Вогняна чаша

з рубрики / циклу «Вогняна чаша (роман фентезі)»
Приплюснутий багряний диск денного світила, найбільше схожий на розпливчасту криваво-іржаву пляму, ще плавав у сивому тумані. Тьмяно просвічуючи крізь гнітючий серпанок, він повільно й невідворотно занурювався в темряву сутінкової завіси стародавніх Карних гір. Похмурі тіні від зубчастих вершин повільно повзли порізаною глибокими тріщинами висушеною кам`янистою землею. Вони впевнено наближалися до зморшкуватих стовбурів давно вже млявих, немов понівечених невідомою жахливою мукою, деревних велетнів мовчазного Сухого лісу.
Разом із тінями від гірського кряжу прийшов холодний липкий туман - провісник ранньої осені. Крадькома торкнувшись крайніх дерев хиткими щупальцями, він, немов у нерішучості на мить завмер, а потім стрімко й безшумно кинувся до лісу, затоплюючи його неживим мороком від краю до краю.
І тільки над самим скелястим хребтом, відокремлюючи його від небосхилу, що тяжко нависав, все ще мерехтіла завмерла крайка вічної імли, яка ось уже понад триста років невідступно клубочилася над Карними горами.
У повній прихованої загрози безмовності одвічна володарка ночі - темрява безперешкодно вступала у свої законні права.
З-за далекого краю лісу від східного берега річки Кипейної, безжально роздерши тишу на шматки, зметнувся моторошний протяжний крик. Сповнений незмірною смертною тугою, він пронісся крізь скорботний сухостій і швидко загруз у густому тумані десь біля самого підніжжя безлюдних Охоронних пагорбів.
Негайно від похиленого стовбура на узліссі Сухого лісу відокремилася гнучка постать високого чоловіка, закутаного у звичайний довгополий плащ, злегка відстовбурчений на лівому боці - схоже, там був прихований від сторонніх поглядів меч. Перед ним, немов із нізвідки, виник кремезний карлик. Він пильно подивився в очі людини, немов щось читаючи в них, коротко кивнув і мовчки передав йому невеликий довгастий предмет. Потім карлик швидко ступив убік і розчинився в темряві, ніби його й не було зовсім.
Сховавши отриманий згорток під плащем, таємничий незнайомець упевнено попрямував у бік давно вже покинутої мешканцями старовинної фортеці Асдар, притримуючи лівою рукою піхви довгого меча...
* * *
Розмірено похитуючись у похідному сідлі, Аргнар на самоті повертався безлюдним Малурійським трактом до прикордонної фортеці Скурбел, яка надійним замком закривала Сторожові гори на східному узбережжі Вальгарда, за якими лежало незалежне герцогство Форван.
Праворуч похмуро тьмяніла стіна Безіменної пущі. Чому так дивно називався величезний лісовий масив, що простягнувся вздовж тракту на кілька діб подорожі, ніхто толком не знав. Чи то давню його назву зовсім забули, чи то не змогли підібрати більш точного імені. Нічим особливим Безіменна пуща не славилася. Звірі там водилися звичайнісінькі, як і в інших лісах, а нечисті, кажуть, і зовсім не було. Десь далеко в глибині нетрів ховалися Самотні гори, про які й зовсім нічого не відомо, крім назви, і на південному сході аж за Лісовим хребтом притулилося велике вільне селище, яке в народі називали Лісовим уділом. Люди там жили за своїми власними законами і зв`язку із зовнішнім світом майже не підтримували, лише завдяки торговцям, які час від часу навідувалися до них.
Аргнар звично окинув затінений густий підлісок Безіменної пущі уважним поглядом і знову заглибився в роздуми.
Він виконав вельми делікатне доручення, дане йому законним правителем Форвану - герцогом Хедміром, і тепер віз у відповідь послання із замку благородного Мелрода. Хоча Обхідний шлях, яким він добирався до Беренграда - останнього населеного пункту в західній частині тракту, був відносно довгим і виснажливим, проте, Аргнар не скаржився. Усе ж це було набагато краще, ніж занудна вартова служба у фортеці, або (що, на його думку, було ще гірше) охорона палацу правителя під час галасливих і пафосних придворних святкувань і церемоній, на які зазвичай збиралася пихата знать з усього герцогства.
Аргнар узагалі не любив важку й незручну церемоніальну форму, прикрашену строкатими стрічками й розшиту золотими вензелями. Заплутане палацове життя з його складними хитросплетіннями закулісних ігор обтяжувало його і стомлювало більше, ніж тривалі бойові походи. Звичайний воїн, він просто не міг терпіти розфуфирених придворних щеголів, які тільки для того й годилися, щоб улесливо розшаркуватися перед млосними аристократочками, наче розпещені павичі, і плести один проти одного дрібні брудні інтрижки. Герцог Хедмір знав про це, але прощав Аргнару його відверте нехтування палацовим етикетом і світськими манерами за те, що цьому мужньому й суворому воїну не було рівних у бою - чи то спортивні змагання до першої крові, чи то справжня бойова сутичка. Наймайстерніші фехтувальники Форвана порівняно з ним здавалися всього лише початківцями-самоучками.
Своє далеке дитинство Аргнар майже не пам`ятав, та й особливо не намагався згадувати. Лише якісь уривчасті невиразні видіння зрідка відвідували його під час одноманітних нічних варт, коли, сидячи біля багаття і дивлячись на жадібні язики полум`я, він дозволяв собі на мить розслабитися. Тоді перед очима поставав щемливий образ прекрасної чорнявої жінки, яка з ласкавою усмішкою кликала його до себе. Ще він пам`ятав міцні й турботливі чоловічі руки, що колись дуже давно підкидали його, зовсім іще малюка, високо над землею, здавалося, до самого неба. Ці ж руки вчили його тримати перший у житті маленький дерев`яний меч.
Більше Аргнар нічого не пам`ятав ні про себе, ні про своїх батьків. Шалене полум`я безжально палючою стіною назавжди незворотно приховало від нього дитинство. Решта більш чітких спогадів належали вже до іншого періоду життя.
У Храмі П`ятьох, що гордо височіє на плато Титанів, ще зовсім хлопчиськом Аргнар навчався численних премудростей військового мистецтва в незвичайного старого ченця з ледь розкосими дивовижними очима. Його вчитель був вельми суворим і скупим на слова, можливо, тому хлопчик теж ріс мовчазним не по роках, часом навіть відстороненим. Крім різноманітних бойових мистецтв, серед яких основна увага приділялася техніці володіння мечами (наставник чомусь називав її "шлях меча"), чернець навчив його грамоти та особливого таїнства загоєння ран за допомогою внутрішньої сили, що було притаманне лише небагатьом ієрархам з числа вищих сановників храму.
