т. д.

На звірів має вплив підсоння також великий. Поволі, але впевнено холод доконує глибокі зміни в організмі, побільшує масу тіла, викликує жвавіше травлення. Правда, організм намагається завжди чинити опір, але підсоння сильніше за нього й він мусить змінитися, або вмерти.

2. Пожива. — Боротьба за поживу, яка є на­слідком закону розмножування організмів, спону­кує тварини до безнастанного удосконалювання й пристосовування організму до вимог, які б за­безпечували здобування тієї поживи. Ця боротьба в межах роду не є така гостра, як між родом та його ворогами, але зате інтенсивна, бо раз особини роду живляться тим самим, то майже непомітна додаткова прикмета вже має велике значення — дає перемогу в боротьбі за поживу й спонукує до подаль­шого самовдосконалення роду. Зміна поживи ви­кликає інколи зміни звичок, способу життя, а тим самим і будови тварини. Так напр. відомий факт, що новозеландський папуга Кеа протягом років 1840—70 перетворився на хижака.

3. Звичка і вправи. Спосіб, яким істота здобу­ває собі поживу, змушує вправлятися один якийсь орган (або певну групу їх) більше за інші, а що основна маса поживних соків іде туди, де концентру­ються зусилля, то ясно, що такий орган мусить кра­ще розвиватися.

Закон же співзалежності зросту спричинює повільне заникання (атрофію) мало вживаних, або й цілком нечинних органів. Рештки тих органів (рудименти) потім служать лише доказом походжен­ня або спільного походження нових видів. Спадковість ті всі зміни закріплює й таким чином відбува­ється природний добір. Дарвін подає такий при­клад. На острові Мадері є види хрущів лише з рудиментами крил і є види з дужими крилами. Це наслідок частих буйних морських вітрів, до ко­трих одна частина хрущів пристосувалася не ви­літаючи цілком під час вітру, а друга, відважніша, не боялася боротьби й виплекала такі дужі крила.

Також відомо, що у деяких раків, які живуть у темряві, лишився черенок ока, а саме око зникло.

4. Володіння самицями. Ще Лівінгстон помі­тив, що між самцями диких звірів нема жодного, який би не мав ран здобутих у боротьбі з суперни­ками за володіння самицями. Природно, що пере­магають здебільшого дужчі, отже й вони лишають найчисленніше потомство. Під „дужістю“ тут ро­зуміємо не виключно фізичну силу, а інколи хит­рість, деколи розум, а деколи й краще озброєн­ня (роги, остроги і т. п.). У птахів мелодійність голосу та краса оперення інколи теж відіграє ве­лику роль.

5. Взаємини між різними істотами. До попе­реду вказаних причин, що впливають на природний добір, слід ще додати вплив суми різних взаємин між живими істотами. Прикладом може служити вже подаваний випадок залежності від поширен­ня котів, поширення певного виду конюшини.

 

НАСЛІДКИ ПРИРОДНОГО ДОБОРУ

 

Відомо, що людина, коли штучним добором виплекає у тварин певні потрібні собі прикмети, то лишає на розплід лише ті тварини, які мають найяскравіше виявлені ті прикмети. Наслідки зро­зумілі — посередні типи зникають і лишаються тільки крайні типи. Так напр. люди для різних ці­лей плекали різні особливості у псів, і ми можемо бачити цілком неподібні одна до другої істо­ти: хорта і британа, бульдога і шпіца, новофунляндця й болонку. Природа не обмежена просто­ром і часом як людина, витворює протягом віків види й роди, котрі цілком не подібні одна до одної, належать, здається, до цілком різних класів і дуже різняться від свого спільного пред­ка. Навіть найменша особливість будови може лягти в основу різностаті (vаrietas), а це вже за­родок виду (species), що в свою чергу може розвинутися в рід (genus). Графічно можна це представити так: розщепіть основну лінію на дві лінії й продовжуйте їх у безкінечність — тоді в міру того, як будете продовжувати ті лінії, вони бу­дуть розходитися одна від одної все більше й біль­ше; так зростає й розбіжність між прикметами.

