«П’єта»
з рубрики / циклу «РЕЦЕНЗІЇ ЮА»
«П’єта» – це фільм, який деміфологізує реальність, і у першу чергу, реальність Сходу, таку, якою ми звикли собі її бачити й уявляти – із культом мудрості, із розмисловістю й виваженістю всіх дій і вчинків. Такого – старого Сходу – вже немає, принаймні ми не побачимо його у картині Кім Кі Дука. Перед глядачем постає сучасний урбаністичний простір, до того ж периферійна його частина (те, що повинно було опинитися за кадром) – страшні й занедбані трущоби, на які вже невідворотно насувається новітній технічний поступ. Малесенькі майстерні-ангарчики, у яких день при дню трудяться цілими сім’ями, виготовляючи якісь деталюшки на продаж, незабаром будуть знесені, а на їхньому місці власники великих корпорацій збудують гігантський завод, у сотні разів ефективніший, де ту ж саму роботу тисяч робітників буде виконувати один бездушний конвеєр. Ці дрібні виробники приречені, вони на межі фінансової смерті, багато з них – у борговій кабалі. Таким чином, режисер руйнує (при чому із середини, очима очевидця, так би мовити) ще один міф – міф корейського економічного дива. Виявляється, процеси глобалізації тут розвернулися в усю і калічать тисячами долі пересічних корейців.
Сюжет фільму нібито простий і розгортається переважно навколо особи головного героя, хоча у ньому не все так і просто, як може здатися спочатку. Відразу слід також зробити ремарку про те, що фільм сповнений сцен насильства, далеко не кожен глядач готовий прийняти і побачити це у межах стандартної за часом кінострічки… Це можна потлумачити і як прояв азіатської жорстокості, і як своєрідну притаманну східному мистецтву гіперболізацію (вияви почуттів і емоцій у мистецтві Сходу набувають гіпертрофованих рис: якщо, скажімо, герой почуває ненависть до когось, то проявляє це відверто – ляпасом чи словесною образою, не стримуючи себе) і водночас як втілення творчого задуму автора картини. Окрім того Кім Кі Дук намагається зобразити тварну, скотську сутність людини, тому сцени онанізму, статевих актів, випорожнень, приготування та прийому їжі тут займають не останнє місце. Водночас у фільмі багато дуже сентиментальних (як на європейське світосприйняття, мабуть, це все та ж східна гіперболізація почуттів…), сентиментальних до слюнтяйства моментів, які повинні не те, що розчулити, а просто таки запхати глядачеві до рота солоденьку цукерочку, аби підсолодити життя після страхітливих у своїй відвертості картинок. Отакий кіно-оксюморон!
Кім Кі Дук зображає у своєму творі колектора Кан До, або, по-простому кажучи, бандита, який, працюючи на Боса, вишибає із тих самих напіврозорених дрібних виробників борги. Бідолахи влазять у цю кабалу від безвиході: навряд чи хто у здоровому глузді згодиться брати гроші під 100 % (тобто тисячу доларів узяв – дві тисячі поверни!) та ще й оформлювати на себе медичну страховку на випадок каліцтва (насправді, ця страховка потрібна Кан До на випадок, а так воно зазвичай і буває, якщо боржник не зможе повернути борг). Кан До – садист, його робота дає йому радість і насолоду від тортур моральних і фізичних над жертвами (він калічить тих, хто не може повернути гроші, імітуючи нещасні випадки на виробництві, і отримує від їхнього імені гроші по страховці, які нібито покривають борг і відсотки по ньому, а насправді просто заробляє собі і Босу «на життя» у такий звірячий спосіб), ні вблагати, ні розчулити, ні підкупити його не можна. Страх… Терор… Безвихідь… Каліцтво… Смерть… Декілька жертв накладають на себе руки, не бажаючи залишок днів провести у інвалідному візочку, а якщо пощастить просто без руки…
Немолода жінка з’являється у житті садиста Кан До і представляється його матір’ю, яка покинула його немовлям. Кан До не вірить їй і проганяє. Ціною величезних зусиль і випробовувань (зокрема Кан До відрізає кусень своєї плоті і вимагає аби матір з’їла її, якщо вона справді його матір!) жінці все ж вдається повернути сина й випросити у нього прощення. Вона у всьому звинувачує себе: те, що Кан До став тим, ким він є, як він поводиться із оточуючими, його «професія» – це все її провина. Любов, ласка, добро роблять неможливе: вбивця Кан До добріє на очах (навіть відпускає останнього у своєму «списку» боржника!) і кидає «роботу». Оця метаморфоза досить дивна, як для нас (важко собі уявити, аби якийсь Чекатило став людяним і добрим, здійснивши ряд злочинів), знову ж таки цілком закономірна для східного мистецтва, яке попри все, у першу чергу, має виконувати дидактичну функцію. Та виявляється, що мати Кан До окрім нього, покинутого байстрюка, мала потім закононародженого сина, який був одним із ремісників-боржників і, не витримавши каліцтва, отриманого від Кан До по «страховці», наклав на себе руки…
Ось тут, власне, і криється розгадка назви фільму. «П’єта» - це розповсюджений мистецький сюжет на Євангельську тему, це момент оплакування Богородицею свого розіп’ятого сина, це вселенська скорбота. Зокрема, Кім Кі Дук за взірець мав скульптурне зображення «Оплакування Христа» Мікеланджело: у його фільмі мати теж оплакує свого меншого сина, зберігаючи його у морозильній камері… Час його поховання повинен збігтися із часом її помсти над старшим сином. Ця помста має стати також повчальною, такою, яка остаточно завершить переродження Кан До…
Таких образів-символів багато у стрічці Кім Кі Дука. Не завжди вони мають Біблійну проекцію, але всі несуть гуманістичний посил. Зокрема, автор змушує глядача замислитися, що таке є гроші у нашому сучасному світі? Для чого вони нам, якщо навколо все є для життя? (Вже перероджений Кан До підносить каліку в інвалідному візочку над парапетом, щоб той міг помилуватися ідилічним пейзажем гір і ріки – і цим режисер ніби каже нам, що краса природи довершена, а людина і її справи – повторні.) І вустами своїх героїв дає і відповідь про те, що гроші – це найбільше зло, це витвір диявола, який надить приречених до пекельної прірви. Також, до такого символічного зображення можемо віднести і повернення героя завдяки матері до тих, кого він скалічив – своєрідне митарство колами пекла, бо і тут біль і скрегіт зубовний, а ще ненависть і прокльони. Одного за одним він обходить безногих, безруких інвалідів, шукаючи матір, новими очима дивиться на справи своїх рук і жахається собі колишньому… Іще одним таким символом є колискова матері, яку Кан До ніколи не чув, бо вона не ростила його, але за звучанням якої все-таки визнав у незнайомій жінці матір…
І наостанок хотілося б зазначити, що велике й значне бачиться здалеку. Ось так ось, поглянувши на корейців, на картини, зображені у «П’єті», розумієш без усілякої ідеалізації, що люди дуже й дуже недосконалі істоти, витрачають своє життя на речі другорядні (у кращому випадку!), а досить часто й негідні, що маючи життя, здоров’я і розум, шукають їм не відповідне, м’яко кажучи, застосування. Сумно… Трагічна картина має й трагічне завершення, але у цьому й полягає ефект катарсису, аби шляхом показу трагічного викликати у глядача співпереживання, утвердити його у правильності вибору гуманітичних ідеалів. І з цієї точки зору, Кім Кі Дук із своїм завданням впорався на «відмінно»!
Київ, 20 жовтня 2012