Того дня, коли юнакові виповнилося шістнадцять років, наставник привів його до вівтаря храму. Немов за чиїмось негласним розпорядженням у святилищі не було жодної живої душі. Тут монах якось по-особливому натиснув на бічну поверхню, і масивний вівтар майже безшумно від`їхав убік, відкриваючи невелику нішу. У заглибленні, дбайливо встеленому сухим безсмертником, лежав досконалий меч. Це юнак зрозумів з першого погляду. По холодному блакитному лезу несміливо ковзнув сонячний відблиск, що пробився під склепіння храму крізь щільний ряд величних колон. Він спалахнув на вістрі сліпучим золотистим полум`ям, немов освятивши його божественним світлом.
- Добре знамення... - неголосно вимовив чернець.
Він дбайливо вийняв меч із заглиблення і простягнув його Аргнару руків`ям уперед.
- Відтепер цей благородний меч твій, - сказав наставник. - Різні імена носив він раніше... Останній його володар називав цей клинок Небесним... Нині він твій, і ім`я йому відтепер - Шер. Не вимовляй цього імені вголос за жодних обставин! І ще запам`ятай: де б ти не був і в кого б не перебував на службі, цей меч має служити тільки Вальгарду. Присягни йому у вірності кровною клятвою, і цей клинок ніколи не зрадить тебе в бою...
Трохи здивований несподіваним багатослів`ям стриманого вихователя, Аргнар, проте, беззаперечно підкорився. Міцно тримаючи меч правою рукою, він лівою безбоязно провів по гострій, немов бритва, кромці. Багряна кров рясно окропила клинок і... тут же вбралася в нього без сліду, немов у суху землю. Звичним зусиллям волі юнак закрив глибокий поріз на долоні, і за хвилину лише тонкий білий рубець залишився на місці рани.
Ставши перед ченцем на одне коліно, Аргнар схилив голову, чекаючи подальших вказівок.
Тоді вчитель дістав із заглиблення прості похідні піхви з потертим широким поясом і мовчки подав юнакові, допитливо спостерігаючи за ним.
Затягнувши пояс на талії, Аргнар вклав прекрасно збалансований меч у піхви і знову нерухомо завмер. За довгі роки перебування в храмі він привчився ніколи не поспішати із запитаннями, з власного досвіду знаючи, що йому все одно скажуть лише те, що він зобов`язаний знати - не більше і не менше. Навіть імені свого вчителя юнак ніколи не чув. У Храмі П`ятьох було багато сановитих жерців та інших ченців, які майже щодня проводили складні культові церемонії. Але наставник Аргнара чомусь ніколи не брав у них участі, проводячи весь час зі своїм єдиним учнем.
Дивна річ, коли іноді юнак і його вчитель випадково зустрічалися в бічних коридорах з вищими ієрархами жрецької касти, ті з якоюсь побожністю кланялися звичайному ченцю-наставникові в простому сірому вбранні. Спочатку це викликало в Аргнара гарячу зацікавленість - він явно відчував за всім цим якусь привабливу таємницю. Але час минав, завіса невідомості не порушувалася. Юнак поступово звик до такого стану речей, змирився і за повсякденним навчанням і виснажливими тренуваннями зовсім перестав замислюватися про загадку свого вихователя.
Аргнар повільно підвів очі й зустрівся зі спокійним поглядом учителя. Багато років провів юнак у храмі, але так і не зміг звикнути до цього дивовижного погляду. Здавалося, крізь звичайні людські очі проглядає сама безмежна Вічність, хоча Аргнар розумів, що насправді це мудрість прожитих років, накопичений життєвий досвід і глибина знань...
- Твоє навчання добігло кінця. Сьогодні ти підеш із храму і навряд чи колись повернешся сюди знову, - рівним голосом виголосив монах. - Перед тобою відкритий увесь світ, і ти маєш сам знайти в ньому своє місце, точніше, свій шлях, бо життя людське - не що інше, як нескінченний шлях пізнання... Хто знає, як складеться твоя доля... Можливо, ми ще коли-небудь і зустрінемося з тобою, а можливо, й ні...
Наставник на коротку мить замовк, наче про щось роздумуючи, а потім із несподівано доброю усмішкою додав:
- Передбачаю, що в народі тебе назвуть Мандрівником - нехай буде так... Ти був терплячим і старанним учнем - у сприятливий ґрунт потрапило насіння знань. А яким буде врожай, покаже осінь життя... На прощання я дозволяю тобі поставити будь-яке запитання...
Від несподіванки юнак злегка розгубився. Уперше за багато років життя він отримав можливість запитати, але... не знав про що. Усе, що його цікавило, про що гадалося ночами після виснажливих денних тренувань, ніяк не вкладалося в одне-єдине запитання. І тоді Аргнар вирішив дізнатися про П`ятьох, імена яких ніколи не вимовляли вголос.
- Хто такі П`ятеро, вчителю?
Здалося юнакові чи ні, але десь у самісінькій глибині очей наставника на коротку мить спалахнула й одразу ж потьмяніла золотава іскорка. Ледь помітна тінь усмішки промайнула на зазвичай безпристрасному обличчі ченця.
- Чи розумієш ти, що просиш вищого знання, яким володіють лише обрані жерці храму?! Але навіть і вони знають далеко не все...
«А ти?» - хотів, було, запитати Аргнар, але промовчав.
Тим часом наставник продовжував:
- Я відкрию тобі імена П`яти, однак лише імена! Вони зберігають у собі велику таємницю всього сущого, недосяжну звичайним смертним. Тільки мудрий і чистий думками здатний усвідомити її і з`єднати ланки ланцюга. Ось ці імена: Той, хто дає, Той, хто несе, Той, хто відроджує, Той, хто зберігає, і Той, хто пізнає. Якщо коли-небудь ти зрозумієш таємницю, вірніше сенс цих імен, перед тобою відкриється Вічність...
Чернець окинув свого вихованця прощальним поглядом і коротко вимовив:
- А тепер іди!
Аргнару дуже хотілося запитати вчителя ще про те, хто раніше володів мечем, але він промовчав. Намагаючись приховати хвилювання, що охопило його, юнак вклонився і мовчки, не озираючись, попрямував до виходу з храму. Він відчував на собі уважний погляд учителя доти, доки не вийшов за двері.
