Джон Фаулз. «Коханка французького лейтенанта»
Англійська інтелектуальна проза
Всім добре відомий англійський прозаїк Джон Фаул, автор популярних, перекладених багатьма мовами романів («Колекціонер», «Вежа з чорного дерева», «Волхв»), найбільш комерційно вдалим і найбільш неординарним водночас вважає свій роман «Коханка французького лейтенанта». Цей твір, написаний у 1969 році, сьогодні найбільш популярний, читаний і екранізований роман Фаулза, і саме навколо нього й відбудеться наша розмова.
Роман «Коханка французького лейтинанта», безсумнівно, є породженням доби постмодернізму, відбиває естетику й засадничі положення цього мистецького феномену, хоча сам автор провокативно називає його «вікторіанським» (дії твору дійсно розгортаються у розквіт Вікторіанської епохи), але суті це не міняє. Цей роман Фаулза є наскрізь іронічним і профануючим, нівелюючим зокрема цінності Вікторіанської доби, просякнутим авторською грою і двозначністю.
Отже, дія роману відбувається в 70-ті роки ХІХ ст. у провінційному містечку Лаймі, рідному для автора, що, зокрема, пояснює апелювання до цікавих фактів його історії та географії – така собі романтична залюбленість у його пейзажі. Проте з точки зору авторів ХІХ ст. цей твір є радше антироманом з антисюжетом, оскільки від початку й до кінця є інтригуючою, поліваріативною авторською грою, у ході якої істини віку, що описується, піддаються критичному переосмисленню аж до повного заперечення. І таким своєрідним фільтром, що відокремлює зерно істини від полови вікторіанських забобонів і пересудів, є головна героїня – Сара Вудраф.
Сара – типовий постмодерністський персонаж – маргінальна у всьому особистість, яка, безумовно, ніколи не стала героїнею реалістичного чи романтичного, типового для ХІХ ст., роману. І справа тут не в її неблагородному походженні – згадаймо Шарлоту Бронте, яка героїнею свого роману «Джейн Ейер» зробила просту гувернантку. Сара не була б обраною романістами позаминулого сторіччя через риси своєї вдачі й характеру. Ця жінка – парія, відкинута суспільством через негідний з його пуританської точки зору вчинок: вона втекла із французьким лейтенантом, жила з ним певний час у портовому містечку, а після його відбуття на батьківщину, знеславлена повернулася до Лайму. Пізніше читач дізнається, що ця історія вигадана, що Сара, поїхавши у сусіднє портове містечко, не бачилась із французом, не стала його коханкою, а просто оговорили себе. Тобто міс Вудраф – не жертва звабника, не легковажна молода особа, що потрапила у тенета спритного інтригана, а бунтарка. Так, вона бунтує проти законів соціуму і відведеною за цими законами жіночої ролі (ми пам’ятаємо Ніцшеанське потрійне жіноче «К» - Кірхен – Кіндер – Кюхен). Адже, її уявне «безчестя» зробило неможливим для неї заміжжя у Лаймі, де жоден добропорядний м’ясник чи рибалка не наважиться тепер запропонувати їй руку й серце.
Багато хто із городян співчувають Сарі, багато хто намагається допомогти стати на «правильну» путь, і ніхто, звісно, не здогадується, що її життєва ситуація – це її власний свідомий вибір, давно спланований і блискуче втілений задум «звільнення» від самої можливості стати тут, у цьому провінційному Лаймі, чиєюсь дружиною. Саме так, вона не бажає коритися існуючим у суспільстві закону й моралі і, як надзвичайно розумна особистість (автор постійно підкреслює цей факт, надаючи читачу численні докази того, що Сара блискуче освічена дівчина, музично обдарована, бездоганно володіє французькою, має неабиякі акторські здібності, здатна швидко викликати довіру) знаходить єдино можливий і зручний вихід: імітує власне безчестя, внаслідок чого суспільство саме відсторонюється від неї.