Боротьба виду з підсонням правдоподібно в жодному випадку не може довести до цілковито­го вигублення якогось виду, бо оскільки на­віть у певних умовах представники виду не в стані були б пристосуватися, то й тоді ще лиша­ється можливість врятуватися переселенням. Інакше справа представляється, коли розгориться десь за­взята борня між видами за володіння поживою. При тому слід зазначити, що боротьба за поживу в межах виду також не веде до повного зни­щення виду, а тільки до смерті „надлишків“, смерті тих осіб, яким забракло поживи і які показали себе менш пристосованими. Боротьба ж між окремими видами (чи безпосередня, чи посередня) дуже часто кінчається повним вигуб­ленням одного з них у певній місцевості або і вза­галі. Особливо часто такі наслідки дає боротьба тварин із людиною, яка скоро обертається у вини­щування. Так були винищені: Дронт, Велетень Моа, у нас в Україні сайгаки, дикі коні-тарпани і бобри. В Канаді бобри врятувалися від повного винищення лише завдяки тому, що в Європі ввій­шли в ужиток вигадані якимсь капелюшником шовкові (касотрові) капелюхи. Отже мусимо при­пускати, що той вид, якого відпорна сила менша, мусить неминуче зникнути. Не треба лише примітивізувати розуміння „відпорної сили“, бо напр. північ.-африканська газель не може пере­могти лева, але вона й не потребує цього робити! Прудкість, чуйність, обережність і плодючість за­безпечують газель від вигублення, бо загибель окремих тварин вирівнює плодючість. Коли б рівновага була порушена — зменшення поживи зменшило б плодючість виду, що живиться нею. Зникає вид тим скоріше, чим менша його плодючість, та чисельніші вороги.

Види, що зникли — більше не можуть від­родитися, бо для того потрібно було б, щоб повторилися в цілості ті ж умови, за яких вони повстали й життя, так би мовити, повернувшись „до джерел" почало б розвиватися знову. Мамути зник­ли й ми вже ніколи їх не побачимо! Людина також штучно може „творити" лише в межах одного виду й то вона не може напр. у двох окремих мі­сцевостях витворити не подібний, а цілком тотож­ний тип, тим більше, коли вигинув основний вид, а „спільний предок" того виду з іншим, також, або вигинув, або змінився до невпізнання. Природа йде вперед і те, що зникло, не повернеть­ся вже. Тому, коли ми маємо тепер два якісь край­ні типи тварин які „віддалилися" однин від одного внаслідок все більшої розбіжності прикмет, яка утворювалась протягом кількох геологічних пе­ріодів — то представників посередніх типів, аж до спільного предка включно мусимо шукати в геологічних покладах тих періодів. А тому*

1) Коли ми помітили, що сучасний вид тотожний зі стародавнім, то це доводить, що він дожив до наших днів без змін і повинен зустріча­тися у всіх проміжних покладах. Приклад: язочка (lingula) — рід мушлі, що від сілюрійської епохи зберігся до наших днів.

2) Коли вид, праотець кількох інших видів, згинув, то він, тим більше буде схожий на своїх нащадків, а ті між собою, чим давніші (ближчі до епохи „праотця") ті поклади будуть.

Кожне нове відкриття палеонтології цей ви­сновок підтверджує.

3) Коли види, що відокремилися від спіль­ного предка в свою чергу дали нові розгалуження-види, то ті види тим більше мати­муть між собою спільних рис, чим ближчі покоління до спільного предка розглядатимемо. Таким чином (за допомогою палеонтології) була за­повнена напр. велика безодня між свинею й вер­блюдом. Крім того, палеонтологія ще скріпила позиції теорії добору тим, що ствердила на під­ставі знахідок безсумнівність походження у краї­нах відокремлених (Австралія, Південна Америка, Нова Зеляндія) існуючих тепер оригінальних видів від викопних форм минулих періодів. Одночасно викопні форми стверджують спо­рідненість і спільність походження звірів всіх частин світу, що, коли мати на увазі переселення, є не тільки підтвердженням теорії Дарвіна, а й підтверджує пов’язаність тепер відокремлених сухо­долів у минулих періодах.