Відтоді минуло два десятиліття.
Куди тільки не жбурляла доля Аргнара за цей час. До речі, пророцтво наставника здійснилося: дуже скоро Аргнар отримав прізвисько Мандрівник, яке міцно приросло до нього і стало другим ім`ям. Він послужив і в елітній гвардії західного королівства Тромболі, куди брали тільки найсильніших духом і найвправніших воїнів; блукав безлюдними мерзлими рівнинами Неходжених земель; штурмував неприступні бастіони скелястих фортець, де боронили свою незалежність шляхетні барони Джунхаргських гір.
У багатьох правителів побував на службі Аргнар, але, крім численних шрамів і слави кращого мечника серед усіх найвідоміших воїнів Вальгарда, нічого не придбав. Та він до цього, власне кажучи, ніколи й не прагнув. Завжди залишаючись одинаком, у бою він покладався лише на самого себе, та на свій вірний меч, з яким ніколи не розлучався. Але кодекс честі і відданість слову зберігав свято.
Три роки тому доля завела його в місто Панград - столицю герцогства Форван, де на той час проходив черговий турнір мечників Вальгарда. Тут Аргнар пішов на службу до герцога Хедміра, і, несподівано для самого себе, затримався надовго. Правитель Форвана, на відміну від інших володарів людина розумна, не вимагав від суворого воїна сліпого підпорядкування і жорсткого дотримання придворного етикету. Навпаки, герцог часто викликав Аргнара до себе в особистий кабінет і там, на рівних, просив у нього військової поради. Кілька разів Хедмір навіть пропонував йому на вибір посаду капітана особистої гвардії або навіть командувача, але щоразу Аргнар м`яко, але рішуче відхиляв ці пропозиції, і правитель Форвану, зрештою, залишив його в спокої. За це Аргнар був йому дуже вдячний і завжди охоче виконував складні, а часом і небезпечні доручення.
Ось і нині він повертався до Панграду із замку Мелрода, везучи письмову згоду тамтешнього шляхетного господаря - барона Греттіра віддати свою доньку-красуню біляву Луту за сина герцога - молодого Етмора.
Дорога від замку до Беренграда зайняла неповних два тижні, ще приблизно стільки ж залишалося до фортеці Скурбел.
Невелике фортифікаційне містечко Беренград було останнім населеним пунктом на прямому й широкому Малурійському тракті, що колись перетинав увесь материк зі сходу на захід, звідки торговельні каравани й самотні мандрівники звертали на південний захід, оминаючи Обхідним шляхом страхітливий Загублений край. Якщо ж продовжувати їхати трактом на захід, то він упирався в занедбану фортецю Асдар, що притулилася на Охоронних пагорбах, за якими ховалося загадкове і похмуре Межиріччя... Утім, туди вже з давніх-давен ніхто й не їздив. Розірваний Загубленим краєм навпіл, стародавній тракт знову поновлювався вже від південної околиці Карних гір і тягнувся вздовж Стародавнього лісу до самої Західної Брами - головної морської твердині Вальгарда.
Малурійський тракт широкою запорошеною стрічкою тягнувся крізь ліс, що починав темніти у вечірніх сутінках. Ліворуч впритул присунулися гнітючі дерева похмурого Вовчого бору. У цю пору року пустельна дорога зазвичай вважалася безпечною, хоча взимку тут щосили лютували вовки. Однак останнім часом стали частіше зникати люди. Тому поодинці, а тим більше вночі трактом ніхто не їздив - збиралися в загони, а торговий люд пересувався караванами під охороною найманих воїнів.
Аргнар прислухався, до його вуха долинули якісь тривожні звуки. Попереду за вигином дороги пролунало хрипке іржання переляканого коня. Почулося глухе гарчання і чийсь лютий вигук, супроводжуваний вовчим виском. Аргнар не міг помилитися: там, попереду хтось відчайдушно бився за своє життя зі зграєю сірих лісових розбійників. Не роздумуючи, Аргнар пришпорив коня, на ходу вихоплюючи меч.
Відразу за поворотом точилася запекла боротьба. Близько десятка великих вовків оточили самотнього воїна, який став на одне коліно і крутив над головою довгий меч. Неподалік ще кілька сірих хижаків намагалися взяти в кільце коня, який відчайдушно брикався. Пара мертвих вовків лежала біля ніг невідомого воїна.
Аргнар на ходу зістрибнув з коня і кинувся на підмогу. Його меч із хрускотом увійшов у бік кремезного ватажка зграї. Люто загарчавши, вовк вивернувся, намагаючись дотягнутися до нової людини, але швидкий удар кулака, закутого в сталеву рукавицю, зламав йому шию, довершивши справу. Очі звіра затягнулися каламутною поволокою, і він мертвим впав на землю. Ще два вовки одночасно стрибнули на Аргнара з різних боків, намагаючись вчепитися в живіт. Одного з них він зарубав на льоту, а другий потрапив під могутні копита Аргнарова жеребця, який приспів на допомогу господареві.
Решта вовків, підібгавши хвости, зіщулившись і злісно рикаючи, відступили, припадаючи до землі. Вони знехотя відбігли до лісу кроків на двадцять і, сівши півколом, похмуро стежили за людьми, зализуючи рани. Не ховаючи меча, Аргнар підійшов до незнайомця, який продовжував стояти на одному коліні, спираючись на довгий меч. З рваної рани на його нозі пружними поштовхами хльостала червона кров. Одного погляду для Аргнара було достатньо - якби не встиг він вчасно, бенкетували б вовки цього вечора.
- Стеж за цими дияволами! - вимовив Аргнар, стаючи на коліна біля пораненого.
Він встромив меч у землю поруч із собою і, обережно доторкнувшись до роздертих країв рани, зосередився, закликаючи на допомогу цілющі сили.
Швидко сутеніло, але місяць, який нарешті викотився з-за верхівок лісу, розлив бліде сяйво по окрузі.
Через деякий час кров зупинилася. Аргнар швидко витяг із сідельної сумки чисте полотно і, роздерши його на довгі смуги, вправно перев`язав рану. Потім спіймав і підвів коня незнайомця, який злякано здригався і тулився до людей, скоса поглядаючи на вовків. Підставивши плече, Аргнар допоміг пораненому сісти в сідло, а потім сам скочив на свого коня.
- Я їду в Скурбел, - сказав він.
Незнайомець спокійно знизав плечима і так само небагатослівно відповів:
- Отже, нам по дорозі...
