Коровопаси
Іринці.
- Ріж! – сказав Колька, похнюпившись та дивлячись, як Льоня відчикрижив гарний шматок його землі, залишивши йому невеличкий клаптик на який не те що ногою не станеш, навіть на пальцях однієї ноги не встоїш.
Льоня простягнув ножа Кольці.
- Я, я… моя черга! – запротестував Петько який терпляче дожидав своєї черги. Він вихопив складного ножика із рук Кольки і взявши його за кінчик леза кинув у Льоніну землю, та ножик не зробив переворот у повітрі і вдарився об землю колодочкою.
Тепер уже Колька підхопив ножик, на пальцях ноги став на свій клаптик землі, щоб ніде не наступити на лінію і кинув цілячись у Петьків клапоть. Ножик зробив кульбіт і встромився лезом у землю.
- Завтра Льопа виганяє корову пасти… вони продали теля…. – говорив Петько стараючись відволікти Кольчину увагу, який ходив навкруги намальованого на утоптаній польовій дорозі кола, міркуючи як краще відрізати землі. Різати можна тільки продовжуючи напрямок площини леза.
Корови, яких вони пасли, лежали відпочиваючи та ремигаючи жуйку. Хлопці тим часом грали у «землю». Гра була проста та вимагала вміння кидати ножа тримаючи його за носик леза і щоб він устромився лезом у землю і потім як він устромився так і проводиш лінію, це буде твій новий кордон, а старий стирається. Грають до тих пір поки земля повність не завоюється одним гравцем.
Переможець вирізає паличку, прикладає програному до носа, виміряючи його довжину, там робилася зарубка ножиком і забивалася ця паличка у землю, по ту саму мітку. Вибирався твердий грунт і забивалася застругана паличка постукуванням колодочкою ножа. Потім нещасний програвший, заклавши руки за спину, повинен зубами витягти кілочок. Його підтримували викриками і після виконання завдання поздоровляли хлопаючи по спині, надаючи йому свою хвалу.
Цей раз програв Коля, Він довго возився кругом кілочка, вдихаючи куряву з дороги, в яку він був забитий. Нарешті вийняв кілок і переможно глянув навкруг. Корови вже піднялися і пішли знову пастися. Хлопці поплескали його по плечах і поглянувши на сонце, що вже ховалося за дерева на дубовязівському шляху, почали збиратися додому.
На другий день, вранці, Колька гнав корову самий перший. Його корова була най далі. У Кольки не було корови і він пас чужу – за молока. Раз у тиждень він приносив додому трьохлітрову банку молока з вечірньої дійки. Іноді давали і в поле пляшку молока, третю частину білого хліба «трійчатки», або кусень чорного хліба, сала, огірка… давали що є і Колька був цьому радий. Хлопці теж брали з собою щось перекусити.
Далі по вулиці із Льопиного двора теж вигнали корову. Мати проводжала Льопу, який ішов за коровою із полотняною торбою через плече, ціпком у руці і шапці «будьонівці» із газети «Сільські вісті» на голові.
- Здоров! – привітався він з Колею.
- Привіт – відповів той.
Вони пішли поряд за коровами до Петькового двору який уже чекав їх, а його
корова паслася на узбіччі шляху.
Він привітався з хлопцями за руку – Що, Льопа, сьогодні і ти з нами?
- Так. А куди поженемо?
- Зараз порадимося з Льоньком.
- Льоня! – закричали вони хором.
Аж ось хвіртка відкрилася і звідти вибігла безрога Льоніна корова.
Вона кинулась доганяти своїх подруг, а за нею вискочив Льоня, дожовуючи на ходу сніданок, запихаючи до кишені кусень хліба та сала замотаного у газету.
- Привіт – сказав він і відразу запропонував. – Гонимо у Зелений байрак…
- Погналі, – згодилися всі і пішли за коровами.