Органічні види походять від одного спіль­ного предка, від якого відрізняються завдяки ступеневому й довгому процесові накопичення особливостей, та розвитку все нових відхилень від первісного типа. Коли б земля змогла вернути життя всім органічним формам, що вимерли, то ми б побачили без перерв суцільний ланцюг форм, що в’яжуть усе живе між собою. Попереду ска­зане допоможе нам належно оцінити і зрозуміти єдність плану будови та певну подібність, неза­лежну від життєвих звичок органічних істот, на­лежних до одного класу. Рука людини, лапа кертиці, плавець дельфіна, крило лилика та передня но­га коня складається з тих самих кісточок цілком однаково розміщених і лише спосіб життя деякі з них змусив видовжитись, а деякі від невжи­вання змаліли, або атрофувалися — однак план порушений не був! Ті самі закони кермують змі­нами будови ніг шкаралупників і змінами квітки. Єдність походження є причиною єдності плану. Кожна жива істота, однак, мусить безнастанно змінюватися, адаптуватись до все нових умов життя, щоб їх перемагати. Природний добір пра­цює для збереження й удосконалення видів через удосконалювання організації кращих особин. Отже, наслідком природного добору є не смерть або винищення живих істот, а тим самим і життя, а навпаки органічний поступ живої при­роди. Під органічним поступом розуміємо фізіологічний поділ праці, та спеціалізацію окре­мих органів.

 

ФАКТИ, ЯКІ МОЖНА ПОЯСНИТИ ПРИРОДНИМ ДОБОРОМ

 

1. Географічне розміщення організованих істот. — Природні перепони й переселення вкупі, згідно з теорією природного добору, вплинули на географічне розміщення тварин. Природні пе­репони бувають двох родів: механічні та фізіологічні. Механічні перешкоди найменше даються взнаки птахам і рибам, але дуже велике мають значення для гадів, мякунів і шкаралупників, яких оселення спиняють моря, гори і т. п. На океаніч­них островах немає земноводних (рапавок, жаб, іриць і т. д.) хоча умовини життя там добрі (при­везені людьми — надзвичайно розмножилися) од­нак солона вода вбиває, як самі тварини, так і їх ікру, отже, самі дістатися туди не могли. З ссав­ців лише лилики живуть на всіх островах — ко­ли ж острів лежить близько від берега (можливо відносно недавно відокремився) то його звірня подібна до звірні сусіднього суходолу. Звірня Австралії й Америки так різниться від решти сві­ту тому, що після відокремлення цих суходолів дальший розвиток і творення видів йшло там самостійно.

Найпізніше з`явилася Берингова протока, тому в Америку встигли потрапити окремі

представники європейських видів: білий вед­мідь, бобер, горностай і т. д.

Фізіологічною перепоною є, звичайно, не­здатність певних видів пристосуватися до іншо­го підсоння. Собака й людина мають найбільш придатний до подолання цієї перешкоди орга­нізм, мавпи в уміркованому підсонні вмирають від сухот.

Переселення, які були наслідком боротьби за існування сприяли потім творенню в нових умовах нових видів. Розкопки біля Маратона в Греції доводять, що був час, коли там жили і предки рена, мошусового бика та бобра й гіпо­потама, африканського слона та рябої гієни. Ли­ше переселення, вкупі з такими явищами, як льо­довикові періоди, можуть пояснити однаковість рослин на верхів’ях Шотландії та Скандинавії. Механічні причини, однак, мають більше значення, бо фізіологічні поступово, протягом довгого часу, можуть бути переборені організмом. Дока­зом цього є не лише згадуваний вже рен або слон, а й наші свійські птахи — адже ж вони здебільшого походять з Індії та Малої Азії.

