Норвегія, або Все, що я знаю про воду
Частина 2З огляду на негоду, ми вирішили не їхати далі на північ, а повертати в бік Осло. Бідолашній Висо було зовсім тоскно кермувати в тумані, тож ми намагалися, попри всі вибрики стихії, все ж таки більше ходити, намагаючись захопити хоч щось в зону видимості. Бо ж таки було що подивитися. Наш шлях лежав повз льодовик Юстедальсбреен. Це найбільший льодовик континентальної Європи. Одних рукавів у нього п`ятдесят штук, і кожен тягнеться на добрий десяток кілометрів!
Напнувши на себе дощовики, ми досхочу наблукались в суцільному тумані біля основи льодовика Нігардсбреена та вирішили все ж забратися вгору — до Флатбрейхютта (не подумайте, що такі складні географічні назви можуть якимось чином закарбуватись в моїй нестійкій дівочій пам`яті — я перевіряю всі назви по картах та при листуванні з аборигенами). Нам сказали, що три години підйому, і ти — король гори: карколомний вигляд на льодовики і притулок в будиночку лісника заслужено чекатимуть на стомленого мандрівника.
Загалом, по-хорошому, всі такі будиночки в горах залишають відкритими навстіж — бо якщо вже тебе туди занесло, то, напевно, тобі треба обсохти, зігрітися чи просто простягти ноги та відсапатися. Але не та вже Норвегія. Понаїхали і туди. Гірські хютте все частіше зачиняють. Щоправда, здебільшого причиняють символічно. Скажімо, є якесь товариство «любителів-гуляти-по-горам» — платиш умовні десять крон на рік і отримуєш ключ від сотень хютте.
Ось щось таке подібне мало б чекати на нас нагорі. Та на місці з`ясувалося, що стежечка занадто часто петляє уздовж гірської річки, яка при такій тривалій та безперервній зливі була особливо повноводною. Першого разу ми — добре, що мама не бачила, — роззулися та перейшли убрід, другого разу — за технологією барона Мюнхгаузена — перенесли себе за волосся, а потім - капітулювали. Урок: не лізьте в Норвегію без легких гумових чобіт, що кокетливо сягають хоча б середини стегна!
Підібгавши хвоста, ми спустилися вниз та поїхали відігріватися в книжкове містечко Мундалі — там в кожній крамниці ряди книжкових полиць, навіть якщо на вивісці написано, що торгують вудками.
Увечері у нас була призначена зустріч з черговим каучсерфером (знову-таки на літеру «Ґ»). Це — Ґутторм і його «сусідка по кімнаті». Вони на літо винаймають будиночок в горах — в улюбленому норвежцями спартанському стилі: зі зручностей лише wi-fi, що генерується за допомогою якихось незбагненних езотеричних технік (електрики немає, туалет — на вулиці). Наша машинка виявилася достатньо потужною і самостійно подужала підйом, щоправда, за кермо довелося сісти Ґутторму. Подолавши зо п`ять загород для овець (треба сказати, що вівці в Норвегії випасаються абсолютно автономно: ані тобі чабана, ба навіть вівчарки — самі знають, куди їм повертатися, і жодний GPS їм не потрібен), ми опинилися на вершині гори, звідки, як водиться, відкривався чудовий вид на Согнефьорд. Хатинка наша стояла на самій верхівці. Поблизу було ще зо три будинки, але туди господарі приїжджають тільки на вихідні, та й то не завжди. Так що із сусідів — тільки вівці.
Дебора (вона — з Уельсу, тому і не на «Ґ») зустрічала нас сидром. Согндал — це взагалі найбільш яблучний регіон. Береги найдовшого в Норвегії (та що вже, другого за довжиною в світі) фіорда густо засаджені яблуневими садами, і суворі норвежці схильні милуватися їх цвітінням не менше, аніж тонко-організовані японці своїми сакурами. Але одна справа квіточки, а інша — ягідки, вірніше, плоди. Яблука норвежці в рамку не вішають, а роблять з них відмінний сидр!
...Крім того, що живуть без електрики та ретельно сортують абсолютно всі відходи від власної життєдіяльності, розкладаючи їх по одноразовим пакетам, Ґутторм і Дебора уважно стежать за раціоном і зливаються в екстазі з природою: не вживають продуктів, що містять глютен (це для більшості норвежців — майже загальне правило), омлет готують з кропивою. Про алергію на глютен (клейковина — один з білків пшениці) я раніше вже чула, але такої кількості схильних до неї людей (по ідеї, від непереносимості білка злакових рослин потерпає не більше 1% людства) ще ніколи не зустрічала, що зайвий раз свідчить про чистоту нації та шкоду внутрішньосімейних шлюбів між родичами прямої лінії споріднення.
А ще Ґутторм — справжній ударник каучсерфінгу. Він хостує в індустріальних масштабах і без перепочинку. Ходять легенди, що колись у нього ночував цілий автобус поляків! Неосяжна душа норвежців...
Ось і зараз, коли ми збирались виїжджати від нього, він запитав, де ми збираємося ночувати цього разу, і почувши, що в якомусь кемпінгу в районі Флома, відразу ж перетелефонував своїм батькам і сказав, щоб ті зустрічали трьох наймиліших дівчат (це про нас).
Зафіксувавши координати наступної ночівлі, ми вирушили досліджувати найвужче відгалуження найдовшого фіорду — перлину Норвезької корони, диво природи, яке ЮНЕСКО стереже як зіницю ока, — Нерейфьорд.