Попутники пліч-о-пліч рушили трактом у бік заходу. Коні стривожено смикали вухами, зиркаючи на хижаків, які сірими тінями тяглися краями дороги, з глухим бурчанням наполегливо переслідуючи вислизаючу здобич. Вовки супроводжували людей до самої околиці бору, так і не наважившись напасти ще раз. Здобич виявилася їм не по зубах. Лише перед самим світанком, коли тракт вирвався з тісняви ворожого лісу на степовий простір, вовки нарешті остаточно відстали, надіславши слідом за воїнами злісно-тужливе виття, сповнене безсилої погрози.
Праворуч, розбавлена поодинокими пагорбами, простягалася широка зелена рівнина, немов килимом, вкрита пишним запашним різнотрав`ям. Вдалині з`явилися пласкі дахи міцних присадкуватих будівель, оточених високим частоколом. То були Вільні поселення. Тут влаштувалися волелюбні люди, які не побажали стати підданими будь-якого з монархів. Вони жили тим, що обробляли землю і розводили худобу. Ці люди були працьовиті й небагатослівні, до прийшлих ставилися з насторогою. У разі потреби невеликі поселення швидко перетворювалися на маленькі фортеці, які навіть для сталевих дружин войовничого королівства Ерденех виявилися міцним горішком. Аргнару подобалися суворі й мужні поселенці, які з покоління в покоління наполегливо відстоювали свою незалежність. Нинішній правитель Форвана - герцог Хедмір не ворогував із Вільними поселеннями. Будучи людиною розумною, він мудро вирішив, що краще вести з ними торговельні справи, ніж виснажливі й абсолютно безплідні війни. До того ж у разі нападу ворогів на герцогство на їхньому шляху будуть дружні до Форвана сусіди-поселенці, яких так просто не здолати, а війська Хедміра завжди готові були прийти їм на допомогу.
Аргнар зупинив коня й уважно роззирнувся навкруги.
Місце було відкритим і добре проглядалося в усі боки на багато ліг. Сонце, що піднімалося на чистому небосхилі, визолотило жовтіючі верхівки темного лісу, який залишився позаду. Від півночі з боку Безмовних драговин, які мали погану славу, по-над самою рівниною молочною завісою м`яко стелився білястий туман, намагаючись дотягнутися до Малурійського тракту холодними напівпрозорими щупальцями. У повітрі відчувався прохолодний і терпкий подих ранньої осені, що нагадує про неминуче в`янення і швидкоплинність життя.
- Тут відпочинемо... - вирішив Аргнар, злазячи з коня.
Незнайомець мовчки кивнув, погоджуючись, і теж приєднався до супутника. Коли він став на землю, його обличчям пробігла ледь помітна хвороблива судома, але із зімкнутих губ не зірвалося жодного звуку.
Аргнар схвально хмикнув - він поважав мужніх людей. Розкладаючи на полотні сир, хліб та овочі, він крадькома розглядав незнайомого воїна. У тому, що це саме воїн, не було жодних сумнівів. Про це красномовно свідчили міцні жилаві руки, на яких численні сутички залишили свої позначки у вигляді тонких рубців. Під запиленим дорожнім плащем виднілася добротна кольчуга з чорненої сталі, яка була переперезана широким поясом з бувалим довгим мечем. Обличчя незнайомця було худорлявим, скуластим, а прямий з невеликою горбинкою ніс надавав йому ледь вловимого хижого виразу. З-під коротко стриженого волосся спокійно й уважно дивилися карі очі. На вигляд воїну було близько тридцяти п`яти років.
"Напевно він міг би стати гідним супротивником..." - мимоволі зазначив про себе Аргнар, наливаючи з фляги вино в кухоль і подаючи його супутнику.
- Моє ім`я - Аргнар, - вимовив він, піднімаючи кухоль у вітальному жесті. - Випий, зігрієшся...
- Ратон, - стисло відрекомендувався поранений.
Він прийняв кухоль і висушив його кількома великими ковтками. Потім, відламавши шматочок сиру, почав неспішно жувати.
Аргнар хлюпнув і собі з фляги, а потім теж взявся за їжу. Дивлячись збоку, можна було повірити, що зустрілися два приятелі і, розташувавшись за дружньою трапезою, згадують справи давно минулих днів. Вони навіть у чомусь були схожі один на одного. Обидва високі, худорляві, загартовані у випробуваннях воїни. Але було і ще щось, невловиме на перший погляд.
Аргнар занурив жилаву п`ятірню в гриву чорного волосся, подекуди вже пробитого ранньою сивиною, відкинув його назад і, мружачись, підставив суворе обличчя теплим променям сонця, яке здіймалося дедалі вище і вище. Тверде підборіддя, обросле короткою бородою, і жорстка складка губ свідчили про вольову, найімовірніше, замкнену натуру. Високе ж чоло свідчило про неабиякий розум. Блакитні очі в обрамленні численних дрібних зморшок... У їхній бездонній глибині змішалося докупи ціле сонмище почуттів: прихована печаль, відчуженість і впевненість, спокій, але і настороженість. Ці очі зберігали в собі все те, через що довелося пройти Аргнару за довгі роки поневірянь землями Вальгарда.
Зі свого боку Ратон теж зі стриманою цікавістю поглядав на свого рятівника. Він уперше зустрівся з Аргнаром віч-на-віч, хоча вже чимало чув про цього суворого воїна-одинака. Щоправда, він більше був відомий під прізвиськом Мандрівника, але ім`я Аргнара теж користувалося поважною репутацією. На заїжджих дворах і в придорожніх шинках час від часу згадували із захопленням (рідше - з ворожістю) його ім`я у зв`язку з якимись бойовими діями або лицарськими турнірами. Аргнар був живою легендою Вальгарда, а хлопчаки просто марили ним, влаштовуючи справжнісінькі двобої на дерев`яних мечах за право отримати почесне прізвисько Мандрівник.
Забувшись, Ратон спробував ривком підвестися і скреготнув зубами від болю. Ногу немов обпекло вогнем. Пильно глянувши на нього, Аргнар пересунувся ближче і простягнув руки до пов`язки.
- Дай-но гляну... - вимовив він.
Розмотавши пов`язку, Аргнар уважно оглянув рану, мовчки накрив її долонями і зосередився. Його обличчя немов скам`яніло, різкіше проступили вилиці, а високе чоло вкрилося дрібними крапельками поту.
