«Всесвітній Ремарк»
Одна із сторінок брошури до виставки
з рубрики / циклу «2020 рік»
Weltweit Worldwide Remarque – «Всесвітній Ремарк» - таку назву має виставка, що відкривається 25 вересня 2020 року в Центрі миру Еріха Марії Ремарка в місті Оснабрюк (Німеччина)*.
Готуючись до п’ятдесятої річниці смерті письменника, організатори виставки вивчали питання поширення та відображення творчості Еріха Марії Ремарка у світі: в літературі, в живопису, в кінематографі, в ЗМІ тощо. В процесі пошуку інформації вони натрапили на публікацію від 7 грудня 2014 року - уривки з роману «На Західному фронті без змін», ілюстровану відео «Одна ночь в АТО - РЕАЛЬНОСТЬ.Новости»
Співробітники Центру Миру звернулися до редакції ПробиПера з проханням пояснити, чому саме це відео вибране для ілюстрації фрагментів роману.
Оскільки публікацію на сайті виклала я, то й відповідати на це питання довелося мені. Частину свого листа-відповіді я публікую до дня смерті письменника і в честь відкриття виставки Weltweit Worldwide Remarque
……......
..... Коли я читала цей роман вперше, мені було років п’ятнадцять. В моїй країні він був елементом шкільної програми із зарубіжної літератури. Пам’ятаю, що початок дався мені важко. Я читала через силу і думала: навіщо описувати такі огидні речі?
Трохи поясню. Моє дитинство припало на злам епох. Радянський Союз розсипався на друзки, Україна як самостійна держава тільки починала робити перші кроки. Ніхто не знав, чому нас учити і як правильно виховувати. Більшість книг, які ми читали в дитинстві, фільмів, які ми дивилися, були про війну. Але війна, яку нам в них намагалися описати – це була ідеалізована, зразково-показова війна. Солдати в ній мали бігти в атаку винятково із криком «Ура!», красиво вмирати на руках у товаришів, піднесено розмовляти про любов до Батьківщини, виявляти готовність віддати за неї життя, подавати приклад мужності і героїзму.
І раптом - Еріх Марія Ремарк. Із зовсім іншою війною. Війною із вошами, дизентерією, розірваними кишками. Це спочатку шокує, викликає огиду, тобі хочеться просто закрити книгу і забути це все. Але в якийсь момент виникає прозріння, і тоді книга захоплює. Ти розумієш, що саме зараз тобі кажуть правду, що це і є справжня війна. На війні не тільки ходять в атаку – на війні ще й живуть, облаштовують побут, пристосовуються до обставин, пристосовують обставини до себе, намагаються вижити і помирають, причому – це зовсім не красиво. Саме так: з кров’ю і болем, з усім її брудом та лайном, війну і потрібно описувати. Книга про війну має викликати в молодих людей не бажання «повторити подвиг предків», а чітке розуміння, що нізащо не можна допустити повторення цього жаху.
Ніхто в Україні не міг і уявити, що це можливо на нашій землі в 21 столітті. Тим більше – що ворогом стане найближчий сусід. Але в 2014 році частина України була окупована, і почалася війна. Війна на нашій території. Війна, в якій ми вимушені захищатися. Не ядерна, якою лякали фантасти, а сама звичайна, з піхотою, з окопами, кулями, танками і мінами.
Ми жадібно дивилися новини, боячись пропустити щось важливе, наче це могло нас врятувати. З жахом і цікавістю слухали розповіді переселенців, які масово приїздили до нашого міста, тікаючи від війни. Місто Лубни, де я живу, знаходиться за 400 км від зони бойових дій. Цю відстань танки можуть подолати годин за 8. Було дуже страшно. Ніхто не знав, чого чекати завтра. Мій син був підлітком, і я дуже хвилювалася за його долю.
І ось тоді мені захотілося перечитати «На Західному фронті без змін». Я декілька місяців не зважувалася цього робити. Бо я пам’ятала емоції, які викликав у мене цей роман, і розуміла, що зараз читати його буде ще тяжче. Лише наприкінці 2014 року я взяла книгу до рук.
Я знову була вражена. Не менше, ніж у дитинстві. Зараз я вже мала зовсім інший досвід, і бачила в рядках набагато більше. Дивовижно, настільки схожі події, між якими лежить ціле століття! Наприклад, я читаю в Ремарка: «Але в них більше брешуть, ніж у нас, … згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці». А сама бачу в новинах шматок репортажу російського телебачення, де жінка – начебто біженка з Донбасу, – розповідає, як українці на її очах розпинали «маленького хлопчика в трусиках». І хоч дуже швидко було доведено, що то проплачена дешева артистка, яка не має жодного відношення до Донбасу, і вся історія про хлопчика – вигадка від першого до останнього слова, я з жахом розумію, що в цю брехню повірили тисячі людей. І не просто повірили – їх охопив гнів, ненависть, бажання помсти. І ось вони вже готові їхати вбивати українців, захищати міфічних хлопчиків, яких насправді ніхто й не думав кривдити… Ось воно, те саме «вони їли бельгійських дітей»! Тільки після початку війни я по-справжньому зрозуміла всю руйнівну силу пропаганди. Хоч Ремарк про це писав майже 100 років тому, і я вже читала про це раніше.
