Скандинавські сказання
частина II - 10з рубрики / циклу «Свєтланов»
ПОМСТА ВЕЛУНДА.
Залишивши службу у короля, Велунд спочатку хотів переправитись за море, до Зеландії, але потім згадав про Бедвільд і залишився у Швеції.
«Можливо, Нідуд помре або змінить своє рішення, - думав він. – Для чого ж мені раніше падати духом і відмовлятися від тої, яку я люблю?»
Він викопав з землі свої дорогоцінності і, поки король воював, відправився далеко на північ від його замку, в глухе і дике місце, яке називалось Вовча долина. Тут юнак збудував собі невелику хатинку і почав жити в повній самітності, займаючись мисливством та рибальством. Не забував він і любимого ремесла і вечорами, уникаючи нудьги, кував із золота і срібла гномів дивовижної краси кільця.
Минуло декілька років, Велунд змужнів, у нього з’явилися невелика білява борідка, а кілець в його хатині накопичилось рівно сім сотень, але він все ще не міг забути про Бедвільд і все ще надіявся, що вона рано чи пізно стане його дружиною. З останніх залишків свого золота він виготовив для неї кільце, сімсот перше за рахунком і набагато краще за інші, і часто вечорами, виймаючи його з мішка, мріяв про те, як надіне його їй на палець.
Про короля він майже не думав, але той не забув зухвалого коваля і ніяк не міг собі пробачити, що випустив його зі своїх рук.
- Скільки б гарних мечів для мене і для моїх воїнів зробив би він за цей час! - часто говорив Нідуд своїм синам і придворним і кожного місяця розсилав людей по всій країні з суворим наказом: знайти Велунда і сповістити до палацу, де він знаходиться.
Нарешті до нього дійшла звістка про те, що майстерний коваль живе один у Вовчій долині, і він з загоном воїнів зразу ж відправився туди.
Був пізній вечір, і Велунд, як завжди, сидів один, задумливо крутячи в руках кільце, зроблене ним для Бедвільд, як раптом двері в його хатинку не очікувано відчинилися і в них увірвалися дружинники на чолі з самим королем.
- Ось чим ти займаєшся! – злобно вигукнув Нідуд при вигляді цілої груди золотих і срібних кілець, що лежала на столі перед його бувшим ковалем. – Говори, звідкіля ти взяв це золото?
- Це золото моє, я привіз його з собою ще тоді, коли я приїхав до твоєї країни, - відповідав Велунд.
- А це що? – спитав король, знімаючи зі стіни Мімунг. – І це ти теж привіз с собою? Ні, ти злодій! Ти вкрав і золото і мого меча, і ти помреш смертю злодія!
- Я залишив у себе тільки те, що належить мені по праву! – сміливо заперечив молодий коваль. – Я сам зробив Мімунга, і тому він мій!
- Зв’язати йому руки і ноги і відвезти його до мого замку! – люто закричав король тупаючи ногами. – Там ми придумаємо йому страту, страшніше якої ще не було на світі.
- А для чого його вбивати? – спитав один із синів Нідуда, які супроводжували батька у Вовчу долину. – Він гарний майстер і ще може нам згодитися. Накажи тільки перерізати йому сухожилля на обох ногах, щоб він не втік від нас, і залиш його в замку.
- Це вірно, - згодився з ним і другий принц. – Нехай він сидить все життя у своїй кузні і виготовляє нам зброю і різні прикраси.
- Мабуть, ви праві, діти мої, - промовив король. – Ну, Велунд, дякуй мене і моїх синів за доброту. Ти залишишся живим і будеш працювати на нас. Це велика честь, і не кожен її може заслужити.
« Мені вас дякувати? – посміхнувся про себе Велунд. – За що? Спочатку ви образили мене, потім обікрали, тепер хочете зробити на все життя калікою. О так, коли-небудь я віддячу вам, і так, що ви цього не забудете!» Його злоба на короля і його синів була такою великою, що він майже не відчув болю, коли дружинники Нідуда перерізали йому сухожилля, і, тільки коли знову залишився один у своїй маленькій кузні поблизу королівського замку, заплакав від люті та безсилля.
Жадібний Нідуд заборонив кому б то не було навіщати Велунда – він навіть сам приносив йому їжу, - і молодий коваль жив, як у в’язниці, лиш дуже рідко вибираючись до лісу за дровами і хмизом.
Він зробив собі гарні милиці, а хворі ноги зміцнив лубками і так-сяк ходив, але втекти він, звичайно, не міг, та тепер цього Велунду і не хотілося.
«Спочатку я відімщу, - повторював він з ранку до вечора. – Поверну борг моїм мучителям, а вже потім подумаю, як мені звідціля вибратись».
Сини Нідуда, не менш жадібні, чим їхній батько, невдовзі порушили батьківську заборону і, пробравшись тайком до Велунда, почали вмовляти його виготовити для них які-небудь прикраси або зброю.
- Не бійся, ми розрахуємось з тобою за це, - сказали вони. – Пам’ятай, що це ти нам зобов’язаний життям.