2. Рудиментарні органи. Рудиментарні органи зустрічаємо часто. Напр. всі сам­ці ссавців мають зав’язкові груди (цицьки), змії — частину легенів, хребтову кістку й задні кінцівки; зародок кита — має рудименти зубів, які потім зникають; безкрил (Apteryx) — крила; і т. д. Усі ці факти можна з’ясувати лише за допомогою те­орії природного добору, згідно з якою органи, що не вживалися, мусили потроху атрофуватися й перетворитися з рудиментарні органи. Це — наслідок природного добору.

3. Існування нижчих типів. Вищими типами істот називаємо ті, в яких для можливо більшої кіль­кості властивостей є можливо відповідно велика кількість окремих органів — так би мовити є да­леко йдуча спеціалізація. Але це не перешкоджає існуванню типів, організм котрих знехтував мо­жливістю спеціалізації й лишився на первісному щаблі розвитку — бо в певних умовах життя такий „люксус“ є зайвий! Чому, напр., зоофітам, коралям, губкам, медузам, голкошкірцям і под. — спеціалізація? Спеціалізація добра, але не всюди. В певних обставинах „універсальний майстер” — селянин скоріше дасть собі раду за спеціаліста- хіміка (напр. потрапивши на ненаселений острів). На підставі теорії природного добору можемо сформулювати такий закон: „Чим простіша бу­дова організму — тим більш стала його форма, а чим складніша — тим швидше вона змінюється”.

4. Регресивний розвиток. Помічено було не раз, що мавпа, напр. шимпанзе, до певного свого дитячого віку йде в розумових здібностях на рівні, а то й попереду людської дитини тих же років, однак, надходить пора, коли розум пере­стає розвиватися, а після цього навіть помічається певний регрес. Це явище легко пояснити, коли пригадаємо, що 1) спадкові ознаки виступають у певному віці й 2) що кожна істота розвиваючись з маленького зародка повторює головні етапи історії виникнення свого виду від спільного предка протягом кількох геологічних періодів, (тому напр. зародки всіх хребовців у певному ві­ці мають рудименти зябрових щілин — спогад про те, що був час, коли далекі предки дихали зябрами). Отже, мавпи є споріднені з людьми, людська, а також мавпяча дитина „повторює" розвиток виду, коли він ще не відокремився, потім настало відокремлення сполучене з без­настанним вдосконаленням мозку у людини, а пред­ки мавпи пристосувалися до умовин життя так, що намагалися виходити переможцями з боротьби за існування не стільки за допомогою розуму, скіль­ки розвиваючи сили м’язів та зручність. Тому цей регрес розумового розвитку й повторюється мо­лодою мавпою: у певному віці вона одержує спад­щину ближчих поколінь.

Регресивний розвиток організації трапля­ється також досить часто і причини його ті ж: у певних умовах життя вимоги боротьби зму­сили вид спростити свій організм і це спро­щення передається нащадкам у певному віці.

 

ГЕНЕОЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ

 

Учені природознавці віддавна не лише для зручності, а також і для більшої ясності стосун­ків між живими істотами, намагалися систематизувати відомі нам тварини поділивши їх на: роз­діли (Typus), класи (Classis), ряди (Ordo), родини (Familia), роди (Genus) і види (Species). Проте тільки одна теорія природного добору дає змо­гу без помилок визначити місце кожного окре­мого виду, без неї не було відомо яким при­кметам тварини надавати вирішального значення (напр. чи формі тіла і способу життя кита таким же, як у риб, чи розмноженню такому ж, як у ссав­ців).

Теорія природного добору каже, що треба зважати в першу чергу на: а) сталість будови, b) рештки первісної будови, с) одностайність при­кмет і d) споріднення існуюче або відновлене.