Саме в цей час, коли я перечитувала книгу, мені трапилося на очі відео "Одна ночь в АТО - РЕАЛЬНОСТЬ. Новости". Там журналісти залишилися на ніч у бліндажі українських військових, увімкнули камеру, і знімали все, як воно є. Спочатку хлопці трохи «грають на камеру», це помітно: танцюють, жартують. Однак вони досить відверті, не підбирають слів, описуючи своє ставлення до цієї війни, намагаючись пояснити, чому вони тут: «Бо не можна інакше». (Порівняємо з Ремарком: «Національне почуття рядового солдата полягає в тому, що він перебуває тут, на передовій»).
І хоч хлопців на відео «Батьківщина… дістала вже так, що далі нікуди….» (В Ремарка: «Польові жандарми, поліція, податки — оце ваша держава».), однак «поки нас запевняли, що служити державі — найвищий обов`язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом, — вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити.»
Камера вихоплює з темряви фрагменти побуту. Стіл, лежак, грубий посуд, укріплена яма – «холодильник», яка водночас служить бомбосховищем, вагітна кішка, про яку піклуються – це важке, але реальне життя, яке триває, яке не можна поставити на паузу, доки ти на війні. Хлопці встигають розказати трохи про свої сім’ї – це теж їхнє реальне життя, яке наче залишилося в іншому вимірі.
Все це описує і Ремарк: паралельність реальностей (дім / фронт, сім’я / бойові побратими), намагання людей у будь-яких обставинах створити хоча б мінімальний комфорт навколо себе, розмови «про життя».
«Ми вчимо їх чути підступне сичання невеличких снарядів, яке можна ледь розрізнити, треба вміти серед гуркоту розпізнавати це комарине зумкотіння; ми пояснюємо хлопцям, що ці снаряди куди небезпечніші, ніж великі, бо ті чути вже здалеку.» - Це теж є на відео: хлопці на слух визначають, які саме снаряди летять, пояснюють журналістам, як себе поводити, аби вижити.
«Зненацька починається обстріл». І в романі, і на відео. До нього ніхто не був готовий. Крім, хіба що, вагітної кішки, яка почала нервувати за хвилину до вибуху. І ось тут про камеру всі забувають. Крім самого оператора – він, безумовно, молодець. Він зумів зняти вже на 100% справжній світ війни. Де крики жаху і болю, де проявляються істинні характери людей: хтось панікує, хтось заспокоює, хтось надає першу допомогу постраждалим. Бомбосховище, в яке, на щастя, ніхто не встиг сховатися, завалило прямим попаданням. Чоловіка, який перед самим обстрілом проводив паралелі між методами ведення війни Сталіна і бойовиків (не жаліючи людей) – контузило. Цей чоловік мені майже земляк, він із міста Полтава. Це наш обласний центр, в якому пройшли мої студентські роки. Щось дуже близьке і рідне мені.
Враження від відео та від роману Ремарка не просто збіглися в часі. Для мене очевидно, що це – одне і те ж. Це – війна з середини, війна без прикрас, війна очима її учасників. В мене виникло бажання поділитися своїми відчуттями. Саме тому я опублікувала уривок з роману на сайті Проба Пера, проілюструвавши його цим відео.
З початку війни пройшло 6 років. На сході моєї країни й досі йде війна. Вона вже триває довше, ніж перша чи друга світова війна. І не зрозуміло, коли закінчиться. Я ще більше боюся за долю свого сина – він уже повнолітній, і я не хочу, щоб він потрапив на фронт.
Ваш лист повернув мене на початок війни, нагадав ті відчуття. Я знову перечитала уривок роману та подивилася відео. І зараз я ще більше, ніж раніше, переконана, що дане відео є ідеальною ілюстрацією не тільки до цього уривку, а й до всього роману «На Західному фронті без змін». Тепер я бачу ще й про те, наскільки складно проходить психологічна реабілітація колишніх воїнів («А тепер ми повернемося втомлені, внутрішньо зруйновані, спустошені, усім чужі, позбавлені надій. Ми вже не зможемо знайти собі місці в житті.»)
Мені хочеться цитувати майже кожен рядок уривку – і, хоч його прямого підтвердження немає на відео – я відчуваю його ЗА кадром. Можливо, тому, що Ремарк – талановитий письменник та чесний очевидець, який зумів передати саму суть війни, а я – мати, і я живу в країні, в якій війна іде саме зараз.....
……
кілька сторінок з рекламних буклетів та брошур до виставки Weltweit Worldwide Remarque:
Лубни, 11.12.2019 - 24.09.2020
.gif "{#}")
Danke schön, frau Galina.