Зелений байрак це невеликий острівець зелені із верб, верболозу, кленів і тополь. Посередині в нього було невеличке озерце яке ніколи не пересихало, навіть у саме спекотне літо. Його живило джерело і вода в ньому була чиста і приємна на смак. Хлопці сміливо пили з нього, бо корови пили її багато і жадібно, а корова поганої води не питиме, вона навіть з брудного відра не питиме… Трактористи орючи це поле, чи збираючи урожай теж пили цю воду і набирали у свої великі алюмінієві термоси. Орючи кожен рік вони не залазили близько до цієї зеленої оази і кругом росла добра соковита трава, на якій паслися корови.
У Зеленому байраці був багатий тваринний світ. У озерці кумкали жаби за якими прилітали полювати лелеки, одного разу Колька бачив як вуж ковтав здоровенну жабу, яка роздулася надіючись, що він її не ковтне і несамовито кричала, та він все розтягував і розтягував свою пащу наповзаючи на неї. Ось вона вже вся зникла в середині вужаки позначена потовщенням на його тілі та продовжувала кричати. Кольці стало не пособі, моторошно і противно і трохи лячно. То він побіг до хлопців.
Сьогодні він вужа не бачив зате зайчик шмигнув у хащі і куріпка пурхнула з під ніг у небо. Колька знав, що якщо добре пошукати на цьому місці – можна знайти її гніздо з яйцями. Але цього робити не можна. Якщо ти просто візьмеш яйце в руки, куріпка більше не сяде на кладку і яйця захолонуть і пташенята не вилупляться.
У прибережній грязі копошилися в’юрки та ластівки беручи мул, як будівельний матеріал для своїх гнізд.
Весною сюди забрів лось і ходив по воді, що розлилася після зими, між кущами верболозу і їв молоденькі, ніжні пагінці. Хлопці крикнули на нього, але він і вухом не повів і продовжував смакувати свіжою зеленю.
Сьогодні нічого нового і цікавого він не побачив. Жаби, що вигрівалися на березі, стрибнули у воду, коли він підійшов до озерця. Над поверхнею води висіли гелікоптерами бабки, іноді всідаючись на рогозу, яка росла понад берегом. Тут у густих заростях рогози, сантиметрів на двадцять над водою було збудоване гніздо бугая. Пташенята вже покинули гніздо і тепер ховалися десь у густому очереті під наглядом мами. Колька бачив її на гнізді коли вона висиджувала яйця. Тепер вона гуляла з дітками, а її самець іноді голосно «бухкав» у воду.
Оглянувши оазис життя Колька повернувся до хлопців.
Ті вже закінчили грати у землю і тепер Льоня, який переміг вирізав патичок і приміряв його до Петькового носа. Той покірно чекав коли заб’ється кілочок у землю і він витягши його зубами покінчить з цим приниженням. І справді, нагнувшись над кілочком, який забив у землю Льоня, він міцно схопив його зубами аж ледь не перекусив, і висмикнув його із землі. Хлопці привітали його радісними криками.
- А Льопа вже виймав? – запитав Коля який пропустив фінал гри.
- Зараз… – підморгнув йому Льоня і приклав кілочок до Льопиного носа та зробив зарубку. Льопа дурнувато гигикав, думаючи, що справиться із завданням так же легко як і Петько, та Льоня найшовши найсвіжіший коров’ячий млинець, забив кілочок по центру.
- Я не буду! – закричав Льопа.
- Не будеш? Не будеш більше грати. – спокійно мовив Льоня, дістав із кишені хліб, сало та огірок і почав підобідати.
- Льопа, тягни, бо не будеш грати. Будь радий, що не в людській ковелик забили. – засміявся Колька.
Льопа ще трохи поковезився, та бажання відігратися пересилило відразу до коров’ячого подарунку. Заклавши руки за спину він нахилився над млинцем і вхопивши зубами кінець кілочка потягнув угору. Кілочок вийшов легко, бо був забитий не глибоко, так як частина його була у ляпанці по риску яка вимірювала довжину носа.
Льопа тріумфував незважаючи на те що кінчик його носа був у кізяках. Він кинувся стирати кордони в колі землі і малювати нові, та Льоня поглянувши на сонце яке стояло в зеніті, сказав: «Обід. Погнали додому.»