Як сталість і однаковість будови таких важли­вих органів як кровообігу, дихання та відтворен­ня, так і сталість та однаковість, у великого числа видів, прикмет другорядних (пір’я чи вовни, що вкривають шкіру) вказують на споріднення та походження від спільного предка. Рештки пер­вісної будови у формі рудиментарних або атрофо­ваних органів знайдені у кількох видів свід­чать про єдність походження. Тому ж, що всяка істота повторяє, в деякій мірі, історію свого виду, то особливо велике значення для класифікації має зародок та перші стадії його розвитку. Напр., передні кінцівки, в зв’язку з різними умовами життя дорослих істот, будуть дуже різнитися своєю формою (руки, ноги, плавці, крила), однак, на певній стадії розвитку зародка, цієї різниці не буде. Ще приклади: зародок папуги має рудиментарні зуби, яких дорослий птах не має, пуголовок має хвоста, якого жаба не має і т. д.

Під одностайністю цілісності прикмет розумі­ємо певну суміш прикмет властиву даному виду (Українці різняться між собою й мають прикмети властиві різним іншим націям, однак, є якась специфічна суміш прикмет, яка власти­ва лише українцям, правда, не вона утворила українську націю, а навпаки, — проте, все ж ця цілісність прикмет допомагає пізнати українця се­ред інших). Лінней так сформулював це: „Не прик­мети творять рід, а рід творить прикмети". Це значить, коли прикмети брати окремо — вони не характерні для роду, а характерна є певна ці­лісність.

Існуюче споріднення пізнаємо на підставі, в першу чергу, наявності прикмет подібності з прикметами справжнього споріднення (будова передніх плавців кита під впливом пристосування стала подібна до риб`ячих, але їхня будова виявляє справжнє споріднення із ссавцями. Вимерлі види спричинили своїм зникненням гостре розмежування істот по групах (хребовці взагалі, пта­хи та риби), однак, коли б ми могли воскресити вимерлі види, було б вже неможливо виразно відділити різні групи тварин одна від одної.

Класифікація, яка виявляє споріднення в тва­ринному світі, може бути прирівняна до дерева на котрому великі гілляки — це розділи, менші — це класи, ці знову розгалужуються на ряди, ряди на родини, родини на роди, а ті, в свою чергу, на види.

Від тих віток йдуть тоненькі паростки — різностаті.

 

ТРУДНОЩІ, З ЯКИМИ МАЄ СПРАВУ ТЕОРІЯ

 

Дарвін сумлінно подає такі трудності, які не цілком ще розв’язала теорія:

1) Географічне розповсюдження одного виду по різних місцевостях — однак це можна пояснити переселеннями, які відбувалися в давни­ну, а саме переважно за льодовикового періоду.

2) Неплідність парувань між двома різними видами або, коли трапиться приплід, неплід­ність мішанців (осел і кобила)? Це можна з’ясува­ти так: здебільшого тому, що обидва види ма­ють дуже багато різних відхилень, витворених про­тягом віків ще в зародку відбувається боротьба протилежних елементів, яка здебільшого приво­дить до смерті зародок, а коли й родиться мішанець, то в органах народження відбувається у нього стільки раптових змін, що подальше парування зде­більшого не може дати наслідку.

3) Недостача проміжних типів є, власне, найменшою трудністю, бо від часів Дарвіна палеонтологія (наука ще дуже молода) знайшла величезну кількість проміжних типів, однак, ми не можемо сподіватися віднайти всіх проміж­них форм, щоб зв’язати кожний вид з яки­мось спільним предком, бо дія води, вітру, землетрусів, мікроорганізмів і теплові та хімічні впливи знищили занадто багато решток колишніх тварин і рослин. Неосвіченість і непідготованість робітників-копачів стоїть також на перешкоді. Однак, кожна нова знахідка — підтверджує тео­рію; так знайдено в Півн. Америці фенакодуса — спільного предка однокопитних, та більше де­сятка проміжних типів, що пов’язують їх з тим хижим предком. Знайдено пару десятків видів викопних мавп, знайдено спільних предків мастодонта, слона й мамута та багато інших знахідок.

