Про розлуку

Чекає жінка в шовку, в оксамиті, Чекає у російських соболях, У латаній свитині і спідниці, ...

Расставания не всегда тяжело - но есть исключения...

Вплітаю у вінок проміння сонця, Ромашки, спогади, твою любов.

Малеча, що стоїть над стрімчаком, удивляється в тужливі хвилі й чекає свого батька з морського походу...

Переклад вірша німецького поета XIX століття - Крістіа́на Йо́ганна Ге́нріха Ѓейне...."Die Linde blühte, die Nachtigall sang..."

Я хапаю її долоню І вустами її вуста. Та всередині досі холоне Моя ніжна колись самота.

Знаєш, Mery, усе це складно І спростити щось – неможливо.

Скінчилась літня спека, – тож згори, Всевишній, скинь загуслу тінь на гомін,

Літом 2017 року написав чотири рядка (1, 2, 3, 6)... 19.04.2018 написав всі інші. Лише тоді прийшов його час...

Залишається тільки мріяти І відлуннями тишу слухати. Вже немає кому повірити... Ти не бавиш новими звуками.

У нас незавершена книга. І сторінки лишились незаймані.

Коли бути разом стає важко, народжую такі думки. Вірш, написаний у день розлуки...

Пробач! Пробач мені з все! За те, що я не зміг тобі віддати Себе, всього себе. І душу, й тіло я не зміг віддати...

Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший Молоду дівчину.

Вернись на рідну землю, Чоловік, що скував своє серце. Вернись на рідну землю, Адже ти знаєш, що тебе тут чекає рідна людина.

Знаешь, а ты не бойся перечеркнуть страницу, Если уже не бьется, если уже не спится...

А ці громи й блискавиця оця? Мабуть це наші слова злоби, Що розривають навпіл серця Й гасять надії сонце в тобі.

-Ти тут? Ти чуєш? -Так, я знаю. -Тепло даруєш? -Відчуваю.

Саме ненависть стоїть найбільше, навіть більше любові. А все тому, що вона здатна вигризти, пропалити душу, а згодом жорстоко вбити.

..інколи наші підсвідомі вчинки роблять нас надто відвертими.., до них належить і сон...

Крихким кохання виявилось наше, Розбилося зненацька, наче, скло. Гадалося, що буде все інакше, Та марним сподівання те було.

Кораблик пам`яті І як тобі живеться? Не сумуєш за тим, що так безрадно відбуло? Чи хтось тепер печаль твою лікує, цілуючи зажурене чоло?

Наснись мені, прошу тебе, благаю, Як вже благав тебе приїхати колись.

Зумієш, так утіш І стиш мої ридання. Та де! Надій сильніш Думки і споминання.

Слова скрипят на зубах как песок Из-под разорванного снаряда. Дай же поспать мне еще хоть часок, После стольких бессонниц кряду.

Львів асоціюється з кавою. Теплота кави змушує душу відкритись.

Чи варто про відболіле знов говорити? Чи скніє самотнє серце про наш Едем, Де солодко вже не пахнуть відцвілі квіти, Де мороку більше, ніж світла за цілий день?

Моя любовь теперь вам только в тягость - не надо оправданий, я пойму. Ничто уже не доставляет радость, И вы живете, как в глухом плену.

Стонет окно под давлением черной бездны И ножей, коим имя - минус двенадцать.

Ти не моя, і я не твій… Фатальне єднання…