Майже одразу Ратон відчув, як по нозі почало хвилями розливатися м`яке тепло, пекучий біль поступово зникав, а замість нього з`явився слабкий приємний свербіж.
Аргнар прибрав руки і витер лоба тильною стороною долоні. Ратон помітив, що його пальці дрібно тремтіли, немов після неймовірного напруження. Подивившись на ногу, він кинув на Аргнара здивований погляд. На тому місці, де всього лише кілька хвилин тому кровоточила рана, рожевів свіжий рубець. Саме він і свербів.
- Ти володієш магією? - запитав Ратон.
- Ні, магія тут ні до чого... цього мене навчив у юності наставник, - знехотя відповів Аргнар.
Він простягнув руку Ратону, допомагаючи підвестися, а потім попрямував, було, до свого коня, але Ратон затримав його долоню у своїй руцы.
- Послухай, Арґнаре, я не великий майстер казати гарні слова, але сьогодні вночі ти справді врятував мені життя там, біля Вовчого бору, і ось тепер знову допоміг... Відтепер я твій боржник!
Аргнар кивнув.
- Я зробив те, що зробив би будь-хто інший, якби опинився на моєму місці. А зараз нам час вирушати далі, поки сонце не почало припікати. Попереду ще довгий шлях, а сховатися від палючих променів у степу ніде.
Він легко, немов юнак, вскочив у сідло і, дочекавшись Ратона, торкнувся поводів.
Легкий степовий вітерець м`яко овівав обличчя подорожуючих свіжою прохолодою. Життєрадісно цвірінькали безтурботні птахи, радіючи привітному дню. Тракт широкою прямою стрічкою розтинав рівнину, прямуючи на схід у бік Сторожових гір. Подекуди з-під товстого шару дорожнього пилу визирали потріскані кам`яні плити, що колись вимощували весь Малурійський тракт. Ліворуч, повільно звертаючи на північ, збігав довгий ланцюжок низьких Глинистих пагорбів, розмитих дощами і порослих жорсткою ворсиною бурої трави. На їхніх лисих оплилих верхівках, немов згорблені жебрачки, копошилися сварливі ворони, про щось хрипко сперечаючись поміж собою. Подейкували, що під цими пагорбами спочивають руїни дуже стародавнього міста, яке охороняють знепокоєні душі його неправедних мешканців. Нібито вони зі століття в століття терпляче чекають жадібних шукачів скарбів і, коли ті приходять з надією відшукати скарби, затягують їх у морок нескінченних підземель і перетворюють на своїх невільників, прирікаючи на жахливі вічні муки. Місця тут були невірні, і навіть вільні поселенці старанно уникали їх, ставлячи свої хутори тільки з південного боку Малурійського тракту, - подалі від стародавніх пагорбів.
Сонячний диск підіймався все вище й вище, поступово підсушуючи тонку вранішню росу. Понад землею вже тремтіло спекотне марево, розмиваючи далечінь нечіткою вуаллю. Щосили стрекотіли невгамовні комахи. Їхній дзвін висів над розімлілим степом, незамовкаючим багатоголоссям супроводжуючи подорожуючих. Своє, незрозуміле для людей життя кипіло в густих степових травах.
Копита глухо й розмірено цокали безлюдною дорогою, звихрюючи рудуваті хмаринки глинистого пилу. Кілька разів у дорозі Аргнар і Ратон бачили неподалік від тракту селян, які зметали в копиці підсушене сіно. Чоловіки і жінки працювали на рівних, - дружно, злагоджено. Побачивши двох воїнів, вони випростовувалися і, спираючись на вила, довго проводжали вершників поглядами, про щось перемовляючись між собою. Відчувалося, що чужинців тут не дуже шанують. Та й було чому. Поселенці хоч і жили у вільницях, але постійно зазнавали нападів різноманітних розбійницьких зграй, яких останнім часом помітно побільшало. А то, бувало, що й військові загони когось із правителів, які час від часу вирішували поживитися за рахунок хуторян, випробовували на міцність їхні поселення. Тож доводилося бути насторожі.
На сьомий день спільної подорожі на віддалі ліворуч з`явилася суцільна стіна дрімучого лісу. Потужні, у два - три обхвати стовбури могутніх дерев високо підносили пишні темні крони, що перепліталися вгорі розлапистими вузлуватими гілками, утворюючи непроникне для сонячного проміння склепіння. Підліску майже не було, і простір між стовбурами проглядався кроків на сто. Але далі все потопало в зеленій напівтемряві.
З цікавістю роздивляючись похмурий ліс, Ратон поцікавився:
- Що це за нетрі?
- Голодний ліс, - стисло відповів Аргнар, несхвально поглянувши на супутника, який усміхнувся.
- Вибач, друже, я в цих краях уперше, - зізнався Ратон. - І мені цікаво, чому в цього лісу така дивна і лякаюча назва? Можливо, в ньому мешкають якісь чудовиська?
Аргнар насупився, а потім знехотя відповів:
- Є там що-небудь чи ні - мені не відомо, я в цих хащах не бував ані разу. Тільки жоден з тих сміливців, що наважилися розвідати Голодний ліс, назад не повернувся. Напевно, тому в нього така назва. Старі люди з фортеці, куди ми їдемо, подейкують, що це заклятий ліс. Його коріння з жадібністю п`ють гнилу омертвілу воду Безмовних драговин...
Трохи помовчавши, Аргнар у свою чергу запитав:
- А ти їдеш у Скурбел найматися на службу чи як?
- Я вже на службі. Їду до радника Муріда, - спокійно відповів Ратон.
Аргнар здивовано підвів брову, але промовчав.
Мурід був головним магом герцога Хедміра і мав серед тамтешньої знаті неабиякий вплив. Аргнар кілька разів зустрічав його в особистих покоях герцога, і маг йому зовсім не сподобався. Аж надто послужливий і метушливий був Мурід у присутності правителя. Його маленькі, наче свинячі оченята ніколи не дивилися прямо, ховаючись у глибоких норах очних западин. Ходили невиразні чутки про те, що він начебто пов`язаний з темними чаклунськими силами і таємно займається забороненими обрядами, хоча, найімовірніше, це були тільки пустопорожні вигадки. Аргнар не дуже-то й вірив їм, але й до Муріда ставився досить сторожко, підсвідомо відчуваючи, що з цим магом не все гаразд.
"Цікаво, яка справа може бути в Ратона до Муріда? Не схоже, щоб такий воїн перебував на службі в цього огидного чародія..." - із сумнівом подумав Аргнар, але вголос нічого не вимовив, вважаючи, що це його не стосується.