Закінчуємо цей загальний виклад теорії до­бору поданою нижче цитатою з Дарвіна:

„Цікаво дивитися на якийсь чудовий закуток землі вкритий безліччю різноманітних рослин, з співучими пташками на галуззі з різними ко­махами, що літають в повітрі та хробаками, що лазять по вогкому ґрунті, і знати, що всі форми так дбайливо і вміло збудовані, зв`язані такими складними взаєминами, усі чисто повстали завдя­ки законам, що ненастанно діють довкола нас"!




Рекомендуємо також:

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

Ваше ім`я, псевдо або @: 
Закріплений коментар
Коментар відвідувача стає доступним для ознайомлення лише з дозволу Редактора
 01.12.2019 11:31  © ... => Борис Костинський 

Про Орлика я ясна справа трішки зіронізував. Так. Це все продукт античного Риму. І було б добре розібрати це все докладно, бо у нас справді розуміння дуже поверхневе. Англосаксонський підхід правильний (точніше найбільш прагматичний з існуючих), але ми надто розвинули в собі багато радянських властивостей, щоб так швидко перетворити їх в рудименти. Еволюція в нашому випадку це дещо дуже повільне. Але процес пішов, ми в дорозі.

 01.12.2019 05:23  Борис Костинський => © 

Пилип Орлик, ясна річ, був справжнім Провідником, але, справедливості заради, треба сказати, що основні положення державності англосакси(нація-гегемон на сьогоднішній день на нашій планеті)запозичили в Древнього Риму. Сучасний англо-саксонський світ - то є продовження Римської Імперії. Така сама велич, такі самі амбіції і - НЕОДМІННО! - такий самий крах, котрий вже просто висить у повітрі. Звісно, що спочатку англо-сакси за підтримки євреїв завалять Росію та Китай і стануть суперглобальними гегемонами на Зе...

 30.11.2019 21:52  Каранда Галина => © 

Нє, ну автори дивні: якщо вже почали про прикмети українців, то було б цілком логічно їх назвати. А то якось халтурно вийшло в цьому конкретному моменті. 

 30.11.2019 21:46  © ... => Борис Костинський 

Дарвін своєю теорією зруйнував багато міфів, але дивним чином посприяв появі нових. Втім вини в цьому його немає. Людина так влаштована, що завжди знайде лайно, в яке вступить. А як не знайде, то самотужки навалить. По іншому ніяк...

Це ж ми подарували англосаксам цю систему. Пилип Орлик не дасть збрехати...

 30.11.2019 17:06  Борис Костинський => © 

Дуже цікаво! Такий собі лікнеп для тих, хто нічого раніше про дарвінізм не чув, або чув лише ЩОСЬ і не більше.
Вважаю головною тезою Теорії геніального Чарльза Дарвіна оце положення: "Мусимо при­пускати, що той вид, якого відпорна сила менша, мусить неминуче зникнути." Виключно вірно! Вичерпно! Але, якщо почати цю ідею вколочувати у голови дітей, то тебе миттєво звинуватять у нацизмі. Вважаю, що найяскравішим прикладом цієї тези є сучасні українці, котрі, через насильницьке насадження англосаксами в Україні демократичних виборів, поступово знищують себе, обираючи кожного разу не найкращих та найрозумніших керманичів, а тих, котрих українцям, так чи інакше, нав`язують ті чи інші сили ззовні чи зсередини. Висновок: вид, котрий за своїм сумарним рівнем розвитку не здатний прийняти певну форму існування, отримавши цю форму насильницьким засобом, починає гинути. Демографічні дослідження України періоду 1991-2019 абсолютно чітко це демонструють - нація(вид) швидко гине. 

Публікації автора Суворий

Літературні авторські твори, вірші, проза, публіцистика та інше