При цих словах очі молодого коваля налилися кров’ю, і він, поспішно відвернувшись від принців, відповів:
- Добре, я зроблю для вас і зброю і прикраси, але з однією умовою: ви прийдете до мене за ними по першому снігу і всю дорогу будете йти задом-наперед. Я не хочу, щоб ваш батько знову покарав мене за те, що я порушив його наказ.
Королівські сини з радістю згодились зробити так, як він їм сказав, і, ще раз пообіцявши щедро нагородити його за роботу, пішли.
- Так, цього разу ви мене більше не обдурите, - промовив Велунд їм услід. – Ви принесете мені і нагороду, але це будуть ваші власні голови.
В кутку його кузні стояв високий залізний сундук, в якому він зберігав свої інструменти і запаси їжі. Велунд відкрив сундук і так заточив нижній край його кришки, що вона стала гострішою за будь-який меч.
Через два-три тижні випав перший сніг, і обидва принца зразу ж з’явилися за прикрасами. Строго виконуючи умову Велунда, вони всю дорогу задкували задом наперед.
- Ну, показуй скоріше, що ти для нас зробив, - квапили вони коваля, а їхні очі так і виблискували від жадібності.
- Не бійтеся, ви залишитесь задоволені моєю роботою і скаржитися не будете, - похмуро посміхнувся коваль. – Загляньте-но сюди, - додав він, відкриваючи сундука.
Принци поспішно схилилися над ним. Тієї ж миті кришка сундука упала, і їхні голови покотилися на дно.
- Ось я і відомстив! - промовив Велунд, кидаючи тіла вбитих у вогонь. – Я знищив двох своїх ворогів і приніс горе третьому. Але яка мені користь, якщо я залишусь рабом і все життя проведу тут, в цій кузні?
Незабаром спохватились: куди ділись королівські діти, узнали також, що вони заходили до коваля, але, так як їхні сліди вели від нього, а не до нього, ніхто не запідозрив Велунда в їхньому убивстві, і Нідуд вирішив, що його дітей розтерзали хижі звірі. Відібравши у молодого коваля всі його скарби, король подарував своїй дочці те саме кільце, яке зробив для неї Велунд. Бедвільд воно дуже сподобалось, але одного разу, невдовзі після таємничого зникнення її братів, вона зронила кільце на підлогу і, ненароком, наступивши на нього, зламала його навпіл.
- Віднеси його Велунду, дочко, - порадив їй Нідуд. – Він його зробив, він його і відновить.
Бедвільд послухалась і наступного дня пішла до кузні. При виді тієї, яку він так любив, Велунд почервонів, як дівчина, і навіть забув з нею поздоровкатись.
- Я прийшла до тебе з великим проханням, - сказала Бедвільд, не помічаючи його збентеження. – Я зламала своє кільце пополам. Скажи, чи зможеш ти мені допомогти?
- Для тебе я готовий зробити все на світі, - відповідав коваль. – Адже і це кільце я виготовив для того, щоб коли-небудь подарувати його тобі.
Дівчина здивовано підняла на нього очі, і так як Велунд був дуже красивий, то вже більше їх не опускала. Через день вона прийшла знову, щоби взяти назад своє кільце, потім прийшла вже просто так і, нарешті, почала заходити до кузні кожного дня. Не успадкувавши зарозумілості батька і братів, вона щиро і гаряче полюбила молодого коваля і не зупинилась навіть перед тим, щоби тайком від короля стати його дружиною.
Велунд був щасливий, але його мучив страх. Він знав, що у Бедвільд незабаром буде дитина, і боявся, що Нідуд, узнавши про це, уб’є і його і дочку.
Якось вранці, очікуючи дружину, Велунд задумливо сидів на порозі своєї кузні, але замість Бедвільд побачив високого, широкоплечого мисливця, який йшов прямо до нього.
- Велунд! – вигукнув мисливець. – Хіба ти мене не взнаєш? Я твій брат Егіл.
Велунд не зміг утриматися від сліз.
- Ти прийшов вчасно, брат! – вигукнув він. – Тільки ти один зможеш допомогти мені втекти звідціля. Скажи, чи гарно ти стріляєш з лука?
Егіл розреготався.
- Я попадаю з відстані трьохсот кроків у горобця, що летить, - відповів він. – І я готовий допомогти тобі своїм мистецтвом. Скажи тільки, що я повинен робити?
- Тоді зразу ж відправляйся на полювання і принеси мені два мішка пташиного пір’я, - сказав Велунд. – А для чого воно мені потрібне, я поясню тобі пізніше.
- Ти отримаєш пір’я через три дні – або можеш не вважати мене братом, - промовив Егіл і зник у лісі.
Де він полював і скільки птахів перебив за цей час, не знає ніхто, але увечері на третій день перед Велундом вже стояли два мішки, доверху набиті пташиним пір’ям.