За невигадливою бесідою час летів непомітно.
День дедалі швидше хилився до вечора. На заході ще жеврів багряний захід сонця, догоряючи останнім вугіллям, а зі сходу вже вкрадливо підступали м`які сутінки, несучи з собою освіжаючу прохолоду затишної ночі. На швидко темніючому небосхилі несміливо просяяли перші зірки і розсипалися миготливим перловим бісером. Голодний ліс, затягнутий сизим серпанком, немов би насмілився і присунувся впритул до тракту. Неспокійно зашелестіло листя, стривожене раптово налетілим північним вітром. В очі вдарив в`їдливий пил.
Змахнувши рукою, Аргнар пришпорив свого коня і поскакав уперед, туди, де на узбіччі дороги виднілася стара приземкувата будівля напівзруйнованої корчми. Ратон попрямував за ним, прикриваючи обличчя від пилу полою плаща.
Похилені напівзгнилі двері з протяжним рипінням розгойдувалися на єдиній уцілілій завісі, то відчиняючи, то зачиняючи темний отвір входу. Над ним нависала потріскана і потемніла від часу і дощів дубова дошка, на якій ще виднівся напівстертий напис малурійською мовою - "Притулок мандрівника". Подейкували, буцімто тут у незапам`ятні часи одного разу зупинявся сам великий владика Малурії - Елабор Світлоликий. Тоді він, начебто, таємно подорожував дорогами Вальгарда під виглядом самотнього мандрівника, бажаючи на власні очі подивитися на життя простих людей. Але було так насправді чи ні, ніхто толком не знає. Вже понад три сторіччя минуло відтоді, як не стало Елабора, а разом із ним назавжди згинула і сама легендарна Малурія. За одну страшну ніч здійнявся з надр землі Загиблий кряж, назавжди відрізавши річку Старицю, чиє сухе русло і понині, звиваючись землями Вальгарда, доходить до південного узбережжя континенту до самого Граничного моря. Води річки Кипейної і Підгірної, які раніше живили Старицю, поринули в гігантське провалля, що утворилося на місці квітучих пишних луків, поступово заливши його до країв. Мертвим озером прозвали його вцілілі біженці. Вони знехотя пошепки розповідали про те, що велика квітуча Малурія відтепер стала Загубленим краєм, і більше не належить людям. Ніби прийшли жахливі й непереможні сили первісної темряви, яким ніхто з живих не може протистояти. На детальніші розпитування біженці не відповідали і ховали очі, немов побоюючись чогось.
Якось кілька років тому Аргнар і сам побував біля Охоронних пагорбів у порожній фортеці Асдар. Він на власні очі бачив омертвілий Сухий ліс. А над ікластими вершинами Карних гір ліниво і зловісно клубочилася Вічна імла.
Покровом похмурої таємниці було оповите все, що відбувалося в Загубленому краї. Неодноразово загони відчайдушних сміливців, а бувало й властолюбні барони, яких вабили легендарні скарби колишньої Малурії, вирушали шукати свою вдачу за Охоронні пагорби. Та тільки ніхто з них звідти так і не повернувся - як у воду канули. Поступово багаті колись родючі землі навколо Малурії спорожніли. Головний тракт Вальгарда, що перетинав із заходу на схід весь материк і проходив Малурією від Західних брам до Сторожових гір, зовсім занепав. Ним користувалися лише від фортеці Скурбел до Беренграда - маленького містечка за Безіменною пущею, звідки далі вів довгий Обхідний шлях, котрий оминає Гиблий кряж з півдня. Ця місцевість була цілком пустельною. Лише родовий замок Мелрода, в якому нині правив барон Греттір, погордо стояв на своєму одвічному місці всупереч пустопорожнім пророцтвам злостивців.
Зістрибнувши з коня біля самого входу, Аргнар віддав повіддя Ратону, а сам, витягнувши меча, обережно ступив усередину занедбаної корчми. Доводилося бути напоготові: останнім часом почастішали випадки таємничого зникнення людей, а то й торгівельних обозів на Малурійському тракті. Подейкували про нечисту силу, але Аргнар припускав, що це, найімовірніше, справа рук однієї з численних мародерських зграй, які час від часу з`являлися в околицях Вільних поселень.
Ретельно обстеживши кімнати нижнього поверху, Аргнар крадькома піднявся нагору старими напівзгнилими сходами. На другому поверсі крізь дірки в обваленій стелі проглядало далеке зоряне небо. Холодний вітер, залітаючи крізь розбиті віконниці, кружляв широкою кімнатою сухе торішнє листя і якесь старе сміття.
Стривожене появою людини, у дальньому кутку завовтузилося сімейство пугачів. Голосно ляскаючи крилами, вони вилетіли крізь дірку в стіні. Невдовзі на віддалі пролунало їхнє незадоволене ухання.
Повернувшись до виходу, Аргнар оголосив:
- Судячи з усього, тут уже давно нікого не було. Жодних слідів... Зупинимося на ночівлю в цьому будинку.
- Погода швидко псується - погодився з ним Ратон. - Краще вже поганий дах, ніж відкрите небо над головою, якщо дощ піде. Та й поїсти не завадило б...
Він завів обох коней всередину будівлі, розсідлав і дав їм корму із сідельної торби. Потім щільно прикрив вхідні двері, підперши їх зсередини товстим кілком, який валявся на підлозі, і зайнявся дослідженням лівого крила будівлі.
У цей час Аргнар облаштовував сусідню кімнату, обрану для ночівлі. Він згріб убік сміття, звільнивши прохід до дверей, протер довгий тріснутий стіл і розклав на ньому скромну вечерю. Після цього, притягнувши з кута величезний оберемок соломи, розстелив її на старій широкій лежанці, що стояла збоку від брудного запиленого вікна.
Увійшов Ратон. З жалем глянувши на стиглий комин біля задньої стіни кімнати, він вимовив:
- Шкода, що не можна зігрітися...
- Та вже ж, - підтримав його Аргнар. - Зігрітися б не завадило. Але запалити зараз комин, це означає сповістити про нашу присутність тут усю округу на багато ліг в усі боки, а зустрічатися з мародерами на ніч глядячи не дуже хочеться.
- Нічого, добре вино подарує нам тепло.
- Але ж моя фляга вже спорожніла...
- Проте в моїй хмільній вологи ще достатньо.