Корови слухняно поверталися додому до обідньої дійки, а хлопці до купання у ставку. Це були найприємніші години довгого літнього дня. Купалися до посиніння і тремтіння всього тіла з цокотінням зубів, аж поки мати не кричала з огорода: « Льоня! Жени корову!»
Після обіду погнали у землянську лісо полосу, де було менше ґедзів та мух і корови там паслися спокійніше, а хлопці могли гратися у свої любимі ігри. Сьогодні між ними був новачок і він не знав багато ігор. Спочатку грали у «палички». Кидалася на землю паличка довжиною сантиметрів п’ять–шість і товщиною сантиметр-два розрізану рівненько на дві частини у довжину. По тому як ляжуть ці палички нараховувалися очки. Грали до певного числа – наприклад до ста, якщо є час і бажання грати, чи до п’ятдесяти якщо по бистрому.
Перший хто набирав умовлене число, зупиняв гру і давав «шалабанів» по лобі програвши, вирахувавши різницю від переможного числа. Наприклад: сто мінус вісімдесят твоїх – дорівнює двадцять. От і отримуй двадцять «шалабанів» у лоба.
Скоро у всіх горіли лоби і щеміли пальці.
- А давайте у «солоного зайця»… – запропонував Петько.
- Я не хочу бігать. – Сказав Колька.
- Тоді ми з тобою будемо «норою». – Запропонував Льоня.
- Цур, я мисливць! – Зрадів Петько.
- А я, а я хто… я не знаю цю гру. – Заметушився Льопа.
- А ти будеш зайцем. – Пояснив Льоня, підморгнувши Кольці. – Петько буде за тобою ганятися, а ми з Колькою зробимо тобі нору. де ти зможеш сховатися і Петько тебе не чіпатиме. Зрозумів? А тепер біжи, ми з Колькою пішли робити тобі нору. Знайдеш нас – сховаєшся.
Льопа зірвався на ноги і помчав по лісо полосі.
Петько схопивши палицю-рушницю, побіг слідом гучно імітуючи постріли – бах, бах!
«Заєць» ввійшовши в азарт гайсав як навіжений. Петько ходив не спіша іноді бахкаючи з рушниці поглядаючи на Льоню з Кольком, які бродили по траві на узбіччі лісо полоси. Нарешті вони присіли, стали поруч один одного «раком», обнялися і вкрилися піджаком. Вийшла стилізована нора.
Льопа теж побачив нору і рвонув до неї, бо вже добре набігався і вирішив відпочити. Він з розгону шуснув у нору, а хлопці з реготом підхопилися на ноги і розбіглися. Льопа теж підхопився і стояв оторопілий весь у коров’ячому гівні, нічого не розуміючи. Нарешті він поглянув на свої штани у розмазаному свіжому подарунок від корови і заплакав: « Мене мати уб’є…»
Хлопці відразу перестали сміятися і підійшли до нього.
- Льоня, – тут Льоня навіть назвав Льопу по імені. – Заспокойся, все зробимо чики-пуки. Нічого не роби, не витирай, не розмазуй… Зніми штани і повісь їх на кущі. Сонце ще високо і вони до вечора висохнуть. Потім потреш і все відстане… звичайно пляма залишиться та скажеш матері, що гнався за коровою, наступив на «міну», підковзнувся і вляпався.
Льопа відразу заспокоївся і пробігав решту дня до вечора у трусах без штанів, а ввечері зробив запропоновану процедуру і все у нього вийшло. В село він повертався вже у штанях і пляма на холоші нічим не відрізнялася від таких же брудних штанів його друзів.
Корови йшли похитуючи повним вим’ям вилискуючи напашеними боками, збиваючи куряву з дороги вкритою шаром перетертого автомобілями та тракторами в пил ґрунту на дорозі. До цього долучалися хлопці, тягнучи босі ноги, лишаючи за собою хмару пилу, який довго висів у повітрі зважаючи на безвітряну погоду.
Лагідне сонце, яке весь ден пестило хлопців своїм теплом, рожевою кулею висіло над горизонтом, а над селом, на сході, випливав серпик молодика. Його гострі ріжки говорили, що завтра буде прекрасна бездощова погода.
Кінець
25.10.2025 р