Берег Согнефьорду усіяний не тільки яблунями, але і ставен-кірками — норвезькими дерев`яними церквами. Відтоді, як вікінгів били по руках за жертвоприношення, по губах за вживання алкоголю і по чому прийдеться — за інші язичницькі розваги, народ став дуже розсудливим, і церква тут у пошані. Тому вхід до неї є платним: п`ятдесят крон, якщо мені пам`ять не зраджує. Приблизно, як пиво на пляжі.
Минаючи кирки, ми дісталися до місця відплиття порома — мрячив огидний довгочасний дощ, і перспектива тригодинної морської прогулянки найчарівнішим у світі фіордом вимальовувалася не те, щоби туманно, а навіть вельми розмито.
Але нас вже так просто не подужати: натягнувши водонепроникні капюшони, ми влаштувалися на палубі порома і, всю дорогу, не просихаючи, прогледіли собі всі очі. У вигинах Нерейфьорда гніздяться пасторальні будиночки з прив`язаними біля ганку човнами, і здається, що там живуть, немовби у Едемському саду, безгрішні та щасливі люди. Споглядаючи на всю цю красу, дуже хочеться і собі тут, на березі, поставити хатину і пофарбувати її в білий або оранжевий колір, жити риболовлею...
З Ґюдвангена ми попрямували у Флом, з тим, щоб покататися на найвисокогірнішій вузькоколійці Норвегії — Flåmsbana, — яка піднімається до Мірдалю. Поїзд козячими стежками підіймається вгору на висоту 860 метрів, відкриваючи перед мандрівниками чарівні картини: біляві діти махають вам рукою з вікон будиночків, принесених, мабуть, звідкілясь вітром (бо ж як ще оті будиночки могли там опинитися), кучеряві вівці радісно дзвенять дзвіночками, шлях поїзда оточений водоспадами, і немає межі захопленню щасливих пасажирів. Так, або приблизно так пишуть в туристичних проспектах. Насправді ж з поїзда виходили сумні люди в запітнілих окулярах — всі півтори години, проведені на третьому за популярністю туристичному маршруті Норвегії, вони бачили туман, туман і нічого, крім туману. Ми не стали повторювати їх помилок і замість Мірдаля подалися в якесь не позначене на карті місто (слава, слава GPS!). Де на нас мали чекати кози і, що цікавіше, сири з їх молока. Окрім кіз, нам зустрілися колишні перм’ячка і рижанка, які почастувати нас оленячими котлетками, козячими завиванцями та іншими локальними делікатесами, без упину дивуючись, яким чином нас, таких динамічних і дихаючих, можна сказати, духом цивілізації, дівчат, занесло в таке богом забуте містечко. Як вони самі там опинилися, панянки пояснити не могли. Є, є на світі вітер змін!
Підкріпивши сили, ми рушили до точки ночівлі. Родинне гніздо Ґутторма розташоване біля Хардангерфьорду, так що ми помилувалися на шиплячі каскади Твіндефоссен, заїхали в Восс, прогулялися уздовж озера і поїхали в бік Ульвіка, збираючи по дорозі бризки всіх водоспадів і зупиняючись на берегах озер. Дорога до Ульвіка і далі, до Вуса — одна із найбільш магічних, якими нам довелось їздити. Може, вся справа в настрої, але ми постійно гальмували, зупинялись, виходили, щоб роздивитися і взагалі поводили себе, немов туристи.
Потім була довга вечеря з мамою Ґутторма, його молодшим братом-бджолярем і сестрою, яка заїхала на вогник з чоловіком і п`ятирічним синочком. Ми, як завжди, дізналися багато дивного про місцеві звичаї. Наприклад, в закладах освіти намагаються не виставляти оцінок, щоб не виділяти успішних та неуспішних учнів. Повторюсь, що Норвегія дійсно видається таким собі Едемом, де всі живуть в рівності та гармонії з природою. Напевно, тому загартованим вікінгам так складно прижитися в інших землях. Так, сестра Ґутторма два роки прожила з чоловіком в Іспанії, у Валенсії. Здавалось би: море, сонце, навкруги постійні свята та фестивалі, та ні, не затишно їм — паелья в горло не лізе — тягне на північ!
Вранці — сумні та невеселі — ми та-а-ак зволікали з пакуванням і сніданням… Ми встигли прикипіти серцями до цієї родини і, щоб справити приємне враження наостанок, ум’яли — аж за вухами лящало — пів-банки домашнього меду з чаєм і всім виглядом показували, що так просто нас з дому не виставиш. Щоб ще хоч трохи відтягнути від`їзд, вирішили піти прогулятися вздовж Усафьорда — там невідомий активіст розчистив стару німецьку дорогу і обладнав стежку.
Трохи не плачучи, ми посідали в машину та рушили у зворотний бік. Наступна зупинка мала бути вже в Осло. Найприкріше було, що саме того дня, коли нам потрібно було проїхати шість годин, які перетворилися у вісім через ремонт найкоротшої дороги, нарешті визирнуло сонечко, й понад усе хотілося зупинити машину, щоб гуляти у полях!
Водоспади обрушувалися з гір з подвоєною силою, на плато Хардангервідда виблискував на сонці сніг та відбивалося в озерах неймовірної блакиті небо, а ми прямували до Осло, обіцяючи собі ще раз повернутися в цей ідеальний земний рай, який так і залишився незбагненним. Хоча «рай у тебе в голові», як пророче зауважив виходець з Ямайки, який зустрівся нам на початку цієї подорожі, послуживши каталізатором найнесподіваніших подій.
м. Київ, 3 лютого 2013 р.