Ратон виклав на стіл пузату флягу, прикрашену крученим чорненим написом невідомою мовою. Ковзнувши по ній поглядом, Аргнар посунув до супутника кухолі і, коли вони були наповнені, підняв свій і не поспішаючи зробив кілька невеликих ковтків, оцінюючи напій. Його брови здивовано поповзли вгору. Він з цікавістю глянув на попутника і промовив:
- Відмінне винце... Я знаю тільки одне місце в усьому Вальгарді, де зростає ця лоза.
- Я купив його в Ерденеху, - як ні в чому не бувало, відгукнувся Ратон, повільно потягуючи вино.
- У такому разі, замість того щоб їхати навколо Безіменної пущі, тобі потрібно було одразу за Солоним озером звернути з Асдарської дороги на Південний тракт. Тоді ти вже давно був би в Муріда.
- Так, ти маєш рацію. Але мені довелося заїхати до... Беренграду. Тому я і зробив таке коло.
Протиріч у цьому справді не було, і Аргнар заспокоївся. Вже закінчуючи запізнілу вечерю, він почув, як по даху колишньої корчми дрібно застукотіли великі краплі дощу. Раптово налетів різкий порив холодного північного вітру. Десь на другому поверсі голосно грюкнули віконниці, щось затріщало. Будинок сповнився загадковими звуками, немов невиразно бурмотів і зітхав, скаржачись на свою самотність.
- Вчасно ми знайшли притулок, - пробурмотів Аргнар. - Пора влаштовуватися на ночівлю...
- Відпочивай першим, я посторожую, - запропонував Ратон. - Щось сну ні в одному оці... Зміниш мене після опівночі.
- Домовилися.
Аргнар без зайвих слів впав на ліжко, загорнувся в плащ і майже миттєво заснув, звичний до похідних умов. Ратон з повагою дивився на славетного ветерана меча. Уміння ось так, з ходу поринати в міцний сон свідчило про врівноважену сильну натуру. Аргнар спав тихо, не перевертаючись. Його дихання майже не було чути, але права рука навіть уві сні міцно стискала руків`я вірного меча.
Пересівши ближче до дверей, Ратон поставив перед собою меч, склав руки на хрестовині й розслаблено сперся на стіну. Мало-помалу жорсткі риси обличчя почали розгладжуватися, поступаючись місцем якійсь сумній задумливості. Щось легенько торкнулося лівої щоки воїна, несміливо лоскочучи її, немов м`якою пір`їнкою. Глянувши набік, Ратон побачив блідий зубчастий листок. Піднімаючись по стіні й чіпляючись за кожен виступ, вився слабкий тендітний плющ. Як він ріс у такій напівтемряві - було не зрозуміло, проте ріс. Життя завжди бере своє.
"За стародавнім повір`ям плющ передрікає прихильність, - несподівано згадав Ратон, озирнувшись на супутника, який спав. - Але ж і справді дуже схоже на те. Лише сім днів ми разом у дорозі, а я вже прив`язався до нього, як до старого знайомого. Шкода, що ми на службі у різних господарів..."
Злякано схропнув кінь, переступаючи з ноги на ногу, - це перервало його роздуми. Миттєво підібравшись, немов готуючись до стрибка, Ратон приготував меч, одночасно з цим насторожено прислухаючись. Крім монотонного шелесту дощу і похмурого завивання вітру більше ніяких звуків не долинало, але в повітрі відчувалося щось тривожне. Раптово з чорного провалу закопченої пащі комина з`явилася примарна сіра постать, оповита слабким зеленуватим сяйвом. Вона хитнулася, немов завмерла в нерішучості, а потім повільно попливла до Аргнара, простягаючи до нього кістляві руки й щось із присвистом шепелявлячи.
Ратон стрімко підняв догори розчепірену ліву долоню, на безіменному пальці якої холодно блиснув перстень незвичайної форми. Він віддалено нагадував череп якоїсь невідомої істоти зі вставленими в очниці темними, схожими на краплі смоли, камінцями.
Привид завмер на місці, немов прикутий.
- Наказую тобі іменем Володаря: забирайся геть! - тихо вимовив Ратон, роблячи відсторонюючий жест правою рукою.
Привид здригнувся і, болісно простогнавши, виметнувся через димар, не наважившись перечити волі володаря персня.
Тієї ж миті з ліжка мовчки схопився Аргнар, наче й не спав зовсім. Швидкий погляд на всі боки і щільно стиснуті губи свідчили про його готовність до бою. Оголений меч вже був у руці.
- З ким ти розмовляв? - напруженим голосом запитав він.
Намагаючись виглядати спокійним, Ратон відповів:
- Вибач, що стривожив твій сон. Замислився я і не помітив, як заговорив уголос сам із собою.
- А мені здалося... - Аргнар із сумнівом хитнув головою. - Ну та гаразд...
Він знову завалився у ліжко і вже за хвилину заснув. Сумно посміхнувшись, Ратон занурився в роздуми.
Час летів непомітно. Наближалася північ. Незабаром дощ припинився. Вщух, вгамувався і поривчастий вітер, зморений нічною дрімотою. На небі, яке поступово розчистилося, знову засяяв щедрий перловий розсип мерехтливих зірок. Полохливий молодий місяць, немов вагаючись, несміливо визирнув з-за верхівок темного масиву Голодного лісу і повільно поплив нічним небосхилом, розливаючи безмовно сплячою рівниною молочно-біле сяйво. Ніч. Тиша. Час чарівних сновидінь, таїнство невідомого і незрозумілого, що лякає і вабить водночас.
Коли місяць подолав половину свого одвічного шляху небосхилом, Ратон збудив товариша, а сам ліг на його місце і заснув.
Залишок ночі минув спокійно, а з першими променями сонця воїни були вже в сідлах і продовжили шлях.
За три доби біля розвилки, де Малурійський тракт приймав у себе Південний, вони приєдналися до невеликого загону воїнів-прикордонників. Ті поверталися до фортеці Скурбел від гірського перевалу біля Лісового хребта на самому кордоні Вільних поселень. Це були досвідчені загартовані в походах бійці, які звикли до тривожного і повного небезпек життя прикордоння. Обмінявшись з Аргнаром кількома скупими фразами, командувач загону змахнув рукою, і вершники перейшли на жваву рись. Вони поспішали до фортеці, щоб іще сьогодні до темряви скинути в казармі добряче набридлі запилені обладунки й відпочити за келихом доброго вина в таверні старого Кугера.