- Дякую тобі від щирого серця, Егіл! – сказав молодий коваль. – Твоє влучне око і вірна рука врятували мене від смерті і полону. З цього пір’я я зроблю крила і полечу на них на батьківщину, в Зеландію. Підеш ти за мною чи залишишся тут?
- Буде краще, якщо я до твоєї втечі поживу у королівському замку, Велунд, - відповідав мисливець. – Можливо, там я тобі ще знадоблюсь, а як тільки ти відлетиш, то і я від’їду.
- Тоді, Егіл, - промовив Велунд, - може статися так, що король, побачивши, як я пролітаю над його замком, накаже тобі пронизати мене стрілою і, якщо ти відмовишся, кине тебе до в’язниці. Знай же, що під своєю лівою пахвою я буду тримати бичачий міхур, наповнений кров’ю. Цілься в нього: кров проллється на землю, король подумає, що я поранений, і ти встигнеш зникнути.
Брати так і домовились, після чого Егіл пішов до замку, а Велунд взявся майструвати свої крила.
В цій роботі він перевершив себе самого. Крила, які зробив Велунд, нагадували крила орла, але були набагато більшими за них і разом з тим легкими, як пух.
Він попробував на них злетіти і переконався. Що тепер може без вагань піднятися до самого неба. Тоді він покликав до себе Бедвільд і, міцно притиснувши її до свого серця, сказав:
- Прощавай, моя кохана! Не бійся, я зумію умовити короля залишити живою і тебе і нашу дитину. Виховуй його і не забувай мене. Прийде час і я приїду за тобою.
- Прощай, мій коханий чоловік, - зі сльозами на очах промовила Бедвільд. – Де б ти не був і як би ми з тобою довго не бачились, знай, що я завжди буду любити тільки тебе одного.
Наступного дня зі сходом сонця Велунд піднявся на своїх крилах і полетів до замку. Він сів на одну із башт і почав голосно кликати короля.
- Хто це кричить так голосно? – спитав Нідуд, відкриваючи вікно і висовуючись назовні.
- Це я, Велунд, - відповідав молодий коваль. – Скажи, чи хочеш ти узнати, де зараз твої сини?
- Звичайно, хочу, - вигукнув здивований король. – Але спочатку скажи, звідкіля у тебе ці крила?
- Потім, Нідуд, потім, - сказав Велунд. – Я прилетів сказати тобі про твоїх синів. Дай клятву, що ти не чіпатимеш мою дружину і мою дитину, хто б вони не були, і я скажу тобі всю правду про принців.
- Клянусь, що не спричиню ніякого зла ні твоїй дружині, ні твоїй дитині, хто б вони не були, - промовив король.
- Тоді знай, що твої сини убиті мною! – вигукнув Велунд. – Я спалив їхні тіла у себе в кузні за те, що ти обікрав мене і відійняв у мене свободу. Знай також, що моя дружина – твоя дочка Бедвільд і що скоро у неї буде дитина, якій ти поклявся не робити зла. Тепер ти бачиш, що і простий коваль не чим не гірший за будь-якого короля. Прощай! Я повертаюсь на батьківщину.
І, змахнувши крилами він полетів на південь.
- Постій же, тобі не піти від мене! – заскреготів зубами король. – Я дав клятву не чіпати Бедвільд і її дитину, але тебе я все одно уб’ю!.. Ей, Егіл! – покликав він. – Ти хвалився мені, що гарно стріляєш. Попади в цього птаха, і я осиплю тебе золотом; якщо ж ти промахнешся – кину до в’язниці!
- Зараз, король, - промовив Егіл.
Він взяв лук, ретельно прицілився і вистрілив. Його стріла пробила бичачий міхур, який Велунд тримав під пахвою, і кров з нього вилилась на землю.
- Він ранений, він ранений, - радісно закричав Нідуд і, скочивши на коня, поскакав услід за ковалем, однак знайшов на землі тільки один пробитий стрілою бичачий міхур.
Здогадавшись, що його обдурили, король наказав слугам схопити Егіда, але той тим часом уже встиг зникнути.
А Велунд летів все далі і далі і нарешті дістався до острова Мен і там опустився на дворі свого старшого брата, Слагфіда, який прийняв його з великою радістю.
Через тиждень до них приєднався і Егіл, який благополучно втік зі Швеції на рибальському човні.
Всі три брати жили дружно і весело. Слагфід орав землю, Егіл полював, а Велунд кував для них зброю і інструменти.
Минуло два роки. Король Нідуд помер, і на престол зійшов його племінник, людина добра і справедлива. Узнавши про це, Велунд знову приїхав до Швеції, і новий король не тільки віддав йому дружину і сина, але і повернув його меч Мімунг, хоча Велунду він був уже і не потрібний.
Молодий коваль, якого ніколи не захоплювала воїнська слава, віддавав перевагу своєму молоту і своєму прекрасному мистецтву. З ними він жив довго, безбідно і щасливо до глибокої старості, вони ж принесли йому любов і повагу його народу.
Вільний переклад КАЛЛІСТРАТА.
СРСР, 1970 рік