Автор цілком у межах постмодерністської традиції не нав’язує читачу своєї «єдино правильної» з цього приводу, а надає можливість самому обрати версію-пояснення, як, зрештою, й одну з трьох кінцівок, - походження (спадковість з боку божевільного батька); освіта, про що вже йшлося; одна з форм соціального бунту. Героїня Фаулза – не позитивна, але чи схожа вона на негативних жіночих персонажів ХІХ ст., тих же інтриганок Теккерея чи Діккенса? У її вчинках відсутня соціальна, кар’єрна мотивація, вона керується ірраціональними особистісними бажаннями. Саме це стверджує сама міс Вудраф, коли на останньому побаченні Чарльз питає в неї, чому вона зруйнувала його життя: «Я думала – так має бути. Я зловживала вашою довірою і вашою добротою, так, так, я без жодних докорів сумління переслідувала вас; я нав’язувалась вам, добре знаючи, що ви дали слово іншій. Я була ніби засліплена якимось безумством. Прозріння прийшло лише в Екстері, у той самий вечір».
І ось ми впритул підійшли до сюжету, чи, власне, антисюжету з огляду на той самий традиційний роман ХІХ ст. Подієвий ряд роману досить незвичний: Сара Вудраф – відкинута суспільством парія зваблює багатого й красивого лондонського джентльмена Чарльза Сімпсона, зарученого із благородною дівчиною, донькою заможних батьків Ернестіною Фрімен. Наречені перед весіллям приїхали до родичів Ернестіни у Лайм подихати морським повітрям, трохи розвіятися після лондонських кам’яних джунглів. Сара не просто зваблює Чарльза, вона майже відразу кидає його, і керуючись якоюсь ірраціональною логікою, просто зникає, змушуючи його страждати й шукати її скрізь. Молодий джентльмен безутішний – Сара не лише перевернула його свідомість і розбила серце, ця фатальна жінка зруйнувала все його життя: шлюб із Ернестіною неможливий, заручини зі скандалом скасовано, декілька найнятих детективів і сам герой скрізь, спершу в Англії, а потім і за її межами у Новому світі Північної Америки, безуспішно шукають міс Вудраф… Приблизно через три роки Сара сама «знаходиться» відгукнувшись на одне із оголошень Чарльза, які постійно з’являються у лондонських газетах.
Цілком у межах естетики постмодернізму ніякого хепі-енду у творі не може бути. Зустріч Сари й Чарльза завершується нічим. Сара досягла за ці три роки того, чого прагла у житті: не будучи аристократкою закохала у себе багатія, зруйнувавши його майбутнє одруження і життя, перевершила суперницю розумом і артистизмом, які та не здатна була б придбати за всі свої гроші; і, зрештою, міс Вудраф втілила власні амбіції про інше, відмінне від традиційного становище жінки – вона не дружина, але муза-секретарка відомого й успішного художника. Кохання Чарльза, те що для нього було спопеляючою пристрастю, втіленим ідеалом жіночості й краси, виявилось холодним розрахунком, інтригою, на який штовхали чи то гординя, чи то безумство його обраниці…
Власне, цей сюжет ми вже бачили у ХІХ ст. – «Герой нашого часу» М.Лермонтова, де звабником й інтриганом, який спокушає заради самого процесу, насолоди моменту полювання, є чоловік. У ХХ ст. Фаулз цю традиційно чоловічу роль намагається приміряти на жінку, чия поведінка так само алогічна, більш схожа на імпульс, рефлекс, імпровізацію. Таким чином, автор ніби звертається до витоків європейської жіночої емансипації: відчути й втілити власну значимість без грошей і заміжжя, спираючись лише на власні освіту й розум – це саме те, чого прагне Сара, і кохання, загалом почуття, тут не беруться до уваги. Це, звісно, лише одна, можливо, найвагоміша складова Сариного вчинку. Фаулз не розставляє всі акценти, даючи можливість читачу ніби «дописати» за нього фінал. Одне є достовірним: проблема зваблення, спокуси, самого цього процесу, його психології, мотиваційних важелів знайшла усестороннє висвітлення у творі.
Авторська гра й карнавалізація досягає свого апогею саме у фінальній частині роману, коли Фаулз водить власне себе, автора, бородатого дядька у якості діючої особи. Фаулз пропонує читачеві на вибір три варіанти завершення твору, ніби припрошуючи, мовляв, обирай, дорогий мій реципієнте, на свій смак, бо ми ж з тобою колеги, ми – співавтори. А ще, примружившись від задоволення, письменник описує читачу страшні муки й митарства, які очікують місіс Поултні, колишню Сарину господиню-«святеницю» після смерті…
Отакий він непростий – цей Фаулз, як і непростий із подвійним дном брехні й правди його роман, і розбиратися в усьому треба самотужки, бо автор дослівно «умив руки» і з посмішкою дивиться, як борсається читач у хитросплетіннях його сюжету.
Київ, вересень 2010