Нарешті попереду з`явилися гострі ікла Сторожових гір. З наближенням до них засніжені вершини здіймалися все вище й вище, встромляючись, здавалося, в саму небесну твердь. Червона заграва призахідного сонця щосили гордовито палахкотіла на заледенілих шапках величних гір. Сиві непідступні перевали куталися в сутінковий серпанок морозного туману, злегка підфарбованого стиглою синявою. Величезні скелясті уступи, немов скам`янілий водоспад, каскадами спадали в широку долину, подібно до гігантських сходів, щоб далеко внизу розсипатися нагромадженням базальтових уламків.
Непохитні й неприступні Сторожові гори, відгороджуючі незалежне герцогство Форван від решти Вальгарда. Од північного берега Крижаного океану до пустельного узбережжя Граничного моря немає в ланцюзі цих величних гір жодної шпаринки, крізь яку міг би прослизнути ворог. Лише одна-єдина вузька ущелина, в яку впирався стародавній Малурійський тракт, вела в землі вільного Форвана. Але від краю й до краю цю ущелину перекривали потужні бастіони фортеці Скурбел, чиї товсті двустворчаті брами з бронзи відчинялися тільки для того, щоб впустити або випустити великі торгові каравани. Для невеликих загонів і самотніх мандрівників існували малі бічні ворота, через які могло проїхати не більше ніж два вершники одночасно. Над цими воротами на кованих ланцюгах нависала міцна сталева решітка. У разі небезпеки її скидали вниз, миттєво перекриваючи вхід. Три яруси бійниць для лучників і списоносців вдень і вночі щерилися на непроханих відвідувачів сталевими оголовками важких стріл. На високих дозорних вежах, звідки Малурійський тракт проглядався на багато ліг, цілодобово чергували гостроокі вартові, помічаючи і доповідаючи про все, що коїлося за межами герцогства. Ніщо не могло сховатися від їхніх поглядів.
Офіцер варти безперешкодно пропустив загін прикордонників, що повернувся з дозору. Впізнав він і Аргнара, відсалютувавши йому мечем, але Ратону дорогу заступив, піднявши перед ним ліву руку. Негайно, наїжачившись грізними накінечниками завширшки в долоню, присунулися закуті в броню списоносці. З такими вже так просто не посперечаєшся.
- Хто такий і в якій справі прибув у Форван? - гучним голосом поцікавився офіцер.
- Вільний воїн Ратон, їду до придворного мага Муріда... - відповів попутник Аргнара.
- З якою метою?
- На запрошення.
- Пред`яви...
Ратон не кваплячись дістав із сідельної сумки сувій з гербовою печаткою герцогства і стримано подав офіцеру. Той розгорнув його, швидко пробігся чіпким поглядом по рядках і, упевнившись у достовірності підпису запрошувача, задоволено кивнув, повертаючи сувій вершнику. Зробивши крок убік, офіцер наказав своїм підлеглим:
- Пропустити!
Аргнар очікував Ратона за першими ворітьми. Далі вже разом вони безперешкодно проїхали брами другої та третьої фортечної стіни. Опинившись на великій, вимощеній гранітними плитами, внутрішній площі фортеці, Аргнар притримав коня і звернувся до Ратона:
- Тут ми з тобою, приятелю, мабуть, розпрощаємося. Я не буду надовго затримуватися в Скурбелі, а поїду відразу до столиці.
- Ну що ж, я збираюся зробити те ж саме.
Аргнар скупо посміхнувся.
- Тоді нам неодмінно слід навідатися до корчми старого Кугера і трохи підхарчуватися, - запропонував він, звертаючи в бічну вуличку.
Через деякий час супутники під`їхали до двоповерхової будівлі. Над добротним широким ґанком улюбленої гвардійцями корчми "Відведи душу" яскраво світив великий ліхтар, довкола якого роїлися нічні метелики та інша комашня. З прочинених дверей лунала хвацька пісня про веселого ченця, який потрапив на весілля до корчми.
Дружний гучний регіт, схвальні вигуки, свист і улюлюкання неабияк захмелілої публіки були щедрою нагородою співакові.
Аргнар і Ратон зістрибнули на бруківку, прив`язали поводи своїх коней до бруса під вікном і увійшли до корчми.
Усередині було тепло й галасливо. Досвідчені слуги спритно сновигали серед щільно розставлених столів, розносячи кухолі з пінистим пивом, вино і закуски. Побачивши нових відвідувачів, різноголосий галас разом вщух. Усі повернули голови в бік новоприбулих, відверто їх оцінюючи і роздивляючись. Із найдальшого закутка, оповитого клубами густого тютюнового диму, пролунав глибокий розкотистий бас:
- Ба... та це ніяк наш Мандрівник власною персоною!
Той, хто говорив, був довгоплечим здорованем у повсякденному мундирі гвардійця. Його праве око закривала щільна чорна пов`язка. Він змахнув величезною лапищею і радісно висклабився, побачивши давнього приятеля.
- Привіт, друже! Щось довгенько я тебе не бачив. Де ти пропадав?
Аргнар підняв руку у відповідному привітанні, скупо посміхнувся і ухильно відповів:
- По службі... А ти, Одноокий, як я бачу, з корчми і не вилазиш?!
Здоровань благодушно засміявся і, сьорбнувши з величезного кухля чергову неабияку порцію, безтурботно зазначив:
- А що мені ще робити залишається? Зараз мирний час, і мій меч поки що відпочиває, боюся тільки - скоро зовсім заіржавіє. Вартова служба не до мене - суцільна нудота, аж із душі верне. Ну, ти й сам знаєш не гірше за мене! Ось минулого тижня начебто оголосили тривогу. Ну, я й зрадів здуру: думав, хоч душу відведу - мечем помахаю досхочу. Але, як виявилося, наші недолугі-дозорні на сторожових вежах спросоння хибний сигнал протрубили - торгівельний караван за озброєний загін мародерів прийняли. А ти до нас надовго, чи як?
- Проїздом. Поспішаю до столиці.
- Так ти, напевно, нічого й не знаєш?
- А що сталося? - насторожився Аргнар.
- Кажуть, нібито наш герцог...
Але тут сусід по столу сильно штовхнув Одноокого в бік і щось швидко прошепотів йому у вухо, тривожно озираючись на всі боки. Здоровань насупився, на мить затнувся, а потім неохоче закінчив:
- Ну... взагалі, у Панграді сам усе дізнаєшся...
Немов раптово втративши зацікавлення до розмови, Одноокий, стомлено згорбившись, втупився у свій кухоль і більше за весь вечір не зронив жодного звуку.
Далі буде