– Ой, дівчино, чия ти?..
(з української народної пісні)
Чому Париж? Вперше мені поставили таке запитання вісім років тому на співбесіді для отримання стипендії від французького уряду й, відтоді не припиняють допитуватися. Час йде, і відповідь змінюється.
Спочатку я просто блаженно усміхалася і розводила руками, як Ісус. Що за питання? Прийти, побачити, полюбити! Щільність краси на один кубометр зашкалювала, і я, здавалося б, звична до підвищеного радіаційного фону, світилася мерехтливим світлом й могла обходитися трьома-чотирма годинами сну. Я не йшла до булочної — я гуляла Парижем, і це «Париж» галогеном спалахувало в мозку та дзвеніло у вухах. Топографія міста перепліталася з моїми нервовими закінченнями: Buttes-Aux-Cailles — приємний холодок по шиї, rue du Bac — легке запаморочення, Blancs Manteaux — несподіваний рум`янець на щоках, square du Vert-Galant — слабкість в колінах. Та до цього можна звикнути.
Гадаю, згодом, півтора роки потому, коли в мене почалося стажування, та мої траєкторії стали чіткішими та одноманітнішими, мене, як і багатьох, накрив знаменитий паризький синдром. Байдужість, так погано приховувана за повсякденною ввічливістю, ще більш цинічна в своїй очевидності, раптом відкрилася мені у всій своїй справжній сутності. Усвідомлення того, що навіть у Парижі можна бути нещасним, самотнім, безпричинно сумним, отрутою розповзалося по тілу. Холодні щупальця спрута сковували мозок, і навіть цвітіння каштанів на бульварі Араго, що так заспокійливо нагадувало Київ, не могло їх нейтралізувати. Але і до цього можна звикнути.
А однієї прекрасної днини я зрозуміла, що зав`язла. Що цілком просякла цією млосною паризькою лінню. Я вже не граю в кіно, а неквапливо спостерігаю за іншими акторами з тераси кафе, сидячи на стільчику, зручно розгорнутому обличчям до вулиці, а не до співрозмовника. Париж асимілює, розчиняє. Входить в твою плоть — з булочником, який уже упізнає тебе, в твою печінку — з господарем винного льоху, що продає тобі «як зазвичай», в твою кров — з м`ясником, який не забув відкласти для тебе баранячу лопатку.
Ти, безумовно, можеш жити відлюдьком та, натираючи свій самовар, пирхаючи, відсікати французьке у всіх його проявах. Тільки навіщо? Якщо місцевий уклад викликає таке несприйняття, то що ти тут робиш?
Пам`ятаю очі одного київського таксиста, який не очікував подібного питання у відповідь на його буркотіння про те, що місто йому, вихідцю чи то з Голої Пристані чи, я не знаю, може, з Старих Бабанів, не добре. Мовляв, бував він у Німеччині, ось там люди живуть. Не люблю я, каже, Київ. Тут я цілком згодна з повсюдно розвішеною по Києву в очікуванні епідемії грипу соціальною рекламою: захворів — сиди вдома! Не подобається — не псуй кров собі та іншим. А мені в Парижі подобається. У Києві, власне, теж.
У Парижі для мене завжди було щось несправжнє, штучно припасоване. Дитяче відчуття вседозволеності, пітерпенів острів. Впевненість у тому, що як би ти не нашкодив, куди б не угруз — завжди є рятівна твердь Києва. І це так просто, як прокинутися. Раз, і ти в будиночку. Ну, а вдома все насправді. Все справжнє. Усі вчинки тягнуть за собою наслідки, і тільки язик вже нікуди не веде, бо вже прийшли, все сказано. Вдома не треба поспішати, та немає сенсу блазнювати. Вдома треба просто чесно дивитися в очі своєму відображенню і робити, що належить. Вдома живуть не вшир, а вглиб. Та що тут казати — ти вдома. І, можливо, ти не знаєш, що і як буде завтра, але якось та буде. Всі свої. Поквитаємось.
Так що без Києва, звісно, нікуди. Там корінь, якого треба триматися, щоб стояти. А щоб дихати і рости? Коли-небудь я досягну мети та перебуватиму на Капрі, в найсприятливішому на планеті кліматі. Ну, а поки, поки — Париж, та суцільні хитання.
м. Київ, 29.03.2013
